Види підготовки до виступу

Одне з найважливіших питань, що виникають при підготовці публічного виступу, — чи обов'язково складати письмовий текст промови. Слід сказати, що це залежить від досвіду оратора (початківцеві писати текст промови обов'язково, експромти може собі дозволити лише досвідчений оратор) і обставин, при яких відбувається виступ. Для мітингу чи політичного клубу характерним є спонтанність; науковий виступ, лекція — заздалегідь підготовлені і обґрунтовані. Звичайно, писати текст виступу — справа нелегка. Але це має багато переваг. Записану промову можна перевіряти, виправляти. її можна показати колегам, спеціалісту, добиваючись таким чином вдосконалення змісту і форми викладення, а цього не досягнеш, якщо промова тільки в голові. Написаний виступ легше запам'ятовується і довше утримується в пам'яті, ніж неоформлений в кінцевому вигляді матеріал. Існує 4 типи підготовки до виголошення промови: — ті, що написані і читаються за конспектом; — ті, що готують заздалегідь, але не вчать напам'ять; — ті, що готують заздалегідь і вчать напам'ять; — імпровізовані (експромти). У певних випадках «пописаному» говорити просто необхідно, і не завжди тому, що промовець сам не може сказати кілька живих та яскравих слів. Просто ситуація вимагає дуже точного слововживання.

Мова і думка  1) Роль мови у формуванні особистості: а) мова і мислення; б) плекаймо слово; в)” Мова рідна, слово рідне” 2) Підсумки і висновки: а) краса і багатство рідної мови;  б) моя особиста позиція про роль мови в житті людини і суспільства. В тлумачному словнику української мови подається словникова стаття: Мова,и, ж, 1. Здатність людини говорити, висловлювати свої думки. 2.Сукупність довільно відтворюваних загальноприйнятих в межах даного суспільства звукових знаків для об’єктивно існуючих явищ і понять а також загальноприйнятих правил, правил їх комбінування у процесі вираження думок.3. Система словесного вираження думок, яка має звукову і граматичну будову і яка є засобом в людському суспільстві ... Так, наші предки від найдавніших часів залишили в мові історію свого народу, національні звичаї побут, спогади про минуле, думки про майбутнє.  Отже, мова унікальне (від лат. unicus- єдине в своєму роді),- виключне явище в житті людини і суспільства. Вчений –мовознавець Іван Срезневський обґрунтував це так: 1.Мова- найцінніше надбання людства. 2.Головні функції мови :комунікативна, мислеоформлююча, пізнавальна, естетична. 3.Зміни в мові пов’язані з розвитком суспільства. За допомогою комунікативної функції - головної функції - люди спілкуються між собою, виражають свої думки, почуття, зберігають їх і передають нащадкам. Мова і думка виникли одночасно і невіддільні одна від одної протягом усієї історії людства-це мислеоформлююча функція. Мові властива і  пізнавальна функція, яка нерозривно пов’язана з двома попередніми; адже через мову, її вивчення людина пізнає все нові і нові явища дійсності, знайомиться з різноманітними галузями науки, надбаннями світової культури, з досвітом попередніх поколінь. Вищою формою пізнавальної діяльності людини є мислення. Розвиток мови тісно пов’язаний з розвитком суспільства. Як живий організм, вона з часом зазнає змін під впливом історичних, економічних та політичних умов. Одні слова відмирають, а замість них виникають нові; старіють морфологічні та синтаксичні конструкції, поступаючи перед новими, що більше відповідають вимогам часу. Естетична функція мови найповніше виявляється в художній літературі, де слово є засобом художнього зображення навколишнього світу. Воно покликане хвилювати людей, виховувати у них почуття прекрасного. Отже, у становленні людської особистості мові надається одне з основних значень. Понад тисячі мов є у світі, але для кожного народу, кожної нації найдорожчою є його рідна мова. Моя рідна мова-українська мова. ^ 13 Види, форми, прийоми розумової діяльності Розумова діяльність людини безпосередньо випливає з мислення. Мислення - це найвища форма відображення реальності та свідомої цілеспрямованої діяльності людини, що направлена на опосередкування, абстрактне узагальнене пізнання явищ навколишнього світу, суті цих явищ і зв'язків між явищами. Найважливіше значення в процесі мислення мають слова, мова, аналізатори. Мислення спрямовується на вирішення певних завдань - від най-простіших, елементарних, до складних, що їх ставить саме життя. Вся розумова діяльність (судження, розуміння, формування понять) складається з таких розумових операцій: аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, абстракція і конкретизація. Навіть розумова діяльність, як і фізична, має свої небезпеки, які слід вкраховувати і уникати. 1. Мислення - як основа розумової діяльності людини Мислення - процес опосередкованого та узагальненого пізнання людиною предметів і явищ об'єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв'язках і відносинах. Зароджуючись у чуттєвому пізнанні та спираючись на нього, мислення виходить за його межі. Мислячи, людина пізнає те, чого вона не може безпосередньо сприйняти і уявити; доходить до розуміння суті явищ світу, формує поняття про них і практично оволодіває ними. Мислення виникає в процесі взаємодії людини із зовнішнім світом, воно є функцією її мозку, вищою формою вияву аналітико-синтетичної діяльності. Мислення, якщо воно правильне, відображає об'єктивну дійсність глибше, повніше й точніше, ніж чуттєве її пізнання. Критерій його істинності - суспільна практика. Мислення людини відбувається з допомогою понять, кожне з яких відображене одним або декількома словами. Процес мислення являє собою перехід суб'єкта від наявних до нових знань. 2. Складові операції розумової діяльності людини Пізнання нового відбувається через розумові дії (операції): o аналіз; o синтез; o абстрагування; o узагальнення; o класифікацію. + Аналіз - це мислений поділ предмета, явища на складові частини, ознаки, властивості та виділення цих компонентів. + Синтез - мислене поєднання в єдине ціле окремих частин, ознак, властивостей предметів, явищ або понять. + Узагальнення - виділення на підставі порівняння головного, за-гального, особливого або часткового, що є характерним для певного явища, предмета, об'єкта. + Абстракція - виділення суттєвих особливостей групи предметів, явищ, або понять. + Конкретизація - перехід від загального до часткового, зв'язок теорії з практикою, перехід до конкретної дійсності, до чуттєвого досвіду. Без асоціацій мислення не буває. Розрізняють три типи асоціацій: o за суміжністю; o за подібністю; o за контрастом. Асоціаціями називаються елементарні зв'язки уявлень і понять між собою, завдяки яким одне з'явлене уявлення або поняття викликає інші. Судження - найпростіший акт мислення, що відображає зв'язки предметів і явищ або певних ознак. Судження відповідає на запитання, яке виникло в процесі діяльності. Судження - основа розуміння. Умовиводи - це утворення з декількох суджень нового судження. Умовивід, який знімає невизначеність і дає відповідь на запитання, усвідомлюється як розуміння. Розуміння - це пізнання зв'язків між предметами і явищами, що переживається як задоволення пізнавальної потреби. Індуктивними умовиводами (або індукцією) називається процес переходу одиничних, часткових суджень до загального судження. Дедуктивними умовиводами (або дедукцією) називається процес переходу від судження, що висловлює якесь загальне положення, до судження, що висловлює вужчі положення або частковий випадок. Уява як вища форма розумової діяльності У складній структурі людської психіки є така якість, як уява, або фантазія. Уява - це психічний процес створення образів предметів, ситуацій, обставин через приведення наявних у людини знань у нову комбінацію. Розрізняють два види уяви - відтворювальну і творчу. Відтворення залежить від: o вихідної інформації; o суми та якості знань людини; o наявності психологічної установки.

