40. Філософія в Києво-Могилянській Академії.

У Києво-Могилянській академії, заснованій  Петром Могилою (1597-1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Однак філософські "курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використанням на українському грунті західної філософії у поєднанні із сучасними досягненнями прогресивної наукової думки. Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя й доброчеснесті. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом/якого називали також творящою природою. Будучи переконаними у раціональності світу, професори академії шукали істину на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи. Професор академії І.Гізель (бл. 1600-1683), зокрема, описує процес пізнання відповідно до поширеної у схоластиці теорії образів. Речі зовнішнього світу, діючи на органи чуття, посилають їм, на його думку, чуттєві образи. Останні, потрапляючи на якийсь із органів чуття, відбиваються на ньому і стають "закарбованими образами". Закарбований образ, діючи на відповідний орган чуття, викликає відчуття, внаслідок чого цей закарбований образ стає вже відображенням. У свою чергу відображений образ, що містить певну інформацію про якусь річ, стає об'єктом діяльності внутрішнього чуття. З діяльністю внутрішнього чуття І.Гізель пов'язує наступний етап пізнання зовнішнього світу. Відображені образи зовнішнього чуття, що є формальним відображенням речей, діючи на внутрішнє чуття, утворюють закарбовані образи цього чуття. Згодом деякі професори академії заперечували теорію образів. Так, Г. Кониський вважав, що відчуття виникають в органах чуття внаслідок модифікації анімальних духів, яка відбувається або в результаті безпосередньої дії об'єктів, або спричиняється субстанціональними потоками. Ця концепція мала на меті усунення зайвих проміжних ланок між об'єктом і суб'єктом сприйняття. Отже, здобуття істини мислилося викладачами Києво-Могилянської академії як результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях — чуттєвому і раціональному. Важливим джерелом пізнання вони, на відміну від своїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід.

41. Питання. Сучасний філософський ірраціоналізм

Сучасний ірраціоналізм що споріднює з класичним ірраціоналізмом прагнення обмежити можливості раціонального пізнання і протиставити йому споглядання, інтуїцію, інстинкт, віру тощо. Але якщо вчення класичного ірраціоналізму неоплатонізм,августинианство, філософія пізнього Шелінга й ін. носилитеоретико-познавательний характер, то сучасний ірраціоналізм викликаний життя причинами іншого.

Дослідження життя з його прагненнями, прикрощами й радощами неминуче сприяли виявлення нерозумність, негуманності і навіть ворожості світу, коли він живе. Сучасний ірраціоналізм змушений констатувати, що ірраціональне це буде непросто «чистий фантом» людської свідомості. Воно є характерною рисою самої дійсності і особливо форм життя, у яких живе людина. Тож визначення лінії свого життя людина має більше не так на раціональні, але в ірраціональні чинники своєї свідомості.

Біля джерел сучасного ірраціоналізму стояли німецький філософ А.Шопенгауер (1788-1860) і датський філософ З. К'єркегор (1813-1855), яке логічне обгрунтування дав німецький філософ Еге. Гуссерль (1859-1938)

У його головному творі «Світ як воля і помилкове уявлення» Шопенгауер прагне обгрунтувати думка, що ірраціональне – невід'ємний атрибут всього буття. Сутністю світу, він оголошує волю. Воля, вважає Шопенгауер, вже не потребує визначенні. Цю саму реальне, знайоме нам найбільше по життєвим відправленням власного тіла, по рухам тіла, тобто. із найбільш безпосереднім перетворенням волі у світ наших вчинків чи явищ. Така сама сама воля, що становить сутність людини, протистоїть нам, поШопенгауеру, в тварин і звинувачують рослинах.

Нарешті, й у «поривах і прагненнях» сил неживої природи Шопенгауер вбачає щось подібне людської, тваринної і рослинної волі.

Воля безцільна. Вона – рух без початку й кінця. Окремі прояви волі, звані об'єктивізації волі, нині напівживі боротьби друг з одним. Будь-яке рух волі прагне здійсненню, оскаржуючи в іншого прояви волі час і. У взаємопоборюванніобъективизаций волі проявляється властивий світової волі розрив із самої собою. Воля перебуває у постійному розладі із собою, розриває себе,неиствует проти себе. Боротьба індивідів у природі, у людському світі є лише вираженням цього внутрішнього розладу світової волі.

Окремі явища, речі й індивіди з'являються і зникають у часі. Вони ставляться до сутності світу, тобто. волі, як. «Безліч речей у просторі і часу захоплює волю, і її, попри них, залишаєтьсянеделима».[1] З народженням вищих форм органічного життя, завершенням яких стає людина, виникає у ролі допоміжного гармати дії пізнання. Світ, який раніше виникнення людини був лише волею, стає об'єктомпознающего людини чи, за висловом Шопенгауера, поданням, яке розпадається на об'єкт і суб'єкт. Метою пізнання є форма об'єкта чи закон достатніх підстав. Цей Закон виступає вчетверояком вигляді: як закон буття (для простору й часу), закон причинності (для матеріального світу), закон логічного підстави (для пізнання) і закон мотивації (нашим дій).

Пізнання здійснюється або як інтелектуальне (абстрактне) пізнання, або як інтуїтивне (безпосереднє) пізнання. Інтелект, поШопенгауеру, служить лише практичним і індивідуальним цілям. Він лише знаряддя волі до життя, як і таке, він є лежить на поверхні. Він осягає лише відносини речей і проникає всередину їх.Умоляя в такий спосіб розум, Шопенгауер применшує й ролі науки. Вона, на його думку, й не так діяльність пізнання, скільки діяльність, спрямовану служіння волі. Мета програми – задоволення практичних інтересів, які у своєму суть завжди - інтереси волі, сліпого бажання.