1.2 Види іноземних інвестицій та методи їх оцінки

Інвестування може проводитися іноземними інвесторами у виг­ляді: іноземної валюти;

• будь-якого рухомого чи нерухомого майна;

• акцій, облігацій та інших цінних паперів, а також векселів та інших грошових вимог;

• будь-яких прав інтелектуальної власності, що ма­ють вартість (включаючи авторські права, винаходи, торгові знаки, фірменні найменування та ін.);

• прав на господарську діяльність (та­ких, як розвідування, розробка, добування, експлуатація природних ресурсів, отриманих за законом чи угодою); платних послуг; в ін­шому вигляді, що не суперечить чинному законодавству України.

Іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції у та­ких формах:

1) пайова участь іноземних інвесторів у підприємствах України;

2) створення підприємств, які повністю належать іноземним інвесторам;

3) придбавання діючих підприємств;

4) придбавання рухомого і нерухомого майна (земельні ділян­ки, будинки, обладнання, транспорт та ін.).

В цілому потрібно відзначити, що в Україні спостерігається поступове становлення ринкових організаційних структур. Сфо­рмовані та діють нові інституції, які регулюють або забезпечують зовнішньоекономічну діяльність, формується мережа фірм та ор­ганізацій, які надають методичну, консультаційну та практичну допомогу веденню міжнародного бізнесу на території України.

Причинами, які заважають залученню іноземних інвестицій в Україну, можна визначити такі:

1) іноземним інвесторам практично не надається жодних га­рантій щодо забезпечення їх прав власності;

2) іноземні інвестори розраховують на повернення своїх вкла­день через 6 років при середньорічній прибутковості 38 % (для України це нереально);

3) у багатьох країнах потенційні інвестори недостатньо поін­формовані про стан та перспективи розвитку економіки України;

4) основним недоліком чинних нормативних документів, що регулюють інвестиційну діяльність в Україні, є їх неузгодженість між собою.[8]

Згідно із законодавством України індивідуальними суб'єк­тами інвестиційного ринку можуть бути фізичні особи — як ре­зиденти, так і нерезиденти (тобто ті, які проживають за межами України).

Серед інституційних інвесторів виокремлюють такі три групи:

1. Інституційні інвестори, які здійснюють переважно прямі, точніше, спрямовані інвестиції в обмежене коло підприємств — холдинги, фінансові групи та фінансові компанії.[10]

Холдингова компанія являє собою головну компанію будь-якої фінансової імперії, монополії, яка володіє контрольним пакетом акцій дочірніх підприємств і спеціалізується на управлінні тією імперією, яку утворюють ці підприємства разом зі своїми дочірніми фірмами. Природно, що холдинг здійснює інвестування з метою зміцнити у довгостроковій перспективі становище своєї фінансової імперії, монополії, можливо, відмовившись при цьому навіть від значних прибутків.

Фінансова група — це об'єднання підприємств, пов'язаних в єдине ціле системою взаємної участі. На відміну від холдингу, фінансова група не має головної фірми, яка спеціалізується на управлінні.

Фінансова компанія — це корпорація, що фінансує обране за певним критерієм, визначене, але досить вузьке коло інших кор­порацій і не здійснює диверсифікацію вкладень, яка властива ін­вестиційній компанії та іншим подібним структурам. Як правило, фінансова компанія (на відміну від холдингової) не володіє конт­рольними пакетами акцій корпорацій, що нею фінансуються.

Інституційні інвестори першої групи при інвестуванні дуже рідко використовують фондову біржу, «вуличний» (позабіржовий) ринок та інших фінансових посередників.

2. Інституційні інвестори, які здійснюють повсюдні інвестиції, не дотримуючись якогось певного, заздалегідь обраного набору об'єктів інвестування. Водночас їх портфель інвестицій широкий і відносно стабільний. У цю групу входять інвестиційні компанії, страхові та пенсійні фонди тощо. Свій капітал вони формують за рахунок внесків остаточних інвесторів (насамперед, дрібних (при­ватних осіб) і середніх), вкладаючи його у різноманітні цінні па­пери, щоб забезпечити певний рівень доходу на капітал.

