17.Позитивизм о. Конта и Спенсера. Второй позитивизм р.Авенариуса и е.Маха

Позитивизм - это направление, предметом которого является прежде философия науки. В своем развитии позитивизм прошел ряд этапов. Первый этап - это начальный позитивизм , представителями которого были О. Конт, Г. Спенсер, Дж. С. Милль. Главная установка - опора на факты. Позитивное знание (отсюда и название - «позитивизм») - это знание опытное, подтверждено фактами. Оно противопоставлялось химерические (под которым часто понимали метафизику). Представление о науке представителей первого позитивизма предполагали, что знание достигается отдельными конкретными науками, а философия рассматривалась как обобщение достижений всех наук. Согласно учению Конта, философия не является наукой с собственным объектом, качественно отличается от объектов конкретных наук. Философия обобщает достижения конкретных наук, или же является обобщенной классификацией всех наук.

Программа начального позитивизма сводилась к таким основ:

познания необходимо освободить от всякой философской интерпретации;

вся традиционная философия должна быть отменена и изменена специальными науками (каждая наука сама себе философия);

в философии необходимо проложить третий путь, который преодолел бы противоречие между материализмом и идеализмом.

Ко второму позитивизма { эмпириокритицизма ) принадлежали Э. Мах, Р. Авенариус, Ж. Пуанкаре. На этом этапе главная задача философии усматривалось не в синтезе знания, а в разработке теории познания. При этом подчеркивалась относительность научного знания, наука не дает истинной картины реальности, а предоставляет только символы, знаки практики. Отрицается объективная реальность наших знаний. Философия сводится к теории познания, оторванной от мира.

18.Экзистенциализм возник в начале 20 в. в Германии, Франции, Италии, приобретя большое влияние во всем мире, особенно среди интеллигенции. У истоков этой ф-фии был С.К. "Кьеркегор (1813-1855гг.), А среди русских философов - Н.А.Бердяева (1884-1948 гг) Основной категорией екзист. есть категория, или экзистенция, что отождествляется с суб "объективными переживаниями человека, объявляется первичной по бытия, а бытие общества вторичным. Действительность - это внутренний мир. Экзистенция не может быть познана, поняла, объяснена. Она иррациональна в человеческом Я, человек является конкретной и неповторимой личностью. Экзистенциализм противопоставляет человеку общество как нечто чуждое, враждебное, абсурдное, что разрушает внутренний мир индивида, его свободу.

Жить как все - значит втравчаты свою индивидуальной ность, свободу. Отсюда пафос нонконформизма, призыв к бунту в некоторых экзистенциалистов (Сартр, Камю). Крайний индивидуализм неизбежно приводит к разочарованию, к асоциальности. Экзистенциалисты не признают никаких общих принципов морали, они считают, что каждый человек сам решает, что следует считать моральным или аморальным.

19.Постмодернизм - основное направление современной философии, искусства и науки. "Постмодерн" - это определение эпохи, наступившей вслед за модерном, которая является его отрицанием и преодолением. По сути, "пост-модерн" - это значит "пост-запад". Эпоха модерна, с его культом утилитарной рациональности, наивной верой в прогресс, плоским сайентизмом, поклонением технике, превращением человека в одномерную "человека экономического", - это сущность Запада. Отрицание всех этих атрибутов модерна, несет в себе постмодерн, - это отрицание глубинных основ западной цивилизации.

Общий характер пост-модерна представляет сущностную характеристику развития человеческой цивилизации. Этот культурный направление принято условно называть «постмодерном Востока» (или «постмодерном разнообразия»), в отличие от «постмодерна Запада» (или «универсалистского постмодерна»). Если «постмодерн» Запада представляет собой «конец истории» и экстравагантное наложения безсмислових внутренне разнородных этических массивов при отсутствии ценностного центра, то «постмодерн Востока» представляет собой:

- Возвращение к синтетическому, интегрального стиля, воспроизводит на новом историческом уровне целостность, присущую традиционным обществам;

- Отказ от «расистского», «супрематистского» разделения культур на «развитые» и «неразвитые», «прогрессивные» и «архаичные», на «цивилизованные» и «нецивилизованные». Каждая культура должна оцениваться в системе координат, свойственных ей самой, а не якиись абстрактной внешне модели, претендующей на истину в последней инстанции.

