- •3. Формування централізованої держави на чолі з Києвом. Перші князі, їх зовнішня і внутрішня політика
- •4. Запровадження християнства на Русі та його значення.
- •5. Піднесення та розквіт Київської Русі. Володимир Великий та Ярослав Мудрий
- •6. Русь-Україна у період політичної роздробленості: причини та наслідки
- •7. Боротьба Русі-України з монголо-татарською навалою
- •8. Утворення Галицько-Волинського князівства. Князь Роман Мстиславич
- •Данила Галицького
- •9. Литовсько-Руська держава: формування, устрій, суспільно-політичні відносини
- •10. Польська експансія на українські землі в другій половині XIV — середині XVII ст. Люблінська унія
- •11. Берестейська унія, її причини та наслідки
- •12. Зародження українського козацтва: причини та сутність. Реєстрові козаки
- •13. Запорізька Січ — вільна козацька республіка
- •14. Українське козацтво в боротьбі з турецько-татарською експансією. Петро Сагайдачний
- •15. Козацько-селянські повстання першої половини XVII ст.
- •16. Причини та передумови національно-визвольних змагань українського народу під проводом Богдана Хмельницького
- •17. Хід національно-визвольної війни в 1648-1649 рр. Становлення Української козацької держави.
- •18. Воєнні дії між Україною і Польщею в 1650—1653 рр. Білоцерківський договір. Битва під Батогом
- •19. Українсько-московська угода 1654 р., її причини та наслідки
- •20. Розвиток подій Української національно-визвольної війни в 1654-1657 рр.
- •21. Руїна і криза української державності. Розчленування України на Лівобережну та Правобережну.
- •22. Гетьманування Івана Мазепи.
- •23. Гетьман Пилип Орлик та його Конституція
- •25. Остаточна ліквідація автономного устрою України в другій половиш XVIII ст.
- •26. Правобережні та західноукраїнські землі в другій половині XVII — XVIII ст. Гайдамацький та опришківський рух
- •27. Політика російського царизму на українських землях наприкінці XVIII — першій половині XIX ст.
- •28. Соціально-економічне та політичне становище західноукраїнських земель наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.
- •29. Початки національного відродження в Наддніпрянській Україні наприкінці XVIII — першій половині XIX ст.
- •30. Зростання національної свідомості в Західній Україні в першій половині XIX ст.
- •31. Революція 1848 р. Та її вплив на розвиток західноукраїнських земель.
- •32. Україна в умовах російських реформ другої половини XIX ст.
- •33. Український національний рух у Російській імперії в другій половині XIX ст.
- •34. Соціально-економічний розвиток України у складі російської імперії в у другій половині XIX ст.
- •35. Піднесення суспільно-політичного та національного руху на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст.
- •36. Соціально-економічний розвиток України у складі Росії на початку хх ст.
- •37. Український національний руху в Західній Україні в 1900—1914 рр.
- •38. Суспільно-політичне життя в Наддніпрянщині у 1900-1914
- •39. Україна в Першій світовій війні.
- •40. Утворення Української Центральної Ради та її діяльність. І і II Універсали
- •41. Проголошення Української Народної Республіки. Війна Радянської Росії проти унр
- •42. Брестський мир. Розпуск Центральної Ради
- •43. Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського
- •44. Діяльність Директорії унр
- •45. Західно-Українська Народна Республіка
- •46. Встановлення радянської влади в Україні. Політика «воєнного комунізму».
- •47. Голод 1921—1923 рр. В Україні, його причини і наслідки
- •48. Україна за років нової економічної політики
- •49. Створення Союзу pcp і Україна
- •50. Індустріалізація в Україні та її наслідки
- •51. Здійснення колективізації сільського господарства в Україні
- •52. Голодомор 1932—1933 рр. В Україні, його причини та наслідки
- •53. Масові репресії в Україні у 1930-х роках
- •54. Західно-українські землі в 1920-1930-х рр.: соціально-економічний розвиток.
