27. Зміни які відбулися у соціально-економічному становищі України на початку XX ст.

У кінці XIX ст. почалася світова економічна криза. В Україні ознаки кризи проявилися в кінці 90-х рр., а найбільш виразних форм вона набула в 1900 - 1903 рр. Криза охопила найрозвинутіші галузі промисловості України, особливо металургійну і кам'яновугільну. Швидко знижувалися ціни на залізо, чавун, вугілля. Багато металургійних і гірничорудних підприємств припинило роботу. Криза охопила частково і легку промисловість, у тому числі й цукрову.

Криза 1900 - 1903 рр. в українських губерніях, порівняно з російською і загальносвітовою, була глибшою і тривалішою. Це пояснюється тим, що важка промисловість тут дуже залежала від залізничного будівництва, яке у цей час скоротилося, а цукроваріння відносилося до одного з «китів», на якому трималася економіка України.

Деяке пожвавлення у промисловості почалося під час російсько-японської війни 1904 - 1905 рр. Але воно не переросло у піднесення, бо підвищення виробництва відбувалося лише в тих галузях промисловості, які безпосередньо задовольняли воєнні потреби. Господарство перебувало в стані депресії (застою). Збідніння значної частини населення звузило внутрішній ринок. Важкий економічний стан не міг заохотити іноземних капіталістів до інвестицій. Усе це загострило депресію. її поглибив і неврожай 1905 р., що негативно вплинуло на купівельну спроможність селянства.

Світова криза супроводжувалася поглинанням слабших підприємств сильнішими, зменшенням чисельності дрібних фабрик і заводів та збільшенням великих. Це явище було характерним для усіх країн і одержало назву «концентрація виробництва». В Україні концентрація виробництва досягла великих, навіть у порівнянні з західноєвропейськими країнами, розмірів. У 1901 р. тут було тільки 17 підприємств з числом робітників на кожному з них більше тисячі, а в 1913 р. їх уже налічувалося 42.

Великі підприємства, як правило, не належали одній особі. Це були акціонерні товариства. У таких об'єднаннях капітал поділявся на паї (акції), і власники паїв (акціонери) відповідали за справи акціонерного товариства та отримували частку прибутку у відповідності до свого паю. У 1905 р. в Україні не було вже жодного великого металургійного заводу, який би не входив в акціонерну компанію. Акціонерні товариства прискорювали процес концентрації виробництва і підготували появу монополій (у перекладі - «один продаю»).

Монополії почали створюватися наприкінці XIX - на початку XX ст. великими промисловцями і банкірами з метою подолання господарських криз перевиробництва, що в умовах вільної конкуренції періодично повторювалися. Це були об'єднання підприємств певної галузі чи місцевості, які регулювали об'єм виробництва, розподіляли ринки збуту продукції, встановлювали ціни, закривали неприбуткові фабрики і заводи.

Найпоширенішою формою монополій у початковий період їх існування стали синдикати — угоди самостійних у виробничому відношенні власників підприємств про спільний продаж продукції через утворюваний ними об'єднаний орган по збуту.

В Україні одним з перших ще в кінці XIX ст. виник цукровий синдикат. У 1902 р. засновано найбільший у металургії синдикат «Продамет». Мета його - торгівля виробами заводів цього об'єднання. На початок 1908 р. «Продамет» зосередив у своїх руках дві третини всього виробництва заліза і сталі Південної України. В 1903 р. було засновано «Прода РУД» (для продажу руди). Тоді ж виник «Продвагон» і т. д. Дуже велику роль у розвитку монополістичного капіталу в промисловості України відіграв вугільний синдикат Донбасу «Продвугілля», на який припадало близько 75% усього видобутку вугілля в Донбасі. Таким чином, металургійна, кам'яновугільна, цукрова й інші галузі промисловості на початку XX ст. вже були синдиковані.

Поява монополій неоднозначно впливала на виробництво й соціальну ситуацію в суспільстві. З одного боку, монополії, якщо й не усували циклічні промислові кризи, то все ж значно пом'якшували їх руйнівну дію. З іншого, їх власники, контролюючи значну частину виробництва в тій чи іншій галузі, з метою підвищення цін на свою продукцію часто штучно підтримували в країні голод на фабрично-заводські вироби, вугілля тощо.

Кризу 1900 — 1903 рр. і пізнішу депресію, яка тривала до кінця 1909 р., змінило промислове піднесення. Різко зріс попит на промислові вироби. Це дало поштовх розвитку гірничорудної і металургійної промисловості України. У порівнянні з 1900 р. виробництво чавуну у 1913 р. збільшилося удвічі, а видобуток вугілля у 2,3 рази. Швидко розвивалася харчова промисловість, у т. ч. виробництво цукру, борошна, спирту.