 14. Основні закони риторики Коротко зупинимося на характеристиці риторич­них законів. Перший закон (концептуальний) формує й розвиває уміння всебічно аналізувати предмет дослі­дження і вибудовувати систему знань про нього (задум і концепцію). ^ Другий закон (моделювання аудиторії) формує і розвиває уміння вивчати в системі три групи ознак, які визначають психологічний портрет будь-якої аудиторії: соціально-демографічні; соціально-психологічні; індивідуально-особистісні. Третій закон (стратегічний) формує й розви­ває уміння розробляти програму діяльності на основі створеної концепції з урахуванням психологічного портрета аудиторії: визначення цільової установки діяльності (н а-в і щ о?); виявлення й розв'язання суперечностей у до­сліджуваних проблемах; — формулювання тези (основної думки, власної позиції). Четвертий закон (тактичний) формує й розви­ває уміння працювати з фактами та аргументами, а також активізувати мисленнєву діяльність співроз­мовника (аудиторії), тобто створити атмосферу інте­лектуальної й емоційної співтворчості. П'ятий закон (мовленнєвий) формує й розви­ває вміння володіти мовленням («одягати» свою думку в дієву словесну форму). Система п'яти умінь, кожне з яких виробляється шляхом оволодіння відповідним законом риторики, й становить зміст того поняття, яке ми назвали «ор­ганізацією мисленнєво-мовленнєвої діяльності». Шостий закон (ефективної комунікації) формує й розвиває вміння встановлювати, зберігати й закріплювати контакт з аудиторією як необхідну умо­ву успішної реалізації продукту мисленнєво-мов­леннєвої діяльності. Сьомий закон (системно-аналітичний) фор­мує й розвиває вміння рефлексувати (виявляти й аналізувати власні відчуття з метою навчитися робити висновки з помилок і нарощувати цінний життєвий досвід) та оцінювати діяльність інших, тобто визнача­тися, як допомогти іншому ефективніше здійснювати його діяльність, а також — як навчитися збагачувати себе цінним досвідом іншого. Аналізована риторична формула становить собою певну цілісну систему, в якій кожний компонент зу­мовлює й доповнює інший, причому всі компоненти побудовані у логічній послідовності

