Тема 6. Політична культура.
Зміст політичної культури.
Структура політичної культури.
Функції політичної культури.
Типи, види політичної культури.
Становлення політичної культури в Україні.
1. Вважається, що термін „політична культура” в науковий обіг ввів мислитель епохи Просвітництва І.Г.Гердер сам феномен, відображений у понятті, був виділений значно раніше. Ще Аристотель писав про „стан розуму”, який породжує стабільність або зміни у суспільстві; філософи і теоретики у сфері політики епохи Середньовіччя та Нового часу (Н.Макіавеллі, Т.Гоббс, Дж.Локк, І.Кант, Ш.Монтеск’є, Ф.М.-А.Вольтер та ін.) виявляли постійний інтерес до понять, які відображали політичні цінності, традиції, проблеми психологічного, емоційно-чуттєвого фактору в політиці. Систематичне вживання терміну „політична культура” розпочалось в 50-х роках XX сторіччя, що було зумовлено технологічними та соціокультурними змінами планетарного масштабу, які суттєво вплинули на розуміння функцій політики, ролі політичного фактору в житті людей.
Класичне визначення, зроблене американськими дослідниками Г.Алмондом і С.Вербою, трактує політичну культуру як специфічну політичну орієнтацію особистості у ставленні до політичної системи, її частин, до своєї ролі в цій системі. Сучасні вітчизняні дослідники категорії „політична культура” як правило пропонують порівняльний аналіз та систематизацію різних концептуальних підходів до вивчення поняття. Так, О.І.Рябов, В.Б.Чистяков пропонують розглядати три напрями у вивченні поняття політичної культури. До першої групи відносять дослідників, які трактують її як сукупність (систему) знань і духовних цінностей, принципів і способів політичної діяльності, політичного досвіду і традицій, а також політичних інститутів. За такого трактування увага надається дослідженню колективного політичного досвіду регіону, класу, групи і таке ін. Другий напрям репрезентують науковці, які розглядають політичну культуру в якості узагальненої характеристики людини, рівня її політичного розвитку й активності, уміння застосовувати політичні знання на практиці. До прихильників третього напряму відносяться ті, хто вбачає у політичній культурі процес, спосіб, форму реалізації сутнісних сил людини, її знань, переконань в громадсько-політичній діяльності.
Є.Вятр запропонував таке розуміння політичної культури: сукупність позицій, цінностей та кодексу поведінки, які стосуються взаємних відносин між владою й громадянами.
Але годі було б сподіватися на уніфіковане тлумачення терміну „політична культура”, насамперед через те, що варіантів терміну власне „культура” існує понад 500. І якщо додати до останнього епітет „політична”, кількість їх, мабуть, набагато не зменшиться.
Недостатній аналіз феномена, розбіжності в поглядах дослідників зумовили існування майже сорока визначень політичної культури, які, в свою чергу, піддаються науковцями систематизації й узагальненню. Умовно їх зводять у чотири групи, а саме:
- психологічні, в яких політична культура розглядається як сукупність психологічних орієнтацій на соціальні або політичні об’єкти і процеси;
- узагальнюючі, комплексні, які відносять до політичної культури все, що відбувається в політиці;
- об’єктивні, в яких трактування політичної культури як сукупності прийнятих політичною системою норм дає підстави для ототожнення її з цією системою;
- евристичні, в яких культура фактично використовується як гіпотетичний інструмент, створений для аналізу, а політична культура зводиться до утвердження бажаних політичних настанов, які сприяють стабілізації політичної системи.
Залежно від мети дослідження, кожна з перерахованих груп визначень політичної культури має свій сенс і цінність.
Визначення, яке сьогодні певною мірою є універсальним, трактує політичну культуру як сукупність поглядів, переконань, орієнтацій і зразків поведінки, що визначають ставлення людей до політичної сфери суспільства, рівень і спрямованість їх політичної активності.
Також досить вдале визначення поняття „політична культура” зроблено сучасними українськими політологами. „Політична культура (від лат. Cultura — вирощування; виховання, освіта; розвиток) - частина загальної культури, яка формується і виявляється у процесі політичного життя; історично і соціально зумовлений продукт політичної життєдіяльності людей, їх політичної творчості, який відбиває процес опанування суспільством, націями, класами, іншими соціальними спільнотами та індивідами політичних відносин, а також розвиток їх власної сутності і діяльнісних здібностей як суб’єктів політичного життя”.
