13. Формування української народності

За однією з гіпотез, висунутою польським істориком Яном Чекеновським, слов'яни появились за 500 років до н.е. Наші ж вчені вважають, що вирізнення українського народу з-поміж східнослов'янських народів відбулось з XII ст. до кінця XIII ст. Звичайно, не обійшлось без домішок крові інших народів. Доречно звернути вашу увагу, що всяка крапля іншої крові через декілька десятків поколінь розходиться по жилах всього народу. Кожна сучасна людина лише на часовій глибині 20-ти поколінь (близько 500 років) теоретично має 1 048 576 предків. В середному піраміду чисельних залежностей між предками і потомками можна перевертати. Зрозуміло, чому в людей, які історично тривало спілкувались між собою, витворювалися не лише духовно-психологічні спільні риси, але більшою чи меншою мірою і біологічні (антропологічні). Проте антропологічні риси сучасних українців, як підтверджують дані антропології, в порівнянні з населенням України Х-ХІ ст., суттєво не змінилися. Дослідження з антропології, — стверджує акад.Ф.П.Шевченко, — вказують на генетичний зв'язок українців з древлянами, волинянами, тиверцями, полянами, білими хорватами і частково з сіверянами.

Археологами доведено, що протягом 10 тис. років від часів неоліту на нашій території безперевно проживали люди. В другій половині цього строку виникла трипільська культура, генетично найближча до матеріальної культури України. Не доводиться сумніватись, що й частина слів того часу дійшла до сьогодні.

Одна з доісторичних назв, збережена в усній традиції та працях арабських і грецьких авторів, — слов 'яни. Слов'яни займали значну територію Європи і, вільно спілкуючись між собою, інших людей звали німцями, прирівнюючи їх нерозуміння до німоти. Сила зрозумілого слова поширювалась на різні реалії. Дніпро, скажімо, звався Славутою чи Славутичем. В писемних джерелах зустрічаємо Славутич і словєнє. Останнє слово в сучасній російській мові знайшло графічну фіксацію через звук -а-.

В найменуванні народів світу існують самоназви. Так, грузини звуть себе сакартвелами, угорці — мадярами, германці — дойчами, фінни — суомі, камбоджійці — кхмерами і т.п. Два тисячоліття нової ери висвітлили багато інших назв слов'янських племен, які, за словами літописця, "прозвашася имены своими, гдъ съдши на которомъ мъсте". Ці етноніми досить прозорі: бужани — мешканці узбережжя Бугу, древляни — мешканці лісів, дреговичі — прип'ятських боліт, поляни — безлісих просторів, сіверяни — півночі Лівобережжя. А в уличах можна вгадати бджолярів, що проживали на берегах Бугу. Правда, про них ще кажуть, що вони угличі — тобто ті, що живуть в куті (углу).

Якщо тиверці жили понад Дністром, а їх назва пов'язана з можливою назвою цієї ріки Тивр, яка має індоєвропейський корінь зі значенням "швидкий, різкий", то дуліби втратили семантику власного найменування, але їх географія засвідчується існуючими зараз кількома селами Дуліби у Волинській, Львівській, Рівненській, Тернопільській областях. Цікаво, що тут нараховується понад сто населених пунктів з компонентом Воля (Вол и ця). Є підстави вважати, що сюди втікали селяни від закріпачення, засновуючи поселення з промовистою назвою, а навколишня територія стала зватись Волинь. А її мешканці відповідно волиняни.

Подібним чином утворилася назва Слобожанщина в східній частині України, хоч формант слобода наявний у десятках ойконімів майже всіх областей. Донецька ж земля дала ще не зовсім сформовану фонетично назву донеччани. Ще одна загадкова назва — родимичі. Можливо, це умовна назва смоленських та чернігівських земель, де підкреслена їх спорідненість.

Час вносить зміни в усі сфери життя суспільства. На зміну одним назвам приходять інші. Лісова частина українського і білоруського пограниччя стала Поліссям, а її жителі — поліщуками. Заселена українцями брестська земля складається з пінчуків — жителів узбережжя р.Піна. Про це теж нагадують м.Пінськ та прізвище Пінчук.