 Поняття Етика ділового спілкування Об'єкт дисципліни — ділове спілкування, а її предмет — його моральний та психологічний аспекти, етичні та психо­логічні механізми. Етика ділового спілкування — це нова навчальна дис­ципліна, становленню і розвитку якої сприяли різні галузі науки (етика, психологія, філософія, соціологія) та практики (управління, менеджмент, маркетинг тощо). Проте найсуттєвіший вплив на неї, звичайно, справили етика і психологія — науки, що займаються людинознавством і вивчають одну і ту ж природу людської поведінки (але під різними кутами зору) і чинники, що впливають на життєдіяльність людей та їхню взаємодію. Етика — наука про мораль, її розвиток, принципи, норми і роль у суспільстві, іншими словами про правильне (і неправильне) у поведінці. Отже, треба розрізняти етику як науку, а мораль як реальне явище, яке вона вивчає. Мораль є формою суспільної свідомості, спрямованою на ствердження самоцінності людини, її прав на гідне і щасливе життя. Слід розрізняти поняття "мораль" і "моральність", хоч певною мірою вони розглядаються як синоніми. Мораль передусім є певною формою свідомості, сукупністю усвідомлюваних людьми принципів, правил, норм поведінки, а моральність здебільшого розуміють як втілення цих принципів, правил і норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними. Природно, що таке втілення має дещо інший зміст, ніж сукупність абстрактних правил і приписів моралі. Основні види ділового спілкування Ділове спілкування - це складний багатоплановий процес розвитку контактів між людьми в службовій сфері. Його учасники виступають в офіційних статуси і орієнтовані на досягнення мети, конкретних завдань. Специфічною особливістю названого процесу є регламентованість, тобто підпорядкування встановленим обмеженням, що визначаються національними і культурними традиціями, професійними етичними принципами. Відомі "писані" і "неписані" норми поведінки в тій чи іншій ситуації офіційного контакту . Прийнятий порядок і форма поведінки на службі називається діловим етикетом. Його основна функція - формування правил, що сприяють взаєморозумінню людей. Другою за значенням є функція зручності, тобто доцільність і практичність. Види ділового спілкування. За способом обміну інформацією розрізняють усне і письмове ділове спілкування. Усні види ділового спілкування, у свою чергу, поділяються на монологічні і діалогічні. На монологічним видів відносяться:  . Вітальна промова;  . Торгова мова (реклама);  . Інформаційна мова;  . Доповідь (на засіданні, зборах). Діалогічні види:  . Ділова розмова - короткочасний контакт, переважно на одну тему.  . Ділова бесіда - тривалий обмін інформацією, точками зору, що часто супроводжується прийняттям рішень.  . Переговори - обговорення з метою досягнення угоди з будь - якого питання.  . Інтерв'ю - розмова з журналістом, призначений для друку, радіо, телебачення.  . Дискусія;  . Нарада (збори);  . Пресс-конференция.  . Контактний ділову розмову - безпосередній, "живий" діалог.  . Телефонна розмова (дистантних), що виключає невербальну комунікацію. Основні правила ділового спілкування  Діловий етикет — це результат довгого відбору правил поведінки, що сприяють успіху в ділових стосунках. Ці правила допомагають зближенню інтересів між співрозмовниками. Перш за все слід пам’ятати, що ділове спілкування неможливе без дотримання загальних правил культури поведінки, що передбачають повагу до особистості співрозмовника. У спілкуванні ділових людей велике значення мають манери, словниковий запас, стиль мовлення. У діловій розмові найважливішим є уміння дати відповідь на будь-яке запитання. Ділове спілкування може відбуватися за такими основними напрямками: •    розмова по телефону; •    ділове листування; •    ділова розмова. Основою успішної телефонної розмови є компетентність, тактовність, доброзичливість, володіння прийомами ведення бесіди, бажання швидко і ефективно вирішити проблему або надати допомогу для її вирішення. Важливо, щоб службова телефонна розмова велася у спокійному тоні й викликала позитивні емоції.  Правила ділової розмови 1.    Під час розмови намагайся бути ввічливим. 2.    Поважай співрозмовника, будь уважним, доброзичливим. 3.    Уважно слухай того, з ким говориш, не перебивай його без вибачення. 4.    Спілкуючись з іншими намагайся не виявляти свого поганого настрою. 5.    Не розмовляй без потреби голосно, не вживай грубих слів. 6.    Під час розмови не викрикуй, не розмахуй руками.

Мовленнєвий етикет Зростаюча увага до питань соціолінгвістики, зокрема до питань мовної комунікації, принципів моделювання комунікативного акту, функціонування мови в усіх сферах суспільної діяльності є однією з важливих особливостей сучасного і зарубіжного мовознавства. У колі цієї загальної проблематики досить важливим є також вивчення мовленнєвого етикету — правил мовленнєвої поведінки. Ці правила закріплені в системі стійких висловів, прийнятих даним колективом носіїв цієї мови на певному етапі розвитку суспільства в особливих ситуаціях спілкування.    Головна особливість спілкування як процесу — взаємодія. Процес спілкування охоплює соціальну взаємодію членів суспільства — їх спільну діяльність, інтсрукцію і власне комунікацію. Упорядкованість досягається за допомогою правил і норм, які регулюють характер спілкування залежно від його мети і засобів. Спілкуючись, індивіди повинні рахуватися із соціальними нормами, звичаями, традиціями, що існують у даному суспільстві. Така необхідність нормативного регулювання спілкування, на думку Л. М. Архангельського, продиктована потребою "забезпечення цілісності суспільства як системи, стійкості взаємопов´язаних видів соціальної діяльності".    Життя будь-якого суспільства неможливе без дотримання соціальних норм і звичаїв, які регулюють суспільну діяльність і якнайтісніше пов´язані з процесом формування особистості, її соціалізацією.    Соціальні норми взаємин у суспільстві складалися поступово й природним шляхом. Корені їх у будь-якому етносі сягають сивої давнини, беруть початок з того часу, коли людина вперше вступила в суспільні відносини.    Жодна суспільна формація не обходилася без норм людської поведінки і спілкування. На певному етапі історичного розвитку, приблизно за часів Людовика XIV (XVII століття) норми зовнішньої культури поведінки — правила пристойності, гарного тону — отримали загальну назву "етикет". За визначенням авторів "Словника з етики", етикет — це "сукупність правил поведінки, що регулюють зовнішні прояви людських взаємин (поводження з оточуючими, форми звертань і привітань, поведінка в громадських місцях, манери і одяг)".    Етикет функціонує в суспільстві як сукупність двох форм поведінки: мовленнєвої і немовленнєвої.    Мовлення людини — це своєрідна візитна картка, це свідчення рівня освіченості людини, її культури, а разом з тим, через сукупну мовленнєву практику мовців — це і показник культури суспільства.    Культура мовлення — це система вимог, регламентацій стосовно вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній чи писемній).    Культурою мови називають дотримання усталених мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.    Головним завдання культури мови є:    - виховання навичок літературного спілкування;    - пропаганда й засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови;    - у вимові та наголошуванні;    - неприйняття спотвореної мови, або суржику.    Людина з низькою культурою мовлення порушує правила слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання.    Якщо ж людина володіє культурою мовлення, то про неї кажуть, що це людина розвинутого інтелекту і високої загальної культури.

