1.Поняття дитинство в психологічній літературі

Історичний аналіз поняття "дитинство"

Сьогодні будь-яка освічена людина на питання про те, що таке дитинство, відповість, що дитинство - це період посиленого розвитку, зміни та навчання. Але тільки вчені розуміють, що це період парадоксів і протиріч, без яких неможливо уявити собі процес розвитку. Про парадокси дитячого розвитку писали В. Штерн, Ж. Піаже, І. А. Соколянський та багато інших. Д. Б. Ельконін говорив, що парадокси в дитячій психології -- це загадки розвитку, які вченим ще належить розгадати.

Свої лекції в Московському університеті Д. Б. Ельконін незмінно починав з характеристики двох основних парадоксів дитячого розвитку, що містять в собі необхідність історичного підходу до розуміння дитинства. Розглянемо їх.

Людина, з'являючись на світ, наділений лише самими елементарними механізмами для підтримки життя. За фізичній будові, організації нервової системи, за типами діяльності і способів її регуляції чоловік - найбільш істоту в природі.

Проте за станом на момент народження в еволюційному ряду помітно падіння досконалості - у дитини відсутні будь-які готові форми поведінки. Як правило, чим вище стоїть жива істота в ряду тварин, тим довше триває його дитинство, тим безпорадні це істота при народженні. Таким є один із парадоксів природи, що зумовлює історію дитинства.

В ході історії безупинно зростало збагачення матеріальної і духовної культури людства. За тисячоліття людський досвід збільшився у багато тисяч разів. Але за цей же час новонароджена дитина практично не змінився. Спираючись на дані антропологів про анатомо-морфологічному схожості кроманьйонця і сучасного європейця, можна припустити, що новонароджений сучасної людини ні в чому суттєвому не відрізняється від новонародженого, жив десятки тисяч років тому.

Як же виходить, що при подібних природних передумови рівень психічного розвитку, який сягає дитина на кожному історичному етапі розвитку суспільства, не однаковий?

Дитинство - період, що триває від новонародженості до повної соціальної і, отже, психологічної зрілості; це період становлення дитини повноцінним членом людського суспільства. При цьому тривалість дитинства в первісному суспільстві не дорівнює тривалості дитинства в епоху середньовіччя чи в наші дні. Етапи дитинства людини - продукт історії, і вони так само схильні до зміни, як і тисячі років тому. Тому не можна вивчати дитинство дитини і закони його становлення поза розвитку людського суспільства і законів, що визначають його розвиток. Тривалість дитинства знаходиться в прямій залежності від рівня матеріальної і духовної культури суспільства.

Як відомо, теорія пізнання і діалектика повинні складатися з історії окремих наук, історії розумового розвитку дитини, дитинчат тварин, історії мови. Загострюючи увагу саме на історії розумового розвитку дитини, слід відрізняти її як від розвитку дитини в онтогенезі, так і від нерівномірного розвитку дітей у різних сучасних культурах.

Проблема історії дитинства - одна з найбільш важких в сучасній дитячій психології, тому що в цій області неможливо проводити ні спостереження, ні експеримент. Етнографам добре відомо, що пам'ятки культури, що мають відношення до дітей, бідні. Навіть у тих, не дуже окремі випадки, коли в археологічних розкопках знаходять іграшки, це звичайно - предмети культу, які в давнину клали в могили, щоб вони служили господарю в потойбічному світі. Мініатюрні зображення людей і тварин використовувалися також з метою чаклунства і магії.

Можна сказати, що експериментальним фактам передувала теорія. Теоретично питання про історичне походження періодів дитинства був розроблений в працях П. П. Блонського, Л. С. Виготського, Д. Б. Ельконіна. Хід психічного розвитку дитини, згідно J1 С. Виготському, не підпорядковується вічним законам природи, законам дозрівання організму. Хід дитячого розвитку в сучасному суспільстві, вважав він, "має цілком певний класовий зміст ". Саме тому, він підкреслював, що немає вічно дитячого, а існує лише історично дитяче.

