1. Найдавніші народи на території України: кіммерійці, скіфи, сармати

Початок раннього залізного віку на території України був пов'язаний з виникненням найдавніших великих племінних союзів та рабовласницьких держав, появою писемних відомостей про південну частину українських земель.

Першим народом Східної Європи, ім'я якого зафіксоване в писаних джерелах, були кіммерійці, найімовірніше, представники іраномовних племен. На межі ІІ—І тис. до н.е. вони населяли все степове Причорномор'я.

Провідною галуззю в господарстві кіммерійського суспільства, яке складалося з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями, було кочове скотарство. Вагомим здобутком кіммерійців було те, що вони одними з перших опанували технологію залізоробного виробництва.

Значну роль у житті кіммерійського суспільства відігравала війна. Походи в країни Передньої і Малої Азії відкривали широкі можливості для здобуття нових продуктів землеробства й ремесла.

Військово-політичне об'єднання кіммерійців розпалося під натиском скіфських племен, які мали чисельну перевагу, були країно військово вишколені та зорганізовані.

Скіфи проживали на наших землях у VII ст. до н.е. — III ст. після н.е., прибувши, на думку вчених, з Північного Ірану. Наприкін. VI ст. до н.е. в причорноморських степах сформувалося могутнє державне об'єднання на чолі зі скіфами — Велика Скіфія, яке за часів піднесення охоплювало величезну територію від Дунаю до Дону й від Чорного моря до сучасного Києва. її очолювали представники єдиної династії, влада яких була спадковою.

Скіфське суспільство складалося з общинників, воїнів та жерців. Давньогрецький історик Геродот поділив місцеве населення на 4 групи: царські скіфи, скіфи-кочовики, скіфи-хлібороби і скіфи-орачі.

Значна частина вчених припускає, що скіфи-орачі, котрі жили в лісостеповій смузі між Дніпром і Дністром, та, можливо, і частина скіфів-хліборобів, які проживали на Нижньому Подніпров'ї, були автохтонами, нащадками трипільських племен, яких підкорили вихідці з Північного Ірану. Вони, ведучи осідлий спосіб життя, передусім займалися землеробством. Скіфи-кочівники випасали незліченні стада худоби, пересуваючись за ними у вкритих шкірами возах. Царські скіфи — панівна верхівка, яка займалася військовою справою, збирала данину з підлеглих племен.

У скіфів швидко виникло ремесло. Значного поширення набули металообробка, гончарство, кушнірство, ткацтво, ювелірне виробництво.

Добре розвиненою була торгівля, насамперед із грецькими містами-колоніями. Вивозили хліб, рибу, полотно, мед, віск, рабів; ввозили вина, зброю, дорогоцінні речі.

Невичерпним джерелом збагачення були воєнні походи. Насамперед скіфи проводили активну войовничу політику проти своїх сусідів. З-поміж їхніх воєнних успіхів слід також виокремити перемогу над одним із наймогутніших володарів тогочасного світу — перським царем Дарієм, який у 514— 513 рр. до II. X. намагався завоювати Скіфію.

Після тривалого розквіту Скіфської держави на межі IV—Щ ст. до Н. X. почався раптовий спад. Серед його причин: погіршення кліматичних умов і усихання степів, занепад економічних ресурсів Лісостепу, агресія на землі Північного Причорномор'я сарматських племен.

Зазнавши невдач у кількох битвах із сарматами, скіфи мусили відступити. Основна частина царських і кочових скіфів осіла в Нижньому Подніпров'ї та Степовому Криму, утворивши нову державу — Малу Скіфію. Однак, незважаючи на тимчасові успіхи, вона без воєнних трофеїв, у замкненому просторі та умовах агресії ззовні виявилася нежиттєздатною. У III ст. Мала Скіфія фактично припинила існування.

Скіфи створили високу матеріальну культуру, яка увібрала в себе досягнення місцевих племен, передових цивілізацій Сходу, Греції, Риму. Найважливішим джерелом відомостей про скіфську культуру є поховальні пам'ятки, особливо царські кургани.

