2. Література й театр на тлі нових національних та соціальних реалій.

В Україні після 1917 року з’явилася велика кількість різних літературних та мистецьких напрямків. Поряд з старшим поколінням, які продовжували творити переважно у реалістичній манері, виступають митці, які бачать своє завдання не у відтворенні, а у творенні нової реальності.

Нова влада виявилась одразу неприхильною до плюралізму у ставленні до нових цінностей. Однак перше десятиліття післяреволюційної доби відкривало шлях новаціям суто мистецького призначення.

У перші пореволюційні роки мала місце й певна свобода існування різних за ідейно-мистецьким спрямуванням видань. Виходили видання «Літературно-критичний альманах» (до 1918 р.) і журнал «Музагет» (єдиний номер його вийшов 1919 p.), які присвячувалися наймодернішим творам. Водночас існують видання, присвячені новій революційній літературі – журнали «Мистецтво» (1919 – 1920), «Шляхи мистецтва» (1921 – 1923), збірники та альманахи «Червоний вінок» (1919), «Гроно» (1920), «Жовтень» (1921), «Вир революції» (1921), «Буяння» (1921) тощо.

Різні мистецькі уподобання породжували велику кількість мистецьких спілок. Активними членами «Плугу» були С. Пилипенко (голова), Д. Бедзик, А. Головко, Г. Епік, Н. Забіла, О. Копиленко, В. Минко, П. Панч та ін. До організації робітничих письменників «Гарт» належали В. Еллан-Блакитний (голова), І. Дніпровський, М. Йогансен, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. У Донбасі об'єднання пролетарських письменників називалося «Забой».

Поступово на чільне місце в літературі виходили професіонали літературної справи, які належали до значно менш масових тогочасних угрупувань – футуристи (які 1927 р. прибрали назву «Нова генерація»), неокласики, група «Ланка» (пізніше «Марс» – «Майстерня революційного слова»). Вихідці з окупованих Польщею земель (Д. Загул, А. Турчинська, В. Бобинський, М. Кігура та ін.) утворюють групу «Західна Україна» (1926). Письменники-конструктивісти - групу «Авангард». На руїнах «Гарту» виникають ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927) та ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1926). Молоді письменники-комсомольці об’єднуються в організацію «Молодняк» (1927)

Український символізм, виявлений у раннього П. Тичини, а також у Євгена Плужника та ін., сформувався протягом 1917 – 1919 pp., мав свою групу («Біла студія») і мистецькі трибуни (вже згадувані «Літературно-критичний альманах», журнал «Музагет»), чільних представників — Д. Загул, Я. Савченко, В. Ярошенко, О. Слісаренко, В. Кобилянський,

«Лівизна» чи навіть «ультра лівизна» футуристів йшла від захопленості урбанізованим світом — світом нової техніки, великих швидкостей, динамізму життя. Крайні представники футуризму проголошували смерть минулому мистецтву. Як хвала революційній бурі сприймалися поезофільми та ревфут-поеми «Тов. Сонце», «Весна», «Степ» (1919) М. Семенка. У різних модифікаціях футуризм проіснував понад десятиріччя.

Група неокласиків включала визначних майстрів слова — М. Зерова, М. Драй-Хмару, М. Рильського, П. Филиповича, О. Бургардта. Ідеологом неокласиків вважають Миколу Зерова, хоча група не була організаційно оформленою, але стихійно їх єднала висока освіченість, повага до культурної спадщини, зокрема, античної. Вони свідомо відмітали від української культури інерцію простацтва, схиляння до бурлеску і копирсання в побутово-етнографічному матеріалі, сентиментальність, розчуленість.

До великих шанувальників вибагливого поетичного слова і європейського коріння в українській культурі, треба віднести й визначного поета Євгена Маланюка, який був змушений (як старшина армії УНР) емігрувати. Збірки його тонких поезій («Стилет і стилос», «Гербарій», «Земна Мадонна») до 90-х років на Україні не друкувалися.

Революційно-романтичну тему знаходимо у поетів, яким імпонувала буремність доби можливості, які відкривала революція перед людиною (В. Сосюра - «Червона зима», «Навколо», «Удари молота і серця; П.Тичина – «В Космічному оркестрі»). До неоромантиків належали й Микола Бажан, й прозаїк Юрій Яновський.

