37. Український національний руху в Західній Україні в 1900—1914 рр.

В Австро-Угорській монархії проживало понад 4,6 млн. українців. Східна Галичина, де проживало українське населення, як і раніше була об'єднана із Західною (польською) в одну адміністративну одиницю — "Королівство Галіції і Лодомерії". Окремою адміністративною територією була Буковина. Закарпатські землі безпосередньо підпорядковувалися Будапешту.

Політична система управління на західноукраїнських землях була підпорядкована інтересам імперії. Уся адміністративна влада в Галичині та на Буковині зосереджувалася в руках намісників, яких призначав австро-угорський імператор. Роль органів місцевого самоврядування відігравали Галицький та Буковинський сейми.

Інтересам панівних верств відповідав виборчий закон. Унаслідок т.зв. куріальної системи виборів у Галицькому й Буковинському сеймах переважали представники заможних верств населення, як правило, неукраїнських, зокрема в першому — польські, а в другому — румунські та німецькі. На поч. XX ст. у Галичині у виборах фактично брало участь лише бл. 7 %, а на Буковині — 4,9 % українського населення.

Під час підготовки та проведення виборів місцеві органи влади вдавалися до всіляких зловживань. Найпоширенішими були фальсифікація списків виборців, підкуп та погрози, зміна місць та часу проведення виборів за кілька годин до їх початку, викрадення виборчих урн.

Поряд із обмеженням політичних прав українці Галичини, Буковини та Закарпаття потерпали від національної дискримінації. Зокрема, хоча згадані терени заселяли переважно українці, політична, економічна і культурна перевага цілком належала іноземцям — полякам, німцям, румунам, угорцям. Особливо антиукраїнська політика виявлялася в галузі освіти, підпорядкованої інтересам колонізаторів. Культурні заклади правлячих меншин отримували в кілька разів більшу фінансову підтримку, ніж українські. Інвестиції в українські провінції спрямовували зазвичай за залишковим принципом.

Корінне населення регіону не мирилося з важким становищем. Дедалі активним ставав український спротив. Активізували свою діяльність провідні політичні партії — радикальна, національно-демократична та соціал-демократична. Щораз гострішими були страйки галицьких робітників, які все частіше закінчувалися повною або частковою перемогою страйкарів. Ці акції набули політичного характеру, супроводжувалися демонстраціями.

Широкого розмаху набрав аграрний рух. Головною вимогою було підвищення заробітної плати. У ході виступів виникали страйкові комітети, які формулювали спільні вимоги селян до поміщиків, встановлювали зв'язки між селами, розробляли заходи боротьби проти штрейкбрехерів.

Поряд з економічними страйками частішали політичні заходи — мітинги, демонстрації, селянські віча. Однією з найважливіших їх вимог була демократизація антинародної виборчої системи. У 1907 р. правлячі кола імперії Габсбургів змушені були провести реформу виборчої системи до парламенту (рейхсрату), відповідно до якої запроваджувалося загальне виборче право, щоправда, недосконале.

Яскравим виявом радикалізації національної боротьби українців стала справа польського графа А. Потоцького, натхненника та організатора антиукраїнської політики. Як намісник Галичини він, прагнучи обмежити розвиток українського національного руху, шахрайськими методами провів виборчу кампанію до Галицького сейму. Під час виборів на Тернопільщині було вбито селянина М. Каганця, що звинуватив владу у виборчих махінаціях. Виразником народного обурення став студент Львівського університету М. Січинський, який застрелив А. Потоцького.

Складовою національно-визвольного руху населення західноукраїнських земель була боротьба за народну освіту. На багатолюдних зборах усе рішучіше лунали вимоги ліквідувати дискримінацію українців у цій галузі.

Тривалими і напруженими були змагання за український університет. Цю ідею підтримували різні прошарки українства, особливо студентська молодь. Під час однієї з численних сутичок між українськими та польськими студентами Львівського університету пролунали постріли, від яких загинув українець А. Коцко, чимало студентів зазнали поранень. Прогресивна преса Європи засудила дії польських шовіністів.. Офіційний Відень зрозумів, що час діяти, і в 1912 р. пообіцяв протягом наступних п'яти років відкрити окремий український університет. Проте війна не дала змоги реалізувати цю давню мету галичан. .

