16. Візантійські автори про вірування та побутову культуру слов'ян в середині і тис

Найдавніші писемні повідомлення про вірування слов'ян належать візантійському історику VI ст. Прокопію Кесарійському. Він писав, що слов'яни вважають "володарем усього" одного з богів — творця блискавок (Перуна). Йому приносять у жертву биків та інших тварин. Слов'яни поклоняються також рікам, німфам та іншим божествам, складають їм жертви і під час жертвоприношень ворожать. Німфи в античній міфології — духи природи (джерел, гір та ін.). Отже, слов'яни, окрім вищих богів, які уособлювали сили природи (грім, блискавку, вітер та ін.), поклонялись і духам (німфам). Крім Перуна, до нас дійшли такі назви слов'янських богів: Велес, Даждьбог, Стрибог, Род, Макот та ін. Місця поклоніння богам називаються капища, де встановлювались ідоли певних богів. (До наших днів зберігся Збручанський ідол).

Долі вони не визнають і взагалі не визнають, що вона має відносно людей якусь силу.

Звідси випливає, що :

1. система релігії слов’ян vi ст.. являє собою обожествлення сил природи

2. слов’яни-язичники знали багато богів, але визнавали єдиного бога – владику громовержця

3. що словяни поклонялись також річкам і німфам

4. служіння богам виражалось у формі жертвоприношення биків та інш. Свящ. Тварин

Язичництво давніх слов'ян давно привертає пильну увагу дослідників. Однак жодну з сучасних реконструкцій світу давньої - слов'янських вірувань не можна вважати остаточно доведеною. На те існує декілька причин. Перша і, здається, найважливіша полягає в тому, що протягом тисячоліття від прийняття християнства церква ретельно викорінювала будь-які сліди язичництва з життя та побуту народу. В першу чергу це стосувалося матеріальних пам'яток тогочасної релігійної культури. Відтоді, як за наказом князя Володимира били батогами й кинули у Дніпро дерев'яних ідолів з княжого двору, протягом століть церква виявляла та нищила все, що нагадувало про колишні вірування. А, по-друге, кожне слов'янське плем'я, імовірно, сповідувало своїх богів, культ яких не поширювався на значні території. Крім того, самі племена часто утворювалися і розпадалися, змінювали умови життя, а з ними - і релігійні вірування. Через це загальнослов'янське язичництво не стало універсальною системою, а лише відображало досвід життя в конкретних природних умовах, До того ж припускається, що слов'яни не мали писемності й не будували храмів, у яких би ця віра змогла знайти матеріальне втілення. 

17. Вітчизняні та зарубіжні джерела про початки Руської держави.

У VI – VIII ст. слов’янські племена почали консолідуватися в об’єднання – племінні союзи.

На IX ст..припадає перша згадка про русів – у франкській урядовій хроніці – «Бертинських анналах» за 839 рік,де міститься повідомлення про послів «народу Рос», які прибули до імператора в числі візантійських послів.

До цього часу іноземні автори згадували лише окремі слов’янські племена. Ібн-Русте «Книга дорогоцінних скарбів» - згадує про «країну слов’ян» і описує її устрій, а також те, що в цій країні є «глава», який «коронується,вони йому підкоряються і від слів його не відступають».

Арабський автор Гардізі у книзі «Краса оповідань» також повідомляє про країну слов’ян і зазначає, що в них було столичне місто – Джарват.

Згадка про русів є в іншого арабського автора Ібн-Хаукаля, який у «Книзі шляхів держав» говорить про «три групи» русів: перша – «ближча до Булгара (столиця Волзької Булгарії), і цар їх в місті, яке називають Куйаба (можливо Київ), і воно більше від Булгара». Друга група – найголовніша – «називають її ас-Славія, і цар їх в місті Салау (припускають що Славія знаходилась на території пізнішої Новгородської землі)». Третя група називається «ас-Арсанійя, і цар їх сидить в Арсі (Прикарпаття або Переяславська земля)».

Також про слов’янські племена повідомляють такі візантійські автори, як Прокопій Кесарійський та Маврикій.

У IX ст.. на базі полянського племінного союзу утворюється слов’янська держава – Київська Русь. Про це, а також про перших полянських князів повідомляє «Повість минулих літ»: «…було три брати: одному ім’я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив, і сестра їх Либідь….Зробили вони городок і на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом». «Тут він (Кий) і скончав живоття своє. І два брати його, Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут скончалися». «А по сих братах почав рід їхній держати княжіння в полян». Останнім князем з династії Києвичів, на думку дослідниці Н.Яковенко, був Дір, якого арабський автор ал-Масуді називає «першим серед царів слов’ян».

Отже, утворення Руської держави у IX ст.. було закономірним процесом державотворення східних слов’ян, яке розпочиналося від племінних союзів.