- •55. Суспільно-політичний рух і національно-визвольна боротьба на західноукраїнських землях у період польської окупації (1920—1930-ті роки). Діяльність політичних партій
- •56. Західна Україна в 1939-1941 рр.
- •57. Початок радянсько-німецької війни. Встановлення нацистського окупаційного режиму в Україні
- •58. Радянський підпільний і партизанський рух в Україні в 1941-1944 рр.
- •59. Рух Опору проти нацистської окупації в Україні оун, упа
- •60. Визволення України від нацистських загарбників. Возз'єднання українських земель
- •61. Труднощі післявоєнної відбудови в Україні. Голод 1946—1947 рр.
- •62. Соціально-економічні та політичні процеси в Західній Україні в другій половині1940-х – на початку 1950-х рр..
- •63. Суспільно-політичне та економічне становище України в період хрущовської "відлиги".
- •67. Дисидентський рух в Україні
- •68. Суперечливість перебудовних процесів в Україні. Чорнобильська катастрофа та її наслідки
- •69. Зростання суспільно-політичної активності населення України наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років
- •70. Україна в період від Декларації про державний суверенітет України до референдуму про її незалежність.
- •72. Соціально-економічний розвиток незалежної України
- •73. Українська національна символіка та її походження (герб, прапор, гімн)
- •74. Українська помаранчева революція 2004 р.
- •75. Зовнішня політика незалежної України
51. Здійснення колективізації сільського господарства в Україні
Проголосивши індустріалізацію промисловості, більшовики визначили одним з основних джерел її фінансування село. Для цього потрібно було замість неконтрольованих державою індивідуальних господарств створити велике виробництво, тобто колективізувати сільське господарство. Така форма забезпечувала контроль з боку ВКП(б) над селянством, ставала важливою складовою формування тоталітарної системи.
Перехід до колективізації підштовхнула криза хлібозаготівель 1927—1928 рр. За умов зростання
ринкової ціни на хліб селянство відмовлялось продавати його державі за нижчими цінами. У січні 1928 р. політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про примусове вилучення у селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства.
Суцільна колективізація розпочалася вже у 1929р., названому "роком великого перелому". Було визнано, що Україна мала все необхідне, щоб попереду інших республік здійснити колективізацію. Комісія, очолювана наркомом землеробства СРСР Я. Яковлєвим (Ешптейном), встановила терміни суцільної колективізації в основних зернових районах. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. "Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву" зарахувала Україну до групи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р.
Партійно-державний апарат України виступив з низкою власних ініціатив щодо прискорення темпів колективізації. У маси кинуто гасло "шалених темпів колективізації". 24 лютого 1930 р. генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор підписав лист-директиву місцевим партійним організаціям України, в якій ставилося завдання скоротити терміни колективізації на 1—1,5 року.
Початок колективізації показав, що селяни не бажають відмовлятися від своєї власності й передавати її в колгоспи. Адже усуспільнювали не тільки засоби виробництва, а й продуктивну худобу, птицю, реманент. Досягти цього вдавалося лише шляхом грубого насильства. Ті, хто не вступав до колгоспу, прирівнювалися до ворогів радянської влади і злочинців. Адміністрація млинів відмовлялася молоти їм зерно, їхніх дітей виключали зі шкіл, лікарі не приймали їх як пацієнтів тощо.