Але істотних змін в структурі промислового виробництва в умовах передвоєнного економічного піднесення не відбулося. Україна зберегла всі риси аграрно-сировинного придатку центральних губерній Російської імперії, якою вона була в XIX ст. Майже половина загального об'єму її промислової продукції 1913 р. вироблялася в гірничій, гірничозаводській, металургійній та харчовій промисловості. У той же час з центральних районів Росії, де не виро­щувалася бавовна і не добувалася залізна руда, везли для реалізації в Україну товари текстильної і металообробної промисловості. Сировина для взуттєвої промисловості доставлялася з України до Росії, а звідти привозилося готове взуття, яке з великою вигодою для російських фабрикантів продавалося в Україні.

Таким чином, передвоєнне економічне піднесення сприяло посиленню господарського визиску України.

Сільське господарство Наддніпрянської України на початку XX ст.

Розвиток сільського господарства в Наддніпрянщині на початку XX ст. гальмувався поміщицьким землеволодінням, яке залишалося зосередженням відсталих і малоефективних форм виробництва, і селянським малоземеллям. В Україні на 1905 р. у руках 32,5 тис. дворян було 10,9 млн. десятин землі - у середньому по 334 дес. на маєток. У той же час 3 млн. селянських господарств мали 20 млн. десятин надільної землі, тобто у середньому близько 7 дес. на одне господарство. Маючи такі земельні площі, поміщикам не обов'язково було займатися копіткою справою капіталістичної перебудови своїх маєтків. Можна було без зайвих клопотів пересидіти на селянських відробітках та орендних виплатах селян. Адже 7 десятин землі було явно недостатньо для створення на них високоефективного фермерського господарства.

На початку XX ст. посилилася спеціалізація окремих районів, що визначилася ще в попередній період. У Степовій Україні поміщики й заможні селяни намагалися щороку розширювати посіви зернових, а на Правобережжі (частково й на Лівобережжі) -технічних культур: цукрових буряків, картоплі, тютюну. Якщо поміщик-степовик займався виключно сільськогосподарським виробництвом, то правобережний, а нерідко й лівобережний поміщик був ще й промисловцем. В правобережних і лівобережних маєтках багато будувалося цукрових, спиртових заводів та інших підприємств. Порівняно незначне місце в сільському господарстві належало тваринництву.

Провідну роль у сільському господарстві України відігравало виробництво зерна, особливо озимої пшениці. На початку XX ст. на українських землях збирали більше 75% загальноім-перського врожаю цієї культури.

Але ця обставина мала й негативну сторону. Результатом однобічного зернового напрямку сільського господар­ства для України було, зокрема, те, що вона довозила з інших районів імперії такі продукти сільського господарства, як льон, коноплі, частково навіть картоплю.

Незважаючи на деякі успіхи землеробства, Україна залишалася краєм з відсталим сільським господарством. Про це передусім свідчили недостатнє використання сучасних знарядь праці, сільськогосподарських машин, низькі врожаї.

Соціально-економічні суперечності в українському селі загострилися неврожаєм 1901 р. і голодом 1902 р. Але і у цих вкрай несприятливих умовах родючі українські чорноземи, щедро политі селянським потом, забезпечували продовольством населення, а сировиною - промисловість. Не припинявся експорт зерна.

Посилення міграції українських селян

Залишки кріпосництва і демографічний бум другої половини XIX ст. викликали в Україні велике аграрне перенаселення. В Наддніпрянщині в 1860 - 1910 рр. сільське населення зросло на 86%, а площа селянських земель лише на 32%. Надлишок робочої сили становив приблизно 9,3 млн. осіб, а промисловість України могла поглинути не більше 1 млн. Основна маса селян вирушала на сільськогосподарські заробітки в Степову Україну, Бессарабію, на Дон, Кубань, Нижнє Поволжя. Уряд не забороняв еміграцію українського селянства за Урал, до Сибіру, на Далекий Схід. Між 1896 і 1906 рр., після спорудження Транссибірської магістралі, на Схід переселилося близько 600 тис. осіб. Створення сільськогосподарських спілок (кооперативів)

Ведення господарства вимагало від селянина не лише важкої щоденної праці - від зорі до зорі, але й економічної кмітливості. Мало було щось виростити чи вигодувати. Необхідно було ще і вигідно продати, щоб потім закупити сільськогосподарський реманент чи високоякісне елітне зерно, мануфактуру, гас, цвяхи, сірники і багато ще вкрай необхідного для життя в селі.

Селянський попит породжував і пропозицію. До сіл наїжджали цілі ватаги перекупників і торгівців, які пропонували вирішити усі селянські проблеми покупки та збуту всього необхідного, готові були видати їм позичку (кредит), допомогти покласти вільні гроші у банк. Часто усі ці послуги пропонував місцевий поміщик чи односельчанин, якому поталанило вибитися в багатії. Але майже у всіх випадках це були грабіжницькі операції, які підривали і без того слабке селянське господарство.

Частково вихід з цього глухого кута знайшли у створенні сільськогосподарських спілок. Цей шлях селянам Наддніпрянщини підказав Микола Левитський (1859 - 1934), громадський діяч, якого назвали «батьком» спілчанського руху України. Ще у 1887 р. з його допомогою були створені хліборобські спілки в Олександрівському повіті Катеринославської губернії. В 1914 р. у Наддніпрянській Україні діяло 3 тис. спілок, і за цим показником вона посідала перше місце в Російській імперії. В кооперативному апараті працювали тисячі демократично налаштованих українських інтелігентів, які з великим співчуттям ставилися до селянства.

