1. Мова права як різновид літературної мови.

Сучасну українську літературну мову наповнюють різновиди, поширені у певній сфері суспільства: мова політики, мова преси, театру тощо. Чільне місце в її системі займає мова права.

Мова права — різновид літературної мови, який спрямований на передачу правової інформації.

Мову права вивчає юридична лінгвістика – міждисциплінарна галузь знань про взаємозв’язок мови і права, мовні засоби вираження правових понять і категорій, мовностилістичні ресурси у сфері правової комунікації.

Мова права має специфічні ознаки, за якими її відрізняють від інших професійних різновидів літературної мови: правова сфера функціонування, наявність структури, виконання специфічних функцій у суспільстві; дві словесні форми вираження правової інформації; наявність юридичної термінології; стильова розгалуженість.

Мова права має обмежену правовим життям сферу поширення у суспільстві: законодавство, судочинство, нотаріат, діловодство, юридична освіта і наука, правова публіцистика (система періодичних видань у галузі права, збірники наукових праць тощо).

Мова права має структуру, яку складають підмови: мова законодавства, мова судочинства, мова нотаріату, мова діловодства, мова юридичної освіти і науки, мова правової публіцистики.

Мова законодавства – різновид мови права, який є засобом зовнішнього вираження правових приписів у нормативно-правових актах (у законах).

Основне призначення мови законодавства – забезпечення письмово оформлення волі законодавця.. У мові законодавства норма права втілюється у правовий припис. Правовий припис – зовнішній вияв норми права, який містить державно владне веління. Інші підмови права у змістовому відношенні є другорядними, оскільки породжені мовою законодавства.

Мова права виконує специфічні функції у суспільстві: нормовиражальну (вираження норми права в мові), волевиражальну (вираження волі у нормах права), тлумачну (пояснення норми права за допомогою мови), регулятивну (регулювання стосунків між суб’єктами права за допомогою мови). Крім того, виконує і загальні функції мови.

Мова права має дві форми вираження правової інформації: усну (усні розпорядження, вказівки, накази, публічні виступи тощо) і писемну (реалізується у вигляді документування, письмових повідомлень преси, телебачення та ін.) правова інформація може передаватися невербальними засобами: жестами, сигналами та діями особи, що виражають її волевиявлення на встановлення правовідносин.

Мова права забезпечує називання правових понять за допомогою юридичних термінів та термінологічних сполук.

Юридичний термін – словесне позначення правового поняття.

Мова права послуговується термінами інших галузей науки, загальновживаними словами.

Мова права характеризується стильовою розгалуженістю. У її межах функціонують офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, розмовний стилі. Кожен із них має свої функціональні ознаки, підстилі, жанри, систему мовних засобів.

5. Культура професійного мовлення правника.

Культура мовлення — це дотримання усталених мовних норм усної й писемної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Отже, культура мовлення – це й культура мислення та культура суспільних і духовних стосунків людини.

Питання мовної культури були об’єктом наукової уваги в лінгвістиці, їх розглядали відомі мовознавці, зокрема, як І. Огієнко, О. Потебня, В. Виноградов. Пізніше фахівці в галузі державного управління й мовознавства – Н. Бабич, В. Князєв, І. Плотницька, П. Редін, С. Шумовицька – наголошували на необхідності визначення оптимальної мовленнєвої поведінки в певній ситуації, звертали увагу на важливість культури мовлення в професійно-кваліфікаційній характеристиці фахівців будь-якого профілю.

Висока культура мовлення означає володіння багатством мови, досягнення такої усної і писемної форми спілкування, яка б найповніше, найточніше передавала зміст думки.

Основою мовленнєвої культури юриста є грамотнiсть, тобто дотримання загальноприйнятих лiтературних норм у використаннi лексич них, фонетичних, морфологiчних, синтаксичних i стилiстичних засобів мови.

Культура мовлення оцінюється щодо точності, ясності, виразності, майстерності мовця у використанні варіантів висловлювання. З огляду на це основними комунікативними ознаками культури мовлення виступають правильність, змістовність, достатність, точність, ясність, стислість, логічність, чистота, доречність, виразність, емоційність.