У широкому розумінні всі інституційні інвестори другої групи можна назвати інвестиційними компаніями. Проте у вузькому розумінні інвестиційна компанія — це компанія, що формує свій капітал за рахунок внесків дрібних інвесторів на загальних під­ставах і не займається страховою чи будь-якою іншою діяльніс­тю. Вкладення у цінні папери для неї — єдиний вид діяльності.

Інвестиційні компанії можна класифікувати за такими озна­ками:[12]

1) юридичною формою — традиційно під інвестиційною ком­панією розуміють інвестиційне акціонерне товариство (формує свій капітал шляхом випуску та продажу акцій); інвестиційна ж фірма, яка управляє капіталом вкладників за їх довіреністю, на­зивається трастом;

2) спеціалізацією вкладень. Інвестиційна компанія може вкладати капітал у різні види цінних паперів (універсальна інвести­ційна компанія) чи надавати перевагу вкладенням їх в окремий вид таких паперів. Спеціалізація інвестиційної компанії залежить від мети її акціонерів;

3) ступенем свободи менеджерів у прийнятті рішень. З цих позицій розрізняють інвестиційну компанію, в якій менеджери мають широку свободу дій стосовно інвестицій, і таку, де мене­джери мають обмежену свободу дій стосовно інвестицій.

Якщо інвестиційна компанія має лише один портфель інвес­тицій, то вона являє собою інвестиційний фонд, який може бути двох типів — відкритий і закритий.

Відкритий інвестиційний фонд постійно випускає та продає нові акції, скуповуючи при цьому власні акції у всіх бажаючих продати їх за ринковою ціною. Згідно з умовами організації тако­го фонду всі інвестори можуть продавати його акції тільки само­му фонду. Ринкова вартість акцій відкритого фонду приблизно дорівнює ринковій вартості частини його активів, що припадають на одну акцію.

Закритий інвестиційний фонд не вимагає продажу своїх акцій винятково самому собі. Нові акції випускаються ним відносно рі­дко, а курс акцій під впливом попиту та пропозиції на фондових ринках може коливатися від вартості активів фонду, що припа­дають на одну акцію.

3. Інституційні інвестори, які здійснюють повсюдні інвестиції, але не мають стабільного портфеля цінних паперів, називаються інвестиційними дилерами. Ці інституції прагнуть отримати при­буток шляхом спекулятивної гри на біржі. До них належать тор­гові компанії, інвестиційні банки, фондові доми, інвестиційні пу­ли і т. д. За своїми функціями вони значно ближчі до посередни­ків на ринку цінних паперів, ніж до інституцій ринку інвестицій.

Розвиток можливих організаційних форм взаємодії партнерів по інвестиційному процесу сприяє залученню до спільної інвес­тиційної діяльності різних фірм, функціями яких є надання спеці­альних послуг та виконання різного роду робіт. З окремими з та­ких фірм інвестор може укладати угоди консорціуму, залучати їх як акціонерів у підприємстві, що створюється.

Фірма-девелопер — юридична особа, яка бере на себе функції з повної реалізації капіталу, що інвестується. Така фірма зазвичай самостійно здійснює пошук найвигіднішого місця вкладення ко­штів інвестора, розробку проекту, його фінансування, реалізацію та введення в експлуатацію. Як правило, за свої послуги девелопер отримує від 5 до 10 % загальної суми інвестицій. В угоді з девелопером передбачаються умови, згідно з якими інвестор мо­же відмовитися від проекту, а фірма-девелопер стає його власни­ком та відшкодовує інвестору збитки і втрачені прибутки.[15]

Окремі функції з реалізації проекту в цілому чи його окремого етапу може брати на себе прожект-менеджер (керівник проекту). У ряді випадків для інвестора економічно та доцільно відмовити­ся від будівельно-монтажних робіт та придбати готові будівлі, споруди чи незавершений об'єкт. Ці послуги для інвестора вико­нує фірма-ріелтер. Фірма-ріелтер — це фірма-посередник з торгівлі нерухоміс­тю. Ріелтери працюють за угодами з продавцями нерухомості. Звичайно плата за послуги фірми коливається від 3 до 10 % суми угоди залежно від складності об'єкта та кон'юнктури ринку не­рухомості. Законодавством багатьох країн не передбачається об­меження розміру комісійних, тому максимальний процент у ряді випадків може бути значно вищим.

