45) Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність в 1917-1920 рр

У1917 р. Україна вступила в новий період своєї історії, який розпочався Українською революцією, яка згодом набула національно-демократичного характеру. її головний історичний сенс — боротьба українського народу за своє національне й соціальне визволення, за незалежність держави. Однак невирішення соціально-економічних питань, жорстока боротьба різних політичних сил призвели до втрати державної незалежності. У 1917—1920 рр. відбувається зростання національно-демократичного руху, національне пробудження українського народу. Відомий діяч революції С. Петлюра відзначав, що тепер українці стали існувати «як нація, що знає, чого вона хоче і куди їй йти». Виразниками ідеї боротьби за незалежність України на різних етапах були: Українська Центральна Рада (УЦР), створена 3—4 березня 1917 р. на чолі з М. Грушевським, з 29 квітня 1913 р. — Українська Держава (гетьман П. Скоропадський), з 14 листопада 1918 р. — Директорія УНР, а на західноукраїнських землях — Західноукраїнська Народна Республіка. В українського народу завжди була глибока віра в можливість державотворення. «Ти переможеш, Великий Народе Мученику... задля спокійного будівництва могутньої держави України, задля щасливої праці майбутніх поколінь», — писав один із борців за волю. Українська революція стала періодом масового героїзму і високих патріотичних почуттів народу України. Найбільш яскраво це проявилося у боях під Крутами, Мотовилівкою, Базаром, під час оборони Кам'янця-Подільського армією УНР. Під час революції на політичну арену вийшли такі неординарні історичні особистості, як М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, П. Скоропадський. С. Єфремов, Є. Петрушевич, Н. Махно. Основні історичні уроки боротьби за незалежність: — для успішної політичної боротьби необхідне об'єднання всіх національно-патріотичних сил, уміння провадити політику взаємних компромісів і поступок; — будь-які політичні зміни мають супроводжуватися значними соціально-економічними реформами, спрямованими на підняття добробуту народу; — для захисту завоювань необхідне створення боєздатної армії;  — необхідне проведення дійової політики стосовно національних меншин; — необхідна широка міжнародна підтримка, особливо з боку найбільш розвинених країн світу. Висновок. Боротьба за незалежність українського народу ускладнювалася кривавою громадянською війною. Для розбудови й існування незалежної держави керівні кола мусили дотримуватися політики компромісів. Досвід парламентаризму часів УНР маємо враховувати в сучасній Україні.

Наукові дискусії про причини поразки української революції розпочалися зразу ж після самої поразки. Тут зіткнулися два діаметрально протилежні підходи, які в спрощеному вигляді зводилися до питання, хто винен: народ чи політичні лідери (еліта)? Одна група – представлена українськими соціалістами різних спрямувань, вбачала головну причину поразки у низькійнаціональній і політичній свідомості народних мас. Друга – консервативна група – перекладала всю вину на українську революційну еліту. Звичайнобуло багато інших думок проміжкового, компромісного характеру. Синтезуючи основні погляди, можна виділити головні причини поразки української революції 1917–1920 рр.:

1. Слабка соціальна база українського національного руху як результат неповної соціальної структури української нації (відсутність середнього класу, промислової буржуазії, міського елементу тощо). З усіх соціальних верств найбільш національно свідомою була інтелігенція, але вона складала лише 2–3 % усього населення.

2. Міста переважно не були осередками українства, оскільки були зрусифіковані і стали базою впливу більшовиків.

3. Український рух під час революції спирався на дві наймінливіші і непостійні у політичному відношенні соціальні групи – солдат і селян. Вони були ще не досить політично зрілими, ще не осягнули ідею національної незалежності в повному обсязі і легко піддавались демагогічним гаслам більшовиків.

4. Лідери української революції не змогли розв'язати дилему, які проблеми потребують першочергового вирішення: соціальні (земля, 8-годинний робочий день і т. п.) чи національне визволення, чим і скористалися більшовики.

5. Нерішучість у питанні про національну незалежність, панування ідей федералізму та автономізму також стримували наступальний темп української революції.

6. Відсутність дійового адміністративного апарату на місцях, брак відповідно підготовлених кадрів. Українські лідери дуже мало уваги приділяли будівництву власних державних структур, очікуючи, що до влади в Росії прийдуть помірковані, демократичні і федералістськи налаштовані сили.

7. Неповне усвідомлення нагальної потреби створення боєздатної національної армії (особливо це стосується Центральної Ради).

8. Соціальний максималізм лідерів українського руху (особливо Директорії) відштовхнули від революції велику частину потенційних спільників, які з пересторогою ставилися до соціалістичних експериментів.

9. В Україні була відсутня сильна центристська сила, котра б об'єднала політичні сили в боротьбі за національну незалежність (так, Центральна Рада і Директорія спиралися на ліві сили, гетьман П. Скоропадський – лише на праві).

10. Відсутність ясних, не дуже складних для сприйняття, привабливих і простих гасел; недооцінка значення пропаганди і роз'яснення цілей української революції серед народу.

11. Українські лідери були перейняті не духом прагматизму та реалізму, а знаходилися в полоні революційної романтики і соціального утопізму.

12. Відсутність єдності серед лідерів національного руху (досить згадати антагонізм між керівниками Директорії В. Винниченком та С. Петлюрою). Хоча роль особистостей в поразці української революції не варто переоцінювати. Можна погодитися з думкою В. Винниченка про те, що "коли б (весною 1918 р.) ожив Олександр Македонський чи Наполеон і захотів допомогти Центральній Раді та Генеральному секретаріатові, то й то не помогло б".

13. Державне будівництво, спроба самоутвердження України відбувалися не в стабільній, мирній обстановці, а в умовах нескінченних воєн (досить сказати, що лише у Києві влада переходила з рук в руки 14 разів!). Україна перебувала в оточенні ворожих сил, не маючи на міжнародній арені жодного союзника, котрий би підтримав її національні змагання.

14. Трагізм ситуації полягав і в тому, що Антанта відмовилася поширити принцип права націй на самовизначення (відомі 14 пунктів американського президента В. Вільсона) на українців. Проголосивши свою незалежність від Росії й уклавши сепаратний мир з Німеччиною та іншими державами Четвертного союзу, Україна автоматично потрапила у табір ворогів переможної Антанти тощо.

Отже, поразку української революції 1917–1920 рр. спричинила ціла низка причин як внутрішнього, так і зовнішнього порядку. Але говорячи про причини поразки, слід погодитися з досить слушною думкою українського історика з діаспори І. Лисяка-Рудницького, що "було б помилкою говорити про абсолютну поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України…" і що "…немає сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжувачі цієї самої боротьби на новому історичному етапі”.