67 Наслідки та підсумки Другої світової війни для України втрати україни у другій світовій війні

1) Більш 5,5 млн. цивільних жертв і 2,5 млн. загиблих на фронті — 8 млн. разом.

2) Демографічні втрати (убиті, померлі від хвороб і голоду, евакуйовані, емігранти, втрати у природному прирості) — 4 січня 1941 р. в Україні проживало 41,5 млн. осіб. А в 1945 р. — тільки 27,4 млн. осіб. Тобто, кількість жертв війни в Україні складає більше 14 млн. осіб.

Роль України у Другій світовій війні, — це була роль специфічної реактивної сили в мілітарній та економічній упряжці сталінського тоталітаризму, а сама війна, її страхітливий досвід мав служити для переплавлення мільйонів громадян України в горнилі "єдиної радянської спільності людей".

Україна стала одним з найактивніших учасників найбільш масштабної і спустошливої війни в історії людства. Двічі лінія фронту проходила по всій території України, залишаючи мільйони убитих і поранених, зруйновані міста і спалені села. В ході бойових дій на території України піддалося руйнуванню близько 700 міст, 28 тис. сіл виявилися повністю знищеними. Втрати в людях були величезні. Якщо до початку радянсько-німецької війни на території України проживали близько 42 млн чоловік, то у момент її закінчення тут залишалося лише 27,5 млн жителів. Приблизно 14,5 млн чоловік загинули в боях, німецьких і радянських концтаборах, були депортовані, евакуйовані або втекли за кордон. В цілому за роки другої світової війни Україна втратила більше 19 % свого населення - цифра неймовірно висока в порівнянні з іншими країнами, що брали участь у війні.

Безпосередньо у бойових діях брало участь близько 4,5 млн українців. Велика частина (близько 4 млн чоловік) служила в лавах радянських збройних сил, проявивши стійкість, мужність і героїзм. 2069 воїнів-українців стали Героями Радянського Союзу. З 15 фронтів, що діяли в період війни, більше половини очолювалися маршалами й генералами, які були за походженням українцями. Солдати та офіцери, жителі України, які виявили героїзм, отримали 2,5 млн орденів і медалей із загальної кількості 7 млн нагород, вручених воїнам Збройних сил. Мільйони трудівників України кували зброю перемоги в тилу. Серед українців були видатні радянські воєначальники, такі як маршали С. Тимошенко, Р. Маліновський, А. Єременко, П Рибалко, генерали І. Рубанюк, П Жмаченко, К. Москаленко та інші.

Одним із важливих історичних наслідків перемоги над фашистською Німеччиною та її союзниками було завершення об’єднання українських земель. Питання про повоєнні кордони України ставилось ще на Тегеранській (1943 р.) та Кримській (1945 р.) конференціях глав держав антигітлерівської коаліції: СРСР, США і Великобританії. Радянське керівництво, спираючись на перевагу, здобуту в результаті перемоги у Другій світовій і Великій Вітчизняній війні, рішуче домагалося закріплення кордону на так званій „лінії Керзона”, що гарантувало об’єднання українських земель у складі УРСР і юридично закінчувало входження до України західних областей, у тому числі й тих, що перебували в її складі у 1939-41рр. У зв’язку з цим було підписано цілий ряд договорів із сусідніми з Україною державами про врегулювання післявоєнних кордонів: 29 червня 1945 – з Чехословаччиною про злиття Закарпаття з Радянською Україною; 10 лютого 1947 р. – радянсько-румунський договір, який юридично зафіксував кордони України в рамках радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940. 16 серпня 1945 р. було зафіксовано польсько-український кордон у договорі між СРСР і Польською Республікою, який мав проходити в основному по „лінії Керзона” з невеликими відхиленнями. Проте уточнення цього кордону відбувалося в наступні роки. Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився в 1951 р., коли на прохання Польщі відбувся обмін майже однаковими прикордонними ділянками: до Польщі відійшла територія довкола Нижніх Устриків тодішньої Дрогобицької області, до УРСР – землі в районі м. Кристонополя (тепер Червоноград). Таким чином, після закінчення війни вперше за багато століть фактично всі українські землі увійшли до складу Української РСР. Другим важливим наслідком війни було те, що 26 квітня 1945р. на конференції в Сан-Франціско Україна увійшла до складу ООН як один із засновників, тобто Україна завоювала авторитет на міжнародній арені, адже вона зробила величезний внесок у досягнення перемоги над нацистською Німеччиною та Японією. Щонайменше 5,3 млн. осіб, або один із кожних шести мешканців України, загинули у Другій світовій і Великій Вітчизняній війні. 2,4 млн. українців було вивезено на примусову працю до Німеччини. Втрати України становлять 40–44% загальних втрат СРСР. Матеріальні збитки в Україні оцінювались у 286 млрд. крб. (загальні збитки СРСР – 679 млрд., з яких 225 млрд. припадає на Росію, 75 – на Білорусію, 20 – на Латвію, 17 – на Литву, 16 – на Естонію). Український народ, який став одним із переможців у цій кривавій бійні, сподівався, що після війни все буде інакше, що тоталітаризм – то вчорашній день людства. Однак ці надії виявилися марними. Ще протягом довгих десятиліть Москва відмовляла українському народові, як і іншим народам СРСР, у праві на вільний, самостійний розвиток, на власну незалежну державу.

