26. Стан українських земель у складі Австрійської імперії наприкінці XIX ст. Форми вияву антифеодального руху на західноукраїнських землях.

Початок розпаду феодально-кріпосницької системи.

У 20-х -. 30-х pp. XIX ст. в Австрійській імперії почався розпад феодально-кріпосницької системи. Почали зароджуватися нові капіталістичні відносини. Поширеним явищем було зародження мануфактур, які поступово переходили до фабричного виробництва.

У Східній Галичині, адміністративним, промисловим і торгівельним центром якої був Львів, на першому місті було ткацтво. Майже не було села або фільварку, де б не виробляли полотна, яке відправлялося до Відня, Брно, Будапешта. Розвивалося шкіряне виробництво, призначене для експорту. Засновувалися нові керамічні, залізо обробні підприємства, ливарні заводи, розвивалася соляна промисловість. Проте початок промислового перевороту в німецьких і чеських провінціях Австрійської імперії дуже негативно вплинув на галицьку промисловість. Галицьке ремесло і мануфактура не могли витримати конкуренції виробів фабрично-заводської промисловості і почали занепадати. За даними 1846 p., у краї було 56 міст і 138 містечок, але міська українська буржуазія була нечисленною й економічно слабкою.

У зв'язку з поширенням у цілому товарного виробництва в Австрійській імперії в західноукраїнських землях почала розвиватися торгівля, основними формами якої були ярмарки і базари. Розвивались торгівельні зв'язки Східної Галичини з українськими землями у складі Росії. Торгівельний шлях пролягав через м. Броди, яке стало центром торгівлі. Зі Східної Галичини вивозили деревину і полотно, а ввозили з Наддніпрянської України худобу, промислові вироби. У країни Західної Європи експортували продукти сільського господарства та сировину.

Складною була ситуація і в Буковини Але у порівнянні зі Східною Галичиною її дещо покращувала та обставина, що в буковинській економіці з давніх часів велику роль відігравало скотарство. Відсталим аграрним краєм залишалося і Закарпаття. Розширення поміщицького господарства супроводжувалося і тут скороченням селянських наділів. Угорський сейм звів прогресивні аграрні закони, започатковані Йосифом П, майже нанівець.

Сільське господарство в західноукраїнських землях залишалося на низькому рівні Земля належала великим землевласникам: це були магнати, шляхта, держава і церква. Цього часу на західноукраїнських землях відбувається подальше посилення поміщицького гніту. У 1802-1803 pp. австрійський уряд дозволив поміщикам застосовувати тілесні покарання щодо своїх селян. Збільшувалась панщина, вводились додаткові повинності. Поміщики намагались за будь-яку ціну відібрати у селян землю і засіяти зерновими, через те, що зерно стало цінним товаром. Погіршували становище селян і стихійні лиха - посухи, неврожаї, епідемії.

Антифеодальна боротьба

У відповідь на обмеження попередніх здобутків селяни посилюють антифеодальну боротьбу, що велася в різних формах: скарги, втечі, підпали, розправи, відмова від сплати податків, невиконання розпоряджень адміністрації маєтків. Своєрідною формою протесту був рух опришків, що поширювався на Прикарпатті (Коломийська, Станіславська, Стрийська округи). Десятки і сотні прикарпатських селян озброювались і втікали у важкодоступні райони Карпат, стаючи на шлях збройної боротьби. Опришки нападали на панські і державні маєтки, забирали або нищили майно, руйнували панські двори, розправлялися з феодалами та адміністрацією. Постійною і наймасовішою формою антифеодальної боротьби була відмова широких мас селянства від виконання феодальних повинностей. Селяни ухилялися від панщини, виходили на роботу пізно, погано працювали, не здавали своєчасно данини, чиншів, не виконували додаткових робіт.

Найбільше селянських виступів відбулося протягом 1815—1826 pp. У Галичині вони охопили багато сіл Комарнівщини (1819—1822), Сколівщини (1824 — 1826). 1822 р. ознаменований посиленням прагнення селянства ряду округів переселитися на Буковину. Наймасовішим стало заворушення селян 39 громад на Чортківщині, яке відбулося влітку 1838 р. Відкрита відмова селян від виконання панщини, більшої, ніж один день на тиждень, прозвучала в 339 селах Галичини. Туї селяни діяли більш організовано і рішуче. Яскравою сторінкою в історії українського народу стало повстання в Північній Буковині під керівництвом Лук'яна Кобилиці.

Кульмінаційним пунктом селянського руху напередодні революції 1848—1849 pp. були антифеодальні виступи 1846—1848 pp. на східногалицьких землях. Селяни Східної Галичини піднялися майже одночасно із селянами Західної Галичини. 1846 р. боротьба охопила весь край. Це був удар, від якого феодально-кріпосницька система вже не могла отямитись. Повстання було придушене, проте воно стало однією з вирішальних передумов скасування панщини не лише в Гали-чині, а й в усій Австрії.

Перші паростки національного відродження

Поряд із усвідомленням необхідності боротьби за соціальні та економічні права на західноукраїнських землях протягом перших десятиліть XIX ст. формується національний рух. Під впливом політики «освіченого абсолютизму», нових європейських течій, політичних, соціальних і культурних змін у Галичині з'являється перше покоління будителів, яке належало до майже виключно середовища греко-католицького духовенства. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо перемишльського владики — єпископа Михайла Левицького згуртувалося невелике коло представників національно свідомої інтелігенції — І.Могильницький, Й.Левицький, Й.Лозинський, А.Добрянський, І.Лаврівський,. І.Снігурський та ін. Вони виявляли великий інтерес до вітчизняної історії, життя народу, його мови й усної творчості, чимало зробили для піднесення українського шкільництва, вживаючи заходів щодо створення початкових шкіл для місцевого населення.

Найбільшого розмаху діяльність перемишльського гуртка набрала після призначення в 1818 р. перемишльським єпископом Івана Снігурського. До 1832 р. під його покровительством відкрилось близько 400 шкіл. У 1817— 1821 pp. було видано декілька підручників. Автором більшості з них був Іван Могильницький. Він же став автором першої в Галичині «Граматики» української мови і наукового трактату «Відомість о руськім язиці» (в той час, як вже зазначалося в лекції II, західні українці продовжували називати себе «русинами», а свою мову — «руською»). У них він спростував хибні уявлення про український народ та його мову і аргументовано визначив його як один з реально існуючих східнослов'янських народів з власною мовою, поширеною на всіх (східних і західних) українських землях. Виходять друком перші збірки народної творчості: «Пісні польські і руські люду галицького» Вацлава Залеського (1833), «Руське весілля» Йосипа Лозинського (1835). Одночасно в Галичині з'являються збірки і видання з Наддніпрянської України, перші рукописні копії «Енеїди» І.Котляревського.