2. Радянська українізація та культурна революція. Освіта та наука.

Перемога радянської влади в Україні призвела до того, що всі досягнення в галузі українізації були визнані контрреволюційними, націоналістичними та ворожими народу. В 1919 та на початку 1920 р. бували випадки, коли вживання української мови та вишиваної сорочки могли стати вагомими аргументами для звинувачення в петлюрівщині, і людину могли просто розстріляти. Але масове поширення повстанського руху в Україні примусили більшовиків переглянути свою національну політику в Україні, й не тільки в Україні. В 1923 р. було ухвалено рішення про коренізацію в національних республіках, в Україні вона легально отримала назву українізації. Радянська українізація повторювала курс національних урядів, хоча під новими, марксистськими прапорами, і повинна була створити ілюзію національного характеру радянської влади в Україні. Насправді, імперська Москва не збиралася впроваджувати цей курс “всерйоз та надовго”. В той же час націонал-комуністи в Україні наївно повірили в довгочасність цієї політики і ретельно взялися запроваджувати її в життя. Радянська українізація пройшла три етапи: 1)1923-1925 = початок; 2)1925-1928 = піднесення, 3)1928-1933= згортання (“постишевщина”). Її послідовно здійснювали наркоми освіти УСРР Г.Гринько (1920-1925), О.Шумський (1925-1927), М.Скрипник (1927-1933).

Українізація, запроваджена українськими національними урядами, а згодом радянська українізація, спричинила національний ренесанс, який охопив усі галузі української культури. Але вже 1933 року Сталін розпочав тотальний наступ на українську культуру, який супроводжувався винищенням української інтелігенції. Досягнення українізації були зведені майже нанівець. З подачі українського літератора Ю.Лавріненка період цей увійшов в історію, як період “Розстріляного Відродження”.

Разом з тим, треба відзначити, що за радянської влади були зроблені певні досягнення в галузі освіти та науки. Була ліквідована неписьменність, запроваджена обов’язкова загальна, а згодом середня освіта, безкоштовне навчання, до навчання залучені діти незаможного населення. Але масовість навчання супроводжувалася зниженням його якості, негативною була тотальна ідеологізація усього культурного життя, в тому числі освіти.

Радянська влада продовжила роботу гетьманату по створенню ВУАН, і радянська історична література починала її історію лише з лютого 1919 р. Значний внесок у розвиток науки зробили українські академіки.

Природничі науки:

Володимир Вернадський (1863-1945) – засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології. З 1909 академік Російської АН, проф. Московського у-ту. В 1918 очолив Комісію для вироблення законопроекту про заснування Української Академії Наук в Києві і став її першим президентом. В 1921 р. повертається з України в Росію, в 1922-1939 рр. директор Радієвого Ін-ту в Ленінграді, в 1923-1926 рр. читав лекції в Празі та Сорбонні (Париж), член багатьох академій.

Олександр Палладін (1885-1972), біохімик, засновник української біохімічної школи, академік ВУАН (1929), президент ВУАН (1946-1962).

Володимир Кістяківський (1865-1952), фізико-хімик, в 1903-34 професор Ленінградського політеху, в 1918 працював в Києві, обраний академік ВУАН, праці з електрохімії, колоїдній хімії, теорії розчинів, корозії металів.

Лев Писаржевський (1874-1938), хімік, електронна хімія, електронна теорія каталізу, академік ВУАН з 1925.

Сергій Реформатський (1860-1934), хімік-органік, професор Київського ун-ту, підручник “Початковий курс органічної хімії”.

Володимир Яворський (1876-1942), хімік-органік, створив київську наукову школу органіків, академік ВУАН з 1934 р.

Микола Крилов (1879-1955), математик, математична фізика, нелінійна механіка, академік ВУАН з 1922 р.

Дмитро Синцов (1867-1946), математик, академік ВУАН з 1939 р.

Євген Патон (1870-1953), електрозварювання та мостобудування, академік ВУАН з 1929 р.

Володимир Липський (1863-1937), ботанік, вивчав рослини Середньої Азії, Кавказу, України, народився на Волині, в 1894-1917 праця в Санкт-Петербурзі, Києві, Одесі, з 1928 р. директор Одеського Ботанічного саду, президент ВУАН в 1922-1928 рр.