У Західній Україні досить відомими у цей час є поети Богдан-Ігор Антонич («Привітання життя»), О. Ольжич («Ріньє»), Святослав Гординський («Барви і лінії», «Буруни», переспів «Слова о полку Ігоревім»), Наталя Лівицька-Холодна («Вогонь і попіл»), О. Турянський (поема в прозі «Поза межами болю») та інші. Вони гуртувались навколо таких журналів і газет, як «Літературно-науковий вісник», «Дзвони», «Поступ», «Ми», «Наша культура», «Діло» (із літературним додатком «Назустріч»).

Великий вплив на тогочасну молоду прозу мав письменник Микола Хвильовий, неофіційний ідеолог ВАПЛІТЕ М. Хвильовий виступав проти засилля в літературі примітиву, кидає гасло «Геть від Москви», маючи на увазі необхідність культурної переорієнтації на «психологічну Європу».

Кампанія гонінь була зініційована літературною дискусією (1925 – 1928), в якій літератори відстоювали своє художнє і мистецьке кредо. У 1926 році в резолюції пленуму ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації», а у 1927 р. – і Політбюро – «Політика партії в справі української художньої культури»–– вже чітко окреслено межі: творення радянської літератури можливе лише на основі зв'язку її з соціалізмом.

Під кінець двадцятих років значні досягнення мають театр і кіно. На екранах з'являються перші фільми геніального режисера Олександра Довженка – «Звенигород», «Арсенал», «Земля».

Лесь Курбас, реформатор театру, створивши мистецьке об’єднання «Березіль», розірвав рамки певного провінціалізму, що був властивий українській сцені на початок XX століття, спрямував свої зусилля у бік «естетичного театру». «Молодий театр» (1916) виголосив у своєму «маніфесті» про «поворот до Європи», характерний на той час для всієї української духовної орієнтації, про розрив з традицією побутового театру, з етнографічним реалізмом, який паралізує творчість і насаджає шаблон; в новому акторі інтелект має сполучатися з високою акторською технікою й фізичним тренажем. Новий театр мав відповідати стилеві часу, якого слід шукати у символізмі й класицизмі, а також у філософському інтуїтивізмі.

Першою програмною роботою Л. Курбаса стала вистава «Цар Едіп». Головним на сцені було відчуття хаосу і темряви, що насуваються, пошук сил у собі, щоб їм протистояти. Курбас повернув хорові справді давньогрецьку роль: хор ніби акцентував ті чи інші порухи душі Едіпа, був відлунням переживань персонажів, експресивність пластики хору створювали могутню трагедійну напругу, відбивали сучасний неспокійний світ.

Іншою експериментальною виставою того ж 1918 р. був «Вертеп» – самобутня з національного боку вистава. В постановці «Гайдамаків» за Т. Шевченком особливої уваги тут заслуговує знову хор, який був голосом народу, гомоном юрби, авторським голосом.

Український реформатор театру мріяв про організацію єдиної всеукраїнської театральної академії та відкриття в ній різних студій: танцю, пантоміми, фізичної культури, декламації, музеїв – театральних, музичних інструментів, давньої української книги, живопису, різьбярства; школи нових драматургів; інституту української режисури, бібліотеки світової драматургії. Режисер продовжує пошуки асоціативності сценічних дій (як у виставі «Газ», де вибух газу передано миттєвою композицією з людських тіл, що нагадувала піраміду, поруч з якою розкидані окремі людські фігури).

Новий репертуар в театрі «Березіль» пов’язаний з драматургією Миколи Куліша. Переломною стала вистава «Народний Малахій». Курбас з великою силою зобразив убогий світ міщанства, холодний бюрократизм державних урядовців, монотонність стандартизації життя.

Наступною п'єсою Куліша стала комедія «Мина Мазайло» – про захист українським міщанином свого зрусифікованого обличчя. Розголос мала прем’єра п’єси І. Микитенка «Диктатура» (1930). Але почалися атаки на «Березіль», які завершилися вимогами від Курбаса засудити діяльність ВАПЛІТЕ, Хвильового та Скрипника. Курбас відмовився та закінчив своє життя у таборі на Соловках.