Климентій зиновіїв трясця

Климентій Зиновіїв, збираючи милостиню для монастиря, багато блукав Україною, Білорусією, Литвою, Польщею. Свої враження від баченого й пережитого в мандрах він переповів у віршах, які увійшли в рукописну книжку "Вірші. Приповісті посполиті".

Про нерівності людські…

Дивна річ у світі цім навіть і така є:

не однаковий на зріст кожен виростає.

Дивина і те, що хтось велетнем буває,

а старійшинства, однак, влади не тримає.

Дивина, що у людей не подібні лиця,

хоч і мати в них одна,— все-таки різниця.

Дивина, що у людей всякеє волосся,

різна мова, чи б сказать, є різноголосся.

Дивина, що у людей протилежна вдача:

в того — добра і пряма, в того — зла й ледача.

Дивина, що у людей той усе щасливий,

а оцьому, Господи, з горя світ немилий.

Дивина і те, що хтось може силу мати,

другий має, неборак, в немочі лежати.

Дивина і те, що хтось має многі літа,

інший трохи поживе – вже іде зі світа.

Тож про судьби Божі я не візьмусь брехати,

треба названим речам, мабуть, спокій дати.

Зна Господь, що творить Він, що почне творити,

і нема чого про те більше говорити.

Бурлескна література

Бурлеск (від італ. “жартівливий”) - особливий жанр сатиричної літе­ратури. В бурлескних (або травестійних – від фр. перевдягання – перелицювання стилю) творах все навпаки: про поважні, серйозні речі мовиться жар­тома, навмисне знижено, а про речі буденні, звичайні оповідається з надмірною, кумедною патетикою. Бурлеск виник передусім на противагу богословським творам, схоластичним і відірваним від ре­ального життя, тому спершу бурлескні твори були пародіями на різні жанри цер­ковної літератури. За зразок форми бралися, приміром, молитви, церковні гімни чи проповіді, а наповнювалися такі форми подіями, ситуаціями, образами з реально­го життя, близькими і зрозумілими для широкого кола читачів або слухачів. Авторами їх найчастіш бували так звані “мандровані дяки”. Сатиричну “Скаргу дидаскала” складено від учителя школи при Покровській церкві у містечку Коропі на Чернігівщині й до Глухівської сотенної канцелярії (XVII ст.).

Скарга дидаскала

У Глухівську сотенну канцелярію слізно-ридающеє і покорноє моє доношеніє. Коли злокозненний і богоненависний ворог і супостат наш, нарицаємий Тригубій, прийшовши на захід сонця, минулої глибокої ночі напав на дім Божий – школу, тоді вся наша братія во Христі, клірики, аки вівці од вовка роз’яренна, розсипали­ся. Один з них, іменем Парфентій, який є великий богословець, вміє бо Псалтир і Часословець, взявся бігти, глаголя зі слізьми: “Стопи мої направ по слову твоєму да не обпадає мною всякая каналія”. Другий вліз на превиспренняя своя, сиріч на горище, якоже св. мученики Адріан і Наталія, коли втікали від мучителя Нерона. Третій вліз у піч грубную, в ній же невредим пробув, якоже три отроки – Седрах, Мсах і Авденаго – в печі огненній. Я ж, бачачи таке храма Божия розореніє і школи посрамленіє, ревнуючи поревнував і прийняв від печі меч, що є нарицаємий кочер­га, і устромився на нього, богопротивного Тригубія, якоже Давид на Голіафа. Але він, треокаянний, не устрашився нічого і простер на мене сквернії і нечестивії свої руки, взявши мене за возлобіє, терзаючи так і сяк, поки не утрудився і, взявши з рук моїх меч, не токмо сотворив на мені беззаконіє велике, але і лядвія мої сповнилися поруганія, і поверг мене під сідалище стариць, сиріч під лаву, і пішов геть, дивую­чися сотвореному. На ранок стеклися до мене всі ученики мої, і, бачачи мене уничижена і кров’ю зіло обагрена, вельми сетовали, і принісши алавастр мира, що продавався в корчемниці, трохи мене тим ізцілили, бо їв, і пив, і укріпився. Сего ради, о всемилостивейшая госпоже, сотенная Глухівська канцеляріє, ваше висо­коблагородіє! Із глибини душі взиваю, молюся і вас умилостивляю, оскільки плоть моя змінилася, і кості мої сокрушилися, і я, аки сіно, ізсох: оного богопротивного Тригубія покорнійше прошу предать у мої руки, да восприємлет він од мене воздаяніє по нечестивому ділу його.