2. Структура політичної культури досить складна. Виділяють такі структурні компоненти: базовий рівень (політична свідомість спільноти); інформаційний рівень (політичні знання, погляди); ціннісний рівень (перетворення політичних знань в переконання); рівень духовно-практичної діяльності (участь громадян у суспільно-політичному житті); нормативний рівень (загальновизнані норми політичної поведінки).
Саме структурні компоненти визначають основні напрями процесу формування політичної культури, серед яких:
- набуття політичних знань, поглядів під впливом певних ціннісних орієнтацій трансформація їх в переконання;
- включення певних політичних традицій, історичної пам’яті народу до формування політичної свідомості;
- залучення громадян до суспільно-політичного життя шляхом закріплення як традиційних загально визнаних норм політичної поведінки.
При теоретичному аналізі запропоновані напрями формування політичної культури набувають певної порядковості, рангового значення, але в практиці реального життя вони досить часто порушені.
Суб’єктом політичної культури є як індивід з його потребами, інтересами, ціннісними орієнтаціями, так і мала або велика соціальна група. На кожному з цих рівнів суб’єкт політичної культури виступає як носій і охоронець певних політичних цінностей.
Об’єктом політичної культури, на який спрямовані установки, орієнтації і переконання суб’єкта, є сама політична система та її окремі компоненти: режим, інститути, організації, партії та ін. Особистість громадянина також є об’єктом його власної політичної рефлексії. Адже людина може сприймати себе, або як „гвинтик” від якого нічого не залежить, або як важливий компонент політичної системи. Та чи інша позиція є похідною від певних традицій національної політичної культури.
3. У житті суспільства політична культура виконує кілька важливих і помітних функцій.
- Пізнавальну. Політична культура озброює людей знаннями, необхідними для діяльності у будь-якій, але переважно в політичній сфері. Це дає змогу людині (особистості, громадянинові) самовдосконалюватися, саморозвиватися, формувати активну громадянську позицію. Фактично ця функція є основоположною, значною мірою такою, що зумовлює реалізацію усіх інших.
- Ідентифікаційну. Вона полягає у тлумаченні потреб людини з огляду на її групову (соціальну, етнічну, конфесійну) належність, та відповідну участь в обстоюванні інтересів цієї спільноти,
- Орієнтаційну. Характеризує прагнення людини до змістовного відображення політичних подій і явищ при реалізації прав і свобод у конкретній соціальній, політичній системі.
- Виховну. Сприяючи інтелектуальному розвитку людини, політична культура формує стійкий інтерес і зацікавленість у суспільно-корисній, суспільно-політичній роботі. Такий інтерес є найактивнішим збудником підвищення політичної активності людини.
- Регулюючу. Вона проявляється у прямому чи опосередкованому впливі на поведінку людини, організації, оцінюванні існуючих суб’єктів політики, політичного процесу і прийнятті певних рішень.
- Інтегруючу. Політична культура за будь-яких обставин і умов є базисною основою суспільства, його політичної системи, сприяє консолідації громадян, політичних сил, створюючи у такий спосіб засади для підтримки існуючого політичного режиму, системи влади.
- Комунікативну. Завдяки політичній культурі напрацьовані у суспільстві досвід, традиції передаються від покоління до покоління.
- Соціалізації. Політична культура сприяє відповідному засвоєнню норм – регуляторів суспільно-політичного життя. Йдеться про правові, соціальні та психічні норми політичної поведінки, системи цінностей політичної культури, властиві конкретному суспільству.
Політична культура виконує ряд взаємопов’язаних соціальних функцій, серед яких вираз політичних, групових інтересів та забезпечення соціального прогресу, в першу чергу шляхом формування громадянськості, передачі соціально-політичного досвіду.