Постмодернизм стал проводником нового постиндустриального общества, изменило или хотя изменяет на Западе традиционное буржуазное индустриальное общество. В этом новом обществе самым ценным товаром становится информация, а прежние экономические и политические ценности - власть, деньги, обмен, производство - стали подвергаться деконструкции.

Постмодернизм возникает как кризис классического модернизма в конце 1930х гг Впервые постмодернизм стал философским понятием после выхода в свет и широкое обсуждение книги французского философа Жан-Франсуа Лиотара "Постмодернистская судьба", в которой он критиковал понятие метарозповиди, или метаистории, то есть власти единой стратегии, парадигмы - научной, философской или художественной.

В постмодернизме царит общий микс и насмешливость над всем, одним из его главных принципов стала "культурная опосредованность». Другой фундаментальный принцип постмодернизма - отказ от истины . Немецкий философ Вольфганг Вельш: "Постмодернизм, - пишет он, - это и историческая фаза, при которой радикальный плюрализм становится реальной и общепризнанной признаком социальной жизни ... Он неотделим от настоящей демократии ".

Против экономического монизма либеральной политэкономии выдвигается концепция экономического плюрализма. На практике это означает, что мировая экономическая система состоит из отдельных суверенных хозяйственных единиц, развиваются по своей внутренней логикой и не могут быть оценены исходя из какой-то общей теории. Так же как невозможно доказать на основании абстрактных критериев предпочтение одной культуры над другой, так же невозможно обосновать преимущество одной системы хозяйствования над другой, поскольку это означало бы перечеркивание самобытной экономической истории каждого конкретного народа и государства.

Экономический плюрализм этой модели на хозяйственном уровне отражает принцип многополярности.

20.Структуралізм

Структурализм, научное направление в гуманитарном знании, возникшее в 20-х гг. 20 в. и получившее позднее различные философские и идеологические интерпретации. Возникновение С. как конкретно-научного направления связано с переходом ряда гуманитарных наук от преимущественно описательно-эмпирическому к абстрактно-теоретическому уровню исследования; основу этого перехода составило использование структурного метода, моделирования, а также элементов формализации и математизации. Лежащий в основе конкретно-научного С. структурный метод первоначально был разработан в структурной лингвистике (или лингвистическом С.), а несколько позднее был распространён на литературоведение Философские интерпретации С. можно разделить на две основные линии — философские идеи самих учёных-структуралистов и структуралистскую идеологию, распространившуюся в 60-е гг. во Франции. Философские идеи структуралистов формулировались в процессе осмысления перехода гуманитарного знания на абстрактно-теоретический уровень и его сближения с естествознанием.

21.Феменологія

Феноменология (буквально: теория феноменов или явлений) - это философская школа, которая стремится описывать события и действия такими, какими они являются. Ее критическое острие направлено против тенденции принимать в качестве реального только то, что описывается естественными науками. Феноменология хочет описать используемые нами повседневные вещи так, как они обнаруживаются перед нами. Так, карандаш, с помощью которого я пишу, феноменологически описывается только так, как он используется в этом контексте. Феноменологическая критика направлена против представления о том, что карандаш на самом деле является только некоторой совокупностью атомов. В этом смысле мы можем говорить, что феноменология хочет реконструировать вселенную во всей ее полноте и многообразии, со всеми ее качествами. Она противостоит одномерной стандартизации, основанной на научной онтологии, то есть теории, согласно которой только понятия естественных наук схватывают вещи таковыми, каковыми они являются на самом деле. Ее основатель Эдмунд Гуссерль (Edmund Husserl, 1859-1938)

22.Постпозитивізм та неопозитивізм

Позитивизм - широко распространенное течение в философии, основанное в 30-х гг. XIX в. французским философом Огюстом Контом (1798 — 1857). Как совокупность философских идей, распространенных по всему миру, позитивизм имеет следующие черты:

• В противовес субъективному идеализму И. Канта, позитивизм отказывается от признания априорного познания единственным средством достижения подлинного знания. В качестве единственного средства научного познания позитивисты выделяют научные методы.