Етика і деонтологія медичного працівника  1. Актуальність проблеми  Своєрідність медичної етики полягає в тому, що в ній, всі норми, принципи та оцінки орієнтовані на здоров'я людини, його поліпшення та збереження. Своє вираження ці норми спочатку були закріплені у Клятві Гіппократа, яка стала відправною точкою для створення інших професійно-моральних медичних кодексів. Етичний фактор має в медицині традиційно велике значення. Понад вісімдесят років тому за аналогією з лікарською Клятвою Гіппократа була створена сестринська Клятва Флоренс Найтінгейл.  2. Етичні норми і явища  Поняття моралі  У етичних явищах присутні два моменти:  1) особистий момент (автономія індивіда і самосвідома мотивація ним правил моральної поведінки та моральних оцінок);  2) об'єктивний, внеособовий момент (що склалися в даній культурі, соціальній групі, спільності моральніпогляди, цінності, звичаї, форми і норми людських відносин).  Перший із зазначених моментів відноситься до характеристики моралі, другий - моральності.  Відмітна особливість моралі полягає в тому, що вона висловлює автономну позицію індивідів, їх вільне і самосознательной вирішення того, що є добро і зло, обов'язок і совість у людських вчинках, взаєминах і справах. Коли говорять про мораль соціальних груп, спільнот і суспільства в цілому, мова по суті йде проморальність (про груповий і загальносоціальних моралі, цінностях, поглядах, відносинах, нормах і установленнях).  Етика - наука про мораль  Етика як філософська теорія моралі виникає не стихійно, як мораль, а на основі свідомої, теоретичної діяльності з дослідження моралі. Реальні моральні явища іморальна діяльність людей виникли значно раніше етики як науки, формування якої пов'язано з виникненням системи наукових знань про мораль. Прийнято вважати етику однією з філософських наук. В історії розвитку етичних поглядів етика визначалася як практична філософія, яка обгрунтовує цілі практичної діяльності на основі ідей про належне і сущому, про добро і зло, про щастя і сенс життя. Етика розглядає мораль як сферу суспільного життя на основі певних норм і цінностей, що етика регулює відносини між людьми на основі моральних вимог і понять. Етика бачить свої завдання не тільки в тому, щоб пояснювати мораль, але і в тому, щоб запропонувати суспільству більш досконалу нормативність і модель поведінки. Етика і описує мораль, і пояснює її, і вчить моралі, роз'яснює те, як слід виконувати моральні нормативи поведінки, виділяючи специфіку змісту і форми цих нормативів. Етика включає як вчення про морально-сущому, про реально виявляється нормативності в поведінці людей, так і вчення про морально-належному, про те, як кожна людина повинна вести себе в суспільстві, як повинен визначати свої моральні цілі, потреби та інтереси. Етика вивчає мораль з позицій принципу історизму, так як кожне суспільство має свої особливості реалізації моральних норм і вимог, свої звичаї і принципи поведінки. Мораль в історії суспільства еволюціонує, вдосконалюється, прогресує, по-різному проявляються особливості розвитку та нормативності різних типів моралі.  Професійна етика  Професійна етика - це сукупність моральних норм, які визначають ставлення людини до свого професійного обов'язку. Змістом професійної етики є кодекси поведінки, розпорядчі певний тип моральних взаємин між людьми і способи обгрунтування даних кодексів.  Незважаючи на загальний характер моральних вимог і наявність єдиної трудової моралі класу або товариств, існують ще й специфічні норми поведінки тільки для деяких видів професійної діяльності. Виникнення і розвиток таких кодексів являє собою одну з ліній морального прогресу людства, оскільки вони відображають зростання цінності особистості і стверджують гуманність в міжособистісних відносинах. Отже, основне призначення професійної етики у тому, що вона забезпечує реалізацію общеморальних принципів в умовах професійної діяльності людей, сприяє успішному здійсненню професійних обов'язків.Професійна етика допомагає фахівцю уникати помилок, вибирати найбільш правильну, високоморальну лінію поведінки в різних ситуаціях трудової діяльності. Завдання професійної етики не дати готові рецепти на всі випадки життя, але навчити культурі морального мислення, дати надійні орієнтири для вирішення конкретних ситуацій, впливати на формування моральних установок у фахівця у відповідності зі специфічними вимогами професії, пояснення і оцінку вироблених адвокатською практикою стереотипів поведінки в областях , не врегульованих правом.  Етичний кодекс медичних сестер  Етичний кодекс медичної сестри Росії розроблений на замовлення Асоціації медсестер Росії в 1997р. Він складений з урахуванням нових ідей, що визначили протягом останніх двох - трьох десятиліть зміст медичної етики взагалі та професійної етики медичної сестри зокрема. Перш за все, Кодекс в розгорнутому вигляді відобразив сучасні уявлення про права пацієнта, які як би диктують зміст конкретних обов'язків, визначають формули морального боргу медичної сестри.  Кодекс так само відбив що почалася в Росії реформу сестринської справи (зокрема, вимагає залучення медичних сестер у самостійну науково-дослідну діяльність, без чого неможливо перетворення сестринської справи в самостійну науку). У Кодексі знайшли відображення ті особливості сьогоднішньої медицини, які пов'язані з сучасним науково-технічним прогресом, - наприклад, проблеми ризику, ятрогенних ефектів при багатьох вживаних в даний час медичних втручань.  Гуманність сестринської професії.  Медична сестра повинна понад усе ставити співчуття і повага до життя пацієнта. Медична сестра зобов'язана поважати право пацієнта на полегшення страждань у тій мірі, в якій це дозволяє існуючий рівень медичних знань. Медична сестра не має права брати участь в тортурах, стратах та інших формах жорстокого і нелюдського поводження з людьми. Медична сестра не має права сприяти самогубства хворого. Медична сестра відповідальна, в межах своєї компетенції, за забезпечення прав пацієнта, проголошених Всесвітньої медичної асоціацією, Всесвітньою організацією охорони здоров'я та закріплених у законодавстві Російської Федерації.  Медична сестра і вмираючий хворий  Медична сестра повинна з повагою ставитися до права вмираючого на гуманне ставлення і гідну смерть. Медична сестра зобов'язана володіти необхіднимизнаннями та вміннями в області паліативної медичної допомоги, що дає вмираючому можливість закінчити життя з максимально можливим фізичним, емоційним і духовним комфортом. Найперші моральні і професійні обов'язки медичної сестри: запобігання і полегшення страждань, як правило, пов'язаних зпроцесом вмирання, надання вмираючому і його сім'ї психологічної підтримки. Евтаназія, тобто навмисні дії медичної сестри з метою припинення життя вмираючого пацієнта, навіть на його прохання, неетична і неприпустима. Медична сестра повинна ставитися шанобливо до померлого пацієнта. При обробці тіла слід враховувати релігійні та культурні традиції. Медична сестра зобов'язана поважати закріплені в законодавстві РФ права громадян щодо патологоанатомічних розтинів.  Професійна компетентність медичної сестри  Медична сестра повинна завжди дотримуватися і підтримувати професійні стандарти діяльності, які видаються Міністерством охорони здоров'я Російської Федерації. Безперервне вдосконалення спеціальних знань і умінь, підвищення свого культурного рівня - найперший професійний обов'язок медичної сестри. Медична сестра повинна бути компетентною у відношенні моральних і юридичних прав пацієнта. Медична сестра повинна бути постійно готовою надати компетентну допомогу пацієнтам незалежно від їхнього віку чи статі, характеру захворювання, расової чи національної приналежності, релігійних або політичних переконань, соціального чи матеріального становища чи інших відмінностей.