66 Особливості окупаційного режиму в Україні. Рух опору.(1941-44)

Фронти Другої світової двічі прокотилися землями Української PCP, позначилися на долі мільйонів наших співвітчизників. Суспільно-політичне життя в УРСР за війни регулював указ Президії Верховної Ради СРСР "Про воєнний стан" від 22 червня 1941 р. У місцевостях, де оголосили воєнний стан, військовим радам фронтів, армій, військових округів або командуванню військових з'єднань було передано функції органів державної влади. Цивільні органи цілком їм підпорядковувалися.

Із липня по грудень 1941 р. із території України було евакуйовано на схід 30 4,5 мільйона громадян. Однак майже вдесятеро більше українців не змогли чи не схотіли евакуюватися й залишилися на окупованій території. З них чимало було таких, хто прагнув виїхати, але не мав відповідних документів, а тому фактично був приречений на те, щоб зазнати кривд та утисків із боку окупаційного режиму. Це стосується передусім селян 11 - колгоспників, яким у сталінській тоталітарній державі паспортів не видавали, і вони фактично були прикріплені до своїх колгоспів.

Після відступу Червоної армії на схід та окупації УРСР фашистами український уряд було евакуйовано до Уфи, а більшість громадян мусили жити за законами фашистської Німеччини. 20 серпня 1941 р. Гітлер підписав декрет про те, що "частина захопленої території Сходу, заселена українським населенням і не підпорядкована управлінню генерал-губернатора, утворює Рейхскомісаріат "Україна".

Як уже зазначалося, на самому початку війни з СРСР в окупованому німецькими військами Львові 30 червня 1941 р. було створено Українську національну раду відновленої Української держави. У меморандумі, надісланому в листопаді того ж року рейхскомісарові Еріху Коху, Національна рада визначала серед інших своїх завдань представляти український народ перед німецькою владою на окупованих українських територіях.

Прагнучи відновити Українську державу з допомогою окупаційних військ, керівництво ОУН не врахувало того, що окупант - фактично володар і має право управляти окупованою територією і населенням. Але він не може, доки триває війна, ні утворити на цій території самостійної держави, ні анексувати її, ні поділити на адміністративні райони.

Відповідно до основних міжнародних угод (Женевської конвенції 1929 р. про покращення долі поранених, хворих і військовополонених; Гаазької конвенції 1899 р., 1907 р. про закони сухопутної війни та ін.), військова окупація має тимчасовий характер, і завоювання території як таке не може стати способом її здобуття. Юридичне володіння територією відрізняється від фактичного, оскільки останнє ще не має юридичного обґрунтування, не оформлене договором. Міжнародне право дозволяє лише тимчасову військову окупацію й забороняє анексію, тобто насильницьке захоплення земель усупереч волі населення.

За режиму військової окупації влада законного уряду на захопленій території на може функціонувати, але це не означає, що він втрачає право суверенітету на ці землі. З юридичної точки зору, окупована територія держави й далі перебуває під її верховною владою і становить її невід'ємну частину. Держава не може управляти територією лише фактично, оскільки на ній панують окупаційні війська. Тому населення окупованих держав не змінює громадянства, а мусить коритися волі окупанта. Останній представляє тут не окуповану державу, а лише власну владу. Окупована держава не делегує свою владу агресору. За визначенням відомого журналіста-міжнародника Ф. Ліста, окупація "має своїм наслідком лише фактичну і тимчасову заміну правомірної державної влади на державну владу окупанта"1.