• Наука рассматривается позитивистами в качестве средства познания и преобразования мира. Позитивисты верят в силу научной рацио

• нальности.

• Позитивисты полагают, что наука способна выявить в процессах природы и общества закономерное.

• Для позитивизма характерна вера в прогресс.

Общая черта неопозитивизма, чаще всего называемого сегодня «аналитической философией», — детальное исследование языка с целью прояснения философских проблем. Наиболее крупными представителями аналитической философии считаются Б. Рассел (1872 — 1970) и Л. Витгенштейн (1989 — 1951). Главной своей задачей неопозитивизм считает анализ логических и математических конструкций, лежащих в основе построения научного знания. Здесь разрабатываются фундаментальные принципы, на основе которых, по мнению неопозитивистов, и развивается наука. Это:

-принцип верификации (необходимость сравнения положений науки с данными простого опыта),

-принцип конвенционализма (в основе принятия аналитических положений в научной теории лежат произвольные соглашения (конвенции) ученых, выбор подобных положений определяется их ясностью, полезностью, простотой и т.д.),

-принцип физикализма (все предложения в эмпирических науках, в конечном счете, должны допускать сведение к предложениям физики, поскольку все экспериментальные науки имеют общий базис – физику).

23.Марксизм

Марксистская философия была создана совместно двумя немецкими ученымиКарлом Марксом (1818 — 1883) и Фридрихом Энгельсом (1820 - 1895) во второй половине XIX в. и является со­ставной частью более широкого учения —марксизма, который наряду с философией включает в себя экономику (политэкономию) и со­циально-политическую проблематику (научный коммунизм) Марксистская философия материалистична по своему харак­теру и состоит из двух больших разделов — диалектического ма­териализма и исторического материализма (нередко историче­ский материализм рассматривается как часть диалектического).

Философским новаторством К. Маркса и Ф. Энгельса стало материалистическое понимание истории (исторический материа­лизм). Суть исторического материализма в следующем:

• на каждом этапе общественного развития люди для обеспе­чения своей жизнедеятельности вступают в особые, объек­тивные, не зависящие от их воли производственные отноше­ния (продажа собственного труда, материальное производст­во, распределение);

• производственные отношения, уровень производительных сил образуют экономическую систему, которая является бази­сом для институтов государства и общества, общественных отношений;

• указанные государственные и общественные институты, об­щественные отношения выступают в качестве надстройки по отношению к экономическому базису;

• базис и надстройка взаимно влияют друг на друга;

В основу диалектического материализма Маркса и Энгельса была положена диалектика Гегеля, но на совершенно иных, материалистических (а не идеалистических) принципах. По вы­ражению Энгельса, диалектика Гегеля была поставлена марксис­тами с "головы на ноги". Можно выделить следующие основные положения диалектического материализма:

• основной вопрос философии решается в пользу бытия (бытие определяет сознание);

• сознание понимается не как самостоятельная сущность, а как свойство материи отражать саму себя;

• материя находится в постоянном движении и развитии;

• Бога нет, Он является идеальным образом, плодом человече­ской фантазии для объяснения явлений, непонятных челове­честву, и дает человечеству (особенно его невежественной час­ти) утешение и надежду; Бог не оказывает никакого влияния на окружающую действительность;

• материя вечна и бесконечна, периодически принимает новые формы своего существования;

• важным фактором развития является практика - преобразо­вание человеком окружающей действительности и преобра­зование человеком самого человека;

• развитие происходит по законам диалектики — единства и борьбы противоположностей, перехода количества в качест­во, отрицания отрицания.

24. Загальні особливості української філософії

Українська філософія починається, на відміну від античної, не з натурфілософії, а з антропології. Давньогрецька міфологія перейшла в натурфілософію, давньоруська — в християнську релігію, яка містила в собі й генетично, і концептуально етику, історію, антропологію, філософію, логіку. Світоглядною формою тут була релігія, основним змістом — людина, а в людині — мораль, контекстом же їхнього сукупного буття постала історія людства. Через ставлення до Бога людина центрує все в собі, бо для неї завжди найбільш цікаве й суттєве — це вона сама, Бог же — дзеркало, в якому вона себе пізнає. Відсутність натурфілософії як певної стадії розвитку думки свідчить про відсутність знання як самодостатньої цінності; знання тут має моральний, корисний сенс для людини — пізнання Бога і себе, релігійно-морального, людяного змісту історії.

