45. Основні етапи розвитку уявлень про буття: Новий час та німецька класична філософія

У філософії епохи Відродження і Нового часу (до І.Канта) буття розглядається як реальність, яка протистоїть людині і яку людина освоює у своїй діяльності. Вихідним у тлумаченні буття цієї епохи є поняття тіла. Природа розглядається поза відношенням до неї людини, як деякий механізм, діючий сам по собі (натуралістично-об’єктивістська концепція). Інша важлива особливість концепції буття у Новий час – субстанціональний підхід (прагнення зафіксувати субстанцію), де-який незнищуємий, незмінний субстрат буття, його граничні засади – і її (субстанції) акциденції (властивості), похідні від субстанції, тимчасові, мінливі (Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк, Б.Спиноза, французькі матеріалісти).

Але в цей же період у метафізиці Р.Декарта зароджується інший спосіб тлумачення буття, воно визначається на шляху рефлексивного аналізу свідомості (тобто аналізу самосвідомості) або на шляху осмислення буття крізь призму людського існування (Р.Декарта “когито ерго сум” – мислю, отже, існую; Г.Лейбніц: буття – внутрішній досвід людини). Крайнього вираження ця точка зору досягає у Дж.Берклі, який заперечував існування матеріального буття і висунув положення “бути – це означає бути у сприйманні”.

У німецькій класичній філософії лінія на розгляд буття як продукту духовної діяльності людини знаходить свій розвиток (І.Кант: буття – не властивість речей, а зв’язок у судженні, І.Фіхте: справжнє буття – вільна, чиста діяльність абсолютного “я”, а матеріальне буття є продукт цієї діяльності, Ф.Шеллінг: буття само по собі є лише нерозвинутий, дрімаючий розум, Г.Гегель: буття – перша, безпосередня і надто невизначена сходина у сходженні духу до самого себе; воно – не косна, інертна реальність, а така реальність, яка постійно розвивається і яка проходить у своєму розвитку від абстрактного до конкретного, від “чистого буття”, тотожного небуття, “ніщо”, через “наявне буття” (“щось” і “інше”) до “для-себе-буття” або “буття-для-одного”. Протилежну точку зору висловлював Л.Фейєрбах, який розглядав у якості справжнього буття природу, а дух, культуру – як продукт природного буття.

46. Метафора свідомості в культурі та філософії античності.

Метафора свідомості в космоцентричній культурі античності Метафора (гр. metafora – перенос) – це оборот мови, у якому слова вживаються в їхньому переносному значенні. Чому ж ми назвали параграф “метафора свідомості”, а не “поняття свідомості”? Справа в тім, що як ми вже говорили, свідомість – предмет невловимий, річ нематеріальна. Тому в повсякденній мові дуже мало слів, що споконвічно відносяться до дій свідомості. Описувати свідомість надзвичайна важко, так само як і помислити про нього. Його реальність ховається, вислизає. Філософи античності, зрозумівши, що свідомість є загальний зв’язок між об’єктом і суб’єктом, спробували розповісти про неї людям, порівнявши її з іншою формою зв’язку, більш зрозумілої їм, що зустрічається в їхньому повсякденному житті: мова йде про вощену дощечку, на якій переписувач продирав спеціальним гачком (стилем) обрису букв. Друкування на воску букв, конечно ж, не є акт свідомості, однак процедура одержання печатки на воску була використана для опису феномена Свідомості. Відповідно і слова “віск”, “печатка” били використані не у власному змісті, а в переносному. це і є метафора. Метафору печатки на воску для опису свідомості застосовували Платон, Аристотель: як букви друкуються на дощечці воску, так об’єкт друкується на “дощечці розуму”. Так було словесно оформлене предста-влення про свідомість.

Антична філософія відкрила тільки одну сторону свідомості – спрямованість на об’єкт, тому і була використана відповідна метафора. Інша особливість свідомості – уміння людини зосереджуватися усередині себе, направляти свою увагу на внутрішній світ – не була пророблена філософією. Причина однобічного бачення проблеми свідомості криється в специфіці реального світогляду і світовідчування античного грека, увага якого було цілком спрямоване на навколишній світ. Антична людина живе Космосом і речами, він філософствує про Космос і. про зовнішній світ, виробляючи відповідні ідеї. Навіть сам термін “ідея” означав спочатку “видиму фігуру”, “зовнішній вигляд”. Греки – природжені реалісти, вони упевнені, що предмет зору існує до того, як він побачений, і продовжує існувати в такому ж виді і після акта його сприйняття; що розум існує як річ, а тому він залишається розумом, навіть якщо в цей момент і не мислить. Розум і об’єкт існують незалежно один від одного, а в момент їхньої зустрічі об’єкт залишає слід на “полі” розуму. Слід же відбиває тільки зовнішність речей. У світогляді грека відведено дуже мало місця особистості. Навіть Платон, як відзначав Ортега-і-Гассет, волів говорити частіше “ми”, ніж “я”.

В античного грека немає ще навички зосереджувати по перевазі увага на самому собі і своєму внутрішньому світі, він ще не привчений до такого роду роботі. Він живе постійно “поза собою”, його “я” спрямоване до речей: воно проходить крізь себе подібно лучу світла, що проникає крізь дзеркало. “Я” не затримується в самому собі, не робить себе предметом своєї пильної уваги і розгляду.

З погляду біології й антропології, такий спосіб відносини античного грека до світу цілком природний, і більш того, він відтворюється постійно в онтогенезі (індивідуальний розвиток чи рослини тварини від моменту зародження до закінчення життя) людини. Так, дитина приблизно до трьох років говорить про себе в третім обличчі, тобто навіть до себе відноситься як до об’єкта, і вся його увага зосереджена на зовнішньому для нього світі. Таке поводження біологічно обумовлене інстинктом самозбереження.

Античний грек знає про душу, філософи античності міркують про неї. Але душа ще не сприймається як початок інтимності. Тема душі – це тема ви-явлення схованого рушія речей і людини в тому числі. Душу як рушій приписується не тільки людині: вона є у тварин, у мінералів і т.п. Знавець античності, що видається філософ А. Ф. Лосєв відзначив, що навіть у позньоантичних римлян настрій і щиросердечний стан грали дуже малозначну роль у їхній релігії. Віруючи в богів, вони не стільки віддавалися внутрішньому натхненню і почуттю любові до богів, скільки просто, без щиросердечних поривів, виконували форму культу, будучи упевнені в тім, що якщо знати, якому богу і коли молитися, те бог зробить допомогу. Він просто зобов’язаний допомогти тому, хто виконав всі правила молитви.

Таким чином, античний космоцентризм породив і цілком відповідні йому філософські представлення про свідомість.