19 Протестантизм

. Основна догматика протестантизму зводиться до наступних положень:

- догмат про виправдання єдиною вірою. Ні добрі справи, ні заслуги перед Церквою не можуть гарантувати людині спасіння душі. На цьому шляху людині може допомогти лише релігійна віра в спокутну жертву Христа;

- догмат про милосердя Боже. Господь, будучи турботливим і милосердним, готовий зрозуміти і простити кожного, незважаючи на ступінь гріховності;

- визнання абсолютного авторитету Біблії як єдиного джерела віри у Бога.

Протестантизм сформулював нові принципи віровчення:

1. Принцип «загального священства». Він реалізується в усуненні привілейованого становища духівництва як посередника між Богом і людьми. Протестанти проголошували право кожного віруючого не тільки самостійно читати, але й тлумачити Біблію.

2. Принцип спрощення Церкви. У протестантизмі скасовані всі зовнішні і внутрішні прикраси й ікони, пишність богослужіння.

Протестантизм виступає за спрощення та здешевлення культу, відкидає молитву за померлих, поклоніння Богородиці і святим, почитання мощів, ікон та інших реліквій. На перший план богослужіння висувається проповідь. Богослужіння ведеться на народних мовах, складається з проповіді, співу молитовних гімнів і читання Нового Заповіту. Протестантизм відкидає розподіл віруючих на духовенство і мирян – тобто, кожен віруючий може звернутися до Бога без посередників.

3. Принцип «мирського аскетизму», відповідно до якого віруючий у протестантизмі – це людина, що усвідомлює гріховність своєї природи і через молитву прохає Бога про порятунок. А щоб він прийшов (а порятунок – це дар Божественної благодаті), молитва мусить бути підсилена сумлінним виконанням мирських справ, оскільки за мірою такої сумлінності Бог судить про міць віри і бажання порятунку. Тобто, всі сфери життєдіяльності людини розглядаються як різноманітні форми служіння Богу.

Виокремлюють два етапи в розвитку протестантизму: перший – ранній (XVI ст.), пов'язаний із появою лютеранства, кальвінізму й англіканства, другий – пізній, або постреформаційний (кінець XIX – початок XX ст.), пов'язаний з виникненням методистів, баптистів, квакерів, мормонів, адвентистів, свідків Єгови, п'ятидесятників.

Стосовно таїнств більшість протестантів визнають лише хрещення і євхаристію. Вбрання церков спрощено, богослужіння зведено до проповідей, молитов, співу. Відкинуто поклоніння іконам, мощам, святим. Таким чином, підсумовуючи вище сказане, можемо наголосити, що протестантизм сформував нові принципи віровчення.

Зводяться вони до наступного:

1) спасіння особистою вірою;

2) священство усіх віруючих;

3) непорушний авторитет Біблії;

4) заперечення верховної влади Римського папи;

5) невизнання культу святих;

6) скасування чернецтва;

7) скорочення кількості релігійних свят;

8) церква визнає зверхність державної влади.

Три ранні напрями протестантизму – англіканство, лютеранство, кальвінізм.

Англіканство – державна церква Англії, виникла всередині ХVI ст., коли англійський король Генрі VIII, який вступив у конфлікт з папством, заклав основи самостійної національної церковної організації. Це в свою чергу свідчило, що з усіх течій протестантизму англіканство виділяється найбільшою близькістю до католицизму. Ця близкість простежується у церковній ієрархії, і існування трьох ступенів священства (диякон, священик, єпископ, крім того до перших двох ступенів стали допускати й жінок). Авторитетом є Біблія (Новий і Старий Заповіт). Англіканство визнає католицьке філіокве, заперечує зверхність папи, спасіння відбувається особистою вірою, англіканське богослужіння проводиться національною мовою, зберігаючи стару католицьку месу зі складною обрядовістю та урочистістю. Заперечується вчення про перевтілення на богослужінні хліба і вина на тіло і кров Христа, а також чистилища, безшлюбність (целібат), чернецтво.

Характерною особливості віровчення і культу є поєднання католицького догмату про спасенну місію церкви з протестантським вченням про спасіння особистою вірою.

Першим єпископом Церкви є архієпископ Кентерберійський, він же вважається фактичним главою, в той час як король – лише номінальний глава Церкви.

Лютеранство – одна з основних і найбільша за послідовниками течія протестантизму. Ця течія названа в честь її засновника Мартіна Лютера. Доктринальне положення лютеранства зафіксоване у «Книзі згоди». Лютерани, як і більшість християн, сприймають вчення про Святу Трійцю, божественну і людську природу Ісуса Христа. В лютеранській церкві, що названа так на честь засновника Мартіна Лютера, зберігся єпископат, признається 2 таїнства: хрещення та причастя, в храмах нема ікон та розп`ять. Центральне місце в богослужінні займає проповідь.

