49) Політизація українського національного руху на початку XX ст.В Галичині.

Просто неминучим ставало посилення національно-визвольного руху на західноукраїнських землях,  особливо в Галичині. Зростала політична активність і національна свідомість українців, чому в значній мірі сприяла діяльність українських політичних партій та організацій.

У 1925 р. на базі УНДП було утворено міжпартійне Українське національно- демократичне об'єднання  на чолі з   Д. Левицьким, яке у 20-ті роки було однією з найвпливовіших політичних сил в Галичині. УНДО виступало за здобуття Україною самостійності, але без терористичних методів, за демократичний розвиток української держави. До УНДО входив цвіт української інтелігенції краю. На виборах до польського сейму УНДО отримала 600 тисяч голосів. Активно діяла Українська радикальна партія, яка в Галичині налічувала 20 тисяч чоловік, переважно селян. УРП виступала за самостійність України. На початку 30-х рр. галицькі радикали  об'єдналися з українськими есерами Волині в Українську соціалістичну радикальну партію.

У 1919 - 1938 рр. діяла Комуністична партія Західної України, як складова частина Комуністичної партії Польщі.  КПЗУ діяла в підпіллі. Найбільший вплив на маси вона мала у 20-ті роки, але в 30-ті роки її вплив різко скоротився, до чого спричинили сталінські репресії, голод в УРСР та ін. Діячі КПЗУ самі ставали жертвами сталінських репресій.  У 1938 р. рішенням Комінтерну  за вказівкою Сталіна КПЗУ і КПП були розпущені.

У 1929 р. у Відні утворилася Організація українських націоналістів, яка об'єднала Українську військову організацію (УВО) і радикальні студентські націоналістичні групи. До кінця 1938 р. очолював ОУН Євген Коновалець, якого було вбито радянським агентом. Ідеологію ОУН становив „інтегральний" (вольовий, чинний, дієвий) націоналізм,   засади якого розробив  Д. Донцов. За цим вченням нація становила абсолютну цінність,  досягнення незалежності України проголошувалося найвищою метою, для її досягнення прийнятні були будь-які методи.

У 30-ті роки вплив ОУН в Галичині різко зростає, особливо серед молоді (на 1939 р. в ОУН налічувалося  20 тисяч  членів). Оунівці розгорнули широку діяльність, особливо застосовуючи активні форми боротьби: демонстрації, страйки, бойкоти, також і терористичні акти - експропріації, акти саботажу, десятки замахів. Так, було вбито комісара польської поліції у Львові Є. Чехівського,  радянського дипломата О. Майлова та ін. У відповідь на терор ОУН були застосовані репресії з боку польських властей. Восени 1930 р. на українських землях була проведена так звана „пацифікація" (втихомирення, умиротворення), коли спецзагони поліції і війська чинили фізичні розправи над активними українськими діячами, громилися українські товариства та кооперативи. У 1934 р. оунівці вбили міністра внутрішніх справ Польщі К. Перацького, якого вважали головним винуватцем кривавої пацифікації 1930 р. У відповідь почалися нові репресії, арешти і гучні судові процеси над оунівцями. У 1935 - 1936  рр.  відбувся Варшавський процес, який виніс смертний вирок С. Бандері, М. Лебідю, Я. Карпинцю,  але амністія замінила його на довічне ув'язнення. У 1934 р. на Поліссі у м. Березі Картузський було створено концтабір для політв'язнів, переважно українців.

На відміну від ОУН  лідери УНДО виступали проти насильницьких, терористичних методів боротьби,  намагаючись досягти порозуміння з поляками. У 1935 р. між лідерами УНДО і польським урядом була укладена угода під назвою „нормалізація", за якою УНДО відмовилася від антиурядової боротьби, а польський уряд припинив переслідування українських демократичних організацій. Один із лідерів УНДО, В. Мудрий був обраний віце-маршалом польського сейму. У цілому наприкінці 30-х років ситуація на українських землях в Польщі залишалася напруженою.

3. Інша частина  західноукраїнських земель - Північна Буковина і Південна Бессарабія з 1918 р. опинилися під владою Румунії. Становище українців на цих землях було найбільш важким. Особливо у 1918 -1928 рр., коли на окупованих Румунією територіях діяв стан облоги  (воєнний стан),  тобто була заборонена будь-яка легальна політична діяльність. Українське населення в Румунії піддавалося жорстокому національному і соціально-економічному гнобленню.