Радикалізація українського національного руху неминуче призводила до ускладнення відносин українців із колонізаторами. Особливо різко це виявилося в Східній Галичині, де на поч. XX ст. польсько український конфлікт із боротьби між двома національними елітами переріс у конфронтацію між двома народами, Доки питання влади в краї не було остаточно вирішено — поляки робили все, щоб там утриматися. З цією метою вони навіть порозумілися з росіянами. Польська адміністрація в Галичині мала підтримувати місцевих москвофілів, аби знищити український національний табір.

Ще більше занепокоєння наростання українського національного руху в Східній Галичині викликало в Росії, яка усвідомлювала, що всі заборони разом з іншими русифікаційними заходами у Наддніпрянщині будуть марними, поки частина українських земель перебуватиме поза сферою її впливу. Дедалі очевиднішим ставало, що російські урядові кола вбачають єдиний шлях боротьби з "українським сепаратизмом" в анексії Західної України. З цією метою в Галичині спішно будували модерну мережу агентури, сюди спрямовували потужний струмінь золотих рублів, агітаційні брошури і т. ін. Навіть цісарський проект заснування українського державного університету в Львові російський уряд розцінив як ворожий випад, що може призвести до війни.

Коли стало очевидним, що конфлікту між Австро-Угорщиною та Росією не обминути, українство краю вирішило заманіфестувати свою позицію з цього питання. Усім було зрозуміло, що чекає український рух у разі російської перемоги, а тому ставка робилася на Австро-Угорщину. Було вирішено, що на випадок збройного конфлікту між згаданими державами, "ціла українська суспільність одно згідно і рішучо стане на стороні Австрії, проти Російської імперії як найбільшого ворога України". Так само поставилися до Росії й буковинці.

Разом із тим західні українці, власне їх передові кола, усвідомлювали, що для реальної підтримки національних прагнень вони мали б виступити в майбутньому конфлікті окремою військовою силою. Ґрунтом, на якому почалось усвідомлення необхідності власної військової сили, став нарамілітарний рух у формі сокільсько-січових, пластових та стрілецьких товариств. Перше товариство ''Сокіл" було засноване в 1891 р. на Тернопільщині, а першу "Січ" створив адвокат К. Трильовський на Станіславщині в 1900 р. Об'єднуючи здебільшого молодь, українські "Соколи" й особливо "Січі" захоплювали її козацьким романтизмом, а масові гімнастичні вправні муштра на зразок військової, величні маніфестації, виховання почуття суспільного обов'язку створювали сприятливу атмосферу для зародження військового руху.

Саме в середовищі передової частини молоді, яка пройшла духовний та .фізичний гарт у "Січах" і "Соколах", зародилась думка про збройне виборення власної державності. Так спочатку в Львові, а згодом і в інших галицьких містах постали перші українські таємні організації, завданням яких було військове виховання і навчання молоді як необхідна передумова для створення власного війська. Найбільший вплив серед них мав таємний військовий гурток "Пласт" у що виник у Львові в 1911 р.

На поч. 1913 р. у Львові організували перше легальне військове товариство "Січові стрільці". Незабаром такі самі товариства виникли в інших містах краю.. їх значення полягало насамперед у тому, що саме стрілецтво перед війною чітко й рішуче пропагувало гасло самостійної України як актуальну й безпосередню мету національно-політичної боротьби українців. Другим значним здобутком стрільців було те, що вони усвідомили ідею збройних змагань як необхідний засіб виборення державної незалежності. Основним досягненням стала їх практична справа — військове виховання та навчання молоді.

Отже, напередодні Першої світової війни західні українці завдяки широкій громадсько-політичній і культурній діяльності становили самосвідому національну спільноту, метою якої було самостійне політичне життя. Весь край вкрився сіткою культурно-освітніх закладів, економічних установ, політичних та парамілітарних організацій. Це, звичайно, не Йшло в жодне порівняння зі становищем українства у Російській імперії. А тому певні успіхи українців в Австро-Угорщині, на тлі виразно антиукраїнського курсу Росії, привели їх до орієнтації на Австрію в майбутньому світовому конфлікті, що стрімко наближався. Основним завданням українства у ньому мали стати домагання визволення Великої України від російського поневолення, створення самостійної держави та забезпечення вільного розвитку українців у межах Австро-Угорщини.