313

9. Імунологічна толерантність

9.1. Відкриття імунологічної толерантності

За визначенням групи експертів ВООЗ (1971 р.), імунологічна толерантність – це специфічна імунна ареактивність, яка індукується антигеном.

Одним з перших дослідників природної толерантності був Р. Оуен. Він вивчав дизиготних телят-двоєнь. У частини ембріонів траплялося зрощування плацент, і вони обмінювалися кров’ю під час внутрішньоутробного розвитку, тобто вони “звикали” до антигенів один одного. Після народження у крові таких телят постійно циркулювали еритроцити обох тварин, не спостерігалося їх руйнування, і була можлива перехресна пересадка шкірних лоскутів. Таким чином, Р. Оуен засвідчив явище імунологічної толерантності і назвав його еритроцитарною мозаїкою.

Враховуючи роботи Р. Оуена, австралійські вчені Ф. Бернет та Ф. Феннер провели власні дослідження і висунули ідею (1949 р.) про те, що толерантність до власних антигенів не є генетично детермінованою (або природженою), а формується в період дозрівання імунної системи. Іншими словами, організм вчиться розпізнавати “своє” та “чуже” в процесі розвитку, а у зрілому стані імунна система визнає “своїми” ті антигени, що контактували з нею в ембріогенезі. На жаль, це геніальне теоретичне припущення вчених не було підтверджено, тому що вони працювали з вірусом грипу, а його антигени швидко інактивувалися і толерантність до нього формувалася дуже важко.

Для перевірки гіпотези Ф. Бернета та І. Феннера англійські вчені Р. Біллінгхем, Л. Брент та П. Медавар (1953) провели дослідження з трансплантації клітин алогенної кровотворної тканини ембріонам мишей та показали, що у розвинутих дорослих тварин відсутня імунна відповідь на антигени донора і, як результат, прищеплені трансплантати не відторгалися.

Чеський вчений М. Гашек проводив експерименти з ембріонального парабіозу (сумісний ембріональний розвиток) на птахах, зрощуючи судинні оболонки двох яєць. Це приводило до формування єдиного кровообігу ембріонів. Пізніше у курчат, що підросли, відбувалося перехресне приживлення трансплантатів, а введені внутрішньовенно еритроцити партнера за парабіозом не руйнувалися.

Доказом того, що природна толерантність до власних тканинноспецифічних антигенів є набутого, слугують також дані E. Тріплетта (1962). Він підсаджував гіпофізи, видалені у пуголовок, народженим з них жабами і спостерігав відсутність імунної відповіді – трансплантати приживалися, в той же час аутологічні гіпофізи відторгалися.

Таким чином, здатність розпізнавати свої та чужерідні антигени виникає у тварин, як правило, після народження – постнатально, тому що в ембріогенезі вона могла б призвести до імунологічного конфлікту материнського організму та плоду. Всі антигени, з якими контактує ембріон, сприймаються ним як власні. Відповідно до цього толерантність можна розглядати як природний механізм, спрямований проти аутоімунітету. “Зрив” толерантності до якогось з власних антигенів веде до розвитку того чи іншого аутоімунного захворювання.

Цікаво те, що іноді імунологічна толерантність може виникати і у відношенні до тих антигенів, що в звичайних умовах викликають розвиток імунологічної реакції.