43. Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського

29 квітня 1918 р., у день, коли припинила діяльність Центральна Рада, у Києві зібрався з'їзд хліборобів-землевласників . Його делегати одноголосно обрали гетьманом України Павла Скоропадського — авторитетного генерала, нащадка старовинного козацького роду. Того самого дня прихильники гетьмана майже без кровопролиття оволоділи всіма державними установами.

Очоливши Українську державу, генерал П, Скоропадський поставив завдання відновити у країні порядок, зміцнити її міжнародні позиції, подолати хаос в економіці. Для цього йому були надані широкі повноваження — право видавати закони, призначати уряд, керувати зовнішньою політикою та військовими справами, бути верховним суддею.

До скликання Українського Сейму в країні мали діяти "Закони про тимчасовий державний устрій України". В них було визначено головні напрями діяльності Гетьманату в політичній сфері, організації державного управління, надано Гарантії громадських прав населення, оголошено про встановлення Української Держави замість УНР. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах, її устрій, більшість пізніше прийнятих законів багато в чому нагадували дореволюційну систему.

За кілька місяців в Україні було створено новий адміністративний апарат. Замість представників Центральної Ради на місцях гетьманський уряд призначив губернських та повітових старост. Державні службовці були, за невеликим винятком, українцями, однак не належали до т.зв. свідомих українців, якими тоді вважали членів соціалістичних партій. Останні не змогли стати вище партійних інтересів і об'єднатися в ім'я побудови Української держави.

Чимало труднощів виникло під час спроби створити збройні сили Гетьманату замість демобілізованих військових підрозділів Центральної Ради. З одного боку, уряд побоювався, що загальна мобілізація може привести до армії збільшовичені елементи. З іншого боку, справу гальмувала німецька військова адміністрація, запевняючи гетьмана, що для захисту України досить німецьких та австро-угорських військ. Загалом українська армія того часу нараховувала бл. 65 тис. осіб, хоча планувалося створити 300-тисячну армію.

Неабияке значення гетьманська держава надала аграрному питанню, вживаючи заходи, спрямовані на нормалізацію становища на селі, яке потрясали невдоволення, суперечності, ексцеси. Тимчасові правила про земельні комісії зобов'язували селян повернути поміщицьке майно і відшкодувати збитки, яких вони завдали великим землевласникам. На початку листопада було підготовлено проект аграрної реформи, що передбачав примусовий викуп державою великих земельних володінь і розподіл їх між селянами — не більше як 25 десятин на двір.

Тривала відбудова транспортних магістралей країни. Вже в середині літа 1918 р. вдалося налагодити нормальний залізничний рух. Було вжито заходи для зміцнення фінансової системи, налагоджено грошовий обіг, прийнято державний бюджет. Все це сприяло певному економічному піднесенню.

За короткий час існування Гетьманат досяг відчутних результатів у культурно-освітній сфері. Було видано кілька мільйонів примірників українських підручників для початкових шкіл, у більшості з них введено українську мову. Діяло 150 українських гімназій. У Києві та Кам'янці-Подільському було відкрито українські державні університети. В усіх вищих навчальних закладах України діяли кафедри української мови, літератури та історії. Було засновано Українську академію наук, державний архів, національну Галерею мистецтв, національний театр, історичний музей, національну бібліотеку, десятки інших установ, що мали сприяти відродженню української культури. Гетьманський уряд фактично започаткував автокефалію Української православної церкви.

Значними були успіхи гетьманської України в зовнішній політиці. Вона поширила дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Щодо дипломатичних відносин, то вони існували з 12 державами світу. Визначним досягненням стало підписання прелімінарного миру з Раднаркомом Радянської Росії, яка визнавала незалежність Української Держави. Активною була політика гетьманського уряду, спрямована на приєднання до складу України українських етнічних земель, які перебували під владою Росії, Польщі, Румунії. Було підписано попередній договір з Кримом, який на автономних засадах мав увійти до складу України.

Крім досягнень, за гетьманування П. Скоропадського мали місце чимало прорахунків, які виявилися фатальними. Чи не найбільше компрометувала його залежність від Німеччини, окупаційні війська якої безсоромно грабували Україну. Небезпідставними були звинувачення П. Скоропадського та його уряду в проросійській політиці. Гетьман був тісно пов'язаний із заможними верствами українства, які спонукали його до ліквідації соціальних завоювань трударів.

Політика гетьманського уряду від початку викликала опозицію більшості українських політичних партій. Проти неї виступили селянський та робітничий з'їзди, земський союз на чолі з С. Петлюрою. Курс на анти-гетьманське повстання взяв Український національний союз, очолюваний В. Винниченком.

Восени 1918 р. склалися обставини, які призвели до послаблення гетьманського уряду. П. Скоропадський втратив підтримку Німеччини й Австро-Угорщини, в яких різко загострилися внутрішні суперечності. Посилювалася загроза війни з Росією, У різних місцях України виникли повстанські загони, зокрема Н. Махна, Ю. Тютюнника, Д. Терпяла (Зеленого). Дедалі активніше боролися проти Гетьманату робітники.

У такій вкрай небезпечній обстановці П. Скоропадський вдався до зміни політичного курсу і почав шукати контактів з державами Антанти — Англією і Францією. Знаючи про прихильність їх урядів до ідеї "єдиної і неподільної Росії", гетьман різко змінив ставлення до питання незалежності України. 14 листопада він видав грамоту, в якій ішлося про "відновлення великої Росії".

Проголошення федерації з білогвардійською Росією викликало обурення серед широких верств українства, прискорило початок повстання проти гетьмана. Його очолила Директорія — тимчасовий орган, куди увійшли представники соціалістичних партій: В. Винниченко — голова, члени — С. Петлюра й Ф. Швець, тимчасові члени — А. Макаренко і П. Андрієвський.

За кілька тижнів боїв загони Директорії за активної підтримки селян і міщан та нейтралітету .німецьких військ дійшли до столиці Української Держави. Бачачи безперспективність подальшої боротьби, гетьман П. Скоропадський 14 грудня 1918 р. заявив про зречення від влади. Того самого дня українські війська вступили в Київ.

Отже, спроби гетьмана П. Скоропадського зміцнити українську державність шляхом повернення старих порядків не увінчалися успіхом.