Олександр Фомін (1871-1935), ботанік, праці з систематики рослин, флористиці Кавказу, Сибіру, Далекого Сходу, України, академік ВУАН з 1921 р.

Микола Кащенко (1855-1935), біолог, ембріологія, гістологія, акліматизація рослин, академік ВУАН з 1918 р.

Володимир Гамалія (1859-1949), мікробіолог та епідеміолог, довів вірусну природу чуми великої рогатої худоби, проблеми імунітету, з 1940 р. почесний член АН СРСР.

Данило Заболотний (1866-1929), мікробіолог та епідеміолог, в 1929 організував Ін-т мікробіології, президент ВУАН (1928-1929).

Олександр Богомолець (1881-1946), патофізіолог. В 1931 р. створив Ін-т експериментальної біології та патології, Ін-т клінічної фізіології. В 1906 р. закінчив Новоросійський ун-т, де працював під керівництвом Підвисоцького, Тарасевича, Вороніна. До 1911 р. асистент, приват-доцент кафедри загальної патології Новоросійського ун-ту, академік ВУАН з 1929 р., в 1930-1946 рр. її президент.

Володимир Філатов (1875-1956), офтальмолог, з 1921 р. професор Одеського медіну, директор Українського експериментального Ін-ту очних хвороб та тканинної терапії з 1936 р., академік .ВУАН з 1939 р.

Микола Стражеско (1876, Одеса - 1952), терапевт, кардіологія, діагностика, внутрішні органи, академік ВУАН з 1934 р.

Авксентій Корчак-Чепурківський (1857-1947), гігієніст та епідеміолог, академік ВУАН з 1921 р.

Соціально-економічні науки:

Кость Воблий (1876-1947), економ-географ, автор першого підручника “Економічна географія України” (1919), в 1942-1947 рр. директор Інституту економіки, віце-президент ВУАН (1928-30).

Михайло Птуха (1884-1961), економіст, статистик, демограф, академік ВУАН з 1920 р.

Історико-філологічні науки:

Дмитро Багалій (1857-1932), історик, автор “Історії Слобідської України”, ”Нарису історії української історіографії”, ”Український мандрівний філософ Сковорода”, член комітету по створенню ВУАН, академік ВУАН з 1918 р., перший голова історико-філологічної секції.

Агатангел Кримський (1871-1942), філолог, сходознавець, автор творів “Історія Персії та її писемності”, ”Хафіз та його пісні”, ”Персидський театр”, “Історія Туреччини та її писемності”, один з організаторів ВУАН, її беззмінний вчений секретар.

Микола Василенко (1877-1935), правник, праці з історії України та історії права, член ТУП, співробітничав в журналах “Киевская старина”, “Записки о-ва Нестора-Летописца”, обраний приват-доцент Київського ун-ту, але позбавлений права викладати, член колегії Генерального Суду (1918), міністр освіти за гетьмана, створював ВУАН, українські університети, академік ВУАН з 1918 р., голова соціально-економічного відділу, в 1924 р. на процесі “Центра Дії” засуджений на 10 років, але амністований, усунений з ВУАН у 1929 р.

Михайло Слабченко (1882-1952), історик, народився під Одесою, закінчив Новоросійський ун-т, проходив стажування у Парижі, автор 4-томної “Організації господарства України від Хмельниччини до світової війни”, проф. Одеського ІНО, академік ВУАН з 1929 р., арештований у справі СВУ.

Олександр Оглоблін (1899-1992), історик, історіограф та археограф, автор понад 1000 наукових праць, під час нацистської окупації протягом місяця був бургомістром Києва, після війни в еміграції у США.

В.Юринець, філософ, народився в Галичині, навчався у Львівському ун-ті, Відні, Парижі, Берліні. У Парижі здобув звання доктора філософії. В 1925 р. очолив Ін-т філософії, викладав філософію у вузах Харкова. Відомий працями з історії філософії, гегельянства, фрейдизму.

Микола Сумцов (1854-1922), фольклорист, етнограф, літературознавець, академік ВУАН з 1918 р.

Володимир Гнатюк (1871-1926), фольклорист, етнограф, академік ВУАН з 1924 р.

Андрій Лобода (1871-1931), фольклорист, етнограф, літературознавець, академік ВУАН з 1922 р., очолював Етнографічну комісію ВУАН.