 Терміноло́гія — це:

Сукупність термінів, тобто слів або словосполучень, що висловлюють специфічні поняття з певної галузі науки, техніки чи мистецтва, а також сукупність усіх термінів, наявних у тій чи іншій мові. Від звичайних слів терміни відрізняються точністю семантичних меж.

Розділ лексикології, який вивчає терміни різних галузей знань.

Галузеві термінології (тобто сукупності термінів конкретних галузей) називають терміносистемами, або термінологічними системами. Системність термінології зумовлена двома типами зв'язків, які надають множинам термінів системного характеру:

Логічними зв'язками (якщо між поняттями певної науки існують системні логічні зв'язки - а вони є в кожній науці, - то терміни, які називають ці поняття, мають теж бути системно пов'язаними);

Мовними зв'язками (хоча терміни позначають наукові поняття, вони залишаються одиницями природної людської мови, а, відповідно, їм властиві всі ті зв'язки, які характерні для загальновживаних слів - синонімічні, антонімічні, словотвірні, граматичні тощо)

Основні способи творення термінів:

зміна значення слова звичайної мови;

творення неологізмів шляхом словотвору з коренів та інших морфологічних елементів звичайної мови, що часто набирає форми кальок з іноземних мов;

запозичення з іноземних мов (етранжизми).

Переважання перших двох способів пов'язане з тенденцією до пуризму. Для практичних цілей термінологія укладається в галузевих термінологічних словниках.

Те́рмін (від лат. terminus — межа, кордон) — слово або словосполучення, застосоване для позначення деякого поняття.^[1]

Поняття, назване словом, виражає суть явища, відображає об'єктивну істину; слово в системі – логос, термін; слово як позначення предмета — лексис, номен.^[2] Таким чином, слово є матеріальною мовною оболонкою, з якою нерозривно пов'язане поняття (існують у тандемі). Термінологічна номінація(іменування) — це цілеспрямований творчий процес, зумовлений взаємодією зовнішніх та внутрішніх мовних чинників.

Науковий термін точно і однозначно визначає чітко окреслене спеціальне поняття будь-якої галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя тощо і його співвідношення з іншими поняттями в межах спеціальної сфери. Він, на відміну від номенів загальномовних, які часто є багатозначними, невпорядкованими, в межах сфери застосування є однозначним.

Для термінологізації певного поняття необхідно вичленувати денотат із реальної дійсності, співвіднести у свідомості з певним об'єктом, тобто приписати йому дефініцію. Є два різновиди термінологізації понять. Перший стосується термінологізації загальновживаних слів, за якого до наукового обігу залучають уже пізнані людиною денотати, у яких виникла потреба його уточнити, конкретизувати. При цьому частина семантики слова нівелюється або свідомо відкидається. Звідси різна семантична насиченість терміна та загальновживаного слова. Загальновживане слово, як правило, буває багатозначним, а термін утворюється на основі одного із цих значень.

Лексика за сферами вживанння

Лексика-це словниковий склад мови

За сферами вживання словниковий склад української мови поділяється на загальновживану і спеціальну лексику, або лексику обмеженого вживання.  Загальновживану лексику називають ще загальнонародною. До її складу належать слова, використовувані всіма носіями літературної мови. Це слова, що позначають:

предмети побуту (двері, човен, молоток, вікно, чоботи, сорочка, стіл, відро)

процеси трудової діяльності (нести, різати, пекти, читати)

явища природи (дощ, сніг, мороз, вітер)

назви тварин, людей (дочка, мати, діти, голуб, ластівка, окунь, щука, калина, верба)

назви кольорів, смаків, почуттів (зелений, солодкий, радість, жаль)

назви розміру, ваги (великий, важкий)

військові поняття (військо, куля, зброя)

поняття культури (пісня, книга, мелодія)

суспільно-політичні поняття (держава, народ)

числа (два, шістдесят) тощо

Використання цих слів нічим не обмежене, вони складають активний словник української мови і використовуються у всіх стилях, тому називаються стилістично нейтральними.

Крім основного лексичного складу української мови, є слова, користування якими обмежене або територією, або тією чи іншою групою суспільства - представниками науки, техніки, мистецтва, виробництва. Такі слова використовуються лише в певних стилях і тому називаються стилістично маркованими. Це:

Діалектизми

Терміни

Професіоналізми

Жаргонізми

Арготизми

Близькими до жаргонізмів є арготизми (від франц. argot - замкнутий) - слова, які зазнали навмисних змін вставленням складів, додаванням звуків тощо з метою утаємничити, зробити незрозумілим для інших їхній смисл. Наприклад: дулясник - вогонь, ботень - борщ, зивро - відро, хаза - хата, морзуля - цибуля.