Ця особливість української філософії визначалася прийняттям християнства з Візантії, звідти ж ішла література — переважно релігійна. Прилучення наших предків до християнства було й прилученням їх до відповідної писемності — це два боки одного процесу.

Нова релігія входила в душі поступово, не зразу витіснила язичництво, а певною мірою воно в переробленому вигляді залишилося назавжди. Пережитки його зумовлювали більшу увагу до земного життя, соціально-політичних реальностей, історії руської землі. Таким чином, середньовічна українська думка зосереджує свою увагу на людині й має переважно антропологічний зміст. Її загальна структура має такий вигляд: змістом життя людини є боротьба добра і зла, тобто мораль; моральна сутність людини розгортається в історії, сенс якої у вдосконаленні людини і людства в цілому; а історія охоплена і просякнута релігією як світоглядною формою духовності.

Оскільки людині приділяється не менше уваги, ніж Богові, даний світогляд в його українському варіанті можна вважати доцентровим. А стародавню антропологію, або антропологічну орієнтацію світогляду, з погляду на її складність, не розчленованість моралі, релігії, історії, вчення про людину можна назвати синкретичною

25. Основні джерела та зміст філософської думки Київської Русі

Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності з'явилася на території України в часи Київської Русі, і занесеною сюди вона була разом із християнством із Візантії Давні історичні джерела, особливо грецькі, повідомляють проте, що звичаї наших пращурів були досить гуманними, сповненими щирими почуттями до різних людей та шануванням природних сил і багатств. Елементи язичництва тривалий час уживалися в українській культурі із християнством; можна стверджувати, щодо певної міри такий стан речей зберігається і по сьогодні. Можна не мати сумнівів до того, що звичаї, традиції та риси характеру давніх слов'ян, сформовані на основі язичницького світогляду на протязі тисячоліть, позначились і на певних інтерпретаціях та формах засвоєння християнства та християнської філософії.

Отже, філософська думка часів Київської Русі була переважно світлою, оптимістичною, спрямованою на етичні, культурні та соціально-історичні питання Проте тут мало місце й намагання осмислити природу людини, оцінити значення розуму та духовного начала в людині. При цьому людина розглядалася як органічна складова та певний аналог світобудови, в яку Бог заклав мудрість, красу, доцільність та гармонію.

26. Філософські ідеї Києво-Могилянської академії

Києво-Могилянська академія відіграла відчутну роль у розвитку та поширенню філософії не лише в Україні, але й у всьому слов'янському світі. Це виявилося в тому, що професори академії, в ті чи інші часи, були відомими діячами культури російської (Ф.Прокопович, С.Яворський та ін.), білоруської (Г.Кониський). Професори академії читали курси богослов'я, риторики, філософії в учбових закладах інших країн. Крім того, варто врахувати і те, що випускники академії працювали в учбових закладах інших слов'янських народів, а представники цих народів навчалися в Київській академії. Все це разом сприяло тому, що думки та ідеї, які витворялися в академії, розповсюджувалися у слов'янському світі, входили в культуру і філософію інших народів.

Проблема відношення Бога і світу, Бога і людини в філософії . представників академії.

При висвітленні другого питання варто пам'ятати, що всі без виключення професори академії при вирішенні проблем буття виходили із релігійних позицій. Тому для академії загальноприйнятою була точка зору, що Бог є началом і абсолютною основою існування Всесвіту. Разом з тим потрібно звернути увагу і на те, що відношення Бога і світу тлумачилося неоднаково. Одні професори притримувалися пантеїстичного розуміння зв'язку Бога і природи (Бог майже іманентний природі, розчинений у ній — Ф.Прокопович); інші виходили з деїстичної позиції (Бог створив природу і вклав в неї певні закони, але після акту творення більше не втручається в природні процеси — І.Гізель, Г.Кониський). В цьому ж руслі розглядалося і питання зв'язку Бога і людини.

 Натурфілософські дослідження в Києво-Могилянській академії.

