83. Т.Шевченко - громадсько-політичний діяч.

Велика заслуга в розповсюдженні ідей братства належить творам Т. Г. Шевченка, «думи» якого належали не лише сучасникам, а й «ненародженим». Син кріпака, внук гайдамаки, Шевченко виніс зі своєї батьківщини, Звенигородщини, глибокі традиції боротьби за волю і жагуче її бажання. Там, на краю степів, де живі були ще спомини про козаччину, доживали віку очевидці Коліївщини, майбутній поет інстинктивно зрозумів минуле. Його пристрасна поезія виходила за межі локального патріотизму та оплакування героїчного минулого. Вона будила національні почуття і давала бачення майбутнього українському народу.

У 1843-1845 pp. Тарас Григорович написав свої революційні поеми «Сон», «Кавказ», «Великий льох», «І мертвим, і живим...», «Заповіт». Звинувачуючи у поневоленні України російських царів та імператорів, Шевченко відкидає ідею нероздільності Малої і Великої Росії та лояльності до імператорів. Ніколи раніше українські інтелектуали так не протестували проти російського гноблення України. Всіма своїми творами Шевченко відстоював національне і соціальне визволення українського народу, його державність і незалежність. Увесь наступний український національний рух тією чи іншою мірою пов´язаний з творчістю поета, а його мученицька доля надихала на боротьбу, багато поколінь українців.

84.Суть найбільших релігійних конфесій в сучасній Україні. Суть проблем, які мають місце в міжконфесійних стосунках.

Історія і практика християнства та інших релігійних течій в Україні за останні роки стали предметом гострої полеміки як серед світських аналітиків, так і богословів, священнослужителів та парафіян. Розбудова незалежної Української держави виявила тяжку історичну спадщину, що дісталася Україні в царині церковного життя та державно-церковних стосунків. Уся наша історія переповнена спробами ви­користання церкви як фактора геополітичних змін, етатистськими виявами держави щодо церкви, нама­ганням відродити церкву, яка б стверджувала національну самобутність народу та його природне право на свободу, а також спробами її нищення, нівелювання та уніфікування. Сьогодні різні політизовані організації або їх члени, порушуючи Конституцію, внутрішні закони релігійних общин і церкви, втручаються в суто релігійну сферу, проголошуючи об'єктами своїх інтересів специфіку богослужіння церковних общин, їхню конфесійну належність, що викликає численні протести віруючих. Така практика полегшується тим, що широким колам населення України майже нічого не відомо про історію і сучасне становище тих чи інших церков, нетрадиційних конфесій, які діють на терені країни, про їхнє, так би мовити, національне і політичне обличчя. Брак необхідних знань з історії вітчизняної релігії та національної церкви не дає можливості завжди компетентно орієнтуватися в сучасних релігійноцерковних проблемах. Завдяки певній нормалізації державно-церковних стосунків, створенню реальної бази для функціонування релігійних організацій, загальній демократизації українського суспільства відбувається бурхливий процес відродження релігійно-церковного життя. За роки існування незалежної України динаміка зростання релігійних організацій наступна: Найбільше новоутворених релігійних громад з'явилося в минулому році в Автономній Республіці Крим (143), Київській (з м. Києвом) — 80, Донецькій (65), Вінницькій (55) та Хмельницькій (53) областях. На сьогодні Україна — багатоконфесійна держава, де офіційно (на 01.01.99 р.) діє більше 21 тис. релігійних громад, 82 конфесії, напрямів і тлумачень. Найпомітнішими серед них є: Українська православна церква (УПЦ), Українська православна церква — Київський патріархат (УПЦ-КП), Українська автокефальна православна церква (УАІЩ), Українська греко-католицька церква (УГКЦ), Римсько-католицька церква (РКЦ), євангельські християни-баптисти (ЄХБ), християни віри євангельської (ХВЄ), адвентисти сьомого дня (АСД), свідки Єгови, а також мусуль­манська, реформатська та іудаїстська церкви, що становлять 97,1 % всієї релігійної мережі України. Найвпливовішою складовою релігійного життя залишається православ'я. Загалом воно об'єднує близько 11,5 тис. громад, що становить 54 % загальної кількості релігійних об'єднань. Суть проблем: В Україні відсутні спеціалізовані соціологічні дослідження, які б містили аналіз усієї повноти міжконфесійної взаємодії. Громадська думка не завжди корелює із реальним станом речей. Якщо, наприклад, послуговуватися виключно уявленнями населення, то складеться враження, що АРК в аспекті наявності міжконфесійної напруги та державно‑церковних непорозумінь – найбільш стабільний регіон. Але це зовсім не відповідає дійсності. Також потрібно зауважити, що масова свідомість недооцінює дестабілізуючого впливу міжконфесійних суперечностей. Окремі пункти соцопитувань підтверджують висновки, зроблені фахівцями з питань суспільно-релігійних та державно‑церковних відносин. Зокрема, це стосується визнання: 1) високого рівня толерантності і терпимості українців; 2) не безпроблемності міжконфесійних взаємин в Україні; 3) поступового зменшення кількості конфліктів на конфесійній карті нашої держави; 4) превалювання політичної складової та почастi особистих амбіцій ієрархів у якості джерела міжрелігійних та міжцерковних непорозумінь.

85. Зовнішня політика української держави в умовах незалежності. . Зовнішня політика України — стратегічний підхід української держави до відносин з іноземними державами, співпраці з міжнародними організаціями, просування своїх національних інтересів та захисту прав своїх громадян та української діаспори за кордоном. Підводячи підсумки зовнішньої політики України з моменту проголошення її незалежності до початку XXIст., маємо зазначити, що за цей час попри всі негаразди та проблеми було досягнуто вагомих результатів. Головним з них, безумовно, є те, що Україна відбулася як незалежна держава, як загальновизнаний суб'єкт міжнародних відносин. У політичному сенсі наша держава користується авторитетом ініціативного, самодостатнього і конструктивного учасника міжнародного життя. Свідченням цього був, зокрема, вступ України до Ради Європи, активна участь у миротворчих операціях, утвердження України як одного з регіональних лідерів, її участь у Центральноєвропейській ініціативі, ОЧЕС, Раді держав Балтійського моря, обрання непостійним членом Ради Безпеки ООН, головування України у цьому поважному міжнародному органі тощо. Говорячи про проблеми та перспективи української зовнішньої політики, слід насамперед наголосити, що сприяння піднесенню міжнародного іміджу України - справа й завдання не тільки зовнішньої політики. Остання не може існувати відірвано від політики внутрішньої. Heтільки зовнішня політика має ефективно працювати на внутрішню, але й остання має працювати на зовнішню політику. Це одна з головних передумов ії ефективності, а, отже, й зміцнення міжнародного авторитету нашої держави.