Види уяви

Уяву кожної людини можна охарактеризувати за різними ознаками. Насамперед уяву людини можна поділити на різні види. За характером продуктивності виокремлюють:

• відтворювальну (репродуктивну) уяву – процес створення описів, що відповідають опису;

• творчу (продуктивну) уяву – самостійне створення нових образів, які реалізуються в оригінальних і цінних продуктах діяльності.

За мірою свободи, довільності визначають:

• пасивну уяву - що виявляється у хворобливих фантазіях, маренні, або в такому фантазуванні, яке не має усвідомленої мети;

• активну уяву - яка відбувається в межах творчої діяльності, підкорена певній меті.

За характером образів визначають:

• конкретну уяву - в ній уявляються певні предмети, речі тощо;

• абстрактну уяву - оперує більш узагальненими образами (схемами, символами).

За якісними особливостями, зумовленими конкретними сферами застосування, Т.А. Рібо наводить такі типи уяви:

• пластична, яка застосовує точно визначені у просторі образи та їх сполучення, що відповідають дійсним відношенням предметів, має зовнішній характер;

• розпливчаста, яка застосовує емоційні образи, котрі не мають певних обрисів у просторі (уява у музиці);

• містична, яка застосовує символи; містицизм перетворює природні образи на символічні, прагнучи втілити ідеал у формах зовнішньої природи;

• наукова - насичена науковим мисленням (у науках, які тільки формуються, вона постає як наукова міфологія; у науках, що сформувалися, вона оживляє логічні схеми);

• уява в практичному житті й механіці, образи якої при потребі втілюються в речову форму;

• уява у сфері торгівлі – тут найбільша роль належить інтуїції, оскільки цей тип уяви присвячений здогадкам;

• уява у сфері утопії – тут образи уяви відображають етичні та соціальні стосунки.

Процес створення образів уяви, або фантазій, може мати мимовіль­ний і довільний характер. Коли в уяві людини створення нових образів не кероване спеціальною метою, уява має мимовільний характер. Наприклад, під впливом розповіді вчителя створюються нові образи, відбувається їх роз'єднання або поєднання. Під час читання художнього твору в уяві виникають, без спеціального наміру, образи героїв твору, місцевість, де відбуваються події, час, коли вони відбуваються тощо. Мимовільну уяву зумовлюють потреби і почуття. Коли людина ставить спеціальну мету створити образ того чи іншого об'єкта, уява набуває довільного характеру. Наприклад, командир під час занять пропонує солдатам уявити пересічну болотисту місцевість, мінні поля, брід річки тощо за картою.

Процеси уяви мають аналітико-синтетичний характер, і в цьому вони схожі на процеси сприйняття, пам'яті й мислення.

Шепенюк І.М., викладач кафедри педагогіки,

психології та теорії управління освітою

Лекція 5. Тема "Психологія особистості"

План

1. Поняття особистості в психології.

2. Співвідношення понять «людина», «індивід», «особистість», «індивідуальність».

3. Структура особистості.

4. Біопсихічна підструктура особистості

5. Формування особистості на різних вікових етапах.

6. Соціопсихічна підструктура особистості.

7. Я-концепція, її складові, формування та вплив на поведінку особистості.

Проблема особистості – одна з центральних у курсі психології. Про її складність та багатогранність свідчить навіть той факт, що сьогодні існує понад 50 визначень поняття “особистість”. За теоретичною та практичною значущістю вона належить до однієї з фундаментальних проблем. Проектування й діагностика особистості, визначення оптимальних умов і найефективніших шляхів її формування неможливі без знання структури особистості й закономірностей її становлення та розвитку. Слово “особистість” походить від латинського “persona”, що означає ритуальну маску, яку знімали з обличчя померлого у Стародавньому Римі. Вона втілювала ім’я, індивідуальні права і привілеї, які передають у спадок.

У вітчизняній психології найвідоміші дослідження в галузі особистості, пов’язані з теоретичними працями школи Л.С. Виготського. Великий внесок у розробку цієї проблеми зробили російські та українські вчені Г.С. Костюк, О.М. Леонтьєв, Л.І. Божович, А.В. Петровський, О.Г. Асмолов, зарубіжні психологи Г. Айзенк, Р. Кеттел, Г. Олпорт.

У процесі спільної діяльності та спілкування в соціокультурному середовищі людина набуває особливої якості, яку позначають терміном «особистість». Поняття «особистість» охоплює соціально зумовлену систему психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. У гуманістичних, філософських та психологічних концепціях особистість – це людина як цінність, заради якої здійснюється розвиток суспільства.

Особистість – одна з семи іпостасей людини. Інші – це людина як індивід, людина як організм, людина як індивідуальність, людина як «Я», людина-роль, людина як фізичне тіло, підвладне всім законам механіки. Ці характеристики розкривають поняття «людина» з різних боків і не є тотожними. Вони утворюють єдине ціле, й водночас кожна має свої характеристики.