До пасивної лексики належать:

Застарілі слова (архаїзми та історизми)

Неологізми

Термінологічна та професійна лексика, її роль і місце

у текстах ділової української мови

Термін (від латинського terminus – рубіж, межа) – слово або словосполучення, що позначає поняття певної галузі науки, техніки тощо. Основними ознаками терміна є: системність, наявність дефініції, тенденція до однозначності в межах свого термінологічного поля, тобто термінології певної галузі (операція – в медицині, військовій та банківській справах); стилістична нейтральність; точність семантики, висока інформативність. Ці ознаки реалізуються лише в межах терміносистем, за їх межами термін втрачає свої дефінітивні та системні характеристики – детерміно-логізується, тобто переходить у загальновживану лексику [30]. Терміни виникають у професійному середовищі і вживаються у строго термінологічній функції. Вони утворюються: шляхом переосмислення (термінологізації) загальновживаних слів для позначення певного наукового поняття; перенесення готового терміна з однієї галузі в іншу (ретермінологізація); запозичення та калькування; використання існуючих у мові словотворчих моделей або іншомовних компонентів для творення нових назв; використання словосполучень для найменування нових понять (у різних терміносистемах вони становлять 70% від загальної кількості термінів). Структурно-семантичні особливості термінів яскраво виявляються у сфері словотворення, де відбувається спеціалізація окремих формантів, характерних для власне термінологічних моделей: -оз(а) – для хімічної термінології (ксидоза, глюкоза); -оз, -ом(а), -ит(-іт) – медичної (полікістоз, тромбоз, глаукома, отит, риніт, гайморит) та ін.  Терміни мають конкретне точне значення, зафіксоване у словниках. Вони є об’єктом дослідження самостійної лінгвістичної науки – термінознавства. Термінологія (від латинського terminus – рубіж, межа) – сукупність термінів, що обслуговують певну сферу знань, пов’язаних із системою понять: мистецтво, техніка, виробництво тощо. Це особливий пласт лексики, який піддається свідомому регулюванню та упорядкуванню. На думку вчених, слово “термін”уперше з’явилося у Німеччині 1876 року. Синонімом термінології у цьому значенні є терміносистема [30]. Основою української термінології є народна термінологія, а також міжнародна, що сформувалася у європейських мовах на базі грецької та латинської мов. Її розвиток тривалий час гальмувався нерівноправним становищем в імперських державах української науки, культури, освіти, мови. Становлення української наукової термінології почалося з другої половини ХIХ ст. і пов’язано з іменами І. Верхратського, М. Драгоманова, В. Левицького, І. Гавришкевича та інших, діяльністю наукових товариств: імені Т. Шевченка (у Львові), “Просвіта” (у Києві), імені Г. Квітки-Основ’яненка (у Харкові) та різних термінологічних комісій, завданням яких було збирання та упорядкування народної термінології з різних галузей знань. На кінець ХIХ – початок ХХ ст. українська мова мала свою наукову термінологію з філософії, політичної економії, мистецтва, юриспруденції, природничих наук, фінансової справи тощо. Відновлення української державності 1917 року, розширення суспільних функцій мови активізували процес збирання, творення та нормалізації українськоїтермінології. Якісно новий етап у її розбудові починається з 1921 року після об’єднання всіх термінологічних комісій в Інституті української наукової мови(ІУНМ), на який покладалося завдання спрямувати процес розвитку української наукової мови на вироблення лінгвістами наукових засад, розробку різногалузевої термінології. До 1930 року ІУНМ видав 16 термінологічних словників (переважно російсько-українських: “Словник природничої термінології”, 1928; “Словник ботанічної номенклатури”, проект, 1928; “Практичний словник виробничої термінології” І. Шелудька, 1931, та ін.). У зв’язку із згортанням політики українізації ця робота припинилася. Відродження української термінології припадає на 50 – 60-і рр. 1957 року Президія АН УРСР створила Словникову комісію, яка виробляла основні засади укладання галузевих словників, формувала авторські колективи. Відтоді до 80-х рр. видано серію термінологічних (як перекладних, так і тлумачно-довідкових) та енциклопедичних словників: “Російсько-український технічний словник” (1961), “Російсько-український сільськогосподарський словник” (1963), “Енциклопедію кібернетики” (т. 1 – 2, 1973) та ін. Із становленням України як суверенної держави проблема національної термінології набуває державної ваги. Термінологічна робота ведеться в таких напрямах: створення термінологічних словників (здебільшого перекладних, у тому числі три книги академічного “Російсько-українського словника наукової термінології” (“Суспільні науки”, “Біологія. Хімія. Медицина”, “Математика. Фізика. Техніка. Науки про Землю та Космос”)); розробка державних стандартів на терміни та визначення, які охопили всі основні науково-технічні сфери, дослідження формування окремих терміносистем та вироблення теоретичних засад кодифікації української термінології. У розв’язанні проблеми національної термінології беруть участь Інститут української мови та Комітет наукової термінології НАН України, Технічний комітет стандартизації науково-технічної термінології Держстандарту та Міносвіти України. Науково-технічний прогрес, що охопив усі сторони нашого життя, наповнив мову новими поняттями, які характеризують різні професії. Мова представників різних галузей виробництва дедалі збагачується, і цей процес відбувається завдяки формуванню мови представника будь-якої професії, усуненню мовних примітизмів, збагаченню науково-технічною, суспільно-політичною лексикою і термінологією, появою нових понять. Що ж означає лінгвістичний термін “професіоналізм”? Професіоналізм (від латинського professio (professionis) – офіційно зазначене заняття, спеціальність) – слово або вислів, притаманні мові певної професійної групи. Звичайно професіоналізмами називають емоційно забарвлені елементи, що виступають як розмовні синоніми-еквіваленти до стилістично індивідуальної професійної номенклатури чи слів-термінів і часто виходять за межі літературної норми: у водіїв легкова машина підвищеної прохідності має назву бобик, руль – бублик, автопокришка – гума, легковий автомобіль – кінь; у друкарів і журналістів помилка називається ляп, нижній кінець сторінки, книжки – хвіст; у льотчиків літак “Іл-2” – горбатий, а слід, що його залишає реактивний літак, – ковбаса-зебра і т. ін. Такі професіоналізми є метафоризованими словами загального вжитку. Деякі з них з часом входять у нормативне вживання: двірник – пристрій для очищення вітрового скла (склоочисник) – у водіїв; ліхтар, боковик – підзаголовок, винесений за поля тексту, – у друкарів і т. ін. [30]. Але частіше до професіоналізмів