О цім просіть усерднійший богомолець і раб Божий Бреус, школи коропської Покровської дидаскал

превиспренняя своя – на горище,

сиріч - тобто

ревнуючи поревнував – старанно все об­міркувавши

їй возлобіє – за чуб, за чуприну

лядвія – бедра

сідалище стариць - місце, де сидять жебрачки

сетовали – переживали, тужили

алавастр – баночка

миро – запашна олія, яку використовують у християнських церковних обрядах

“алавастр мира” – це насправді пляшка горілки, якою і “ізцілився” побитий.

Сковорода Г.С. Басни Харковскія. Басня 27.

ПЧЕЛА и ШЕРШЕНЬ

- Скажи мнѣ, Пчела, для чего ты столь глупа? Знаешь, что трудов твоих плоды не столько для тебя самой, сколько для людей полезны, но тебѣ часто и вредят, принося вмѣсто награжденія смерть, однак не престаете дурачитись в собираніи меда. Много у вас голов, но безмозгіе. Видно, что вы без толку влюбилися в мед.

- Ти високій дурак, господин совѣтник, - отвечала Пчела. – Мед любит ѣсть и медвѣдь, а Шершень тоже лукаво достает. И мы бы могли воровски добывать, как иногда наша братия и дѣлает, если бы мы только ѣсть любили. Но нам несравненно большая забава собирать мед, нежели кушать. К сему ми рождены и не перестанем, поколь умрем. А без сего жить и в изобиліи меда есть для нас одна лютѣйшая смерть.

С и л а. Шершень есть образ людей, живущих хищеніем чуждаго и рожденных на то одно, чтоб ѣсть, пить и проч. А пчела есть герб мудраго человѣка, в сродном дѣлѣ трудящагося. Многіи шершни без толку говорят: для чего сей, напримѣр, студент научился, а ничего не имѣть? На что-де учитись, если не имѣть изобилія?... Не разсуждая слов Сіраха: "В е с е л і е с е р д ц а – ж и в о т ч е л о в е к у", и не разумѣя, что сродное дѣло есть для него сладчайшее пиршество. Взгляньте на правленіе блаженныя натури и научитеся. Спросите вашу борзую собаку, когда она веселѣе? – Тогда, - отвѣчает вам, - когда гоню зайца. Когда вкуснѣе заец? – Тогда, - отвечает охотник, - когда ганяю.

Взгляньте на сидящаго перед вами кота. Когда он куражнѣе? Тогда, когда цѣлую ночь бродит или сидит возле норохи, хотя, уловивши, и не ѣст мыши. Запри в изобиліи пчелу, не умрет ли с тоски в то время, когда можно ей лѣтать по цвѣтоносным лугам? Что горестнѣе, как плавать в изобиліи и смертно мучитись без сроднаго дѣла? Нет мучителнѣе, как болѣть мыслями, а болят мысли, лишаясь сроднаго дѣла. И нѣт радостнѣе, как жить по натурѣ. Сладок здѣсь труд тѣлесный, терпенье тѣла и сама смерть его тогда, когда душа, владычица его, сродным услаждается дѣлом. Или так жить, или должно умерѣть.

( З книги: Історія української культури: Зб. Матеріалів і документів / Упоряд. Б.І.Білик, Ю.А.Горбань, Я.С.Калакура та ін.; За заг. ред. С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. – К., 2000. – С.154-155)