У зверненні, опублікованому в газеті "Правда" 5 серпня 1941 р.2, у пізніших документах невипадково відсутнє слово "радянські". Ці люди були, у кращому разі, просто громадянами, а переважно "населенням", "особами", позбавленими прав і свобод.

З усіх країн, окупованих Німеччиною в роки Другої світової війни, чи не найбільше постраждала Україна, оскільки інтерес до неї з боку фашистів був особливий. Україна стала беззахисною жертвою німецьких експансіоністів, об'єктом небаченого в історії кривавого терору, грабунку, розбою, нещадної експлуатації позбавленого будь-яких людських прав люду, який дістав від гітлерівців принизливу назву "тубільці".

Український народ проголосили неповноцінним і таким, що підлягає виселенню за межі України, почасти фізичному знищенню, перетворенню на рабів. Окупанти заборонили місцевим відвідувати кафе, ресторани, стадіони, інші громадські заклади. На багатьох магазинах, перукарнях, поштових відділеннях, аптеках, у транспорті з'явилися написи "Тільки для німців", "Українцям входити заборонено".

Тутешній люд примушували жити за німецькими законами, за їх невиконання спеціальні суди визначали покарання у вигляді каторжних робіт або розстрілу. Було скасовано середню і вищу освіту. Жодних законів на захист населення окупованої України не існувало.

Окупація посилила експлуатацію. Запроваджено 12 і 14-годинний робочий день на промислових підприємствах. Багатьох українців як рабів вивозили за кордон для важкої і виснажливої праці на користь ворога. Захопивши Україну, окупанти вживали заходів, спрямованих на виконання генерального плану "Ост". Він складався з численних актів, наказів та інструкцій. Заслуговує на увагу один документ, який із науковою скрупульозністю окреслив концепцію так званого нового порядку. У доповідній записці Гіммлеру професора Берлінського університету і високого керівника СС Конрада Мейєра обґрунтовувалася необхідність убивства, виснаження голодом і вигнання 30-40 мільйонів слов'ян та інших "недолюдей" - поляків, росіян, білорусів, українців, циганів, євреїв. За цим мала відбутися колонізація німцями величезних земельних угідь.

Особливістю документа є те, що він базувався на псевдонаукових ідеях нацизму (поділ людей на сорти залежно від зовнішніх ознак та раси) та обґрунтовував пограбування територій в інтересах німецьких промислових магнатів і землевласників. Намісник Гітлера в Україні, рейхскомісар Еріх Кох у своєму виступі 1942 р. заявив: "Думка, що зобов'язання щодо постачання сільськогосподарських продуктів мають на меті забезпечення місцевого населення, є хибною...".

Німці намагалися за допомогою пропаганди посіяти ненависть між національностями, що населяли Україну. Метою цього було не допустити створення організованого руху Опору. Саме тому українців налаштовували проти євреїв, татар проти росіян тощо. Хоча, згідно з расовою теорією Гітлера, всі радянські народи були неповноцінними та заслуговували на смерть.

Передбачаючи ймовірне розгортання руху Опору, ще до нападу на СРСР майбутні окупанти розробили 14 директив щодо репресій та заздалегідь спланованих злочинів. А вже під час війни з'явилися сотні документів вищого керівництва рейху та вермахту, які потім дублювалися в нижчих ланках. Серед них "Про особливі повноваження військ", "Про поведінку військ на Сході", "12 заповідей поведінки німців на Сході та їх поводження з росіянами", "Про комуністичний повстанський рух в окупованих областях", "Про особливе поводження з радянськими противниками". Усі вони мали на меті пригасити дух народу і заохотити німецьких солдатів до військових злочинів.

Показовим у цьому плані є розпорядження начальника штабу головнокомандування вермахту фельдмаршала В. Кейтеля, підписане ним іще 13 травня 1941 р., "Про військову підсудність у районі плану "Барбаросса" й особливі повноваження військ". Цей офіційний документ знімав із солдатів і офіцерів вермахту юридичну та моральну відповідальність за звірства, стосовно партизанів та цивільного населення на окупованій території СРСР.