Занепавши, Скіфія поступається місцем прибульцям із поволзько-приуральських степів — войовничим сарматам. Наприкіи. II ст. до Н. X. — на межі нашої ери вони повністю освоїли степи між Доном і Дніпром. Нова держава, становлячи воєнізоване суспільство у здійснювала постійні походи на своїх сусідів.

Основою господарства сарматських племен було кочове тваринництво, а з часом і землеробство та ремесло. Особливістю їхнього суспільного життя була велика роль жінки.

Майже 600 років сармати наводили жах на античний світ, але у III ст. їхньому володарюванню в українських степах настав край. Спершу нищівного удару їм завдали готи — германські племена, які просунулися з Північного Заходу, а в другій пол. IV ст. після Н. X. їх добили гуни — нові кочівники, що з'явилися у степовій Україні з Центральної Азії.

Починаючи з VII ст. до Н. X., водночас зі скіфською експансією в Північному Причорномор'ї відбувається грецька колонізація, спричинена перенаселенням метрополії. Елліни-колоністи відтворювали на місцях свого розселення звичну для них систему поселень і господарювання, центром якої був поліс у вигляді міста-держави. Зокрема, вони заснували міста Ольвію, Пантикапей, Феодосію, Тиру, Керкінітід, Херсонес та ін.

Кожне місто-держава становило окрему рабовласницьку демократичну республіку. Верховна влада належала народним зборам, виконавча — колегіям і магістратам, обраним відкритим голосуванням.

У VI—III ст. до Н. X. грецькі міста-держави бурхливо розвивалися на засадах рабовласницького способу виробництва. Колоністи займалися землеробством, скотарством, виноградарством, рибним промислом, добуванням солі. Були розвинуті різноманітні ремесла й торгівля. Основним предметом грецького експорту були пшениця, риба, сіль, шкіри, хутра, мед, раби. 3 метрополії ввозили вино, керамічні вироби, прикраси, скульптури тощо. Більшість міст мали свої монетні системи.

Починаючи з III ст. до Н. X. відбувається поступовий занепад грецьких колоній, пов'язаний із загальною кризою рабовласницького господарства. Не допомогла й тимчасова стабілізація господарства, коли вони з І ст. до II. X. стали васалами Римської імперії. У III—IV ст. після II. X. майже всі античні держави Північного Причорномор'я припинили існування.

Закінчився античний період в історії України, коли центри давньогрецької цивілізації на Чорноморському узбережжі справляли значний вплив на розвиток місцевого населення. Саме греки принесли сюди найрозвинутішу на той час культуру, під впливом якої поширювалися грамотність, розвивалися освіта, мистецтво.

Отже, на українських землях протягом тривалого часу формувалися державотворчі традиції, носіями яких були кіммерійці, скіфи, греки, сармати та деякі інші народи. Перебуваючи в тісному контакті з праслов'янами лісостепової смуги, вони впливали на економічний, політичний та культурний розвиток наших пращурів.

2. Східнослов'янські племена в давнину та їх розселення на території України

Сучасні українці є однією з гілок історичного слов'янства, походження та етногенез якого до сьогодні остаточно не з'ясовано. Значна частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов'янський світ бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках (II—І тис. до Н. X.). Вперше про слов'ян згадують римські автори І—II ст. після Н. X., а з VI ст. про них дещо ширше говорять візантійські історики. Готський хроніст Йордан повідомляє, що слов'яни походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на межі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота. Вони займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На початку нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V—IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південнослов'янська група.

Східні слов'яни, що жили на землях сучасної України, на поч. І тис. об'єдналися в Антське державне утворення, яке займало територію між Дністром і Дніпром. У антів панував демократичний лад і всі справи вони вирішували спільно, а за часів загальної небезпеки обирали правителя. Маючи добру військову організацію, здійснювали успішні воєнні походи на сусідів.

Певний час анти межували з готами, які проживали в причорноморських степах у II—IV ст. Відносини між обома народами мали нестабільний характер: спільні воєнні заходи чергувалися зі збройними сутичками та політичною конфронтацією. В IV ст. у володіння Готського королівства вторглися гуни, які вийшли з Центральної Азії. Вони не загрожували

Антському об'єднанню і тому анти виступили на їхньому боці у боротьбі з готами. В результаті останні були розгромлені й покинули територію України. Слідом за ними на захід рушили і гуни.

