21. Суперечка про універсалії в середньовічній філософії: номіналізм та реалізм.

Суперечка між схоластами йшла насамперед про те, що являють собою загальні поняття ("універсалії"). Філософським підґрунтям суперечки було питання про співвідношення загального і одиничного, пов'язане з догмою про "Трійцю". Так називані реалісти стверджували, що загальні поняття існують реально, до речей, що вони існують об'єктивно, незалежно від свідомості в розумі Бога. Власне кажучи реалісти продовжували "лінію Платона": істинне буття - це буття ідей, одиничні речі чуттєвого світу - суть результату обмеження і дроблення загального при взаємодії його з небуттям. Яскравими представниками реалізму були Іоанн Скот Еріуген (IXст.), Гільом із Шампо (XIст.), А.Кентерберійський (XIст.).

Проти реалістів виступали номіналісти, які учили, що загальні поняття - це усього лише імена речей, і що вони, таким чином, існують "після речей" і не мають самостійного існування. До номіналістів історики філософії відносять Росцеліна (XI - XIIст.). Він твердив, що загальні поняття - це тільки химери, "струси повітря". Загальне виникає лише в словесному досвіді людини, в її мові. Універсалії, на його думку, мають лише дотичне відношення до речей.

Крайні форми реалізму і номіналізму здебільшого спрощували проблему. Тому одержали широке поширення помірні версії номіналізму і реалізму. Помірний номіналізм представляли Дунсон Скот (XIIIст.), Вільям Оккам (XIII-XIVст.), Ф. Аквінський (XIIIст.). Так, наприклад, Аккам заперечував самостійне існування загального, але не зводив його до емпіричної данності терміну. Він визнавав реальним загальне - як певне цілісне розумове узагальнення індивідуальних речей. Фома Аквінський стверджував, що універсалії існують "до речей" (в божественному розумі), "в самих речах" (як їх сутність або форма), "після речей" (тобто в розумі людини як результат абстракції).

Найвизначнішим представником схоластики вважається Фома Аквінський (Томас Аквінат).

22. Проблема людини в християнському віровченні.

Особливість християнської філософії полягає в тому, що в ній переплелись вірування давніх євреїв, містика східного світогляду, особливо буддизму, та філософія античності. Видно це із текстів християнського "Священного письма" (Біблії) та творів "отців церкви".

Людина в християнському світогляді цілком підпорядкована богові І вважається "рабом божим" і "образом божим". Людина (чоловік) керує на Землі, усім, за винятком часу, який управляється "по слову божому" Сонцем і Місяцем.

Такі в основному вихідні уявлення про світ І людину у Біблії. Проте християнська філософія хоч і керується Біблією, відступає від біблійських оповідей, пояснюючи, як правило те, що не пояснюють тексти Біблії. Насамперед це стосується проблем людини у її ставленні до Бога. Відомий християнський філософ і богослов Аврелій Августий (Блаженний), по суті, продовжував у переосмисленій формі сократівське тлумачення людини під кутом зору тези "пізнай себе", надаючи їй специфічне релігійне тлумачення. Якщо Сократ вважав, що природа людини до кінця непізнанна, то Августин говорив, що непізнанне в людині утворює божественну суть або внутрішню "духовну" людину, що відрізняється від людини "зовнішньої", представленої тілом. Тіло причетне до земного, тілесного, а тому "гріховного", а внутрішня людина належить до сфери «божественного». Людське тіло, внаслідок цього, стає об'єктом, протії якого нібито слід боротись, .щоб звільнити заховану в ньому "божу" людину.

Сприйняття людини, як роздвоєної на «внутрішню» і «зовнішню», зумовлює специфічне для християнської філософії розуміння свободи. Якщо в античній думці свобода мислиться переважно як злагода, співмірність людської діяльності з природним і суспільним довкіллям, то у християнській філософії свобода тлумачиться як вибір між вірою і невірою у Христа. Тобто засади людської свободи релігійна думка пов'язує з ірраціональністю віри.

Безпосередньо з цього виходить і християнська етика. яка досить яскраво виражена у творах І. Золотоустого. Цей філософ і богослов вчив, що істина любов до мудрості полягає у свободі, суть якої проявляється в житті ченців (монахів) – пустиножителів.

