42) Причини і наслідки для України Радянсько-Польської війни.

Радянсько-польська війна була неминучою, враховуючи політику відновленої Польської держави і Радянської Росії. Більшовики розглядали цю війну як експорт соціалістичної революції в Європу. Але зазнали поразки. Керівництво УНР на чолі з Петлюрою, намагаючись знайти нового союзника у боротьбі з радянською Росією, уклало с Польщею союзницький договір(Варшавська угода). Але спільний похід польських і українських військ зазнав поразки. Зрештою Україна стала заручницею домовленостей між більшовиками і Польщею: західно - українські землі відійшли до Польщі, а на решті території України установилась радянська влада.

Угоди та участь УНР у радянсько-польській війні на боці Польщі були актом відчаю. Цим кроком С. Петлюра відмовився від ідеї соборності України, бажаючи за допомогою зовнішніх сил в черговий раз відновити УНР. Договір між С. Петлюрою і керівником Польщі Ю. Пілсудським був засуджений багатьма українськими політичними діячами. Проти Варшавської угоди виступили не тільки М. Грушевський, В. Винниченко, які відійшли від Петлюри й перебували в еміграції, а й люди з найближчого оточення Головного Отамана — подав у відставку прем'єр-міністр І. Мазепа. Особливо гнітюче враження справив цей договір у Галичині, для якої він перекреслював надії на національне визволення.

Причинами війни стали: - бажання уряду Пілсудського розширити кордони Польщі в межах 1772 року; - варшавський договір. 25 квітня 1920 року польські війська почали наступ на радянську територію. Перший етап війни (квітень-травень1920) складувався для 150 тис. чол. війська польського та 15 тис. чол. українців вдало. 6 травня вони вступили в Київ. А 9 травня переправились через Дніпро та запинились на лінії Вишгород – Бровари – Бориспіль. Одною з причин зупинки було те, що не ствердились їх сподівання на антибільшовицькі повстання в тилу радянських військ. Встановивши окупаційний режим поляки почали вивозити сировину, промислове обладнання, товари до Польщі. Це викликало обурення та призвело до повстань. Дуже скоро ситуація на фронті змінилась. Радянське командування перекинуло на польський фронт 1-шу кінну армію Будьонова, 25-ту чапаєвську дивізію. Вони прорвали польську оборону а 12 червня червоноармійці увійшли до Києву. До кінця червня бойові дії були перенесені на територію Західної України. В другій половині липня Червона Армія вступила в кордони Польщі. Така ситуація дуже збентежила країни Антанти. Посередницьку місію взяв на себе міністр закордонних справ лорд Керзон. Польський уряд запропонував почати переговори, але Червона Армія не припинила свого наступу і опинилась неподалік від Варшави. Радянське командування переоцінило свої сили. Тили не встигали за передовими частинами. Червона Армія потерпіла ряд поразок. Але обидві сторони були вимотані. І вже в жовтні 1920 року Польща заключила мир з радянською Росією, який ознаменував розрив з УНР. Українські війська пробували вести бойові дії, але в листопаді вони перейшли за Збруч. За умовою Ризького миру від 18 березня 1928 року під владою Польщі залишились: Західна Волинь, Холмщина, Підляща, Західне полісся, Східну Галичину. В обмін на це Польща визнала УРСР. Організована боротьба за незалежність України закінчилась поразкою. Результати війни мали виключно негативний характер для України. Одна її частина опинилась під ворожою окупацією, а в іншій встановився жорсткий антинаціональний тоталітарний режим.

Історичні передумови. Давньоруська Галицьке князівство увійшло до складу Польського королівства в XIV столітті і потім разом з Волинню увійшло до складу Речі Посполитої як польських коронних земель, тоді як Закарпаття, входило до складу королівства Угорщини в ряду її словацьких провінцій. З розділом Польщі в 1772 Галичина увійшла до складу Австрії (потім Австро-Угорщини) як східної частини Королівства Галичини і Лодомерії.В 1775 до нього, як Чернівецького округу, відійшла і Буковина,історично румунська ( молдавська) область, анексованаРосією у Туреччини і потім уступлення нею Австрії. Протягом усього XIX століття в Галичині йшла політична і культурна боротьба між русинами і поляками. Захід королівства Галичини і Лодомерії населяли поляки, а схід - русини, при цьому на сході було кілька етнічно польських анклавів, найбільшим з яких був Львів з околицями. У місті Львові (Лемберзі) до початкуXX століття число поляків більш ніж втричі перевищувало число українців; місто вважалося однією з польських культурних столиць. Поляки переважали в Східній Галичині серед міського населення та еліти (особливо землевласницької), що підтримувало їх уявлення про Галичину як про цілком польській землі. Всього за даними перепису 1910, у Східній Галичині з 5300000 жителів польську мову вказало рідним 39,8%, український - 58,9%; втім, цю статистику підозрюють в необ'єктивності, оскільки проводили перепис чиновники були в основному етнічні поляки. Крім того, в число польськомовного населення входять також багато етнічних євреї.Як правило, австрійське керівництво в управлінні регіоном спиралося на польську частину населення. Це викликало невдоволення українців, які вели культурне і політичне протистояння з поляками. Ситуація загострилася напередодні Першої світової війни.