Упродовж другої пол. V — сер. VI ст. політичну ситуацію в Європі багато в чому визначали відносини між Антським державним об'єднанням та Візантією. Особливо це виявилося у т.зв. Балканських війнах, які анти разом із близькими до них склавинами, вели за сфери впливу на Придунайській рівнині та на Балканах. З сер. VI ст. починається слов'янське розселення на правобережжі Дунаю та колонізація Балкан.

Подальшим колонізаційним планам антів та склавинів завадила нова хвиля завойовників із Центральної Азії — авари. Заснувавши в Трансільванії свою державу — Аварський каганат та підкоривши склавинів, вони розпочали наступ на антів, який завершився поразкою останніх. Проукраїнське Антське об'єднання розпалося і з 602 р. вже не згадувалося давніми авторами. Почалося формування нових племінних союзів та державних утворень.

Протягом VII ст. праукраїнці зосереджувалися на правому березі Дніпра. У VIII—IX ст., згідно з "Повістю временних літ" літописця Нестора, на території сучасної України проживали такі племена: поляни, які заселяли сучасні Київщину і Канівщину; древляни — Східну Волинь; сіверяни — Дніпровське Лівобережжя; уличі — Південне Подніпров'я і Побужжя; хорвати — Прикарпаття та Закарпаття; волиняни (бужани) — Західну Волинь; тиверці — землі над Дністром.

Характерним для політичної організації того часу було утворення племінних союзів. Найуспішніше етнічна консолідація проукраїнських племен відбувалася у Середньому Подніпров'ї, де головну роль відігравали племена полян. Наприкін. VI — VII ст. вони заснували нове державне утворення — Полянський племінний союз. Його очолював напівлегендарний князь Кий, котрий заклав Київ.

До полян тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. У VII ст. всі вони почали об'єднуватися у федерацію племен, яку вже тоді називали Руссю. Наприкін. VIII — у першій пол. IX ст. на їхніх теренах утворилося стабільне проукраїнське державне об'єднання Руська земля.

Основу господарської діяльності східнослов'янських племен становило орне землеробство. Із зернових сіяли просо, пшеницю, жито, ячмінь. Знали бобові, ріпу, льон, гречку. Переважала перелогова система, використовувалися дво- і трипілля.

Традиційним для праукраїнців було тваринництво. Розводили переважно велику рогату худобу і свиней, рідше овець, кіз, коней.

Значну роль у господарстві відігравали ремесла, які поступово зосереджувалися у городищах, що переростали в міста. Найрозвинутішими були залізо-добування та металообробка. Поширення набули ковальство, гончарство, деревообробка, прядіння й ткацтво, обробка шкіри, виробництво прикрас тощо. Серед промислів виокремлювалися мисливство, рибальство, бортництво, збиральництво.

Певного рівня досягла торгівля, передусім зовнішня. Вивозили рабів, зерно, хутра, шкіри, віск, мед, а ввозили вина, вироби зі скла, прикраси тощо.

Основою ідеологічної сфери давніх слов'ян була язичницька міфологія, яка становила цілісну систему уявлень про світ і місце людини в ньому. Наші предки обожнювали природу в усіх її виявах. Навіть новий рік починався у березні, коли вона пробуджувалася.

Провідне місце в язичницькому пантеоні посідали божества, пов'язані з аграрним культом: Даждь-бог — бог Сонця, Перун — бог грому, Сварог — бог неба, Стрибог — бог вітру, Род — бог природи та землеробства, Велес — бог худоби та ін. Існували язичницькі культові споруди — храми, капища, требища, де служили жерці" яких називали волхвами.

Отже, протягом тисячоліття наші предки створили досить високу матеріальну і духовну культуру, яка стала основою для формування могутньої держави — Київської Русі.