Для координації діяльності спілок у Києві і Вінниці були засновані Союзи споживчої кооперації. Були плани утворення всеукраїнського кооперативного об'єднання. Але на шляху стали керівники російської кооперації, які діяли заодно з царськими чиновниками. Всі вони вбачали в незалежному кооперативному русі України загрозу економічній і політичній цілісності імперії. У російських кооперативних центрах у керівництві переважала інтелігенція соціалістичного спрямування. Висуваючи гасло «всеросійської кооперативної єдності», ці діячі доклали багато зусиль, щоб загальмувати розвиток української кооперації. У цьому вони по суті співпрацювали з урядом і місцевою адміністрацією. Останні зупиняли розвито ЕС спілок в Україні шляхом адміністративних заборон і репресій.

Економічний розвиток західноукраїнських земель на початку XX ст.

У 1900 - 1913 рр. принципових змін в соціально-економічному і політичному становищі західноукраїнських земель не сталося. Ці землі, як і у XIX ст., залишалися внутрішньою колонією Австро-Угорщини. Галичина і Буковина розглядалися Австрією, а Закарпаття - Угорщиною, як ринок збуту продукції, що вироблялася у центральних провінціях імперії, і сировинний її придаток.

В кінці XIX - на початку XX ст. в Західній Україні завершилося формування основних галузей фабрично-заводської промисловості і визначилися напрямки її дальшого розвитку.

Почався новий період в історії нафтодобування. Старі шахти-криниці були остаточно ліквідовані. Натомість виникли нові свердловини - глибиною до 1000 і більше метрів. Зросла кількість кадрових робітників. Завершився переворот у технічному устаткуванні. Збільшився видобуток нафти. На початку 90-х рр. XIX ст. в Прикарпатті видобували 91-96 тис. тонн на рік, а в 190У р. - понад 2 млн. 50 тис. тонн. Більше 80% усього видобутку нафти на початку XX ст. припадало на Борислав.

Нафтова промисловість Прикарпаття була цілком в руках іноземного капіталу. У 1912 р. німецькі і англійські фірми об'єдналися в один великий концерн, який зосередив у своїх руках третину видобутку Бориславського басейну. В 1913 р. почалося проникнення французького капіталу.

На другому місці після нафтодобувної стояла деревообробна промисловість. Галичина була також одним з основних експортерів лісу на європейські ринки.

Промисловість Західної України у 1900 — 191.3 рр. розвивалася дуже нерівномірно. Зростало, наприклад, цегляне виробництво. Збільшилась кількість механізованих цегельних заводів, а бетонне, гіпсове, вапняне й скляне виробництво розвивалося повільно. Що ж до цукрової промисловості, то після того, як у 1870 р. був закритий останній завод, цілих 40 років її не було зовсім.

З початку XX ст. успішно стала розвиватися швейна, взуттєва і килимарська промисловість, однак і вона була представлена головним чином дрібними підприємствами ремісничого типу. Певне значення для економічного розвитку Галичини мало будівництво електростанцій в повітових містах і великої електростанції у Львові.

Таким чином, промисловість Галичини зробила деякий крок уперед, але розвиток її був однобічний. До того ж, місцеві підприємці були представлені в ній дуже слабо. Прибутки від промислового виробництва збагачували іноземців.

Сільським господарством займалося приблизно 80 - 90% місце­вого населення. В сукупному доході Західної України на сільське господарство припадало близько 70%. Велика частина земель, як і раніше, була власністю поміщиків. У Галичині поміщики тримали в своїх руках 40,3% загальної земельної площі. В аграрних відносинах і побуті сільського населення залишалося ще багато кріпосницьких пережитків. Поміщики, наприклад, зберігали монопольне право на полювання, рибальство тощо.

Продовжувалось розшарування серед селян. На початку XX ст. заможні землевласники в Галичині становили близько 10% від числа селян. Ця верства селян успішно пристосувалася до ринкових умов і їхні господарства фермерського типу процвітали. Саме ці господарства забезпечували поступовий ріст валових зборів і середньої врожайності сільськогосподарських культур.

Але економічне становище решти селян було надзвичайно тяжким. Мізерна плата за 17-18-годинний день влітку, робота «за сніп», інші кабальні форми визиску й безправ'я посилили еміграцію. У 1909 р. в СІЛА мешкало вже 470 тис. українців. Багато селян їхало в Канаду, а також у Бразилію й Аргентину. Проте безпритульність на чужині й найважча робота за низьку платню стримували еміграцію. Перед Першою світовою війною еміграційна хвиля почала спадати, а невелика частина емігрантів повернулася на батьківщину. Поширеною була сезонна міграція селян і робітників. На сезонні роботи відправлялися до Бессарабії, Південної України, Німеччини, Бельгії, Франції. Щорічно на тимчасові роботи виїздило до 100 тис. осіб.