Натурфілософія в академії розвивалося також в рамках теології. Однією із найважливіших проблем, які розроблялися професорами академії, була проблема матерії. Основні висновки, до котрих приходили Г.Кониський, Г.Щербацький, Ф.Прокопович та інші, були такі: 1) матерія в якийс^ певний час була створена Богом; 2) вона є єдиний і універсальний субстрат всіх конкретних тіл; 3) матерії притаманна внутрішня активність, саморух; 4) матерія вічна, не народжується і не знищується після акту творіння; 5) земна і небесна матерія одноякісні, тобто небесні і земні тіла побудовані з однієї і тієї ж матерії; 7) матерія завжди знаходиться в русі; рух є універсальною (атрибутивною) характеристикою матерії.

 Г.С.Сковорода — видатний представник філософії українського Просвітництва.Г.С.Сковорода (1722-1794 рр.) — видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, людина високої моралі.

Філософська концепція Сковороди — це пантеїзм. Бог і природа складають єдине ціле; кожна людина має в собі Бога, він не існує десь поза людиною.

Головна проблема філософії Сковороди — це проблема людини. Він цікавиться насамперед моральною проблематикою. Праведне життя можна побудувати лише на правильних знаннях, на правильній філософії. Своє завдання Сковорода вбачає в тому, щоб донести до простих людей істинні уявлення про світ, про людину, її щастя і шляхи його досягнення. Тому усі твори Сковороди написані в художній формі: у вигляді віршів., діалогів, байок.

27. Філософія Г. Сковороди та П. Юркевича

П. Юркевич — автор ряду значних філософських праць, які після невдалої спроби в 1919 р. все-таки були опубліковані в 1990 р. у додатку до журналу "Вопросы философии" Як філософ П. Юркевич відрізнявся глибоким знанням історії філософії,, новітніх для того часу течій і напрямів філософської думки. їх осмислення стало для нього тією основою, спираючись на яку, прагнув виробити своє власне розуміння тенденцій розвитку філософської думки, дійсних досягнень та обмеженостей філософських ідей і систем, які історично виникли в період від античності і до сучасності. Він був переконаний у тому, що розвиток філософської думки, як і саме життя, досить різноманітне і його важко підвести під мірки яких-небудь визнаних ідей, теорій, думок. На формування поглядів П. Юркевича найбільший вплив мали філософія Платона і Канта, яких він вважав фундаторами західноєвропейської філософської думки в її сучасному стані і майбутньому розвитку. Відповідно до цього він виділяв дві епохи в розвитку філософії, з яких перша відкривається Платоном, друга — Кантом. Філософію він розглядає як повне і цілісне знання, що зводить ідеальні моменти як пізнане в явищах світу до єдності начал. Як така, вона постає цілісним світосприйняттям, є справою не людини, а людства, яке ніколи не живе чисто логічною свідомістю, а розкриває світ духовного життя в усій повноті і цілісності ЇЇ моментів (Гам же. — С. 68). Серед основних течій філософії Юркевич виділяв ідеалізм і реалізм, їх сутність і протилежність він вбачав у тому, що реалізм у своїх виглядах надіявся пізнати сутність речі, відокремивши від неї всі її положення в системі речей і виділяючи саму річ з її первісними, нічим більше не визначеними властивостями від усіх таких положень, а ідеалізм заперечував можливість таких первісних речей, пояснюючи, навпаки, всі її сукупності з тієї розумової основи, яку має кожна річ в системі світу (див.: Разум по учению Платона и опыт по ученню Канта // Гам же. — С. 481). Слід зазначити, що сам Юркевич не сприймав однобічності як ідеалізму, так і реалізму, критикував як перший, так і другий. Однобічність ідеалізму, його обмеженість він вбачав у тому, що ідеалізм давав нам пізнання про існування світу з начал і ідей чистого апріорного мислення, що не відповідало потребам живої і діяльної свідомості людства, фактично був відірваний від науки. Крайньою формою реалізму П. Юркевич вважав матеріалізм, ставлення до якого в нього неоднозначне. З одного боку, він зазначав, що матеріалізм в західноєвропейській думці XVIII ст. мав важливе значення для науки постановкою питання про багатоманітність залежностей між фізіологічним і психічним, визначенням причинних зв'язків світу. Відповідно до поглядів П. Юркевича центром будь-якого духовного життя є серце, яке постає глибинною основою людської природи і морально-духовним джерелом діяльності душі. У переживаннях, відчуттях, реакціях, що складають життя людини і її серця, відбивається індивідуальна особистість, де розум тільки вершина, а не корінь духовного життя людини. Із серця починає і зароджується рішучість людини на ті чи інші поступки, в ньому виникає багатоманітність намірів і бажань; воно є сідалом волі і бажань (хотінь). Серце постає носієм тілесних сил людини, пізнавальних дій душі, центром багатоманітних душевних чуттів, турбот, пристрастей, морального життя загалом. Навіть знання виникають у результаті діяльності душі, завжди пов'язані з цілісним настроєм, духовно-моральним прагненням. Тільки проникнувши в серце, знання може бути засвоєне. Світ існує і відкривається насамперед для глибини серця і звідси уже йде до мислення. Щодо завдань, які розв'язує мислення, то вони приходять у світ своєю істинною основою не із впливів зовнішніх, а з вільного серця