Культуру мовлення характеризують такі ознаки:

1) правильність, тобто відповідність прийнятим орфоепічним, орфо-графічним, граматичним, лексичним нормам. Еталоном правильності слугують норми, правила вимови, наголошування, словозміни, слововживання, орфографічні правила у писемному мовленні тощо. Завдяки цьому реалізується інформаційно-інформативна функція мовлення, здійснюється цілеспрямований вплив на свідомість людини;

2) різноманітність: володіння мовним багатством економічної і публіцистичної літератури; активне мислення; постійне удосконалення і збагачення мовлення;

3) виразність забезпечується оригінальністю у висловлюванні думок з метою ефективного впливу на партнера по комунікації;

4) ясність, тобто доступність мовлення для розуміння тих, хто слухає, забезпечує адекватне розуміння сказаного, не вимагаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті. Ясності мовлення сприяють чітка дикція, логічне і фонетичне наголошування, правильне інтонування, розмірений та уповільнений темп, спокійний і ввічливий тон;

5) чистота, тобто бездоганність усіх елементів мовлення, уникнення недоречних, невластивих українській мові іншомовних запозичень. Забезпечується вона системою установок, мовною грамотністю;

6) стислість (раціональний вибір мовних засобів для вираження головної думки, тези). Ця ознака формує уміння говорити по суті;

7) доцільність, тобто відповідність мовлення меті, умовам спілкування, стану того, хто висловлюється.

Отже, мовлення мaє бути не тiльки правильним, а й лексично багатим, синтаксично рiзноманiтним. Для цього необхідно дотримуватись норм літературної мови, користуватися словниками, вдумливо читати політичну, юридичну, наукову літературу, звертаючи при цьому увагу на вживання та значення правової термінології, побудову речень. Потрiбно активно розвивати своє мовлення: вчитися усно i письмово викладати свої думки, виправляти себе, правильно будувати сказане, шукати найкращi й найдоцiльнiшi варiанти висловлювання .

Низька культура мовлення характеризується порушенням правил слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання. Наприклад, помилково вживають вислови добро пожалувати замість ласкаво просимо, підписка газет – передплата газет, дякувати його – дякувати йому; неправильно наголошують слова: рóблю, пи’шу, підéмо замість роблю’, пишý, пíдемо. Ознакою низької культури мовлення є оглушення дзвінких приголосних у кінці слів і складів, м’яка вимова шиплячих, коли вимовляють чьому, шчьо замість чому, що.

До порушення норм слововживання може призвести змішування близьких за формою і сферою вживання, проте різних за творенням і змістом слів (паронімів: дільниця – ділянка; громадський – громадянський), уживання в певній мовній ситуації слів чи словосполучень іншого функціонального стилю, нерозуміння буквального значення рідковживаних чи застарілих слів, неправильне вживання запозичень, порушення норм сполучності тощо.

До слова в діловому мовленні ставляться насамперед такі дві обов'язкові вимоги: 1) воно повинно бути вмотивованим; 2) відповідати нормам української літературної мови. Норми української літературної мови фіксуються в словниках, довідниках, підручниках, посібниках.

Словники бувають енциклопедичні (довідкові) та мовні. До енциклопедичних словників належать енциклопедії, довідники, у юридичній галузі – загальноюридичні словники та галузеві (напр., словник цивільного права, словник фінансового і банківського права тощо), повні й короткі, тлумачні та ін..

Юридичний словник – це довідкове видання, що містить відповідні слова, словосполучення, ідіоми, юридичні терміни і поняття, їх тлумачення тощо, згруповані й розміщені в алфавітному порядку або за певними об'єднуючими принципами чи ознаками (напр., належність до окремої галузі права). Змістовну основу юридичних словників становлять короткі відомості щодо значення відповідних юридичних термінів, їх походження, тлумачення, вживання і застосування, а також необхідна інформація про об'єкти і суб'єкти правового регулювання, державне будівництво, правову систему, законодавство та його галузі, історія права, події, про видатних державних, політичних і громадських діячів, учених-правознавців та ін.