Характерними особливостями віровчення і культу є:

Кальвінізм – одна з основних течій протестантизму. Виникає в 30-х роках XVI ст. у Франції. Засновник Жан Кальвін. В основі кальвіністського вчення лежить інтерпретація Біблії. Священне Писання розглядається як слово Боже. Відкинуто всі зовнішні атрибути культу – вівтар, ікони, свічки, хрест. Проповідь – центральний момент богослужіння, включає спів псалмів та молитов.

Баптизм – одна з численних течій протестантизму, яка відокремилася від кальвінізму. Засновник Джон Сміт.

Баптизм підтримує більшість основних положень ортодоксального протестантизму:

- визнають доктрину про Божественну Трійцю, воскресіння і вознесіння Ісуса Христа та його другий прихід;

- віра – основний критерій спасіння;

- визнають загальне священство;

- заперечують посередництво між Богом і людиною;

- єдиним джерелом віри визнають Біблію.

П'ятидесятники – течія протестантизму, яка виникла наприкінці XIX ст. В основі вчення покладено біблійний сюжет про сходження Духа Святого на апостолів Христа. Більшість догматів є водночас елементами культу. Основна ідея – безпосереднє спілкування віруючого з Богом унаслідок хрещення Святим Духом, після чого вони одержують особливі духовні дари.

Свідки Єгови – течія пізнього протестантизму, що виникає в США, відокремившись від адвентизму наприкінці XIX ст. Її заснував Ую Руссель. 1884р. в штаті Пенсільванія було зареєстровано керівний орган нової організації – «Товариство Вартової Башти, Біблії і Брошур», яка 1931р. була перейменована в теперішню назву «Товариство Свідків Єгови».

Визнають одного Бога – Єгова. Ісус Христос є першим творінням Бога, Дух Святий не є іпостасією Бога, а розглядають його як діючу силу.

Адвентисти (в перекладі означає: пришестя). Течія протестантизму, що виникла у 30-х рр. ХІХ ст. у США. Засновник Вільям Міллер.

20 Біблія

Бі́блія — священна книга християнства, яка поділяється на дві частини: Старий Заповіт і Новий Заповіт — і складається з окремих книг, написаних різними авторами (після канону їх налічується 66). Сама книга, яку називають «Біблія», складається із двох основних частин — це Старий Заповіт і Новий Заповіт. В основі назви «Заповіт» (від гебрейського «berit» — угода, договір, союз, заповіт) лежить ідея угоди Бога з усім людством: у Старому Заповітірозповідається про союз Бога із єврейським народом; у Новому Заповіті — про союз Бога з людством через Ісуса Христа.

Для християн священними є обидві частини Біблії. Проте для євреїв, прихильників іудаїзму, — священною лише перша частина і тому вони взагалі не користуються терміном «Старий Заповіт». Натомість виділяють три частини Святого Письма:

Тора) — «Вчення» або «П'ятикнижжя Мойсеєве»;

Невіім— «Пророки»; та

Кетувім— «Писання».

Поєднання початкових літер цих назв творить акронім (івр. תנ"ך), який читається як «ТаНаХ». «ТаНаХ» — і є назвою єврейського (іудейського) Священного Тексту.

Залежно від згрупування біблейських текстів, іудейська Біблія налічує у своєму складі 22, 24 або 27 книг.

Книжки Старого Заповіту були перекладені вперше на грецьку мову за єгипетського Птоломея Філадельфа (283—247 до Р. Хр.) 72 єврейськими мудрецями, і тому цей переклад носить назву Септуаґінти — Семидесятки (Переклад семидесяти). Новий Заповітбув написаний давньогрецькою мовою. У IV столітті все Писання було перекладено на латинську (382—405) Святим Єронімом. Цей латинський переклад відомий під назвою Вульґати (найстарший друк — 1462 р. в Майнці). Сама назва Біблії означає з грецького власне — «книги» і почала прикладатися до Святого Писання тільки десь з кінця III — початку IV століть. До України Святе Письмо прийшло у X столітті у так зв. церковно-слов'янській мові, але то не була вся Біблія, а тільки Новий Заповіт, а з нього Євангелія (найстарший текст з 1092 р. переховується в Рум'янцівському музеї в Москві, далі — Бучацьке з XIV ст., переховувалася в монастирі оо. Василіян у Львові), та окремі твори Старого Заповіту (головно Псалтиря).

Першою друкованою книгою зі Святого Письма був у нас Апостол, видання Івана Федорова (Львів, 1574 р.), а першим виданням всього Святого Письма була Острозька Біблія 1581 року.