Одним з найважливіших завдань фінансових служб на підпри­ємстві є визначення найефективніших напрямів вкладення залу­ченого капіталу. Інформація про здійснені підприємством вкла­дення міститься в активі балансу. Загалом інвестиції — це всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект.[15]

Досить часто під інвестиціями розуміють лише довгострокові вкладення підприємств з метою отримання прибутку. Хоча залу­чений капітал може бути інвестований як у необоротні (довго­строкові), так і в оборотні (короткострокові) активи.

До складу довгострокових фінансових інвестицій, що обліковуються за методом участі в капіталі, належать:

• інвестиції в асоційовані підприємства — підприємства, в яких інвестору належить блокувальний (понад 25 %) пакет ак­цій (голосів) і яке не є дочірнім або спільним підприємством інвестора;

• вкладення у дочірні підприємства — підприємства, що перебувають під контролем материнського (холдингового) підпри­ємства (контроль — вирішальний вплив на фінансову, господар­ську і комерційну політику підприємства з метою одержання вигод від його діяльності). При з'ясуванні питання про віднесен­ня підприємства до категорії дочірніх вирішальну роль відіграє ступінь впливу інвестора при прийнятті рішень стосовно ключо­вих питань господарської діяльності об'єкта інвестування;

• вкладення в спільну діяльність — господарська діяль­ність зі створенням юридичної особи, яка є об'єктом спільного контролю двох або більше сторін відповідно до письмової уго­ди між ними.

До інших довгострокових фінансових інвестицій належать усі інші фінансові вкладення, які можуть бути об'єктами інвестуван­ня: облігації, вкладення в корпоративні права підприємств, які не належать до вище перелічених, тощо.[28]

У довгострокові фінансові інвестиції можуть здійснюватися вкладення підприємства з метою одержання прибутку, здобуття контролю над іншими підприємствами, одержання доступу на пе­вний сегмент ринку, створення інтегрованих корпоративних стру­ктур, диверсифікації діяльності тощо. Зазначимо, що через інстру­ментарій довгострокових фінансових інвестицій можна опосеред­ковано здійснювати реальні інвестиції. Наприклад, замість вкла­дання коштів у придбання основних засобів для розвитку нового виробництва можна придбати контрольний пакет корпоративних прав підприємства, яке володіє відповідними необоротними акти­вами, чи заснувати дочірнє підприємство, наділивши його статут­ним капіталом, за рахунок якого будуть здійснені реальні інвестиції.

Об'єктами довгострокового фінансового інвестування мо­жуть бути:

• цінні папери, які засвідчують право власності (акції);

• цінні папери, що засвідчують відносини позички (облігації, ощадні та інвестиційні сертифікати, векселі);

• облігації державних та місцевих позик;

• вкладення в статутний капітал інших підприємств, створе­них на території країни та за кордоном.

Довгострокові фінансові інвестиції в балансі підприємства-інвестора відображаються за такими позиціями:

• довгострокові фінансові інвестиції, котрі обліковуються за методом участі в капіталі,

• інші фінансові інвестиції.

Під поточними фінансовими інвестиціями розуміються фі­нансові інвестиції на термін, що не перевищує один рік, які мо­жуть бути вільно реалізовані в будь-який момент (крім інвести­цій, котрі є еквівалентами грошових коштів).[23]

У балансі поточні фінансові інвестиції відображаються в складі оборотних активів підприємства за статтею «Поточні фінансові ін­вестиції». До цього виду інвестицій належать вкладення підприєм­ством тимчасово вільних коштів у банківські депозити, коротко­строкові цінні папери та інші дохідні фінансові інструменти з метою формування ліквідних резервів та одержання доходів. По­точне фінансове інвестування може здійснюватися також у рамках політики рефінансування дебіторської заборгованості.

