66. Державне регулювання зайнятості та його методи.

Сутність економічної діяльності держави в сфері регулювання зайнятості. Молоді притаманна менша психологічна стійкість і водночас більша активність, тому зниження безробітних серед молоді є важливим чинником зниження критичного рівня безробіття. Можливість одержувати достатню за розміром допомогу (по безробіттю або по закінченні терміну— по бідності), сприяє пом'якшенню гостроти проблем безробіття і відповідно підвищенню критичного порогу. Особливо важливу роль відіграє політичний каталізатор, наявність певної політичної сили, яка здатна об'єднати без­робітних і ініціювати їх активні дії. Соціопсихологічні настанови є тим фоном, на якому формується критичний поріг: суспільство, якому притаманні високі орієнтації на чиюсь допомогу (влади, адміністрації підприємства тощо), так званий «патерналізм», низька територіальна, професійна і соціальна мобільність, яке принципово не сприймає відкритого маєтного розшарування, ймовірно, має відносно низький критичний поріг.

Методи державного забезпечення зайнятості бувають:

- Прямі медоди

- Непрямі методи

Прямі методи:

1.Законодавче регулювання умов найму та використання робочої сили

(трудове законодавство).

2.Стимулювання створення нових робочих місць та пропозиції робочої сили.

3.Заходи щодо збереження та підвищення рівня зайнятості на підприемствах.

Непрямі методи:

1.Державна фшансова політика (асигнування та субсидії).

2.Монетарна політика (регулювання грошового обигу).

3.Фіксальна політика (заміна податкових ставок).

4.Виплати різних допомог по безробптю та ін.

Державна політика України зайнятості населення базується на таких принципах:

- забезпечення рівних можливостей усім громадянам, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії, в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб;

- сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіттю, створенню нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

- координації діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості;

- співробітництва професійних спілок, асоціацій (спілок) підприємців, власників підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів у взаємодії з органами державного управління в розробці, реалізації та контролі за виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення.

Держава гарантує працездатному населенню у працездатному віці в Україні:

- добровільність праці, вибір або зміну професії та виду діяльності;

- захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи;

- безплатне сприяння у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб, всіма доступними засобами, включаючи професійну орієнтацію і перепідготовку;

- компенсацію матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість;

- виплату вихідної допомоги працівникам, які втратили постійну роботу на підприємствах, в установах і організаціях, у випадках і на умовах, передбачених чинним законодавством;

- безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або в системі державної служби зайнятості з виплатою стипендії;

- виплату безробітним в установленому порядку допомоги по безробіттю матеріальної допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги членам сім'ї, які перебувають на їх утриманні, та інших видів допомоги;

- надання роботи за фахом на період не менше трьох років молодим спеціалістам - випускникам державних навчальних закладів держави, раніше заявлених підприємствами, установами, організаціями.

14.

Господарський механізм, його сутність, елементи та функції.

Господарський механізм – сукупність форм та методів регулювання економічних процесів та суспільних дій господарюючих суб’єктів на основі використання економічних законів, важелів, правових норм та інституційних утворень. Господарський механізм включає такі підсистеми:

• планування;

• стимулювання;

• організації;

• регулювання.

Підсистема планування включає прогнозування, довгострокове, середньострокове, поточне планування, директивне та індикативне планування. Директивне планування полягає у тому, що державні планові органи визначають загальнодержавні потреби, збалансовують їх з наявними ресурсами і за допомогою обов’язкових для виконання завдань забезпечують реалізацію розроблених планів. Індикативне планування – це такий вид планування, коли показники обов’язкові лише для підприємств державного сектору, а для приватних підприємств носять лише рекомендований характер.

Підсистема стимулювання включає економічні важелі і стимули економічної діяльності (податки, кредит, дотації, державний бюджет).

Підсистема організації включає форми організації та управління виробництвом.

Підсистема регулювання передбачає використання різних форм і методів державного регулювання економіки.

Принципи господарського механізму:

• принцип ефективності;

• принцип збалансованості;

• принцип системності;

• принцип соціальної спрямованості.

Функції господарського механізму:

• реалізація відносин пануючого типу власності;

• узгодження економічних інтересів та розв’язання економічних суперечностей.

15.

