48. Проблема свідомості у філософії Нового часу.

Перш за все варто зазначити основні риси епохи (XVII—XVIII ст.): стрімкий науково-технічний прогрес; методологічне досягнення цілей; критицизм.

Метафора свідомості в Новий час: уявне повернення до античності і нібито розрив із середньовіччям. Тобто в Новий час середньовічне розуміння свідомості непорівняне з людським духовним досвідом, у якому виділялося не три рівні, як це робив Плотін, а всього два: рівні рефлексії і міркування та рівень почуттів, емоцій і інстинктів. Філософи Нового часу (Бекон, Декарт) стверджували, що людина здатна все зрозуміти, пояснити розумовою діяльністю – майже все пояснюється раціонально (розум має головну роль) і нібито немає потреби у чомусь Вищому, духовному (розум – це і є «дух»). У понятті Бог втілений поштовх до виникнення розуму – «першодвигун»; Бог – рушійна сила всього. З поняття свідомості «випадає» духовність, якою вона була представлена до цієї епохи. Під Духовністю можна зрозуміти те, «що не змогли пояснити розумом» - це і «Вроджені ідеї» Декарта, «чиста дошка» Локка, «Ідоли» Бекона.

49. Уявлення про природу людини в античній та середньовічній філософії.

У давньогрецькій філософії спочатку людина не існує сама по собі, а є складовою системи певних відносин, що тлумачаться як абсолютний порядок і Космос. Людина в такому контексті мислилась як частина Космосу, як мікрокосм, що був відображенням макрокосмосу (частина Космосу в межах людського сприйняття), який розуміли як живий організм. Такі погляди на людину обстоювали представники Мілетської школи.

Безпосередньо антропологічна проблематика знаходить свій вияв у діяльності софістів і в творчості автора філософської етики Сократа, які вводять людину в буття як головну дійову особу. «Людина -мірило всіх речей »Протагор — головний принцип софістів. 

Платон стояв на позиціях антропологічного дуалізму душі і тіла, хоча душу вважав субстанцією, яка й робить людину людиною, а тіло розглядав як ворожу їй матерію. Тому від якості душі залежала й загальна характеристика людини, її призначення і соціальний статус. У концепції Аристотеля людина розглядається як істота соціальна, державна, політична. На його думку, той, хто не здатний до спілкування, оскільки вважає себе істотою самодостатньою і не відчуває потреб в чомусь, уже не є елементом держави. Він стає або твариною, або божеством. Аристотель звертає увагу ще на дві ознаки людини — її розум і мову. «Лише людина з усіх живих істот володіє мовою», — зазначав він. Тому соціальність, розумність, і мова є тими основними характеристиками, що виокремлюють людину з-поміж живих істот.

У середньовічній філософії людину трактували передусім як частину світового порядку, встановленого Богом. Вона здебільшого розглядалася як єдність божественної і людської природи, яка знаходила свій вияв в образі Христа. А. Блаженний, наслідуючи Платона, вважав, що людина є протилежністю незалежних душі й тіла, але тільки душа робить людину людиною. Вона є її іманентною субстанцією. Ф. Аквінський у тлумаченні проблеми людини спирався на вчення Арістотеля, трактував людину як проміжну істоту між тваринами й ангелами. Він обстоював єдність душі і тіла, вважав, що душа визначає сутність людини. Людина, на його думку, є особистісною єдністю душі і тіла. Душа — нематеріальна субстанція, але вона виявна тільки в тілі. Незважаючи на деякі розбіжності, філософська культура християнства, відкривши внутрішній духовний світ людини, зробила крок уперед в осягненні людини порівняно з античною філософською класикою.

50. Концепція "природньої людини" в добу Відродження. Визначне місце в цей період посідає тлумачення сутності людини.Людська природа, тілесність, кохання, велика гама інших людських почуттів після багатовікової середньовічної традиції усвідомлюється не як гріховність, а як вища цінність, а з точки зору онтології,це -це природність, реальність.В добу Відродження матеріальним субстратом виступає природа, насамперед, природне тіло людини. Саме воно, а не "вселенська" реально-ідеальна "предметність" античного Космосу, формує центральне ядро нової філососфської парадигми. Відродження-перехідна історична епоха, протягом якої помітно змінюються змістові наголоси у філососфській парадигмі, на етапі раннього відродження наголос падає голвним чином на природу людини. Людину стали розуміти як вільну і необмежену в своїх можливостях. Світське мислення, яке виводило людину із релігійної компетенції, перетворювало її на найвищу цінність, ставило її у центрсвітоглядної перспективи.Перехідний характер ренесансної свідомості виявляється насамперед у тому, що новий спосіб життя орієнтується на природу як на єдино справжню реальність, у той час як традиційний спосіб життя - на духовність, найдосконалішим втіленням якої є бог. У Віродженні новаційна установка на природу репрезентується не природою як такою, а природною людиною, яка співіснує у світі з богом. Формально вона залишається залежною від бога, але наділина, на відміну від решти природних створінь, здатністю творити і мислити, людина поруч з богом фактично починає відігравати роль істоти, так би мовити, "співрівної" богові, роль "другого бога" .(Микола Кузанський).