Поточними фінансовими інвестиціями, крім того, вважаються векселі, якщо вони використовуються як цінний папір. Зокрема, за позицією «поточні фінансові інвестиції» можуть бути відображені векселі, що придбаваються нижче за номінальну вартість з метою зарахування кредиторської заборгованості в сумі номіналу векселя.

До традиційних фінансових активів відносяться акції і облігації. Саме вони є ос­новними інструментами формування капіталу одними підприємствами і напрямами його розміщення для інших.[9]

Облігація - це основний вид боргових зобов’язань, згідно з яким позичальник (емітент) повинен сплатити певну суму кре­дитору (власнику) по завершенні визначеного терміну і суму щорічного доходу у вигляді фіксованого або плаваючого відсот­ку. Зміна плаваючого відсотку відбувається згідно з встановлени­ми правилами. Саме тому облігації називають цінними паперами з фіксованим доходом.

Емітентами облігацій можуть бути: держава, підприємст­ва, іноземні організації. Існують короткострокові (кілька тиж­нів), середньострокові (1-7 років), довгострокові (до 30 років) і безстрокові облігації.

Надійність облігації залежить від декількох причин. Найбільш надійна облігація для інвестора - це державна, короткострокова, іменна, серійного погашення з плаваючим відсот­ком, яка забезпечена матеріальним носієм. Зміна будь-якого з цих факторів призведе до зниження надійності облігації. Для інвестора ненадійними є облігації низькоприбуткові і з правом відзиву. Таким чином, вибір типу певного цінного паперу є фінансовим рішенням, що визначає економічні умови майбутньої діяльності підприємства. Їх велика різноманітність на сучасному етапі призвела до виникнення спеціальних оптимізаційних процедур щодо вибору форми цінного паперу. Це спростило діяльність відповідних консультаційних та експертних фірм (або відповідних відділів банків), які залучаються інвесторами для обґрунтування рішень щодо вкладення своїх коштів.

Облігації мають номінальну та ринкову ціну. Номінальна ціна зазначається на облігації та є основою при подальших перс-рахунках і нарахуванні відсотків. При закінченні встановленого терміну емітент погашає облігації за викупними цінами, які мо­жуть співпадати або ні з номінальною ціною; що залежить від ви­ду облігацій ( купонна, безкупонна).

Ринкова (або курсова) вартість облігацій визначається умовами випуску самих облігацій (ситуацією, що склалася на ринку на момент реалізації облігацій).[29]

Акція - цінний папір, що свідчить про внесення паю до статутного капіталу акціонерного товариства і надає право на отримання частки прибутку у вигляді дивідендів, на участь в уп­равлінні справами і отримання частки майна при ліквідації. Най­важливішими ознаками, що розкривають сутність поняття акції полягають в наступному: акція є цінним папером; має необмеже­ний термін обігу; засвідчує пайову участь її держателя у статутно­му фонді акціонерного товариства; надає її власнику певні май­нові і немайнові права.

Акції можуть бут звичайними і привілейованими. Зви­чайні акції передбачають сплату дивідендів за результатами діяльності.

Найпоширенішими вважається два напрями аналізу - фундаментальний і технічний.[28]

Фундаментальний аналіз включає чотири рівні дослідження:

• макроекономічний аналіз;

• галузевий аналіз;

• аналіз фінансового стану і перспектив розвитку конкрет­ного підприємства-емітента;

• прогнозування (моделювання) ціни фінансового інстру­менту.