Долина Дністра від Тернополя до Вінниччини закріпила за собою назву Поділля з жителями подолянами. Що стосується буковинців, то їх території таку назву дало букове дерево.

Карпатський регіон, який разом з Буковиною вісім століть був у відриві від основної території України, заслуговує особливої уваги. Тут збереглися надзвичайно цікаві явища. Назви населених пунктів (Рава Руська, Русава, Русаки, Русин, Русів, Руська, Руське Поле, Руський Мочар, Руські Геївці та ін.) і жителів — русин, руснак — збереглися з того часу, коли наша земля називалася Русь. А про що нагадують назви гуцули, бойки, лемки? Гірський житель — гуцул міг одержати свою назву від вигуку — "гуці" Хоч не виключено запозичення з румунської мови — hotul — злодій, розбійник, опришок. Етнічна група бойків одержала свою назву за ствердну частку — "боо> — так, звичайно!— дуже поширену в місцевій говірці. Те ж саме сталося і з лемками, які у значенні лиш, тільки вживали слово "лем".

Не можна не згадати ще один карпатський етнос ембріональних слов'ян — даків, що з завоюванням на початку нашої ери римлянами земель аж до Пруту були асимільовані, однак залишили в мові, що тепер зветься румунською, відчутну частку свого словника. Ствердне слово "да" в тому числі. За аналогією з бойками та лемками даки одержали свою назву завдяки наведеному ствердному слову.

Щодо самої назви Україна, то вперше етнонім "Україна" вже звучить в 1187 р. в давньоруському літописі, а потім в 1213 р. і т. д. З початку XIV ст. поряд з етнонімом "Русь" появився етнонім "Мала Русь". Вперше це сталося в 1335 р. в грамоті Юрія II — цар Малої Русі (латинською мовою). Іван Вишенський в 90-х роках XVI ст. в роки підписання Берестейської унії вживав цю назву. А потім російські царі стали вже десь зневажливо називати Україну "Малая Русь",

"Малоросія", а жителів — малоросами. Хоча якраз місцеве, корінне населення України так себе не називало.

Польський хроніст ХУП ст. Грондський, російські історики XIX ст. С.М.Соловйов, В.Ключевський та інші вважали, що Україна є синонімом слова "окраїна". Тобто, якщо дивитись на неї як з боку Росії, так і з боку Польщі. А М.Г.Чернишевський в одній статті про Польщу, шукаючи, де кінчається Росія і починається Польща, зовсім згубив Україну. Він писав про Україну так: там на заході, де закінчується Росія, — починається Польща, а там на сході, де закінчується Польща, починається Росія.

Після монголо-татарського завоювання Північно-Східної Русі західні і південно-західні руські землі, що ввійшли до складу Великого князівства Литовського, були економічно і політично відірвані від решти руських земель. Тривале відокремлення від решти Русі, ізольоване існування південно-західних її частин з їх місцевими особливостями і зв'язками стало одним з факторів утворення української народності.

Процесу оформлення української народності сприяло те, що в кінці XV ст. всередині південно-західних руських земель стала щезати економічна роз'єднаність, посилились економічні зв'язки, утворились місцеві політичні центри. Зростання економічних зв'язків між окремими землями та їх політичне спілкування були основою формування української народності, створення її спільної території, виникнення притаманних їй особливостей господарського життя, мови, побуту, культури та мистецтва.

На основі старих місцевих говірок складалась українська мова з її фонетичними і морфологічними особливостями, відбувався процес оформлення української культури. Приблизно з цього часу можна говорити про українську народність як про особливе історико-культурне і етнічне утворення, що виросло на грунті східного слов'янства.

З усього сказаного можна виокремити певні етапи формування українського народу:

1-й етап — вирізнення українського народу з-поміж східно­слов'янських народів з XII ст. до кінця ХПІ ст.;

2-й етап — формування українського народу з його чіткими етно­культурними рисами в XIV ст. — 1569 p.;

3-й етап — з 1569 р по 1648-1657 pp. український народ сформувався на феодальному етапі свого розвитку.