Основне спрямування його праці зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук.

Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності.

На грунті об'єднання категоріальних сутностей любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія "щастя". Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку, стверджуючи, що вони досягай щастя. Вони отримують не щастя, а його привид, образ, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г.Сковорода наполегливо підкреслює, що люди, у своїй більшості, вступають на легкий шлях видимості щастя, та наводить приклад, що сталося з вченням Епікура про щастя. Люди побачили зовнішній бік його вчення про щастя як насолоду, тому й лають його за це до сьогоднішнього дня. Не в насолоді щастя, а у чистоті серця, в духовній рівновазі, в радості. Г.Сковорода своїм власним життям Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Людина як мікрокосм містить у собі також два начала, які поєднуються один з одним: у тлінному відображається нетлінне. В людині над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя.

28. Філософські ідеї Кирило-Мефодіївського товариства

Діяльність професорів Києво-Могилянської академії зумовлена синтезом ідей гуманізму,

реформації та раннього просвітництва, її визначні представники: Інокентій Гізель, Станіслав

Яворський, Феофан Прокопович, Григорій Кониський та інші. Засновник Академії — Петро

Могила прагне обгрунтувати самобутність українського народу і церкви, довести їх право на

рівний діалог у культурному середовищі Європи.

Професори Києво-Могилянської академії розуміють філософію як систему наук, що

покликані віднайти істину, причини і сутності речей, досліджувати життя і доброчесність.

Вони активно звертаються до дослідження природи пізнання та істини, розглядають

проблему універсалій, у вирішенні якої схиляються до концептуалізму (тобто вважають

універсаліями загальними характеристиками речей, що не існують самостійно, але присутні

в розумі). В Академії філософія вивчалася 2 роки і складалася з логіки (розумової філософії),

фізики (природної філософії та космології) і метафізики (теоретичної філософії).

Філософи Академії поступово приходять до розмежування філософії та теології,

переорієнтовують свої пошуки від богопізнання до пізнання природи і людини. З XVIII ст.

Філософська думка Києво-Могилянської академії зближається з європейською філософією

Нового часу, набирає ознак критичності та антидогматичності, окреслюється її

раціоналістична та суспільна спрямованість, зростає інтерес до емпіричних методів та

логіки. “Нічого немає на землі великого, крім людини і нічого великого в людині, крім

розуму”, стверджує Йосип Кононович-Горбацький.

29. Філософсько-соціологічні ідеї на українських землях кінця ХІХ – початку ХХ ст.

На межі XIX-XX ст., пише В.С. Горський, серцевиною філософських пошуків українських

мислителів була проблема “людина — нація”, що стала початком розробки філософії

національної ідеї. М. Гоголь здійснив один з найповніших начерків українського характеру,

в якому поєднуються “простодушно-лукаве” й героїко-трагедійне; визначив основні чинники

його формування: межове, порубіжне становище України між Європою та Азією й значний

вплив козацтва. На українських землях поширюються ідеї Просвітництва, активно

здійснюються переклади творів німецьких класиків І. Канта, Й. Фіхте та ін. Екзистенційно-

антропологічна спрямованість українського філософствування виливається у романтичну

художню літературу, неначе спробу врятувати світ за допомогою слова. Філософську

проблематику знаходимо у творах Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, П. Куліша, В

Винниченка та ін.

