78Запровадження економічних реформ в Україні у другій половині 60-х початку 80-х рр. Та їх невдачу.

Спроби М. Хрущова послабити владу партійної бюрократи, бодай частково обмежити матеріальні привілеї номенклатурної еліти, децентралізувати управління економікою зумовили його падіння. 14 жовтня 1964 р. пленум ЦК КПРС обрав Першим секретарем ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, посереднього політика, колишнього партійного функціонера з Дніпропетровщини. Пленум звинуватив Хрущова у суб'єктивізмі і волюнтаризмі, адмініструванні й поспішному експериментуванні, недооцінці економічних законів соціалізму, порушенні норм партійного життя, принципів партійного керівництва. Гостра критика економічної політики М. Хрущова зобов'язувала нове керівництво розробити власну концепцію розвитку економіки. Почали з сільського господарства, зокрема, з принципів закупівлі продукції: твердого планування, збільшення заготівельних цін, доплат за надплановий продаж, підвищення матеріальної заінтересованості селян. Ці заходи дещо пожвавили сільськогосподарське виробництво, але суттєво вплинути на стан справ не могли. Адже вони не змінювали виробничих відносин на селі, за якими селянин залишався підневільним. Майже узаконена система розкрадання, зневага до збереження вирощеного доповнювали непривабливу картину колгоспно-радгоспного буття. Низька ефективність колективізованого й одержавленого господарювання на селі особливо яскраво виявляється при порівнянні його продуктивності з віддачею особистих підсобних господарств. Займаючи лише 5,8% земельних угідь України, останні, наприклад 1970 р., забезпечили майже три чверті загального виробництва картоплі, третину — молока, овочів, м'яса (у тому числі свинини — близько половини), 61,9% яєць. Брежнєвська аграрна політика була "одностайно" підтримана партійним керівництвом України як єдино правильний шлях, однак сільське господарство не досягло передбаченого рівня. Причини вбачалися у повільній реалізації вказівок, послабленні контролю, зниженні відповідальності за доручену справу, поверховості керівництва. До з'ясування істинних факторів відставання села було ще далеко. Програма економічної реформи в промисловості одним з перших кроків передбачала ліквідацію раднаргоспів, що означало обмеження прав союзних республік і їх територіальних органів, відновлення всевладдя союзних міністерств. 90% підприємств республіки підпорядковувались Москві. У розпорядженні уряду УРСР залишилась фактично лише місцева промисловість. Жовтневий (1965 р.) пленум ЦК Компартії України схвалив це рішення ЦК КПРС, зазначивши, що ліквідація раднаргоспів має винятково важливе політичне і народногосподарське значення, хоч не так давно — в квітні 1957 р. пленум ЦК КПУ констатував велике народногосподарське значення запровадження раднаргоспів. Реформа мала негативні як економічні, так і політичні наслідки: перервались усталені народногосподарські зв'язки, зросла собівартість продукції, впала дисципліна поставок, почастішали зустрічні мандри одних і тих же матеріалів, сировини і палива. Позбавлення республік права управляти підприємствами на своїй території, насадження централізаторських тенденцій, посилення адмі ністративно-командних методів управління — все це позбавляло реформу реальних перспектив. Водночас реформатори прагнули послабити прояви місництва, прискорити технічний прогрес. Було запропоновано нову систему оцінки діяльності підприємств (за реалізацією продукції, рівнем рентабельності, виконанням плану поставок). Планувалося розширення прав підприємств, їх самостійності на грунті повного госпрозрахунку. Але запровадження цієї концепції в економічну практику здійснювалось повільно і непослідовно. Потужною перепоною на шляху змін став бюрократичний апарат. Однак період реформування (1966—1970) все ж виявився одним з найрезультативніших. Виробництво промислової продукції зросло в Україні на 50%, продуктивність праці у цій галузі — на 28, національний доход — на 38%. Після цього темпи економічного зростання почали спадати, досягнувши у 80-х роках від'ємних значень.

Виникає справедливе питання: чому реформи 60—80-х років не привели до бажаних результатів і не виправдали тих надій, які на них покладалися?Відповідаючи на це запитання, треба, перш за все, відзначити, що реформи не порушували системи власності, яка склалася в СРСР ще з початку 30-х років і проводились виключно в межах командно-адміністративної системи.Економічні реформи не торкнулись політичної системи, більше того, вони проводились в умовах згортання процесу демократизації, що розпочався в період «хрущовської відлиги». Нагадаємо, що реформи здійснювались партійно-господарським апаратом, який в основному сформувався ще в епоху сталінізму та був прихильником адміністративно-командних методів керівництва. Звідси — централізація і бюрократичне (не завжди компетентне) управління економікою. До середини 80-х років діяло більше 100 союзних та 80 республіканських міністерств. Від розробки наукових підходів до реформування економіки та переведення її на шлях інтенсивного розвитку були усунені вчені, багато з яких мали цікаві ідеї з цього приводу. Важливі аспекти економічного та соціального розвитку країни вирішувались переважно екстенсивними методами. СРСР отримував величезні прибутки від торгівлі енергоносіями: нафтою та газом. Так звані «нафтодолари» давали можливість деякий час приховувати негативні процеси, які назрівали в економіці, і вкладати великі кошти в розвиток певних галузей промисловості, особливо тих з них, що були складовою частиною військово-промислового комплексу країни (ВПК). У свою чергу мілітаризація економіки та величезні потреби ВПК в умовах гонки озброєнь зводили нанівець усі реформи. Проблема посилилась після того, як на світовому ринку ціни на нафту почали падати.