Розвиток інституту нотаріату в країнах європи (XVIII – перша половина XX ст.)

Розвиток інституту нотаріату XVIII – першої половини XX ст. в країнах Західної Європи мав свою специфіку, що обумовлювалась багатьма причинами, пов’язаними в першу чергу з різними шляхами історичного розвитку тої чи іншої країни, а також з правовою системою, яка там панувала. Нижче ми прослідкуємо особливості організації нотаріальної справи цього періоду на прикладі Франції і Німеччини – країн, звідки нотаріат був запозичений багатьма іншими державами, а разом з ними і Україною. Згідно закону 25 Вантоза ХІ року (16 березня 1803 р.) нотаріуси у Франції визнавались державними чиновниками, а їх актам і посвідченням надавалася така ж сила, як і судовим рішенням. Нотаріус повинен був проживати в місці, призначеному урядом. В разі порушення цієї вимоги його звільняли з посади. Крім того закон забороняв нотаріусам здійснювати їх повноваження за межами закріплених за ними районів (нотаріуси поділялись на три групи: перші – діяли в межах округу судової палати; другі – суду І інстанції, а треті – в межах дільниці мирового суду). За одноразове недотримання цього положення закону – нотаріус позбавлявся права вчиняти будь-які юридично значущі дії протягом трьох місяців; за повторне порушення – звільняли з роботи з вимогою відшкодування збитків. Отримати посаду нотаріуса міг громадянин Франції, що відбув військову повинність, досягнув 25 років, мав визначений законом стаж професійної роботи (як правило шестирічний) та представив посвідку про свої моральні якості, підписану мером тієї місцевості, де він проживав. Окрім того, приступаючи до виконання обов’язків, нотаріус повинен був внести грошову заставу, з якої, у випадку потреби виплачувалось відшкодування зацікавленим особам за шкоду, заподіяну посадовими діями нотаріуса. Таким чином, французький закон не пред’являв до кандидатів на посаду нотаріуса і відповідно до нотаріусів вимоги про наявність юридичної освіти, віддаючи перевагу досвіду практичної роботи. В даному випадку це положення законодавця різко розходилось із законами

Німеччини і Австрії, в яких закінчення курсу юридичних наук було необхідною підставою для здобуття посади нотаріуса. Зважаючи на рівень освіти у тодішній Франції, зокрема, на існування декількох нотаріальних шкіл таке положення законодавця видається дивним. На нашу думку, воно применшувало авторитет професії нотаріуса і могло бути пов’язаним із прагненням влади забезпечити доступ до посади представникам заможних верств населення, які з тих чи інших причин не отримали юридичної освіти. Адже при призначенні нового нотаріуса, яке здійснювалося президентом республіки, враховувалась думка його попередника на цій посаді, що призводило на практиці до купівлі-продажу посад. Складається в якійсь мірі подвійне становище: з однієї сторони, нотаріат визнавався органом публічної влади, пов’язаним із авторитетом держави, закону, а з іншої – посада нотаріуса ставала предметом купівлі-продажу; нотаріальна контора могла бути купленою чи проданою.

Нагляд за діяльністю нотаріусів здійснювався радами нотаріусів, що створювались при судах першої інстанції, і судом. Ради нотаріусів регулювали відносини між нотаріусами та між нотаріусами і населенням, крім того, вони були вправі накладати на нотаріусів дисциплінарні стягнення. Предметом розгляду в раді були також проступки, які ганьбили честь і гідність стану, причому предметом розгляду могло стати і особисте життя нотаріуса, в тому випадку, якщо воно не відповідало загальноприйнятим принципам, плямувало звання нотаріуса і справа доходила до публічного скандалу. Контроль за діяльністю нотаріусів здійснювався також й судом, котрий був вправі у випадках, вказаних в законі, накладати на них штраф, відсторонювати від посади і присуджувати до відшкодування шкоди. Всі нотаріальні акти мали повну доказову силу і підлягали негайному виконанню по всій території французької республіки, подібно до судових рішень. Призупинення їх виконання відбувалось лише згідно постанови кримінального суду у випадку порушення справи за звинуваченням в підробці документів.