4. Типологія політичних культур також різноманітна. Вона проводиться за багатьма напрямками, а саме: за класовими, формаційними, ідеологічними ознаками; за ставленням до демократії (егалітарна, елітарна, демократична, авторитарна, тоталітарна та ін.); за ставленням до соціального прогресу (прогресивна, реакційна); з точки зору міжнародних відносин (шовіністична, миролюбна, мілітаристська та ін); з точки зору масштабу або характеру впливу на суспільство в цілому (пануюча, маргінальна, ортодоксальна, альтернативна); в залежності від наявності і особливостей субкультур (фрагментарна, інтегрована). Для створення базової типологічної моделі політичної культури більшість дослідників, услід за Г.Алмондом та С.Вербою беруть тип існуючих відносин між громадянським суспільством і політичною системою.
Виділені американськими дослідниками типи політичної культури: патріархальний, підданський і активістський у вітчизняній політологічній школі набули деякої видозміни, аналіз їх подається у змішаних видах. До чистих типів належать:
• патріархальний (парафіяльна, англ. Parochial culture) для нього властива відсутність у громадян будь-якого інтересу до політичної системи, до політики;
• підданський (англ. Subject culture) характеризується сильною, помітною позитивною орієнтацією особистості на політичну систему суспільства, однак слабким ступенем особистої участі в політичних діях і процесах; відповідає централізованим, авторитарним структурам;
• активістський (учасницької, англ. Participant culture) громадяни намагаються брати особисту активну участь у функціонуванні політичної системи, у політичних процесах, що відбуваються в суспільстві.
Важливо, що найбільш розвинений тип культури участі не витискає інші орієнтації. Він комбінується з патріархальною та підданською культурами, але не може бути визначений через попередні стадії розвитку. Останні, навпаки, продовжують жити у більш високих видах культури і народжують складні, змішані види політичних культур.
До змішаних культур можна віднести такі види: патріархально-підданський тип культури, який розділяє населення на тих, хто поділяє вимоги різних родів та племен, та на тих, хто стоїть за централізовану владу; притаманний багатьом постколоніальним країнам, які будують суверенні централізовані держави на основі авторитарної влади; патріархально-активістська поєднує орієнтацію на традиційні авторитети з вертикальними зв’язками, де горизонтальний діалог не існує; притаманна для країн, які розвиваються у демократичному напрямку; піддансько-активістська втілює традиційні цінності (локальні авторитети, муніципальні корпорації, релігійні об’єднання) в авторитарному правлінні. Один із різновидів піддансько-активістського типу було названо „громадянською культурою” (civil culture), яка визначалася як комбінація модернізації і традиції, як плюралістична культура, що засновується на принципах комунікабельності та поваги до переконань, як культура консенсусу й розмаїття, як культура обміну.
Помітними характеристиками політичної культури є її динамічність, поліфункціональність, різнорівневість. Загалом можна погодитися з науковцями, які виокремлюють у середньому чотири рівні політичної культури:
• номінальні політичні знання та вміння використовувати їх у повсякденній суспільно корисній діяльності;
• наявність досить глибоких суспільно-політичних знань, уміння їх реалізовувати в конкретній і активній політичній діяльності;
• політична культура, притаманна політичному діячеві великого регіону чи національного масштабу;
• політична культура людини, для якої політична діяльність фактично є професійною (президент, глава уряду, спікер, народний депутат, член уряду, лідер партії, об’єднання тощо).
Можна також виокремити такі види політичної культури, як культура депутатської, парламентської діяльності; культура діяльності громадських організацій, політичних партій, груп, об’єднань громадян; культура електоральної політичної діяльності, або діяльності громадян під час виборів, референдумів, опитувань громадської думки, плебісцитів тощо.
5. Які ж шляхи можна виокремити в розвитку політичної культури в сучасних умовах?
- Для вірного сприйняття громадянами суспільного прогресу, створення наукових уявлень про політику потрібен також високий культурний і освітній рівень країни, піднесення життєвого рівня громадян, вільних від тоталітарної ідеології. Політична культура не обмежується виключно сферою політичних відносин. Вона пов’язана з усіма аспектами духовного життя суспільства: наукою, освітою, літературою та мистецтвом. Як своєрідне соціальне явище політична культура є складовою духовної культури, що надає останній світоглядну орієнтацію. Ось чому незадовільний стан розвитку загальної культури, занедбаність пам’яток історії, сільських шкіл, клубів, музеїв, бібліотек, низька заробітна плата працівників культури та освіти негативно впливають на формування також і політичної культури.
