16. Охарактеризуйте періоди визвольної війни 1648-1654 рр.

Навесні 1648 р. вибухнула народно-визвольна війна українського народу. Почався новий період української історії - період відродження української держави.

Багатовікове панування іноземних загарбників було справжньою трагедією для народу України. Посилення соціально-економічного гніту тісно перепліталося з національним і релігійним, що значно гальмувало розвиток України. Політична анархія і корупція у державному управлінні Речі Посполитої сприяли свавіллю в Україні польських магнатів і шляхти. Характеризуючи тяжке становище народних мас, Б. Хмельницький у червні 1648 р. писав польському королю, що “пани державці та старости в задоволення собі нестерпно принижують нас і тяжко-ображають, позбавляючи нас не тільки бідного майна, але і волі, посягають на наші хутори, луки, сінокоси, ниви, зорані поля .. І що тільки будь-кому з них у нас, козаків, подобається, силою віднімають, а нас самих, безневинних, обдирають, б'ють, мордують, в тюрми кидають, на смерть за наші маєтності вбивають. Ні на які права, ні на привілеї, не звертають уваги маючи нас... за своїх власних невільників”.

Прийняті у Речі Посполитій “Статті для заспокоєння руського народу” 1632 р. , а також “Ординація війська Запорізького реєстрового” 1638 р. не призупинили, а навпаки - сприяли подальшому наступу польських феодалів, масовій колонізації українських земель і насильницькому поширенню католицизму в Україні.

Напередодні народно-визвольної війни соціально-економічні, політичні та національно-релігійні суперечності значно загострилися. Польський гетьман в Україні М. Потоцький зазначав, що не було жодного села чи міста, в якому би не лунали заклики до свавілля і де би “не замишляли на життя і майно своїх панів і орендарів, часто жаліючись на образи і утиски”.

Війна українського народу за рушійними силами і суттю була антикріпосницькою, антифеодальною, а за політичною спрямованістю – народно-визвольною. Антикріпосницький характер цієї війни проявився з самого початку повстання - 1648 р. і підтвердився у ході подій наступних років. Так, повстання у середньому Подніпров'ї розпочалося під час збирання феодальних повинностей у населення. Реєстрове козацтво підтримало повстанців. Будучи “невдоволеними порядками, введеними у Запорізькій Січі “Ординацією війська Запорізького реєстрового” 1638 р., воно теж повстало і перейшло на бік Б. Хмельницького.

Незабаром повстання охопило всю Україну: Лівобережжя, Подніпров'я, Правобережжя, Східну Галичину, Волинь, Прикарпаття. Селяни розгромлювали маєтки землевласників незалежно від їх національного походження і вірувань, виганяли місцеву владу, знищуючи при цьому документи, що засвідчували кріпосницький стан чи економічну залежність селян, королівські грамоти, інвентарі маєтків, орендні листи тощо. Повстанці називали себе козаками і відмовлялися виконувати феодальні повинності. Селянство стало першим великим бойовим резервом поповнення загонів повстанців.

Особливо яскраво антифеодальний характер війни проявився після Зборівського договору 1649 р., за умовами якого над рядовим козацтвом і більшістю селян знову нависла загроза відновлення магнатсько-шляхетського гніту. Згідно з цим договором чисельність козацького реєстру обмежувалася 40 тис. козаків (фактично їх було у декілька разів більше). Польським панам передавалися їхні маєтки в Україні. Селяни, які не потрапляли до козацького реєстру, переходили у підданство своїх власників. У такій ситуації повстанці покидали військо, полковники якого визнали умови Зборівського договору, і поповнювали полки, очолені вихідцями із селянства, що не підписалися під цим договором.

Селяни Подніпров'я, не сприйнявши умов договору, в деяких районах повстали. Б.Хмельницькому загрожувала “чорна” рада за підписання Зборівського договору. Козацька старшина настільки налякалася таким становищем, що Хмельницький змушений був вимагати від старшинської адміністрації придушити повстання силою і покарати винних у порушенні миру. Тільки небезпека нового вторгнення магнатсько-шляхетських військ на звільнену територію змусила гетьмана змінити ставлення до селянських виступів. Однією з причин виступів було скорочення реєстрових козаків до 20 тис.

Зауважимо, що разом з селянством у визвольній війні брали участь козацтво і міське населення, а також козацька старшина. Участь у визвольній війні різних соціальних верств українського народу пояснюється загальними інтересами і метою - знищенням панування іноземних загарбників. Звичайно, кінцева мета була різною. Наприклад, українське селянство намагалося послабити або знищити (скасувати) феодально-кріпосницький гніт. Рядове козацтво і міська біднота виступали проти посилення соціально-економічного гніту, загрози їх закабалення і закріпачення. Ті, хто приєдналися до повстанців, - українські шляхтичі й православне духовенство - домагалися відновлення і зміцнення своїх станових прав і привілеїв. Козацька старшина намагалася використати ситуацію для збереження феодально-кріпосницьких відносин і встановити повне економічне й політичне панування над підлеглими.

У ході війни різні соціальні верстви об'єднались проти загального ворога - іноземних поневолювачів. Рух перетворився у загальнонародний. Як і в інших народів, в Україні загальна боротьба набувала релігійного спрямування. Це виявлялося у боротьбі православ'я проти католицизму, однак аж ніяк не впливало на антикріпосницьку суть і визвольну мету.

Антикріпосницька та визвольна боротьба українського народу відбувалася не ізольовано, а у постійних зв'язках і взаємодіях з іншими народами. В Україні поряд з українцями - її основним населенням - проживали представники інших народностей, які також брали участь у боротьбі. Виступи українського народу проти соціально-економічного, політичного і релігійного гніту вплинули на розвиток антикріпосницького руху сусідніх народів. У загонах повстанців були росіяни, білоруси, поляки, литовці, угорці, чехи, словаки, німці та вихідці з інших народів. Численні документи і матеріали засвідчують те, що у народно-визвольній війні брали участь представники 23 народностей.