Аналіз макроекономічної ситуації здійснюють на основі показників, що характеризують динаміку виробництва, рівень економічної активності, споживання і накопичення, темпи інфляції, рівень зайнятості населення і процентних ставок, стан державних фінансів, сальдо платіжного балансу. Результати аналізу дають змогу оцінити, наскільки загальна ситуація на рин­ку сприятлива для інвестування, і виявити фактори, що де­термінують її в короткостроковій і довгостроковій перспективі. Галузевий аналіз передбачає вивчення економічного цик­лу, а також здійснення класифікації галузей відносно рівня діло­вої активності і по стадіях розвитку. Галузевий аналіз дає мож­ливість визначити пріоритетність інвестування коштів. Фінансовий стан підприємства-емітента оцінюється на ос­нові різних джерел інформації: фінансової звітності компанії, публікацій у пресі, інформації, результатів досліджень, що виконані спеціалізованими організаціями. Кінцева мета фундаментального аналізу - це прогнозу­вання ціни фінансового інструменту. Визначивши ціну для май­бутніх періодів, аналітики фірм обчислюють теперішню вартість фінансового інструменту, користуючись схемою дисконтування. Далі теперішня вартість порівнюється з ринковою ціною. Якщо ринкова ціна нижча від визначеної аналізом, то акція вважається "недооціненою" і згідно з фундаментальним підходом її слід ку­пувати, і навпаки. Основою фундаментального аналізу є дві пере­думови. Перша - це можливість оцінки теперішньої вартості фі­нансового інструменту. Знання теперішньої і ринкової ціни дозволяє виявити недооцінені і переоцінені фінансові активи. Друга - це припущення, що ринок з часом правильно оцінить фінансові активи, отже ринкова ціна має тенденцію до зближення з ціною, що визначена аналітиками.[30]

Технічний аналіз - це сукупність методів і прийомів про­гнозування тенденцій зміни цін на ліквідних ринках цінних па­перів на основі виключно технічних характеристик рийку ди­наміки цін і обсягів операцій з купівлі і продажу цінних паперів. При цьому ігноруються фундаментальні фактори, що є основою формування ціни на той чи інший інвестиційний інструмент. Ос­новні завдання технічного аналізу:

• розкриття закономірностей у реальному русі цін;

• виявлення моментів зміни тенденцій в русі цін на ринку (цінового піку), тобто моментів, коли зростання ціни змінюється на падіння, або навпаки. Ці моменти ще на­зивають сигналами продажу або сигналами купівлі;

• прогнозування напряму руху ціни (межі коливань) у майбутньому.

У другій половині XX ст. виникає новий підхід до інвес­тиційного аналізу: На перше місце виходить завдання оцінити доходність і ризик інвестиційного інструменту, а не просто пе­редбачити ціну. В основі сучасного аналізу лежить використання імовірно-статистичних методів. Послідовники прагматичної теорії вважають; що поточні ціни фінансових активів реально відображають всю наявну інформацію, в тому числі і відносно майбутньої вартості цінних паперів.

В умовах українського ринку, за нерозвинутості ринкових механізмів об'єктивної оцінки курсів цінних паперів і низької ліквідності ринку, перевага віддається фундаментальному аналізу.[28]

Фундаменталістична теорія є найбільш розповсюдженою. Згідно з нею поточна внутрішня вартість (Вв) будь-якого цінного паперу в загальному вигляді може бути розрахована за формулою:

(1.1)

де: ГП очікуваний грошовий потік в і-му періоді (звичайно за рік);

Д - прийнятна доходність (що вимагається або очікується). Підставляючи в цю формулу значення надходжень, які пе­редбачаються, доходність і тривалість періоду прогнозування, можна розраховувати поточну вартість будь-якого фінансового активу. Саме такого підходу частіше за все і дотримуються по­тенційні інвестори.

Наступними важ­ливими критеріями прийняття рішень про доцільність купівлі або продажу активів є показники доходності. Критерій доходності дає змогу порівняти прибутки за окремим фінансовим ак­тивом із середньоринковими, а тому служить показником ефек­тивності, що застосовується до фінансових активів і капіталу. Цей показник стає особливо, актуальним при формуванні інвес­тиційного портфелю.

Це відносний показник, який розраховується як співвідно­шення доходу (Д), що генерується даним фінансовим активом, до величини інвестиції (ВІ) в цей актив, тобто в найбільш загальному вигляді він може бути. представлений наступним чином:

(1.2)

В залежності від виду доходу фінансовою формою мо­жуть бути: дивіденд, процент, приріст капіталізованої вартості. Таким чином, існують різні варіанти розрахунку доходності. Цей показник вимірюється в процентах або частках одиниці; перший вимірник використовується для описової характеристики фінан­сового активу, другий - при проведенні розрахунків.