Так, в літературі XIX століття численні свідчення відсутності дитинства у пролетарських дітей. Наприклад, у дослідженні становища робітничого класу в Англії Ф. Енгельс посилався на звіт комісії, створеної англійським парламентом у 1833 році для обстеження умов праці на фабриках: діти іноді починали працювати з п'ятирічного віку, нерідко з шестирічного, ще частіше з семирічного, але майже всі діти незаможних батьків працювали з восьмирічного віку; робочий час у них тривало 14-16 годин.

Д. Б. Ельконін, дитинство виникає тоді, коли дитину не можна безпосередньо включити в систему громадського відтворення, оскільки дитина ще не може опанувати знаряддями праці в силу їхньої складності. У результаті цього природне включення дітей у продуктивну працю відсувається. На думку Д. Б. Ельконіна, це подовження у часі відбувається не шляхом надстраіванія нового періоду розвитку над вже наявними (як вважав Ф. Арієс), а шляхом своєрідного вклинювання нового періоду розвитку,, що приводить до "зсуву в часі вгору" періоду оволодіння знаряддями виробництва. Д. Б. Ельконін блискуче розкрив ці особливості дитинства при аналізі виникнення сюжетно-рольової гри і детальному розгляді психологічних особливостей молодшого шкільного віку.

2. Проблема історії дитинства в зарубіжній психології Сьогодні будь-яка освічена людина на питання про те, що таке дитинство, відповість, що дитинство - це період посиленого розвитку, зміни та навчання. Але тільки вчені розуміють, що це період парадоксів і протиріч, без яких неможливо уявити "собі процес розвитку. Про парадокси дитячого розвитку писали В. Штерн, Ж. Піаже, І. О. Соколянський та багато інших. Д. Б. Ельконін говорив, що парадокси в дитячій психології - це загадки розвитку, які вченим ще належить розгадати. Своїлекції в Московському університеті Д. Б. Ельконін незмінно починав з характеристики двох основних парадоксів дитячого розвитку, що містять в собі необхідність історичного підходу до розуміння дитинства. Розглянемо їх.  Людина, з'являючись на світ, наділений лише самими елементарними механізмами для підтримки життя. За фізичною будовою, організації нервової системи, за типами діяльності і способів її регуляції чоловік - найбільш досконале істота в природі. Проте за станом у момент народження в еволюційному ряду помітно падіння досконалості - у дитини відсутні будь-які готові форми поведінки. Як правило, чим вище стоїть жива істота в низці тварин, тим довше триває його дитинство, тим безпомічніше це істота при народженні. Таким є один з парадоксів природи, який зумовлює історію дитинства.  У ході історії безперервно зростало збагачення матеріальної і духовної культури людства. За тисячоліття людський досвід збільшився у багато тисяч разів. Але за цей же час новонароджена дитина практично не змінився. Спираючись на дані антропологів про анатомо-морфологічному схожості кроманьйонця і сучасного європейця, можна припустити, що новонароджений сучасної людини ні в чому істотному не відрізняється від новонародженого, який жив десятки тисяч років тому.  Як же виходить, що при подібних природних передумови рівень психічного розвитку, якого досягає дитина на кожному історичному етапі розвитку суспільства, не однаковий? Дитинство - період, що триває від новонародженості до повної соціальної і, отже, психологічної зрілості; це період становлення дитини повноцінним членом людського суспільства. При цьому тривалість дитинства в первісному суспільстві не дорівнює тривалості дитинства в епоху Середньовіччя чи в наші дні. Етапи дитинства людини - продукт історії, і вони так само схильні до зміни, як і тисячі років тому. Тому не можна вивчати дитинство дитини і закони його становлення поза розвитку людського суспільства і законів, що визначають йогорозвиток. Тривалість дитинства знаходиться в прямій залежності від рівня матеріальної і духовної культури суспільства.  Як відомо, теорія пізнання і діалектика повинні складатися з історії філософії, історії окремих наук, історії розумового розвитку дитини і дитинчат тварин, історії мови [84]. Загострюючи увагу саме на історії розумового розвитку дитини, слід відрізняти її як від розвитку дитини в ортогенеза, так і від нерівномірного розвитку дітей у різних сучасних культурах.  Проблема історії дитинства - одна з найбільш важких в сучасній дитячій психології, так як в цій області неможливо проводити ні спостереження, ні експеримент. Етнографам добре відомо, що пам'ятники культури, що мають відношення до дітей, бідні. Навіть у тих, не дуже частих випадках, коли в археологічних розкопках знаходять іграшки, це звичайно - предмети культу, які в давнину клали в могили, щоб вони служили господарю в потойбічному світі. Мініатюрні зображення людей і тварин використовувалися також в цілях чаклунства і магії. Можна сказати, що експериментальним фактам передувала теорія. 