Особливо активним був наступ проти заможних селян — т.зв. куркулів, до яких зараховували не лише тих, хто використовував найману працю, а й селян-одноосібників, які застосовували у господарстві мотор або просто мали хату, вкриту бляхою. Спочатку цей наступ здійснювався шляхом адміністративного тиску — запроваджувався високий податок, заборонялася оренда землі тощо. З грудня 1929 р. влада розпочала політику відкритого терору: селяни, які активно протистояли колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню, заможніші — виселялися у віддалені райони СРСР, багатьох змусили покинути свої повіти. Під "розкуркулення" потрапляли не лише заможні господарі, а й ті, хто не хотів йти до колгоспів. Кампанія "ліквідації куркульства як класу" була формою репресій проти всього селянства. Якщо у 1929 р. офіційно визначена кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тис, то насправді до 1932 р. тут було ліквідовано 200 тис. господарств, разом з членами сімей це становило майже 1,5 млн. осіб. Близько 850 тис. з них як "спец поселенців" чи, радше сказати, кріпаків, заслали на Північ і до Сибіру, де вони масово вмирали, бо жили і працювали у нелюдських умовах. Значною мірою на кістках українців розбудовувалися Кузбас, Караганда, Печора, Колима. "Ліквідація куркульства як класу" мала на меті насамперед знищення сільського прошарку, яким здатен був організувати опір "суцільній колективізації". Проте й це не допомогло. Селяни відмовлялися йти до колгоспів, продавали або забивали худобу, ховали чи псували реманент, інше майно, яке підлягало колективізації. У1928—1932 рр. в Україні було винищено майже половину поголів'я худоби, на відновлення якого потрібні були десятиліття. У багатьох випадках доходило до відкритих селянських протестів, які нерідко переростали у збройні повстання, що охоплювали цілі райони. Загалом, за підрахунками дослідників, упродовж 1930 р. в Україні відбулося понад 4 тис. виступів за участю 1,2 млн. селян. На їх придушення було кинуто регулярні війська, в т. ч. бронетанкові підрозділи, артилерію, а подекуди навіть авіацію. Події набували загрозливих масштабів. На початку березня 1930 р. газета "Правда" надрукувала статтю Й. Сталіна "Запаморочення від успіхів", де засуджувалися "перегини" в колгоспному будівництві. Головну відповідальність за "викривлення парт лінії" Сталін лицемірно перекладав на місцеве керівництво, провина якого полягала лише в тому, що воно ревно виконувало партійні вказівки. Почався масовий вихід селян із колгоспів, насамперед в Україні, де їх кількість становила понад 50 %. Але такий перебіг подій не влаштовував більшовицьке керівництво, тому вже у вересні 1930 р. відновився наступ на селян-одноосібників. У результаті до кінця 1932 р. в УСРР було колективізовано майже 70 % селянських господарств, що володіли 80 % посівної площі. Селяни, як за часів кріпосного права, були прикріплені до місць проживання паспортною системою, запровадженою в 1932 р. Без дозволу влади вони не мали права залишати колгоспи. Залякавши репресивними заходами, їх, по суті, перетворили на людей "другого сорту". Всі ці дії партійно-державних органів сплямувалися на те, щоб перетворити селянство на основне джерело фінансування нереальних, форсованих темпів індустріалізації. Для закупівлі за кордоном промислового устаткування потрібна була валюта. Отримати її можна було тільки експортуючи сировину, насамперед зерно, ціни на яке на міжнародному ринку різко знизились. Проте керівництво СРСР не бажало зважати на зовнішньоторговельну кон'юнктуру і, відповідно, уповільнювати темпи індустріалізації. Експорт зерна, попри зниження цін, тривав. Так, якщо у 1930 р. збір зерна в країні становив 835 млн. ц, з яких 48,4 млн. було експортовано, то у 1931 р. зерна заготовили значно менше — 695 млн. ц, а на зовнішній ринок вивезли 51,8 млн. ц. У багатьох колгоспах було забрано все зерно разом з насіннєвим фондом. У деяких районах України селяни голодували. Окремі колгоспи навіть розпались. Навесні 1932 р. селяни, дуже ослаблені напівголодною зимою, не зуміли успішно провести весняну сівбу. Врожай зернових був невисоким, але не набагато нижчим, ніж середні врожаї багатьох попередніх років. Проте таке становище не влаштовувало кремлівське керівництво, яке прагнуло збільшити експорт зернових. Вважаючи, що причини низької врожайності полягають у небажанні селян без вагань підтримувати утопічну ідею "побудови соціалізму в країні", воно вирішило їм помститися. |