Інколи нацисти взагалі відмовлялися обмежувати себе певними нормами "окупаційної законності". Так, 19 липня 1941 р. Гітлер підписав директиву "Продовження воєнних операцій на Сході". Доповнюючи та роз'яснюючи її, В. Кейтель наголошував, що "для підтримання порядку і безпеки у завойованих східних областях... військ буде вдосталь лише тоді, коли застосовуватиметься не юридичне покарання винних, а породжений окупаційними властями страх, здатний відбити у населення будь-яке бажання чинити опір"1 (підкреслено автором). Директива вимагала вживати драконівських заходів для придушення будь-якого спротиву місцевого населення і наведення залізного порядку.

Окремо варто сказати про ставлення до полонених в роки війни. Зароки окупації на території України було створено 150 концтаборів. Лише за рік тут загинуло близько 3 мільйонів полонених червоноармійців. Навіть тоталітарний СРСР намагався дотримуватися тодішніх конвенцій щодо правил ведення війни та ставлення до військовополонених (ідеться про військовополонених армій противника, оскільки своїх, що потрапили в полон, було оголошено "зрадниками" і "ворогами народу"). За критичної ситуації з продовольством в усі роки війни у жовтні 1944 р. вийшов наказ НКВС, який приписував "забезпечити щоденне гаряче харчування військовополонених, не допускаючи погіршення їхнього фізичного стану; не дозволяти направлення полонених у тилові табори, не забезпечені продовольством".

Під час Нюрнберзького процесу нацистські злочинці виправдовувалися тим, що жорстоке поводження німців із радянськими військовополоненими стало наслідком відмови Радянського Союзу підписати Женевську конвенцію про полонених від 1929 р. Утім її ст. 82 передбачає: "Якщо на випадок війни одна з воюючих сторін виявиться такою, що не бере участі у конвенції, положення конвенції залишаються обов'язковими для всіх воюючих сторін". Німеччина конвенцію підписала, свого підпису не відкликала, але німецька влада позбавила радянських військовополонених права на захист за допомогою Женевської конвенції.

Що змушувало радянську державу виявляти певний гуманізм стосовно німецьких військовополонених? На думку дослідника цього питання професора А. Чайковського, вище керівництво СРСР усвідомлювало, як важливо зберегти в очах міжнародної спільноти країни, "що стала жертвою вторгнення тевтонських варварів"1. Відповідно, СРСР не міг провадити офіційної репресивної політики щодо військовополонених і в такий спосіб заохочувати до злочинів. Натомість німецьке командування у своїх інструкціях приписувало знищувати політичних комісарів Червоної армії за першої нагоди. Свою роль відіграла ідеологія Третього рейху, яка визнавала насилля як прийняту норму, а цілі народи відносила до таких, що не заслуговують на життя. Саме це значною мірою стало причиною того, що з боку гітлерівських завойовників злочини та порушення військових звичаїв стали правилом, підтвердженим незліченною кількістю випадків.

Людські втрати України від окупації становили, як відомо, 5 мільйонів 625 тисяч цивільного населення та військовополонених таборів, розташованих на її території.

У 1942-1944 рр. із України вивезли 3 мільйони осіб. Десятки тисяч загинули на чужині від виснаження, хвороб, каліцтва, а багато хто, остерігаючись розправи з боку сталінського режиму, не повернувся додому. Як потім виявилося, підстави для побоювань існували - десятиліттями ці люди були "міченими" громадянами, про що свідчили графа в анкеті особової справи та взяття на облік у відповідних органах. На тих, хто випробував на собі нелюдське ставлення влади німецького "нового порядку" і повернувся додому, чекали каторжні роботи в таких самих умовах або в ще жахливіших таборах сталінського ГУЛАГУ.