Людина народжується на світ повноправним членом суспільства й з народження, на відміну від тварин, яких іменують особинами, називається індивідом, тобто одиничним представником роду людського, виду Homo sapiens (людина розумна), продуктом тривалого розвитку й носієм індивідуально-своєрідних рис.

Живучи в суспільстві, кожна людина набуває особливої «надчутливої» якості, котру називають особистістю. Таким чином, особистістю є соціалізований індивід, котрий втілює найсуттєвіші соціально значущі властивості.

Особистість – це людина, яка досягла такого рівня розвитку, що дозволяє вважати її носієм свідомості та самосвідомості, здатна на самостійну перетворювальну діяльність.

Природа особистості, її структура та зростання розглядаються в рамках різних психологічних поглядів: теорії особистісних рис, біхевіористичного, когнітивного, психодинамічного, гуманістичного підходів зарубіжної психології та системно-діяльнісного, історико-еволюційного підходів вітчизняної психології.

Індивідуальність – це поєднання психологічних особливостей людини, що визначають її своєрідність, відмінність від інших людей. Проявляється вона у здібностях, потребах, інтересах, схильностях, рисах характеру, почутті гідності.

Структура особистості теж розглядається по-різному. Згідно з концепцією А.В.Петровського, в структурі особистості можна виділити три складові:

1. внутрішньоіндивідна (інтраіндивідна) підсистема, яка представлена темпераментом, характером, здібностями людини, всіма характеристиками її індивідуальності;

2. інтеріндивідна підсистема, яка виявляється у спілкуванні з іншими людьми та в якій особистісне виступає як прояв групових взаємовідносин, а групове – в конкретній формі проявів особистості;

3. надіндивідна (метаіндивідна) підсистема, в якій особистість виноситься як за межі органічного тіла індивіда, так і поза зв’язки «тут і тепер» з іншими індивідами. Цей вимір особистості визначається «внесками», які робить особистість в інших людей.

К.К.Платонов у межах системно-діяльнісного підходу вирізняє в структурі особистості чотири основні підструктури:

1. підструктура спрямованості, яка об’єднує спрямованість, ставлення та моральні якості особистості;

2. підструктура досвіду, яка включає в себе знання, навички, уміння й звички, набуті в індивідуальному досвіді через навчання;

3. підструктура форм відображення, яка охоплює індивідуальні особливості окремих психічних процесів чи психічних функцій;

4. біологічно зумовлена підструктура: темперамент, статеві й вікові особливості.

До біопсихічної підструктури особистості насамперед належать генетичні, вікові й статеві особливості, а також темперамент, задатки й патологічні утворення.

Темперамент – стійка властивість особистості, що виражає індивідуально-своєрідну динаміку психіки і поведінки, котра однаково виявляється в різноманітній діяльності незалежно від її змісту, мети і мотивів.

Стародавній опис темпераменту належить «батькові» медицини Гіппократу (бл.460-377 рр. до н.е.). Саме він першим спробував з’ясувати, чим зумовлюються індивідуальні відмінності в поведінці людей. Він та його послідовник Гален (давньоримський лікар, бл.130-200 рр. н. е.) дійшли висновку, що ці відмінності зумовлені різним співвідношенням основних видів рідин в організмі людини. Якщо переважає кров (лат. sanguis) – людина поводиться, як сангвінік, слиз (грецьк. phlegma) – флегматик, жовта жовч (грецьк. chole) – холерик, чорна жовч (грецьк. melana chole) – меланхолік. Оптимальне співвідношення цих рідин визначає здоров’я, тоді як непропорційне є джерелом різних захворювань.

І.П. Павлов, доводячи наявність певної закономірності у вияві індивідуальних відмінностей, висунув гіпотезу, що в основі їх лежать фундаментальні властивості нервових процесів – збудження та гальмування, їх врівноваженість і рухливість.

Дослідник визначив чотири основні типи нервової системи, близькі до традиційної типології Гіппократа – Галена:

• сильний, врівноважений, рухливий тип – сангвінік;

• сильний, врівноважений, інертний тип – флегматик;

• сильний, рухливий, неврівноважений тип – холерик;

• слабкий, неврівноважений, малорухливий тип – меланхолік.

Задатки – це ті анатомо-фізіологічні особливості людини (її мозку, нервової системи, аналізаторів, кровопостачання та ін.), які в неї сформувались до моменту народження. Вони є суттєвими передумовами здібностей людини, але лише передумовами. Від задатків до здібностей – таким є шлях розвитку особистості.

У сучасній психології немає єдиної теорії формування і розвитку особистості, проте досить поширеною є епігенетична концепція Е. Еріксона, згідно з якою життєвий цикл особистості поділяється на вісім фаз, кожна з яких має власні специфічні задачі. Перехід до нової фази розвитку відчувається у формі «нормативної кризи», і можливий лише на основі вирішення основного протиріччя, притаманного попередній фазі.

Заслуговує на увагу прийнята у психології періодизація Виготського-Ельконіна.