Правильна вимова, вільне, невимушене оперування словом, уникнення вульгаризмів, архаїзмів, слів-паразитів, зайвих іншомовних слів, алогізмів, суржику, фонетична виразність, інтонаційна розмаїтість, чітка дикція, розмірений темп мовлення, правильне використання логічних наголосів і психологічних пауз, взаємовідповідність між змістом і тоном, між словами, жестами та мімікою — необхідні елементи мовної культури юриста. Засвоєнню основних елементів сприятиме активна робота з мовними словниками: багатомовними (перекладними) та одномовними (орфографічними, орфоепічними, акцентологічними, тлумачними, фразеологічними, словниками синонімів, антонімів, паронімів, омонімів, іншомовних слів, скорочень слів та ін).

Мовленнєвий етикет — мікросистема національно специфічних стійких формул спілкування, прийнятих і приписаних суспільством для встановлення контакту співбесідників, підтримання спілкування у певній тональності. Такі стійкі формули спілкування, або стереотипи спілкування є типовими, повторюваними конструкціями, що вживаються у високочастотних побутових ситуаціях.

Систему мовленнєвого етикету нації складає сукупність усіх можливих етикетних формул. Структуру ж його визначають такі основні елементи комунікативних ситуацій: звертання, привітання, прощання, вибачення, подяка, побажання, прохання, знайомство, вітання, запрошення, пропозиція, порада, згода, відмова, співчуття, комплімент, присяга, похвала тощо. З поміж них вирізняються ті, що вживаються при з'ясуванні контакту між мовцями — формули звертань і вітань; при підтриманні контакту —формули вибачення, прохання, подяки та ін.; при припиненні контакту — формули прощання, побажання.

У європейському культурному ареалі виділяють п'ять тональностей спілкування — високу, нейтральну, звичайну, фамільярну, вульгарну.

Високою тональністю спілкування характеризується сфера суто формальних суспільних структур (на урочистих зібраннях); нейтральною тональністю — сфера офіційних установ; звичайна тональність спілкування побутує в магазині, в транспорті та ін.; фамільярна — в сім'ї, в дружньому товаристві; вульгарна тональність, тобто вживання вульгаризмів — в соціально неконтрольованих ситуаціях.

Звертання і вітання — це ті елементи мовного етикету, які передусім сигналізують про соціальні відношення, що встановлюються в рамках комунікативного акту. Тому головним чинником, який впливає на вибір того чи іншого звертання, є соціальний статус комунікантів, ситуація спілкування.

Нейтральна і фамільярна тональності характеризуються широкою варіативністю формул-звертань і формул-привітань. Для високої тональності варіативність вказаних формул дуже обмежена.

Формули вітання

Висока тональність: Добрий день! Дозвольте Вас привітати! Від імені... дозвольте привітати... Доброго ранку!

Нейтральна тональність: Доброго ранку! Добрий день! Доброго дня!

Добрий вечір! Здрастуйте!

Фамільярна тональність: Добрий день! Доброго дня! Добрий вечір! Здрастуйте! Доброго ранку! Добрий день! День добрий Доброго дня! Добридень! Добрий вечір! Вечір добрий! Добривечір! Привіт! Салют! Вітаннячко! Моє Вам шануваннячко! Шануваннячко! Здрастуй! Здоров був! Здорово! Здорова, чорноброва! Вітаю! Скільки літ!.. Наше Вам!

Формули вибачення:

Висока тональність: Просимо (прошу)вибачити (вибачення)за... Вибачте!

Нейтральна тональність : Пробачте! Даруйте! Перепрошую! Прошу вибачення! Вибач (те) мені!

Фамільярна тональність: Пробач (те) мені! Даруй (те)! Перепрошую! Вибачай! Винен! Більше не буду!

Формули подяки:

Висока тональність : Висловлюємо вдячність...Дозвольте висловити вдячність...Ми дуже вдячні...Складаємо подяку… Глибоко вдячні... Вельми вдячні...

Нейтральна тональність: Спасибі! Дякую(ємо)! Щиро вдячні! Дуже вдячні! Велика подяка! Щира вдячність! Вдячні(-а, -ий)!

Фамільярна тональність: Спасибі! Дякую! Щиро дякую! Дякую щиро! Вік не забуду!

Формули прохання:

Висока тональність : Просимо...Дозвольте...Будьте ласкаві! Будь ласка!

Нейтральна тональність: Будь ласка! Будьте ласкаві! Будьте такі ласкаві! Можна вас попросити? Якщо вам не важко...

