37.Лексика української мови стосовно до сфери її вживання. Діалектична лексика, професіоналізми, жаргонізми, арготизми.

 За сферами вживання словниковий склад української мови поділяється на загальновживану і спеціальну лексику, або лексику обмеженого вживання.

Загальновживана лексика

Слова, відомі всім носіям мови, якими вони вільно, без будь-якого обмеження користуються, належать до за­гальновживаної лексики. Сюди входять назви спорідненості людей (батько, мати,дід, бабуся, внук, тесть, свекруха), назви частин тіла (голова, вухо, груди, зуби, рука, серце, ребро),назви свійських і широко відомих диких тварин (кінь, корова, вовк, лисиця, ворона, лас­тівка, чайка, карась, щука), назви культурних і широко ві­домихдиких рослин (яблуня, слива, жито, мак, картопля, граб, калина, суниці, полин), назви, пов'язані з харчуванням (хліб, сіль, молоко, їсти, пити), назви будівель, господарських предметів та домашнього начиння (будинок, двері, поріг, ві­ник, граблі, відро, миска), назви одягу і взуття (сорочка, шап­ка, черевики), назви почуттів (радість, щастя, жаль), назви різних дій (сидіти, мити, сіяти, хотіти, могти), назви ко­льору, смаку, розміру, інших якостей (зелений, блідий, соло­ний, кислий, великий, добрий, чистий), назви відомих явищ культури і мистецтва (музика, кіно, книга, картина, олівець), числові поняття (один, два, тридцятий), займенники й служ­бові слова (я, ти, він, від, над, при, і, та, тому що) та ін.

 

Спеціальна лексика

На відміну від загальновживаної спеціальній лексиці властиві обмежувальні ознаки, зумовлені функціонуванням відповідних слів: 1) у різних сферах професійної діяльності людей; 2) на територіях поширення української мови, які становлять окремі діалектні ареали; 3) у мовленні груп людей, які формуються за різними ознаками соціального плану.

 До власне професійної лексики належать слова, вживані групами осіб на позначення предметів і понять, які безпосередньо пов’язані з їх професійною діяльністю або родом занять. Професіоналізмам властивий високий ступінь диференціації у називанні знарядь і засобів виробництва, продуктів виробництва та їх складових частин, деталей, різних дій, процесів і супровідних умов, пов’язаних з тією або іншою сферою діяльності, тощо. Так, з професійного погляду в гончарському крузі розрізняють такі деталі: веретено – вертикальна деталь, що обертається у підшипнику, п’ятка – дерев’яна підставка для круга, порпилиця – залізний підшипник для веретена, лава – місце для сидіння, коник (жабка, спідняк, сходень, кружка) – нижній круг, верхняк (голова, головка, кружалко) – верхній круг, шпеник – залізний стержень на верхньому крузі, на який кладеться глина для формування виробу. Структуру гончарних виробів становлять: дно – нижня частина виробу, утір – лінія, яка окреслює дно, вінця, криси – верхні краї виробу, пелюстка – частина від пука до вінець, лавочка – впадина під вінцями, плечі – верхня частина випуклості горщика, карнизи – виступ під вінцями у вигляді кола. Вузькопрофесійна лексика не набуває значного поширення в літературній мові. Разом з тим вона має потенційні можливості для термінологізації, у зв’язку з чим відповідні слова фіксуються у складі тих або інших галузевих термінологій.

До діалектної лексики належать слова, вживання яких властиве територіальним діалектам української мови. (Пор.: Діалект (гр. dialektos – розмова, говірка, наріччя) – різновид національної мови, який використовують люди, пов’язані територіальною, соціальною або професійною спільністю).

Териториільні діалекти представлені словами найрізноманітніших тематичних груп. До них належать назви предметів домашнього побуту, об’єктів рослинного і тваринного світу, продуктів сільськогосподарського виробництва і народних промислів та ремесел, об’єктів наколишнього природного середовища, понять, пов’язаних з народними звичаями, віруваннями, обрядами, народною медициною, народною педагогікою, морально-етичними нормами тощо. Наприклад: скотина (худоба), бовдур (димар), жа­лива (кропива), баклажан (помідор), кип'яч (окріп), зобува (взуття), гарман (тік); на півночі України — товар (худоба), живець (джерело), мигунка (блискавка), веселуха (райдуга), ляскавиця (грім), хупавий (гарний) тощо.

Діалектна лексика виступає дуже важливим джерелом поповнення словникового складу української літературної мови протягом усіх періодів її становлення. Безпосередньою сферою її функціонування є художні тексти, у яких відповідним словам відводиться не тільки стилістична роль, а й власне номінативна, зокрема в таких випадках, коли вони залишаються єдино можливим засобом позначення відповідних реалій, створення етнокультурного фонду художньої оповіді. Яскравий приклад саме такої мотивації використання лексичних діалектизмів становить творчість І.Франка, М.Коцюбинського, В.Стефаника, М.Черемшини, О.Маковея, Л.Українки, О.Гончара, М.Стельмаха та інших українських письменників.

Жаргонізми (фр. jargon)— слова, властиві розмовній мові певного середовища. Наприклад, серед частини молоді побутують слова: бакси (долари), штука (тисяча), лимон (мільйон), шлу­нок (гаманець), ксива (паспорт, посвідчення особи тощо), ба­зар (розмови), пакет (наряд міліції), стрілочник (донощик), черепи (свої хлопці), гнати (брехати), кинути (обманути), наїжджати (чіплятися, погрожувати), кльово (дуже добре).

Арго (арготизми) (фр. argot — замкнутий, недільний) – це умовна говірка соціальної групи з певним набором слів, незрозумілих для сторонніх. Відомі злодійське, картярське, лірницьке, жебрацьке арго. В арго українських лірників уживалися, наприклад, такі слова:  дулясник – вогонь, кеміть – ніч,макохтій – місяць, оксин – ліс, ботень – борщ, крисо – м’ясо, кунсо – хліб,  зивро – відро, ковтур – горщик тощо.

Жаргонна і арготична лексика використовуються в художніх текстах з виразними стилістичними настановами, для створення реального колориту зображуваної дійсності.