відносять слова і вислови, уживані в певному професійному середовищі з метою детальнішого членування дійсності в сфері спеціальних інтересів. Так, у минулому в лексиці українських хліборобів і чумаків поряд із загальновживаним словом “віл” використовувалися численні спеціальні назви цієї тварини залежно від зовнішніх ознак, робочих якостей тощо: багрій – віл чорнобурої масті; галій – чорний; гостяк – худий; гулий – однорогий; козій – віл із загнутими назад рогами; швейнога – віл, у якого під час ходи задні ноги зачіпаються одна об одну; шмалько – той, що швидко ходить, тощо. У словнику рибалок є значна кількість спеціальних назв човнів та їх частин, неводів, найменувань вітрів залежно від їхньої сили, напряму тощо. Часом професіоналізми мають локальний характер і накладаються на територіально-діалектні відмінності в лексиці. Так, в окремих південно-західних говорахверстат (ткацький) має назву кросна, а його деталі – колесо, перечниця – триб (або сучка), шайда. У традиційних народних професіях (столярів, мулярів, шевців, гончарів і т. ін) спеціальний професійний словник охоплює близько 300 назв. З професійною лексикою тісно пов’язана спеціальна термінологія окремих галузей науки, техніки, мистецтва тощо. Вони мають певну кількість спільних елементів. Проте між ними є істотні відмінності: у професійній лексиці при детальній диференційованості назв окремих предметів, їх частин та видових понять немає назв для широких категорій однакових чи подібних реалій, а кожна назва за своїм походженням і структурою звичайно ізольована від інших, тоді як у термінології слова, що означають близькі поняття, становлять утворення від однакових коренів. Професіоналізми виникають стихійно на власній мовній основі, а галузеві терміни переважно творяться свідомо, часто з використанням іншомовних слів та словотворчих засобів. Професіоналізми вживаються у художній літературі для відтворення особливостей життя і побуту певного професійного середовища. Друга група професіоналізмів – це загальнозрозумілі слова, які, проте, не є літературними. Знати мову професії – означає знати лексику, логіку висловленнь, структуру формулювань. Професіоналізми наявні в повсякденному мовленні працівників багатьох підприємств, установ. До професіоналізмів належать слова загальнонародної мови, але вжиті в особливому значенні, специфічному для певної професійної сфери. Наприклад, літературна норма не допускає вживання абстрактних іменників у множині, а в мові професійній такі випадки трапляються. У межах одного колективу, однієї спеціальності може народжуватися безліч нових професіоналізмів. Ці нові слова виникають за рахунок словоскладання, нових префіксів та суфіксів. Найпоширенішими є префікси до- (доукомплектувати, дообладнати), недо- (недопромисел, недовнесок), за- (задебетувати, запроцентувати), над-, серед- та суфікси --ість, -ат, -ація. Чим вищою буде мовна культура і організованішим колектив, тим менше з’являтиметься професіоналізмів, особливо в діловому мовленні. Такі професіоналізми вживаються здебільшого в усному мовленні. У писемному спілкуванні, зокрема в діловому, вживання таких слів небажане. Важливою частиною лексики літературної мови є лексика виробничо-професійна, що служить на означення трудових процесів, матеріалів, знарядь, обстановки праці і діяльності людини. Люди працюють у найрізноманітніших сферах життя, і в процесі виробничого трудового спілкування у них створюється специфічна, пов’язана з їхньою діяльністю, виробничо-професійна лексика. Вироблення такої лексики пов’язане із спеціалізацією самої трудової діяльності людей. Так, рибалки або моряки мають специфічні назви вітрів за їх напрямком, за місцем, звідки вони дують, і т. ін. Мисливці мають слова-назви для різних видів співу птахів, свої особливі назви частин тіла різних тварин і тому подібне. Хлібороби вживають спеціальні назви для різних процесів обробки землі (оранка, пар, підняття пару, зяблювання; боронування, скородіння і тому подібне); для обробки і збирання різних культур (підгортання (картоплі), брання (льону); жнива, возовиця, молотьба; косовиця, гребовиця, волочіння, вершіння і тому подібне). Виробничо-професійну лексику літературна мова застосовує в художніх творах при змалюванні трудової діяльності людей різних професій, що виводяться в певному творі, а також для типізації дійових осіб. Зразком використання професійно-виробничої лексики в плані художньої типізації може бути, наприклад, мова капітана Чумаченка з “Прапороносців” О. Гончара, пересипана словами-термінами його професії (до вступу в армію він був інженером-електриком). Це такі слова в його мові, як виключення струму, високовольтна дуга, електрик, йонізоване повітря, металеві щогли, напруга (електрична), обрив (дрота), рубильник та інші, або навіть цілі словесні ряди чи речення, що складаються з таких професійних лексичних елементів. Наприклад, у розмові з Кармазіним останню фразу свого співбесідника (Кармазіна) “Воїн постійно, вдень і вночі, живе, так би мовити, ідейним, громадським життям” Чумаченко доповнює від себе такими словами (словосполученнями) своєї професії: “Наелектризований струмом високої прекрасної напруги” (О. Гончар). У дожовтневій українській літературній мові вживалася і розвивалася переважно лексика, позв’язана з сільськогосподарським виробництвом (близька до загальновживаної і побутової лексики села): лущіння, громадіння; черезполосиця та інші; також – назви різних сільськогосподарських рослин (коноплі, плоскінь, матірка...) і процесів обробки різних сільськогосподарських продуктів. Виробничо-промислову лексику, пов’язану з добуванням нафти, широко подає І. Франко в численних своїх творах (“Борислав сміється”, “Boa constrictor”, “Бориславські оповідання”). Багату професійну робітничу лексику, лексику праці маємо, наприклад, у такому уривку: “А всі муляри, зайняті кругом на широкій площі: хто тесанням каміння на фундаменти, хто гашенням вапна в двох глибоких чотиригранних вапнярках, усі копатільники, що копали ями під підвалини, теслі, що позаду, мов жовни, цюкали, обтісуючи здоровенні ялиці та дубове делиння, трачі, що різали тертиці ручними пилами, цегляри, що складали в стоси свіжо привезену цеглу, ... – усі зупинилися і перестали робити, мов величезна страшенна машина” (І. Франко, “Борислав сміється”). Виробничо-професійна лексика (як і термінологія) та фразеологія може бути використана для створення гумористичного ефекту, коли вона навмисно вводиться в невластиве їй середовище. Зразок такого застосування цієї лексики дає уривок: “ Соня. – Годі вам про діла балакать. Ходім до нас. З о л о т н и ц ь к и й. – Дорога Софіє Терентіївна, я тут обстрілював позицію: і бомбами, і гранатами, і шрапнеллю – не помагає! Неприятель уперто не здається. Давайте візьмемо його в перехресний вогонь” (І. Карпенко-Карий, “Хазяїн”).

