17. Поняття власності та права власності.

Власність - це суспільні (цивільні) відносини, у яких одні особи - власники - ставляться до речей як до своїх, а всі інші - не власники - мають ставитися до них як до чужих й утримуватися від будь-яких зазіхань на ці речі. Без ставлення інших осіб до речі, що належить власнику, як до чужої, не було б і ставлення до неї самого власника як до своєї. Зміст власності як суспільного явища розкривається за допомогою тих зв'язків і відносин, у які власник вступає з іншими людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.

Відносини власності, як правило, поділяють на економічні та юридичні

Економічні відносини власності є одночасно вольовими і не вольовими.

Не вольовими вони є тому, що в умовах існування суспільства є об'єктивованими, тобто існують, певною мірою, незалежно від волі людей: люди не можуть жити, не вступаючи у відносини власності.

Водночас відносини власності є вольовими, оскільки без цілеспрямованих вольових дій людей вони виникати не можуть. Саме в силу наявності в них вольового елементу відносини власності можуть бути об'єктом правового регулювання.

Пра́во вла́сності (в об'єктивному розумінні) – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і у своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов’язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.

Право власності охоплює правові норми, які закріплюють і охороняють стан приналежності матеріальних благ конкретним особам. Власність характеризується наявністю такої влади особи над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними норми. Оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, невласники речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. Всі інші особи, невласники, зобов’язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ і на волю власника мати цю річ. Таким чином, власність це суспільні відносини, які характеризуються двома основними ознаками: вони виникають з приводу речей, мають вольовий зміст.

Власність в економічному розумінні – це економічне панування суб’єкта над об’єктом, що належить йому, використання суб’єктом цих об’єктів своєю владою й у власних інтересах.

18. Економічний та юридичний зміст власності.

Власність, що розкривається і реалізовується в площені взаємодії “людина-

людина” має назву соціально-економічна власність, яка визначається

ступенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об’єктивно

обумовлених, історично мінливих відносин між суб’єктами господарювання в

процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характери-

зується привласненням засобів виробництва та його результатів.

В юридичному розумінні власність відтворюється системою зв’язків

“людина-річ”. Власність відображає майнові відносини , свідомі, вольові

взаємозв’язки юридичних і фізичних осіб з приводу привласнення благ, що

закріплюється системою відповідних прав власності.

19. Розвиток відносин власності в сучасних умовах тісно пов'язаний і з удосконаленням юридичної форми їх прояву. Особливо це актуально для країн з перехідною економікою, які переходять на ринкову форму організації суспільного виробництва.

Відносини власності, з огляду на їх юридичну форму, знаходять свій вираз у великому розмаїтті нормативних документів різного рівня. В Україні право власності, фіксує перш за все, Конституція нашої держави. Крім того, серед значної кількості різних правових норм, як правило, виділяють той законодавчий акт, який формує базові принципи функціонування відносин власності.

В Україні таким базовим законом є закон "Про власність", прийнятий Верховною Радою України у 1991 р. Він у своїх перших із семи розділів фіксує загальні положення, суб'єкти, об'єкти й форми власності, а також право власності всього народу України. У наступних розділах окремо розглядається право кожної із форм власності (приватної, колективної і державної). Дещо особливе місце посідає розділ про інтелектуальну власність. Вона виділена не як окрема форма власності, бо її суб'єктом може бути й індивід, і колектив, і держава загалом, а як занадто специфічна стосовно об'єкта цієї власності. Складнощі в правовому визначені цих відносин, їх певна новизна (бо до 1991 р. такого поняття в юридично оформленому вигляді на теренах колишнього Радянського Союзу не існувало) обумовили необхідність фіксації цих відносин в окремому розділі. Заключна частина цього закону присвячена захисту прав власності. Цей розділ не стосується суті самих відносин власності і відображає скоріше юридично-логічний аспект системи права про власність. Проте він, безсумнівно, є надто важливим з огляду на організацію практичної реалізації всіх форм власності в нашому суспільстві.

З удосконаленням правової форми відносин власності виключно важливу роль відіграє вибір оптимальної форми організації господарювання. Остання полягає в різноманітних важелях, стимулах, методах і способах організації функціонування господарюючих одиниць незалежно від конкретної форми власності.

В Україні ще необхідно докласти багато зусиль для того, щоб задекларовану на папері рівноправність усіх форм власності перетворити на буденну реальність. На сьогодні законодавче поле хоча й проголошує однакову систему прав, обов'язків і відповідальності всіх господарюючих суб'єктів, насправді такої рівності не дає. І тут недосконалість правового поля значно посилюється величезними масштабами корупції, продажністю й корумпованістю більшості політиків і державних чиновників.