Фамільярна тональність: Будь ласка! Будь ласкав(-а, -ий)!

Прошу уклінно! Дуже прошу! Якщо твоя ласка! Благаю! Не відмов(те)! Молю!

...Формули прощання:

Висока тональність: До побачення! Прощайте!

Нейтральна тональність: До побачення! На все (вам) добре! До нових зустрічей!

Фамільярна тональність: До побачення! Бувай(те) здоров(ві)! До зустрічі! До завтра! До ранку! Щасливо! Пока! Будь! Бувай! Ходи здоровий! Всього найкращого! Всього! На все! Привіт сім'ї! Прощай! Добраніч! Лишайтесь здорові! Наше вам...! Дозвольте відкланятися! Кланяюсь.

Таким чином, у сучасній українській літературній мові найбільший склад мовних засобів - етикетних формул при фамільярній тональності, яка є відкритою для варіантів, що утворюються лексичними, морфологічними, синтаксичними, просодичними і паралінгвістичними засобами їх вираження. Висока і нейтральна тональності є менш відкритими щодо варіантності. Серед власне етикетних формул найвужчим запасом характеризуються формули-звертання.

6. Функціональні стилі сучасної української літературної мови.

Слово стиль широко вживається в сучасному мовленні: стиль роботи, сучасний стиль, стиль керівництва, готичний стиль, архітектурний стиль, молодіжний стиль тощо. Походить воно від лат. stilus, stylus – "гостра паличка для письма", якою користувалися в Давньому Римі та в часи середньовіччя; також це манера письма. У мовознавстві терміном стиль називають різновид мови, що традиційно закріплений у певному суспільстві за однією з найбільш загальних сфер соціального життя.

Мовний стиль – сукупність мовних засобів і прийомів, вибір яких зумовлений змістом, характером і метою висловлювання.

Функціональний стиль – історично сформована і суспільно усвідомлена система мовних засобів, використовуваних у певній сфері спілкування, що часто співвідносяться з певною сферою професійної діяльності.

Крім функціональних, у сучасній українській літературній мові виділяють також експресивні стилі – різновиди мови, що мають певний колорит (урочистості, піднесеності – високий стиль; нейтральний – середній стиль; іронічний, зневажливий – низький стиль), який твориться добором і поєднанням відповідних мовних засобів – лексичних, фразеологічних, словотвірних, морфологічних, синтаксичних. Функціональні та експресивні стилі називаються об’єктивними.

Критерії визначення стилів української мови:

- сфера поширення (наприклад, наука, політика чи право);

- призначення (інформувати, вплинути (імперативний, навіювання);

- систему мовних засобів;

- підстилі;

- жанри реалізації;

- форма мовлення – усна чи писемна. На основі цього розмовно-побутовий стиль, реалізуючись в усній формі мовлення, протиставляється писемним (книжним) – офіційно-діловому, науковому, публіцистичному та художньому.

Враховуючи сферу поширення, призначення, систему мовних засобів традиційно у сучасному мовознавстві виділяють 7 функціональних стилів: науковий, публіцистичний, офіційно-діловий, художній, розмовно-побутовий; епістолярний, конфесійний.

Науковий стиль обслуговує науку й освіту. Основне призначення стилю – повідомлення про результати досліджень, доведення теорій, обґрунтування гіпотез і класифікацій, роз’яснення явищ, систематизація знань.

Основними ознаками стилю є: зрозумілість, об’єктивність, логічна послідовність, однозначність, точність, лаконічність, переконливість, повнота інформації, аргументація, доказовість викладу, наявність висновків.

Основні мовні засоби наукового стилю:

- велика кількість термінів і слів з абстрактним значенням (кодифікація, обвинувачення, правоздатність, юридична техніка);

- відсутність емоційно-експресивних засобів;

- вживання усталених словосполучень: існує думка; виходячи з…; має характер тощо);

- використання абревіатур і складноскорочених слів;

- застосування цитат, посилань;

- вживання слів у прямому значенні;

- застосування складних речень і складного синтаксичного цілого, що підкреслює книжний характер стилю;

- відсутність особового займенника Я; часте вживання вказівних займенників цей, такий і займенникових слів відомий, відповідний, даний;

- використання типових сполучників і відносних слів після того, як; залежно від того, що; внаслідок того, що; відповідно до того.