3. Формування централізованої держави на чолі з Києвом. Перші князі, їх зовнішня і внутрішня політика

На середину IX ст. у Східній Європі сформувалися три великі політичні утворення східнослов'янських племен, які в арабських джерелах фігурують під назвами Куябії, Славії та Арсанії. Куябія — це, на думку більшості істориків, Руська земля, центром якої була Куяба (Київ). Славія лежала на півночі й охоплювала землі ільменських словенів та окремих неслов'янських народів. її столицею було м. Ладога. Арсанія, ймовірно, знаходилася в Приазов'ї та Причорномор'ї, де пізніше утворилося Тмутараканське князівство.

У той час як Руська земля розвивалася й міцніла, у Славії, розгорялися внутрішні чвари. Для їх подолання на місцевий престол у 862 р. було запрошено норманського князя Рюрика. Прибувши з військовою дружиною, новий правитель заходився підпорядковувати собі ворогуючі племена. У 879 р. Рюрик помирає, і влада переходить до його малолітнього спадкоємця Ігоря. Хоча насправді фактичним правителем був опікун останнього — воєвода Олег.

У 882 .р. Олег організував похід на кривичів, а згодом, підступно вбивши київського князя Аскольда, заволодів і Києвом. Це був, по суті, династичний переворот, коли замість династії Києвичів утвердилася династія Рюриковичів.

З утвердженням Олега в Києві вплив Руської землі, що об'єднувала Київщину, Переяславщину, Чернігівщину, поширюються на інші, в т. ч. й північні території. Формується "Руська земля" в широкому значенні. У зв'язку з тим, що центром держави впродовж століть був Київ, в історичній літературі вона отримала назву Київської Русі.

Князювання Олега в Києві (882—912) характеризувалося послідовною і наполегливою політикою інкорпорації слов'янських і неслов'янських племен Східної Європи до складу Руської держави. Замість федеративної Руської землі з'являлася централізована держава із самодержавною формою правління. Приєднані землі одразу обкладалися даниною. Місцеве населення мало також постачати військо під час воєнних походів, на нього поширювалася князівська влада.

Важливу роль і надалі відігравати закордонні воєнні походи. З цього правляча еліта мала великий зиск, а сама молода держава утверджувала свій престиж на міжнародній арені. Основним напрямком закордонних воєнних походів залишалася Візантія, яка після династичного перевороту в Києві фактично перестала виконувати умови договору, укладеного ще з князем Аскольдом. Тому, щоб примусити візантійського імператора відновити сплату Русі данини, Олег на чолі 80-тисячного війська у 907 р. зробив успішний похід на Константинополь, і домігся вигідного для своєї держави договору. У 911 р. договір було поновлено.

Активною була політика Русі й на Сході. Ще у 884 і 885 рр. було здійснено походи на хозар і звільнено від їхньої влади східних сіверян і радимичів. У 909—910 рр. відбулися воєнні виправи руських дружин на Каспійське узбережжя, у 912 р. — на Закавказзя. За однією з версій, в останньому з походів і загинув київський князь Олег.

Будівництво держави продовжив князь Ігор (912—945). Київська Русь у той час ще не була остаточно консолідована й організаційно завершена. Могутні племінні об'єднання намагалися зберегти автономію, а їхня верхівка — багатство і владу. Тому нащадок Рюрика змушений був докласти чимало зусиль, щоб підпорядкувати їх Києву.

Проводячи традиційну для своїх попередників зовнішню політику, Ігор здійснив кілька походів на

Візантію, яка, очевидно, недотримувалася умов договору 911 р. Перший із них у 941 р. не вдався. Не змирившись із невдачею, Ігор у 943 р. вчинив новий, ще масовіший похід на Константинополь. Однак візантійському урядові пощастило владнати справу миром. 944 р. було укладено русько-візантійську угоду, що стала кроком назад порівняно з договором Олега.

На східному зовнішньополітичному відтинку Ігор з перемінним успіхом здійснював походи на Каспій та в Закавказзя, вів боротьбу проти хозарів, прагнучи закріпитися на східних торгових шляхах. За його князювання на південних рубежах держави з'явилися тюркомовні кочові племена печенігів, що протягом багатьох десятиліть завдавали їй значної шкоди.

Правління Ігоря закінчилося, як і почалося, повстанням древлян. Розлючені непомірною даниною, вони у 945 р. розгромили київську дружину, а самого князя вбили.