Визволення України почалося під час Столінградської битви (листопад 1942 – лютий 1943), яка поклала початок корінному перелому у війні на користь СРСР (перший український населений пункт – с. Півнівка Міловського району Ворошиловградської обл. було звільнено 18 грудня 1942 р.). Перші населені пункти України в східному Донбасі були звільнені в грудні 1942 р. Масове ж визволення українських земель почалося в ході Курської битви (5 липня – 23 серпня 1943 р.). 23 серпня війська Степового фронту звільнили Харків. Розвиваючи успіх, радянські війська у вересні 1943 р. звільнили Донбас і вийшли до Дніпра. У вересні-жовтні 1943 р. розгорнулася героїчна битва за Дніпро, на якому німці намагалися створити неприступну лінію стратегічної оборони (”Східний вал”). Кульмінацією битви за Дніпро було визволення від окупантів Києва. Сталін, ігноруючи реальне співвідношення сил, наказав будь-якою ціною звільнити Київ до „Великого Жовтня”. Ціною величезних людських втрат радянські війська звільнили місто 6 листопада 1943 р. За подвиги, здійснені в ході битви за Дніпро, 2430 воїнам було присвоєно звання Героя Радянського Союзу (п’ята частина від усіх, хто одержав це звання за період війни).  Переможне форсування Дніпра завершувало корінний перелом у війні. Проте ще значна частина українських земель перебувала під фашистською окупацією. У 1944 р. радянське командування силами чотирьох Українських фронтів здійснило серію наступальних операцій, остаточно визволивши територію України: – Житомирсько-Бердичівська операція (грудень 1943 – січень 1944 рр.); – Корсунь-Шевченківська операція (січень – лютий 1944 рр.), де гітлерівці втратили 55 тис. солдат; – Ровенсько-Луцька операція (січень – лютий 1944 рр.); – Криворізька операція (січень – лютий 1944 рр.); – Наступ на півдні: визволення Одеси, Миколаєва (березень – квітень 1944 рр.) і визволення Криму (квітень – травень 1944 рр.); – Львівсько-Сандомирська операція (липень – серпень 1944рр.), в ході якої під Бродами було розгромлено дивізію СС „Галичина”. 27 липня 1944 р. звільнено Львів; – Східно-Карпатська операція (вересень-жовтень 1 944 рр.) – остання з великих визвольних операцій Червоної Армії, яка винесла на собі основний тягар по очищенню території України від нацистів. Допомогу Червоній армії надавав і рух Опору, який діяв у німецькому тилу. В українському антифашистському русі Опору існувало в основному дві течії: радянський рух опору (партизани і підпільники) та національно-визвольний рух на чолі з ОУН., який крім боротьби проти німців, вів активну антирадянську і анти польську діяльність, домагаючись основної мети – розбудови соборної України. Якщо діяльність радянських партизанів концентрувалася в основному на Лівобережжі, то збройні формування ОУН, насамперед Українська повстанська армія (виникла в жовтні 1942 р.), діяли на теренах Західної України.  Однак із-за протиборства між ними антифашистський рух в Україні послаблювався, його сили нерідко витрачалися на братовбивчу боротьбу між собою. На початковому етапі війни виступи в тилу ворога були нечисленними і неорганізованими. Слабкість радянського підпілля і партизанського руху була зумовлена багатьма причинами (вважалося, що війна буде вестись на „чужій території”, тому нічого серйозно готовитись до ведення партизанської війни; підпільні організації створювались поспіхом, не вистачало кваліфікованих кадрів, озброєння і боєприпасів, відсутність досвіду конспіративної роботи і т. п. Із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, що були сформовані до війни для діяльності на окупованій території, дієвими залишались на початок 1941 р. лише кілька десятків. Лише в другій половині 1942 р., коли було створено координаційний центр – Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т. Строкачем, радянський рух опору значно розширився і активізувався. Відновилась діяльність багатьох підпільних обкомів КП(б)У, Наприкінці 1942 р. в Україні діяло вже 800 партизанських загонів і груп. Виникли великі партизанські загони і з’єднання під командуванням С. Ковпака, О, Федорова, О. Сабурова, М. Попудренка, М. Наумова, П. Вернигори та ін. Партизани здійснювали диверсії на комунікаціях ворога, особливо залізницях, псували лінії зв’язку, підривали мости, поліцейські дільниці і військові комендатури, добували розвіддані для діючої армії, здійснювали рейди у ворожий тил (найвідоміший Карпатський рейд С. Ковпака). Особливу активність партизанський і підпільний рух проявив у 1943 році, коли ним в окупаційній зоні було підірвано близько 3700 ешелонів і майже півтори тисячі залізничних мостів. „Рейкова війна” стала однією з основних форм партизанської боротьби, яка завдавала відчутного удару ворогу, зриваючи постачання фронту. Недарма фашисти називали радянський партизанський рух „регулярним другим фронтом”. Особливо активну боротьбу з ворогом у ворожому тилу вела молодь. В нацистському документі – „Наслідки німецького воєнного управління в зоні групи армій „Південь” відзначалось: „З молоді складалася більшість активістів боротьби за справу Рад. Банди (партизани, підпільники – авт.), утворювалися переважно з молоді”. Широко відомі героїчні подвиги підпільної організації „Молода гвардія” у Красно доні Луганської області, яка нараховувала близько 100 юнаків і дівчат (Олег Кошовий, Віктор Третякович, Іван Земнухов, Уляна Громова, Сергій Тюленін, Іван Туркевич, Люба Шевцова та ін.); „Партизанська іскра” (с.