Так, в літературі XIX століття численні свідоцтва відсутності дитинства у пролетарських дітей. Наприклад, у дослідженні становища робітничого класу в Англії, Ф. Енгельс посилався на звіт комісії, створеної англійським парламентом в 1833 році для обстеження умов праці на фабриках: діти іноді починали працювати з п'ятирічного віку, нерідко з шестирічного, ще частіше з семирічного, але майже всі діти незаможних батьків працювали з восьмирічного віку; робочий час у них тривало 14-16 годин [96].  Прийнято вважати, що статус дитинства пролетарського дитини формується лише в Х1Х-ХХ століттях, коли за допомогою законодавства про охорону дитинства почав заборонятися дитячий труд. Зрозуміло, це не означає, що прийняті юридичні закони здатні забезпечити дитинство для трудящих нижчих верств суспільства. Діти в цьому середовищі і, насамперед, дівчатка і сьогодні виконують роботи, необхідні для суспільного відтворення (догляд за малюками, домашні роботи, деякі сільськогосподарські роботи). Таким чином, хоча в наш час і існує заборона на дитячу працю, не можна говорити про статус дитинства, не враховуючи положення батьків в соціальній структурі суспільства. "Конвенція про права дитини", прийнята Юнеско в 1989 році і ратифікована більшістю країн світу, спрямована на забезпечення повноцінного розвитку особистості дитини в кожному куточку землі.  Історично поняття дитинства пов'язується не з біологічним станом незрілості, а з певним соціальним статусом, з колом прав та обов'язків, властивих цьому періоду життя, з набором доступних для нього видів і форм діяльностіВажливим символом зміни ставлення до дитинства служить, на думку дослідника, одяг. У Середні століття, як тільки дитина виростав з пелюшок, його відразу ж одягали в костюм, нічим не відрізняється від одягу дорослого відповідногосоціального становища. Тільки в XVI-XVII століттях з'являється спеціальна дитячий одяг, що відрізняє дитини від дорослого. Цікаво, що для хлопчиків і дівчаток у віці 2-4 років одяг була однаковою і складалася з дитячого платтячка. Інакше кажучи, для того, щоб відрізнити хлопчика від чоловіка, його одягали в костюм жінки, і цей костюм проіснував до початку нашого століття, незважаючи на зміну суспільства і подовження періоду дитинства. Відзначимо, що в селянських сім'ях до революції діти і дорослі одягалися однаково. До речі, ця особливість зберігається там, де немає великих відмінностей між працею дорослих і грою дитини.  3. Становлення дитячої психології як науки

Перша спроба докладного і послідовного опису психічного розвитку особистості пов'язана з ім'ямнімецького філософа Альфреда Тідемана (1736-1803), який опублікував у 1787 р. "Спостереження за розвитком душевних здібностей дитини". Оскільки тогочасне виховання не враховувало періоди розвитку душевних властивостей, він тиждень за тижнем, від народження до трьох років, стежив за розвитком хлопчика фіксуючи зміни в його сенсориці і рухах, виникнення афектів, довільної артикуляції звуків та ін.

Значно ширше і детальніше дослідив поведінку дитини-дошкільника у середині XIX ст. німецький психолог Альберт Кусмауль (1811-1897). Спостерігав за розвитком дитячої психіки французький філософ Іпполіт Тен (1828-1893). Він описав процес засвоєння мови своєю дочкою.

Наприкінці XIX ст. визріли всі передумови для формування вікової психології як самостійної галузі психологічних знань. На ту пору вчені почали сприймати дитячу психологію як окрему науку. Об'єктивними передумовами формування її були вимоги педагогічної практики, глибоке пізнання й осмислення ідеї розвитку в біології, поява експериментальної психології, розроблення об'єктивних методів дослідження.