Після смерті Ігоря владу здобула його вдова - княгиня Ольга (945—964), яка правила Київською Руссю до змужніння сина Святослава і виявила себе як розумна, енергійна і далекоглядна державна діячка. Насамперед вона жорстоко помстилася за вбивство чоловіка. Водночас, щоб запобігти новим народним виступам, Ольга здійснила низку важливих реформ, спрямованих на впорядкування збирання данини (встановлювалися норми, призначався час і пункти збору, в які звозилася данина), регламентацію повинностей залежного населення, створення осередків центральної князівської влади на місцях. Адміністративна і судова системи поширювалися на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. За правління Ольги зростає вплив слов'ян при князівському дворі.

На міжнародній арені княгиня Ольга, на відміну від своїх попередників, намагалася зміцнювати становище держави не воєнним, а дипломатичним шляхом. З цією метою вона у 946 р. (за іншими даними — у 957 р.) здійснила візит до Константинополя. Припускають, що на цей час Ольга вже прийняла християнство і вела переговори, щоб зробити його державною релігією. Княгиня також прагнула встановити з Візантією династичні зв'язки, одруживши Святослава з донькою імператора, але зазнала невдачі. Це підштовхнуло її до активізації дипломатичних відносин з іншими країнами, насамперед Німеччиною.

У 964 р. у великокнязівські права вступив Святослав Ігорович (964—972), який з молодих років брав участь у воєнних походах. На першому етапі князювання він спрямував свою активність на Схід. Упродовж 964—967 рр. він включив до складу Київської Русі в'ятичів, підкорив на Північному Кавказі ясів і косогів, оволодів Таманським півостровом, започаткувавши там Тмутараканське князівство, переміг волзьких булгар, у 968 р. остаточно розгромив Хозарський каганат, що заважав нормальній діяльності українських купців на Близькому Сході. Кордони Давньоруської держави розширилися до Волги і Чорного моря.

У другій половині правління Святослав цілком зосередив увагу на Балканах. Приводом стало запрошення візантійським імператором, занепокоєним, успіхами Русі на Сході, допомогти йому в боротьбі проти Болгарії. Так Візантія сподівалася послабити двох могутніх суперників, зіштовхнувши їх між собою, а також завадити руській експансії на підконтрольні їй землі у Північному Причорномор'ї. Однак надії візантійської дипломатії не справдились. У 968 р. Святослав, завдавши поразки болгарам під Доростолом, здобув 80 подунайських міст і зробив Переяславець своєю резиденцією. Зрозумівши, що він не збирається покидати Балкани, Константинополь негайно відновив дружні відносини з Болгарією й одночасно намовив печенігів напасти на Київ.

Дізнавшись про облогу столиці печенізькими ордами (968), Святослав кинувся рятувати Київ. Однак, маючи намір перетворити Русь у наймогутнішу державу Європи, він не збирався відмовлятися від балканських завоювань.

Перед тим як повернутися у Подунав'я, Святослав, дбаючи про територіальну цілісність держави, провів адміністративну реформу. У трьох ключових землях він призначив намісниками синів: старшого, Ярополка, посадив у Києві, молодшого, Олега, — у Древлянській землі, Володимира — у Новгороді. Цим Святослав започаткував важливий процес утвердження єдиної княжої династії на всіх землях Київської Русі.

У 969 р. Святослав вирушив у другий похід на Балкани, який, незважаючи на початкові успіхи, закінчився невдачею. За мирною угодою 971 р. Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму й на Дунаї.

Повертаючись 972 р. додому, руська дружина в районі Дніпровських порогів потрапила у засідку печенігів, що діяли за вказівками підступної Візантії, і була розбита. У битві загинув і сам Святослав.

Отже, Русь-Україна, досягнувши воєнної могутності та значно зміцнивши свої міжнародні позиції, ставала динамічним чинником, що реально впливав на перебіг політичних подій у світі. Водночас розширення кордонів Русі таїло в собі велику небезпеку, бо вело до відпливу значних людських, матеріальних, духовних ресурсів, що спрямовувалися на колонізацію нових земель, і тим виснажувало державу.