Кримки Миколаївської області), очолювала директором школи В. Моргуненком; Потіївка (на Житомирщині) підпільна молодіжна організація, якою керував колишній секретар тернопільського обкому комсомолу Іван Бугайченко (посмертно нагороджений Золотою зіркою Героя) та багато інших. Складовою частиною руху опору у фашистському тилу, особливо з 1942 р., стали дії певної частини ОУН. Та Української повстанської армії (УПА). Ефективність діяльності ОУН. Знижувалась її розколом у 1941 р. на дві частини – помірковане на чолі з А. Мельником (ОУН.(м)) і радикальне, кероване С. Бандерою (ОУН.(б)). Ці дві частини почали між собою ворогувати, хоч розходження їх мали лише тактичний характер (ідеологія, курс на підтримку Німеччини, як і головна мета – незалежність України – були спільними). Стратегічний задум оунівських керівників полягав у тому, щоб, згідно з тезою теоретика українського націоналізму Д. Донцова, Україна визволилася від більшовиків „в тіні німецького походу на схід”. В той же час нацсити, експлуатуючи їхнє прагнення до створення самостійної держави, активно використовували українських націоналістів у завоюванні „східного простору”. Після гітлерівського нападу на СРСР, боївки обох ОУН. Розгорнули диверсійно-підривні та розвідувальні дії в тилу радянських військ. Похідні групи оунівців створювали на окупованій території органі місцевого самоврядування, які діяли в контакті з підрозділами вермахту та відділеннями гестапо. І лише, коли оунівці наочно переконались у справжніх цілях гітлеризму, який передбачав не лише перетворення України в свою колонію, але й винищення більшості українського населення, коли на собі відчули репресивний „новий порядок”, тоді й активніше стали вести боротьбу і проти нацистів. Становлення оунівського партизанського руху почалося в середині 1942 р. В жовтні 1942 р. ОУН.(б) створила перші значні військові формування. В лютому 1943 р. бандерівці перейшли до збройної боротьби з німецькими окупантами, а в березні керівник ОУН.(б) М. Лебедь дав наказ назвати ці збройні формування Українською повстанською армією. Загони отамана Бульби (Боровця), який ще влітку 1941 р. організував військове підпілля – „Поліську сич” для боротьби з радянськими партизанами, і ОН(м) поступово були приєднані до створюваної УПА. За зонами дії УПА поділялась на 4 групи: УПА-Північ (Волинь і Полісся); УПА-Захід (Галичина, Буковина, Закарпаття і Закерзоння); УПА – Південь (Поділля), а також УПА–Схід, діяльність якої не вдалося по-справжньому організувати. Повстанські загони протидіяли вивозу робочої сили і продовольства до Німеччини, нападали на невеликі німецькі військові гарнізони. Німецьке командування неодноразово вдавалося до воєнних каральних операцій із залученням танків і літаків проти повстанців, проте не зуміли ліквідувати УПА, яка нарощувала свої сили. Лише у жовтні-листопаді 1943 р. вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизан. Із наближенням лінії фронту д підконтрольних УПА регіонів, вона спрямовує свій удар проти радянських партизан і підрозділів Червоної Армії. Але це не могло зупинити визвольного походу радянських військ, які невпинно гнали фашистів на захід. На початку жовтня 1944 р. територія УРСР була повністю очищена від окупантів, а наприкінці того ж місяця війська 4-го Українського фронту вибили ворога із Закарпаття. 28 жовтня щороку відзначається як День визволення України.  2 травня 1945 р. штурмом була взята столиця Німеччини Берлін, а 8 травня завершилась Велика Вітчизняна війна капітуляцією гітлерівської Німеччини. 9 травня було оголошено Днем Перемоги. 2 вересня 1945р. капітулювала Японія. Цим завершилася Друга світова війна. Отже, визволення України було важливим етапом Великої Вітчизняної війни, частиною загального процесу розгрому фашистської Німеччини. Основний тягар цієї війни винесли на собі бійці і командири Червоної армії. Проте перемога стала можливою завдяки зусиллям всіх радянських народів, мужності та відданості українського руху Опору, плідній співпраці фронту і тилу.