- Одночасно з розвитком об’єктивної й незалежної політичної науки треба активізувати участь політологів у державно-експертній роботі, засобах масової інформації, у створенні єдиної системи політичного знання для всіх верств населення. Як відомо, роль ЗМІ в сучасному світі надзвичайно велика, недаремно мас-медіа назвали четвертою владою. Вони не просто інформують населення про процеси, що відбуваються в країні і світі, але й пропагують певні ідеї, погляди вчення, політичні програми, формують (прямо чи опосередковано) суспільну думку. За допомогою об’єктивного розгляду політичних подій також дозволяє формувати політично компетентних громадян, які можуть правильно орієнтуватися в складних суперечливих політичних процесах, приймати відповідальні рішення.
- Великою проблемою є створення умов для набуття громадянами політичних знань. В Україні формування цілісної системи політичної науки і освіти, що спирається на багатовікові традиції вітчизняної політичної думки, розпочалось водночас із здобуттям нею державної самостійності й початком реформування суспільства на принципах демократії та цивілізованості. На початковій стадії становлення цієї системи найсерйознішою проблемою постала проблема подолання серед широкого загалу і в структурах державної влади упередженого, негативного ставлення до самої ідеї запровадження вищезазначеної системи. Названа проблема була пов’язана з існуванням стереотипів на кшталт кваліфікування певної частини гуманітарної інтелігенції як політично небезпечної, ототожнення політичної науки з попередньою заідеологізованою, заформалізованою, задогматизованою системою політичної освіти під патронатом однієї партії. За цих об’єктивно несприятливих умов, перешкод суб’єктивного характеру в Україні все ж сформувалась упродовж перших п’яти років державної самостійності розгалужена інфраструктура політичної науки і освіти. Політологія вивчається в усіх вузах України та в середніх спеціальних навчальних закладах.
- На розвиток політичної культури впливає також і стан історичного знання. Ще в античні часи історію називали „магістра віта” - вчителькою життя. Це дуже важливий аспект уявлень людини про суспільство. Об’єктивні історичні дослідження, без ідеологічної догматики, звільняють людей від стереотипних оцінок інших народів та держав. Історія є надійним ґрунтом для пізнання перспектив розвитку суспільства, сприяє зміцненню почуття єдності світової цивілізації. Можна цілком погодитися з думкою Б.Цимбалістого, що „політична культура, як кожна культура , - це делікатний цвіт попереднього розвитку. Вона в’яне і вмирає, коли суспільство регресує до примітивного способу життя, коли обставини несприятливі”.
- Однією із необхідних граней виховання в нашому суспільстві політичної культури є утвердження в суспільстві поваги до права і до правопорядку, подолання правового нігілізму. До того ж, як з боку громадян, так і з боку влади, у справжній, а не декларованій правовій державі панує культ права. Розвинуте у політичному відношенні суспільство розуміє, що міцний соціальний порядок є важливішим від політичних амбіцій.
Порядок, лад не може бути „лівим” чи „правим”, він має бути порядком. Ладом, а не безперервним тасуванням рядків. У такому суспільстві, де стабільність ладу спирається на демократичні закони і підтримку суспільства, неможливі хаос, анархія і громадянська війна. Формування політичної культури має йти в напрямі виховання почуття єдності суспільства зі своєю гамою інтересів і відносин, які підтримують громадянську злагоду.
Таким чином, демократичну політичну культуру можна сформувати шляхом перетворення суспільства на справді демократичне, яке надає можливість кожному громадянину вільно брати участь у політичному житті, створює належні умови розвитку культури та освіти, дбає про духовний та моральний стан населення.
Сучасна Україна, вже як незалежна держава, в черговий раз стала перед потребою реалізації принципу політичного і культурного плюралізму. Тому політична культура нового суспільства, яка формується в незалежній Україні, мусить бути культурою злагоди, громадянського миру, пошани до свобод і прав людини.