Особливості:

- розвиток ідей романтизму;

- розробка філософії національної ідеї;

- увага до питань буття людини, суспільства;

- відхід від професійного філософствування до художньої літератури;

- акцентування ролі мови у людському буття. 30. Філософські ідеї української діаспори

Важливе місце у розвитку української філософської думки XX ст. належить діаспорі. Українці, які з тих чи інших причин перебували чи перебувають за кордоном доклали чимало зусиль для розвитку української науки і культури. У період сталінсько-брежнєвського режиму в Україні саме діаспора не давала загубити філософську спадщину українського народу, публікуючи заборонену в Україні творчу спадщину окремих мислителів, розкриваючи філософський зміст цілих історичних етапів становлення країнської духовності.

Найвідоміші мислителі української діаспори — Д. Чижевський, І. Мірчук, І. Огієнко, В. Шаян, Л. Силенко, І. Лисяк-Рудницький, М. Шлемкевич, К. Митрович, С. Ярмусь, Я. Оріон, О. Кульчицькнй, Т. Закидальський та ін.

Дмитро Чижевський (1894—1977 рр.) народився у м. Олександрії (колишня Усівка) Кіровоградської області. Навчався у Петербурзькому та Київському університетах. Після виїзду з України викладав філософію в Українському вищому педагогічному інституті імені М. Драгоманова у Празі та Українському вільному університеті (УВУ) в Мюнхені.

Д. Чижевський справедливо вважається засновником історії української філософії як наукової дисципліни. До нього також, робилися спроби огляду історії філософії в Україні.

Д. Чижевський вважає: поки українська самостійна теоретична філософська думка не дасть мислителя світового масштабу, доти власне й минуле української філософії залишиться не цілком доступним для дослідника. Ось чому Чижевський уникає терміну «українська філософія» і послуговується терміном «філософія на Україні». Проте вчений припускає, що національна філософія відображає національний характер і світогляд. Д. Чижевський дає загальний опис народної психіки і світосприймання.

Перу філософа належать праці «Логіка» (1924 р.), «Вивчення Достоєвського» (1931 р.), «Історія давньоруської літератури. Київський період» (1948—1960 рр.), «Свята Русь» (1965 р.), «Те-гель серед слов'ян» (1934 р.), «Філософія Сковороди» (1934 р.), «Філософія на Україні» (1926 р.), «Історія української літератури від початків доби реалізму» (1956 р.), «Нариси з історії філософії на Україні» тощо.

Іван Мірчук (1891 —1961 рр.)—народився в м. Стрию на Галичині. Одержав освіту у Віденському університеті (Австрія) і там же здобув докторат. З 1921 р. доцент, а з 1930 р. професор філософії в Українському вільному університеті в Празі, директор Українського наукового інституту в Берліні (1930—1945 рр.). Праці І. Мірчука поширені в багатьох виданнях, але сьогодні мало доступні.

Іван Огіенко (Митрополит Іларіон) (1882—1972 рр.) народився у м. Брусилові на Житомирщині, помер у Вінніпезі. Це відомий український філософ, педагог, філолог, церковно-громадський діяч. Закінчив Київський університет, був професором у ньому, а також 1919 р. обіймав посади міністра народної освіти і міністра віросповідань УНР. У 1951 р. Іван Огіенко обраний першоієрархом Української православної церкви в Канаді.

Як філософ І. Огієнко прагнув осмислити духовне життя українського народу з найдавніших часів до сучасності. Він доводив: з бігом віків виник синкретизм, двоєвір'я, що було поєднанням християнства з дохристиянськими віруваннями. Це не лише український феномен — так було в кожного народу, тільки співвідношення різне у різних народів.

Як засіб відновлення української духовності, культури, філософії І. Огієнко вважає необхідним «розмосковлення української церкви» і це явище розглядає як невідворотне, оскільки вона існувала в Україні тисячу літ.

У глибоких традиціях української філософії подвижницька діяльність І. Огієнка може бути прикладом служіння інтересам українського народу.