Таким чином, найхарактернішими рисами французької моделі нотаріату були наступні:

– повне відокремлення спірної юрисдикції від безспірної і передача останньої виключно у відання нотаріуса;

– надання нотаріальним актам сили судових рішень, що забезпечувало примусове їх виконання без участі судової влади;

– визнання за нотаріусами права рекомендувати свого наступника на посаді, що спричинило огульні випадки їх купівлі-продажу, на відміну від інших посад публічного характеру;

– призначення нотаріуса на посаду пожиттєво, що забезпечувало його самостійність і незалежність.

Розвиток інституту нотаріату в Німеччині також мав свої особливості. Організація німецького нотаріату характеризувалася, по-перше, – відсутністю єдиного законодавства для всіх земель; по-друге, – суміщенням судових, адвокатських і нотаріальних функцій. Ці особливості були наслідком багатовікової феодальної роздробленості Німеччини, де окремі держави і князівства існували відокремлено один від одного, в результаті чого в кожному із них і склались свої (багато в чому унікальні) юридичні норми. В кінці 70-х рр. ХІХ ст. після об’єднання Німеччини і проголошення її імперією, розпочався процес уніфікації норм у всіх галузях законодавства. Однак правова роз’єднаність німецьких земель перешкоджала швидкому розвитку цього процесу і він проходив з великими труднощами. Це стосувалось і законодавства про нотаріат. Не дивлячись на те, що у кінці ХІХ ст. було прийнято два загальноімперських законодавчих акти з питань нотаріату (закон від 15 липня 1890 р. і закон від 25 червня 1895 р.) в різних місцевостях Німеччини продовжували діяти закони, видані в різний час: Баварський 1812 р., Кельнський 1822 р., Рейнських провінцій 1845 р., Ганноверський 1853 р., Франкфуртський 1669 р. Тому, стосовно організації нотаріату Німеччину можна було поділити на 4 системи.

1. Місцевості, де функціонувала французька модель нотаріату з характерними для неї широкими повноваженнями нотаріусів (Ельзас, Лотарингія, Баварія, Гамбург). В цих землях суди не конкурували з нотаріусами, а нотаріальні функції крім них, здійснювали лише органи, передбачені імперським законодавством. Також у вище перелічених областях нотаріат відокремлювався від адвокатури.

2. Землі, де діяла система так званого адвокатського нотаріату (Прусія, Саксонія, Гессен, Бремен, Любек і ін.). За загальним правилом кожен нотаріус був також і адвокатом, але не кожен адвокат повинен був бути нотаріусом. Нотаріальні дії вчиняли також і судді.

3. Області судового нотаріату (Віртемберг, Баден). Тут судді також мали право вчиняти окремі нотаріальні дії, але й нотаріуси могли виконувати судові функції в сфері спадкового і опікунського права. Тоді як у всій Німеччині нотаріуси, будучи державними службовцями не отримували платні від держави, в Бадені і Віртемберзі вони були чиновниками у чистому вигляді, тобто утримувалися за рахунок бюджету і мали право на пенсію.

4. Землі, яким взагалі невідомий інститут нотаріату. Це – Ольденбург, Саксен-Веймар, Шварцбург-Рудольштадт і деякі інші. Тут нотаріальні функції здійснювалися виключно суддями.

Що ж до питання про силу і значення нотаріальних актів, то воно вирішувалося §§794-880 загальноімперського статуту цивільного судочинства 1898 р., який визначав, що законно вчинені німецькими нотаріусами документи підлягають примусовому виконанню без посередницької участі судової влади, причому виконавчий лист видавався нотаріусом. Нагляд за нотаріусами здійснював міністр юстиції і голови судів (щодо нотаріусів свого округу). Офіційної корпоративної організації, яка б захищала їх інтереси, нотаріуси Німеччини, на відміну від Франції, Австрії, Італії, не мали. Аналіз німецьких законів ХІХ – ХХ ст., які регулювали діяльність нотаріату, свідчить, що вони в багатьох положеннях запозичили основні принципи французької моделі нотаріату (як-то можливість безпосереднього примусового виконання нотаріальних актів, пожиттєвий характер посади нотаріуса). Разом із тим, на відміну від неї, тут спостерігається відсутність чіткої межі між спірною і безспірною юрисдикцією, наслідком чого було підпорядкування нотаріусів нагляду судових установ і надання останнім деяких нотаріальних функцій.