34. Соціально-економічний розвиток України у складі російської імперії в у другій половині XIX ст.

У другій половині XIX ст. під впливом буржуазних реформ в Україні відбулися значні зміни в соціально-економічній сфері. В аграрному секторі сформувався досить високий рівень концентрації землі; було здійснено докорінний перерозподіл земельної власності, що йшов по лінії переходу від становості до безстановості; у сільськогосподарському виробництві значного поширення набули застосування техніки, використання вільнонайманої праці, поліпшення структури посівів тощо. Ці зміни дали можливість Україні перетворитися на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції не тільки імперського, а й світового значення. У 60—80-х роках XIX ст. завершився промисловий переворот. Розвиваючись у руслі загальноімперських тенденцій, українська промисловість водночас мала низку особливостей. У пореформений час індустріалізований Південь України перетворився на основну паливно-металургійну базу імперії. Розвиток української промисловості характеризувався більш швидкими порівняно із загальноімперськими темпами розвитку; високим рівнем концентрації виробництва; значною заангажованістю та впливом іноземного капіталу; структурною та територіальною диспропорційністю; побудовою промислових об'єктів на принципі незавершеності тощо. Внаслідок буржуазних реформ та завершення промислового перевороту ускладнилася соціальна структура суспільства: активно відбувалася диференціація в межах традиційних класів феодального суспільства — дворянства та селянства, крім того, виникли нові класи — буржуазія та пролетаріат, дедалі помітнішу роль почала відігравати інтелігенція.

35. Піднесення суспільно-політичного та національного руху на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст.

Після придушення революції 1848—1849 рр. правлячі кола Австрійської імперії зробили спробу ліквідувати революційні реформи. Зокрема було розпущено парламент та скасовано конституцію. Однак невдовзі Австрія, зазнавши дошкульних поразок на міжнародній арені, змушена була піти на радикальну реорганізацію внутрішнього устрою. Насамперед було зроблено поступки угорцям, внаслідок яких Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-У горську (1867). З українських земель до угорської частини монархії ввійшло Закарпаття, а до австрійської — Галичина і Буковина. Крім того, Відень погодився на неофіційний політичний компроміс із поляками, пообіцявши не втручатися в їхню політику в Галичині, яка дістала автономію з власним сеймом та крайовим урядом.

Фактична передача влади в Галичині полякам попервах настільки паралізувала енергію активних членів українського руху, що вони або зовсім усунулися від громадської роботи, або почали звертати свої погляди в бік Москви, сподіваючись на її підтримку. До цього вдалася, головним чином, більшість галицького духовенства та старшого покоління інтелігенції — Д. Зубрицький, Б. Дідицький, А. Добрянський та ін. Водночас вони не відмовлялися від лояльності стосовно Австро-Угорщини. Так у Галичині зародилося москвофільство.

Хоча москвофіли були за походженням українцями, вони виступали проти української мови, силкуючись писати ламаною російською. Так само вони заперечували існування окремого українського народу, пропагуючи ідею "єдиної, неподільної російської народності" від Карпат до Камчатки.

Усупереч москвофільським тенденціям нова генерація інтелігенції — В. Шашкевич, Ф. Заревич, К. Климкович, Д. Танячкевич та ін. — наприкін. 1861 — на поч. 1862 р. заснувала народовську течію. Народовці виступали за єдність українських земель, створення єдиної літературної мови, обстоювали ідею окремішності українського народу. Водночас вони залишалися лояльними до австрійської влади. .

Поступово народовський напрям перетворюється на найвпливовішу силу українського національного руху. Прагнучи поєднати вияви національної самосвідомості з реальними інтересами народних мас, народовці започатковують й очолюють низку українських культурно-просвітницьких, господарських та політичних організацій, що своїми розгалуженнями сягали кожного села. Зокрема, важливою подією суспільно-політичного життя Галичини стало створення в 1868 р. культурно-освітнього товариства "Просвіта", яке впродовж кількох десятиліть відігравало провідну роль у громадському та політичному житті Галичини. "Просвіта" через друковані видання, читальні, самоосвітні, театральні, вокально-хореографічні, музично-інструментальні гуртки несла в широкі народні маси і культуру, і знання, і національну свідомість. За прикладом галичан буковинські народовці 1869 р. створили культурно-освітнє товариство "Руська бесіда".

Важливою інституцією стало засноване в 1873 р. у Львові Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). У його межах діяли 3 секції: філологічна, історико-філософська та математично-природничо лікарська. Основним друкованим органом товариства стали "Записки НТШ". Багатолітній голова НТШ — видатний історик М. Грушевський реформував товариство на зразок національних академій та розгорнув безпрецедентну за масштабами видавничу діяльність.

У 1885 р. народовці заснували свій керівний політичний орган — Народну раду. Вона послідовно домагалася автономії для українських територій у межах Австро-Угорщини.

Переломним у розвитку українського національного руху стало останнє десятиліття XIX ст. З виникненням у цей час у Галичині українських політичних партій національна ідея виходить за межі суто інтелігентського середовища і проникає вглиб суспільства.

Першою українською політичною партією була створена у Львові в жовтні 1890р. Русько-українська радикальна партія (РУРП). Із самого початку в її середовищі існували ідейні суперечності між "старими" і "молодими" радикалами з приводу характеру партії. Перші, репрезентовані І. Франком, М. Пав-ликом, О. Терлецьким, були прихильниками ідей М. Драгоманова, який, висуваючи програму федералізації Російської та Австро-У горської імперій, фактично заперечував потребу творення самостійної української держави. Другі — В. Будзиновський, Ю. Бачинський, М. Ганкевич та ін. виступали за негайне введення в програму партії вимоги створення власної національної держави. Після кількарічних суперечок перемогла "молодь". Наприкін. 1896 р. ідея політичної самостійності України врешті-решт була внесена в програму РУРП.

Отже, вперше в історії українського руху постулат політичної самостійності України було включено в програму окремої партії. Але для того, щоб його реалізувати, потрібна була тривала й копітка праця. Розуміючи це, І. Франко з 1896 р. послідовно й цілеспрямовано розробляє у своїх працях програму національного будівництва. "Тільки інтегральна, все-стороння праця, — писав він, — зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів.., щоб ми справді росли органічно, то тоді тяжче буде ворожій силі спинити нас у тім рості".

Наприкін. XIX ст. РУРП зазнала кризи, зумовленої політичною диференціацією в її лавах. У результаті в 1899 р. з'явилося ще 2 партії: національно-демократична та соціал-демократична.

На Різдво 1900 р. Народний комітет як керівний орган Української національно-демократичної парти (УНДП) опублікував першу відозву до народу. В ній наголошувалося: "Ідеалом нашим повинна бути* незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з'єдинилися в одну новочасну, культурну державу...". Вже незабаром УНДП стала домінуючим чинником українського життя в Австро-Угорщині.

На самостійницьких позиціях стояла й Українська соціал-демократична партія (УСДП). її друкований орган "Воля" писав, що метою українських соціал-демократів є "вільна держава українського люду, українська республіка".

Отже, на зламі століть незалежницькі ідеї починають захоплювати чимраз ширші кола західноукраїнського суспільства. Галичина, що з легкої руки Є. Чикаленка стала називатися "українським П'ємонтом", внаслідок напруженої праці кількох поколінь галицько-українських громадських діячів та за істотної інтелектуальної та фінансової допомоги зі Східної України, стала тим місцем, де Генерувалася ідея національного визволення та возз'єднання всіх українських земель.