Термінологічні словники

- різновид лінгвістичних словників, що подають значення термінів певної галузі знань. Українська мова має термінологічні словники з багатьох галузей: біології, медицини, математики, літературознавства, мовознавства, геології, спорту тощо. Ці словники є одномовними, двомовними чи багатомовними, наприклад: "Словник лінгвістичних термінів" Д. І. Ганича, С. Олійника (1985), "Словник гідронімів України" (А. П. Непокупний, О.С. Стрижак, 1979); "Російсько-український словник наукової термінології. Суспільні науки" (1994)" "Російсько - українсько-англійський словник правничої термінології. Труднощі терміновживання" (1994).

Складні випадки слововживання

Омоніми становлять неабияку трудність у практиці слововживання. Тому основна вимога до тексту з омонімом - чіткість, виразність, повнота інформації, точність контексту.

Існує також явище міжмовної омонімії – продукт взаємодії близькоспоріднених мов, сплутування однакових за звучанням слів, що позначають різні поняття у різних мовах. Це дало змогу називати міжмовні омоніми "фальшивими друзями перекладача", "підводними рифами у мовленні", "ключами, що відмикають зовсім різну дійсність".

Провокаційна близькість слів – однаковість (чи приблизна однаковість) звучання - створює проблему в міжкультурній комунікації, є причиною двозначних ситуацій або словесною пасткою під час перекладу.

Наведемо приклади з різних слов'янських мов, напр.: польської: pogrzeb (похорон) - погріб (укр.); 

Пароніми

непорозуміння у результаті неправильного вживання слів-паронімів Неправильне вживання слів-паронімів у повсякденному мовленні призводить до непорозуміння, іноді створює комічний ефект (сплутування слів уява/уявлення, компанія/кампанія, плутати / путати; поява незрозумілих слів, замість фотогенічний — фотогігієнічний та ін.).

Ось деякі приклади неправильного слововживання: Стан хворого задоволений (замість задовільний)

Омоніми та пароніми в діловому мовленні

Омоніми - це слова, однокові або подібні за звучанням, але різні за лексичним значенням.

Наприклад, балка - яр з положистими схилами і балка -дерев'яний чи металевий брус для перекриття стелі; порох - пил і порох - вибухова речовина; чайка - птах і чайка - човен.

Отже, омоніми мають однаковий звуковий склад, але зовсім різні за значенням, це різні слова, а не різні значення одного й того ж слова: стан - талія, стан - ситуація, обставини, стан - у техніці.

Омоніми сучасної української літературної мови переділяються на дві групи: повні (прості) і неповні (часткові).

Повні омоніми - це такі слова, які зберігають однакове звучання в усіх граматичних формах: деркач - птах і деркач - стертий віник

(пор. деркача, деркачем, на деркачі). Такі омоніми завжди належать до однієї частини мови.

Серед неповних омонімів вирізняють декілька груп.

Омоформи - різні за значенням слова, однакове звучання яких зберігається лише в окремих граматичних формах: ранком (іменник в орудному відмінку однини і прислівник); мати, поле(іменники) і мати, поле (дієслова); світи (іменник у формі множини) і світи (дієслово наказного способу:Світи, сонечко, яскравіше).

Омофони - слова різні за значенням і написання, але однакові за звучанням: сонце і сон це, лежу (від лежати) і лижу (від лизати), мене (до я) і мине (від минати), проте і про те.

Омографи - слова, однакові за написанням, але різні за значенням і звучанням. Вони розрізняються наголосом: обід і обід (у колесі), мала (прикметник) і мала (дієслово), дорога (прикметник) і дорога(іменник).

Омоніми здебільшого вживаються в художній літературі, народній творчості, в розмовно - побутовому мовленні: Погана та мати, що не хоче дитя мати (Народна творчість). Ними послуговуються для створення дотепних висловів, каламбурів.