А ще на початку XIX ст. про необхідність урахування психологічних даних при формуванні методів навчання дошкільників писав німецький педагог Фрідріх Фребель (1782-1852). На важливості взаємозв'язків між педагогікою і психологією наголошував також український і російський педагог Костянтин Ушинський (1824- 1870/71): "Якщо педагогіка хоче виховувати людину у всіх відношеннях, то вона повинна спочатку довідатися про неї у всіх відношеннях". Надаючи неабиякого значення "напіврефлексам" у формуванні моральної поведінки дітей, він доводив необхідність вивчення рефлексів, звичок, оскільки вважав їх основою морального життя та поведінки людини.

По-справжньому проблема зв'язку між педагогічною і практичною психологією постала в середині XIX ст. у зв'язку з розвитком загального навчання. Доки освіта була переважно домашньою, здійснювати індивідуальний підхід до кожної дитини було неважко. За великої кількості дітей у класах масової школи він став неможливим. Тому виникла необхідність дослідити загальні для всіх дітей механізми й етапи психічного розвитку, що дало б змогу з'ясувати, коли, в якому віці, в якій послідовності доцільно навчати дітей, які прийоми є найадекватнішими для них у певному віці.

Засновником дитячої психології вважають англійського ембріолога і психолога Віктора Прейєра (1822- 1899). Якщо до нього досліджували окремі проблеми і давали фрагментарні ескізи розвитку психіки дитини, то В. Прейєр намагався цілісно проаналізувати проблему на основі систематичного її дослідження. Його книга "Душа дитини" (1882) репрезентувала опис психічного та біологічного розвитку дитини від народження до трьох років. На думку В. Прейєра, у сфері психічного розвитку виявляється біологічна спадковість, яка є основою індивідуальних відмінностей. Він прагнув не тільки розкрити зміст дитячої душі, описати розвиток пізнавальних процесів, мовлення, емоцій дитини, а й навчити дорослих розуміти дітей, використовуючи об'єктивні методи. З цією метою в додатку до своєї книги умістив зразок щоденника, покликаного забезпечити вивчення особливостей розвитку дітей різного віку.

Важливе значення для вікової психології мало вчення Ч.-Р. Дарвіна про еволюцію живого на Землі, походження видів та їх властивості, зокрема психічні. Порівнюючи людський організм із тваринним, Дарвін не обмежився анатомічними і фізіологічними ознаками. Він порівняв виразні рухи, які супроводжують емоційні стани, встановивши подібність між цими рухами людини і високоорганізованих живих істот - мавп. Свої спостереження Дарвін виклав у книзі "Вираження емоцій у тварин і людей", доводячи, що виразні рухи (оскал зубів, стискання кулаків) є рудиментами безпосередньої боротьби за життя і мають важливий практичний зміст.

Позитивно позначилися на розвитку вікової психології експериментальні методи німецького психолога, фізіолога, філософа Вільгельма Вундта (1832-1920), дослідження пам'яті німецьким психологом Германом Еббінгаузом (1850-1909), індивідуальних відмінностей англійським біологом, психологом і антропологом Френсісом Гальтоном (1822-1911). Використання методів математичної статистики, кореляції забезпечило формування цілісної системи об'єктивних методів психологічного дослідження, важлива роль серед яких відводилася тестуванню, природному і формуючому експериментам.

Розвиток дитячої психології наприкінці XIX - на початку XX ст. був тісно пов'язаний з педологією - наукою про дітей, яка охоплювала результати досліджень різних наукових дисциплін (психології, анатомії, фізіології й педагогіки), що вивчають розвиток людини. Започаткував її американський психолог Стенлі Холл (1844-1924), який, досліджуючи психічний розвиток дитини, дійшов висновку, що його основою є сформульований Е. Геккелем біогенетичний закон, згідно з яким зародки у своєму ембріональному розвитку долають ті самі стадії, що і весь рід за час свого існування. Дію біогенетичного закону С. Холл поширив на людину, доводячи, що онтогенетичний розвиток психіки дитини є повторенням усіх стадій філогенетичного розвитку психіки людини (теорія рекапітуляції). Послідовність і зміст цих етапів задані генетично, і тому ні ухилитися, ні минути якусь стадію свого розвитку дитина не може. Загалом, теорія рекапітуляції поєднала в собі вимоги педагогічної практики з досягненнями біології і вікової психології.