Відділяючись від миру, обираючи дорогу вивчення "святого писання" та безоглядної віри у Христа. ченці стають нібито непричетними до "гріхів сього світу", а тому е свободними і мудрими. Отже. носієм мудрості у християнстві вважався передусім не філософ, що ганився як "язичника, а фанатично відданий християнському символу віри монах, що ^веде бесіди" з богом.

Але таке тлумачення свободи у християнстві викликало сумніви серед філософів. Лукіян із Самосати, зокрема, запитував християн про те, чи хоч комусь із них являвся їх бог, чи є у них впевненість в тому, що вони правильно молять бога і що бог їх вірно розуміє. Отже, вразливим місцем у християнському світогляді виявився сам бог. як об'єкт віри. Якщо у добу античності боні були міфопоетичним утіленням природних стихій, то християнські мислителі витлумачують бога як невидиму і неприступну людям та їх розуму реальність, у Існування якої можна тільки вірити, не вимагаючи ніяких розумних доказів.

У середньовічній філософії, таким чином, загострюється проблема співвідношення віри і розуму та похідна від неї проблема взаємодія релігії і науки. Суттєвий внесок у вирішення цих проблем на ґрунті християнства зробив Фома Аквінський, який жив у XIV ст. Спираючись на деякі ідеї Аристотеля, цей теолог розробив обґрунтування буття бога, а також релігійно-філософське вирішення проблеми співвідношення віри і розуму, що використовується християнством усіх напрямків. Аквінський припустив, що Бог, як творець світу і людини, має розум універсальний, а людина, як істота створена, наділена розумом частковим. Тому розум божий і розум людський не співмірні, людина не може зрозуміти премудрість божу. Через це шлях віри у всемогутність божого розуму вищий, ніж дорога людського розуму.

На цій аргументації будується й релігійне вирішення проблеми співвідношення теології і науки. Аквінський вчив, що наука є результат створеного богом людського розуму, який освоює ті істини, котрі бог дозволяє. Бог же володіє "понадістинами". недоступними розумові, але які можна збагнути тільки через "одкровення", суть якого пояснює теологія. Тому теологія проголошується Аквінським "наднаукою", якій повинні слугувати наука та філософія. Тобто, релігійна філософія перевагу надає ірраціональному, нерозумному в житті і в людському пізнанні. Людські гідності нібито полягають не в силі і творчості, а у немічності та безпорадності.

23. Пантеїзм М.Кузанського.

Микола Кузанський є головним представником неоплатонічного напряму філософії епохи Відродження.

У своїй філософії він використовував традиції схоластики, але прагнув поєднати їх з науковими знаннями, ма¬тематикою, античною філософською мудрістю.

Він сповідував пантеїстичне і містичне бачення Всесвіту й людини. Головним принципом мислення М.Кузанського була „єдність протилежностей”. У своєму вченні він використовував геометричні образи для доведення суто філософських ідей. Наприклад, „Бог є коло, центр якого-всюди, а периферія-ніде”.

Найвищою якістю людини є здатність до творчості, адже завдяки творчості людина стає певною мірою Богом. В роздумах Кузанського Бог як єдність усіх нескінченних становлень, тобто абсолютний інтеграл, збігається з найменшим перевтіленням, тобто абсолютним диференціалом, і людина є продовженням цієї парадоксальної єдності.

Микола Кузанський вважав, що можливість пізнання світу да¬рована людині Богом, а сутність самого Бога є непізнаною. Наше знання є кінцевим, а Бог — безкінечний. Тому кінцевий світ при¬роди людина може пізнати, а безкінечного Бога пізнати немож¬ливо. Безкінечний Бог є певною межею реального й надреального, тому про надреальний світ людина не має жодних знань, лише релігійна віра дає змогу зафіксувати буття Бога, який є істиною, що відкривається лише через богоодкровення. Тому пізнання без божих істин веде, зрештою, до «вченого незнання». Споглядальний спосіб життя не сприяє руху людини до Бога, а активний спосіб життя наближає людину до Бога через прагнення його пізнання в повсякденному житті й індивідуальній творчості.

З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанський робить висновок, що єдине тотожне з безмежністю, нескінченністю. Нескінченність – це те, більшим від чого ніщо не може бути. Тому Кузанець називає її «максимумом», єдине ж – «мінімумом». Отже, Микола Кузанський відкрив принцип збігу протилежностей максимуму і мінімуму. Отже, єдність протилежностей є найважливішим методологічним принципом філософії Миколи Кузанського, що робить його одним з родоначальників новоєвропейської діалектики.