Науковий стиль має такі підстилі:

- власне науковий (нова інформація, призначена для фахівців певної галузі науки) втілюється в таких жанрах текстів, як монографія, наукова стаття, наукова доповідь, наукове повідомлення, тези;

- науково-популярний (у ньому наукові дані викладаються для нефахівців; втілюється в таких жанрах текстів, як книги, статті в неспеціальних журналах);

- науково-навчальний (забезпечує навчальний процес, де наукова інформація використовується з навчальною метою; жанри підстилю: підручники, посібники, лекції, бесіди тощо).

Публіцистичний стиль– стиль засобів масової інформації: газет, радіо, телебачення. Призначення тексту публіцистичного стилю – формування громадської думки, вплив на читача чи слухача в соціально-політичному плані. Характеризується: поєднанням інформативних та впливових компонентів; оцінністю, емоційністю, точністю, логічністю, офіційністю, стандартизованістю. Використовуються спеціальні публіцистичні прийоми, загальнодоступні мовні засоби, стійкі мовні звороти (кліше). Сполучення експресії і стандарту - найважливіша риса публіцистичного стилю. Часто журналісти звертаються до елементів інших функціональних стилів - уживають різноманітні слова, включаючи позалітературні елементи, необхідні для достовірного зображення подій і їхніх героїв.

Підстилі: 1) засобів масової інформації (друкованих, радіо, телебачення); 2) художньо-публіцистичний (памфлети, фейлетони, нариси, есе тощо); 3) науково-публіцистичний (літературно-критичні статті, огляди тощо). Можна виділити такі жанри публіцистичного стилю, як: стаття, нарис, репортаж, інтерв’ю, повідомлення, фейлетон та ін.

Стиль художнього мовлення (художньої літератури) вживається в словесно-художній творчості для впливу за допомогою створених образів на думки і почуття адресатів. Оскільки стиль художньої літератури припускає моделювання ситуацій, характеристику різноманітних героїв, то в таких текстах використовуються всі мовні засоби, засоби всіх стилів мови. Він вбирає в себе все можливе в літературній мові і навіть поза літературні елементи (діалектизми, жаргонізми, просторічні слова), хоча і відрізняється образністю, особливою виразністю. Головне для художнього стилю те, що усі художні засоби підпорядковуються основної його функції – естетичній.

образність (образ – персонаж, образ колектив, образ – символ, словесний образ, зоровий образ); естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного; експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.); зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності; відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи; визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

Основні мовні засоби:

наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);

використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);

запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування індивідуального стилю митця);

уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;

поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л.Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);

широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики;

повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:

а)епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);

б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма);

в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

г)комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

Розмовно – побутовий стиль. Сфера використання – усне повсякденне спілкування в побуті, сім’ї, на виробництві. Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків.

Основні ознаки: безпосередня участь у спілкуванні; усна форма спілкування; неофіційність стосунків між мовцями (неформальне); невимушеність спілкування; непідготовленість до спілкування (неформальне); використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації); використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка); емоційні реакції; потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.

Основні мовні засоби:

емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);

суфікси суб’єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості);

прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);

часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (поп-, пона-, поза-);

фразеологізми, фальклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т.д.);

заміна термінів розмовними словами (електропоїзд – електричка, бетонна дорога – бетонка.

Типові форми мовлення – усні діалоги та полілоги.

Жанри реалізації – бесіда, лист

Конфесійний стиль обслуговує релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у “Біблії” та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма). Має підстилі: біблійний (мова перекладів Біблії); молитовний (молитви, тропарі, кондаки та ін.); агіографічний (стиль, яким описують житія святих); підстиль церковних послань).

Мовні засоби: суто церковна термінологія (акафіст, тропар, кондак) і слова–символи; непрямий порядок слів у реченні та словосполученні; значна кількість метафор, алегорій, порівнянь; наявність архаїзмів. Конфесійний стиль від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність.

Література: 1, 2, 8, 9, 13, 15, 19, 23-25, 35, 42, 46, 47, 52, 53, 62.