Політика румунського уряду щодо українців була класично колоніальною. Українці визнавалися не українцями, а „слов'янізованими румунами".  Активною була асиміляція краю,  румунська мова була державною, використання і вживання української мови заборонялося. У Північній Буковині було українських початкових шкіл: у 1914 р. - 218,  у 1920 р. - 157,  а у 1926 - 1927 рр. - 0. З 1919 р. на роботу в державні установи брали лише тих, хто знав румунську мову, українська мова була заборонена. Українські міста і села перейменовувалися на румунські. Закриті були всі гімназії та профшколи з українською мовою навчання. Також були закриті культурно-освітні товариства, заборонено ввозити українські книжки і музичні твори. У Чернівецькому університеті закрили українські кафедри. Жертвою стала і православна церква, бо румуни теж були православні.

Економічне становище українських земель у складі Румунії було надзвичайно важким. В промисловості абсолютно переважало дрібне кустарне виробництво, найбільш розвинутими були харчова і лісова промисловості. Високим було безробіття. Рівень життя був одним з найнижчих у Європі. На селі панувало малоземелля і безземелля серед селян. Населення окупованих Румунією земель чинило опір. 16 - 25 вересня 1924 р. в Бессарабії відбулося Татарбунарське повстання, в якому брало участь і українське населення.

З 1928 р. почалися деякі послаблення. В школах впроваджувалося викладання української мови, але у 1934 р. це було скасовано. Легалізоване було політичне життя. З 1927 р. в Північній Буковині діяла Українська національна партія, ліберальна організація, яка захищала національні інтереси українців, але виключно  легальними методами діяльності. З 1929 р. почала діяти легальна організація „Визволення", а  у 30-ті роки формуються націоналістичні організації. Але у 1938 р.  в Румунії до влади прийшли військові і легальна політична діяльність знову була заборонена.

У 90-х роках ХІХ ст. національний рух вступив у політичну стадію розвитку, були створені перші політичні партії, орієнтовані на задоволення інтересів широких суспільних верств. Завдяки цьому національна ідея почла оволодівати народними умами, а національний рух, що набував політичного змісту, став масовим.

У Галичині першою такою партією стала заснована 1890 р. Русько-українська радикальна партія (РУРП) – перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. Згодом були створені нові партії: Українська національно-демократична партія – УНДП (1899) – найпотужніша і найвпивовіша в краї, Українська соціал-демократична партія – УСДП (1899) і Католицький русько-народний союз (1896), перетворений 1911 р. в Християнсько-суспільну партію.

Своїми програмними вимогами дані партії поставили змагання за національно-територіальну автономію Східної Галичини та Північної Буковини з власним сеймом і адміністрацією. З часом українські партії починають боротися за політичну самостійність України. Спільна політична платформа була передумовою тісної співпраці провідних українських партій. Після невдалої спроби досягнення політичного компромісу народовської Народної ради з польською сеймовою та крайовою адміністрацією Галичини (так звана політика “нової ери”) та кривавих виборів 1897 р. український рух під політичним проводом УНДП та при співпраці з нею РУРП і УСДП набуває опозиційного щодо влади характеру, орієнтується на власні сили та організацію народних мас.

Греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким (1865-1944) остаточно стає на національний грунт та включається як впливова сила в національний рух.

Великих масштабів набув вічевий рух 1905-1906 рр., який проходив під гаслами демократизації виборчої системи. У вічі з вимогами загального, рівного, безпосереднього і таємного виборчого права, яке відбулось з ініціативи УНДП у Львові 2 лютого 1906 р., взяло участь близько 50 тис. осіб, переважно селян, що засвідчило високу політичну свідомість галицьких українців. У результаті тривалої боротьби під час виборів, проведених після виборчої реформи 1907 р., українцям вдалось домогтися обрання 27 представників українських партій (22 від Галичини і 5 – від Буковини) до Державної Ради у Відні і 29 – до крайових сеймів (12 – в Галичині і 17 – на Буковині). Завдяки цьому українці дістали можливість обстоювати свої права у парламенті і сеймі.

Західноукраїнські землі відіграли роль бази патріотичних сил Надніпрянської України, їх організаційно-політичної діяльності, спрямованої проти імперського самодержавницького режиму в Росії.

Отже, упродовж 90-х рр. ХІХ ст. – 10-х рр. ХХ ст. відбулась політизація національного руху західноукраїнських партій. Низка національних партій стала виразником інтересів українського народу, боролась за його права в державних та позадержавних структурах.