Ситуація в жовтні 1918 року. Після поразки Австро-Угорщини і Німеччини в Першій світовій війні почався розпад Австро-Угорщини. Розпаду передував криза центральної влади, економіки, соціальної сфери. Уже влітку 1918, після того, як Австро-Угорщина де-факто визнала УНР, відбулася активізація галицьких українців. Так, 16 липня на з'їзді українців у Львові делегати прийшли до висновку, що"розпад монархії особливо сильно прогресує протягом останніх трьох місяців".У жовтні після масових страйків почалося формування Національних рад - місцевих органів влади, які повинні були забезпечити права того чи іншого народу. 7 жовтня Регентська рада у Варшаві заявив про план відновлення незалежності Польщі, і 9 жовтня польські депутати австрійського парламенту прийняли рішення про об'єднання в складі Польщі колишніх земель Речі Посполитої, включаючи Галичину. У відповідь на це вже 10 жовтня українська фракція на чолі з Євгеном Петрушевичем прийняла рішення скликати у Львові Українська національна рада - парламент українців Австро-Угорщини. Цей Рада була створена 18 жовтня. Головою його вважався Євген Петрушевич, що вів у той час дипломатичну роботу в Відні; фактично ж на місці роботу вела Галицька делегація ради на чолі з Костем Левицьким.

Рада проголосила своєю метою створення української держави на східній території колишньої Австро-Угорщини. Опорою Ради були українські національні частини австрійської армії - полиці січових стрільців. У той же час поляки, які звикли вважати всю Галичину польською землею, сподівалися на її приєднання до Польщі. Створена в Кракові польська Ліквідаційна комісія (для польських областей імперії) мала намір переїхати до Львова і там проголосити приєднання до відродженої Польщі польських провінцій Австро-Угорщини ( Малої Польщі і Галичини). Проголошення української держави було намічено на 3 листопада, проте звістка про плани краківської комісії змусило українців поспішити.

Подібні процеси йшли і на інших територіях, на які претендувало українське керівництво. Так, на Буковині з'явився румунський орган місцевого самоврядування, який хотів об'єднати край з Румунією. У Закарпатті йшла боротьба між прихильниками приєднання регіону до Росії, Угорщини, Чехословаччини і Галичини під керівництвом українського уряду, а також прихильники повної незалежності краю. Крім цього в Галичині виникли дві республіки лемків - Російська народна республіка лемків і Республіка Команча - і одна польська - Тарнобжезький республіка.

Політичні наслідки. Так як війна завершилася повним розгромом ЗУНР, підсумкового договору не було підписано. Незважаючи на це, доля Галичини була вирішена іншими державами. Буковина ще в ході війни увійшла до складу Румунії, а Закарпаття стало частиною Чехословаччини. 21 квітня 1920 Симон Петлюра від імені УНР домовився з Польщею про кордон між державами по річці Збруч. Однак він зі своїми військами вже не міг контролювати територію Української Республіки, тому договір фактично не мав сили. На території Україні в той момент йшла Радянсько-польська війна, що завершилася підписаннямРизького договору.

Ризький договір був укладений між Польщею з одного боку і Російської РФСР, Української РСР і Білоруської РСР з іншого 21 березня 1921 в Ризі. Згідно з угодою, Західна Україні і Західна Білорусія потрапили до складу Польщі. Таким чином, Галичина стала частиною Польщі, як і планувала Франція. 14 березня 1923 приєднання Галичини до Польщі було затверджено остаточно. Наступний масштабний зміна кордону в цьому регіоні відбулося в 1939 під час Польського походу РСЧА. Тепер вся Галичина потрапила до складу СРСР. Буковина, на яку ЗУНР також претендувала, увійшла до складу СРСР влітку 1940. Уже післяДругої світової війни до складу Радянського Союзу потрапило Закарпаття. Всі ці території були частиною УРСР, і вийшли зі складу СРСР разом з усією Україна. В даний час ці території знаходяться в складі України.

Положення українців в Галичині. Польський уряд проводило в Галичині політику полонізації українського населення. Для цього на непольські народи здійснювалося політичне, економічне та культурне тиск. Незважаючи на це, українська частина населення мала в сенаті іСеймі Польської держави своїх представників. Після закінчення війни польська влада проводили політику конфронтації з галицькими українцями. Українська мова витіснялася з офіційного рівня, посади в органах місцевого самоврядування могли займати тільки поляки і т. д. Вже до 1923 землі, що раніше належали українцям, були розділені між польськими селянами.В 1920-х роках проводилася політика насильницької асиміляції і полонізації. В Галичину хлинув потік переселенців, яким польський уряд надавало землю і житло. Так, тільки в Галичині польської частини населення дісталося 200 000 гектарів землі, ще 113 000 гектарів було передано волинським полякам. Роздратовані такою політикою властей, українські селяни почали влаштовувати страйки і бойкотували вибори. Погіршення відносин почалося в роки Великої депресії в США, яка в певній мірі позначилася і на інших країнах Європи. Через це влітку 1930 в Галичині відбулося близько 2200 підпалів будинків польських землевласників. Реакція була негайною, і протягом одного року було заарештовано 2000 українців, підозрюваних у підпалах.Для боротьби з поляками в Празі була створена нелегальна Українська військова організація (УВО), що діяла в Галичині. Протистояння відбувалося і в політичній сфері. Українські депутати робили гучні заяви про прагнення до створення Української республіки, але до практики так і не перейшли.