Сутність капіталізму вільної конкуренції. Капіталізм вільної конкуренції характеризується приватною капіталістичною власністю на речові ресурси, використанням найманої праці та системи ринків чистої конкуренції.    В економічній теорії є дещо інші визначення сутності капіталізму. - Капіталізм — це “…виробництво для ринку підприємливими індивідами чи об’єднаннями їх з метою отримання прибутку” (Бергер Пітер Л. Капіталістична революція: П’ятдесят пропозицій щодо процвітання, рівності і свободи. — К.: Вища шк. — 1995. — С. 35). - “Капіталізм вільної конкуренції (laisser faire) характеризується приватною власністю на ресурси та використанням системи ринків і цін для узгодження економічної діяльності й управління нею” (Макконнелл К. Р., Брю С. Л. Экономикс: Принципы, проблемы и политика: В 2 т.: Пер. с англ.— М.: Республика, 1992. — Т. 1. — С. 47). - “Капіталістичне господарство є …таке господарство, за якого суспільні відносини привласнення одними членами суспільства додаткового продукту, створеного працею інших членів суспільства, приховуються під речовою товарною маскою створення додаткової вартості капіталом” (Туган-Барановский М. И. Основы политической экономии. — М.: РОССПЭН, 1998. — С. 93). - “Капіталізм — остання експлуататорська формація, яка зародилась у надрах феодалізму…” (Экономическая энциклопедия: Политическая экономия: В 4 т. / Под ред. А. М. Руменцева. — М.: Экономика, 1979. — Т. 2. — С. 103).    Як бачимо, в економічній науці існують протилежні думки щодо сутності капіталістичної економічної формації.    Ознаки капіталізму вільної конкуренції. Проте не існує різних думок щодо таких інститутів капіталізму вільної конкуренції:    1) приватна власність на засоби виробництва;    2) система найманої праці;    3) свобода підприємництва і вибору;    4) ринкова система та вільна конкуренція;    5) важлива роль прибутку;    6) обмежена роль держави.    Капіталістична приватна власність. У капіталістичній системі вільної конкуренції матеріальні виробничі ресурси та значні грошові кошти перебувають у власності приватних осіб, які є капіталістами, та капіталістичних підприємств. Приватна власність дозволяє капіталістам або підприємствам на свій розсуд придбавати, контролювати матеріальні та фінансові ресурси і розпоряджатися ними. Інститут приватної капіталістичної власності підтримується протягом століть правом заповіту, тобто правом власника майна призначати спадкоємця цієї власності після своєї смерті.    Право власності — це право володіння майном. Використовувати майно і розпоряджатися ним — найістотніші права, бо вони заохочують до його ефективного використання, інвестицій та розширеного відтворення. Чи будував би будь-хто дачні будинки чи фабрики, якби певний уряд міг би конфіскувати цю власність і перетворити її без відшкодування в державну власність? Право власності пронизує всі сфери капіталістичного виробництва, розподілу, обміну і споживання.    Поряд з цим існує в обмежених розмірах і державна власність.    Система найманої праці. Ключовим елементом капіталістичної системи господарства є наймана праця, тобто залучення у процес капіталістичного виробництва товарів та послуг широкої категорії тих верств трудящих, які не мають у своїй власності ні фабрик і заводів, ні майстерень чи селянських (фермерських) господарств, ні великих сум грошей чи пакетів акцій.    Наймання робочої сили, як показано в темах 9 і 13, здійснюється капіталістами-підприємцями через її купівлю на ринку. Ринок праці сформувався в період первісного нагромадження капіталу, тобто ще в XVI—XVII ст.    Свобода підприємництва і вибору. Тісний зв’язок з приватною власністю має свобода підприємництва і вибору. Капіталізм покладає на свої складові одиниці — підприємства та домогосподарства — відповідальність за ухвалення певних рішень, які враховуються і стають економічно ефективними, пройшовши через сито вільних ринків.    Свобода підприємництва означає, що за капіталізму вільної конкуренції приватні підприємства можуть вільно купувати ресурси (робочу силу, засоби виробництва, землю), організовувати із цих ресурсів процес виробництва товарів або послуг за власним вибором і продавати цей товар теж за власним вибором.    За конкурентного капіталізму немає жодних штучних перешкод або обмежень, установлених державою чи іншими виробниками або групою осіб. Свобода вибору означає, що власники матеріальних ресурсів і грошей можуть на свій розсуд використовувати або реалізовувати свої ресурси. Це також означає, що носії робочої сили — робітники, інженери, менеджери та ін. — вільні займатися будь-яким видом праці, на який вони спроможні, пропонувати свою робочу силу на будь-якому ринку праці.    До свободи вибору слід включати і свободу вибору споживача. Вона є найширшою зі свобод за капіталізму вільної конкуренції. Уважається, “…що споживач займає стратегічну позицію в капіталістичній економіці; у певному сенсі споживач володіє суверенітетом” (Макконнелл К. Р., Брю С. Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. — Т. 1. — С. 52). Межі вільного вибору постачальників людських ресурсів і матеріальних засобів обумовлюються вибором споживача. Врешті-решт, сам споживач вирішує, що повинна виробляти економіка капіталізму вільної конкуренції.    Вільна (досконала) конкуренція — такий вид змагання економічних суб’єктів, за якого кожен з виробників, яких багато, не може впливати на ринкову ціну, а додатковий дохід, отриманий від кожної додаткової одиниці, є ринковою ціною.    За системи вільної конкуренції свобода вибору, що реалізується у формі прагнення кожного отримувати грошовий дохід, є основою конкуренції як основної риси капіталізму. Вільна конкуренція означає: наявність на ринку великої кількості незалежних покупців і продавців кожного конкретного продукту або ресурсу; відсутність будь-якого контролю над цінами; свободу для покупців і продавців виступати на тих або інших ринках чи залишати їх; широке розпорошення економічної влади, що є необхідною умовою вільної конкуренції, регулювання використання цієї влади і обмеження можливості зловживання нею; встановлення для покупців і продавців обмеження стосовно реалізації особистого інтересу.    Вільна конкуренція є невід’ємним атрибутом капіталізму вільної конкуренції, яка розглядається як теоретична модель. У реальних умовах, як показав історичний досвід розвитку капіталізму вільної конкуренції, на ринку праці діяв і інший вид конкуренції — недосконала конкуренція у формі монопсонії (див. нижче). Таким чином, капіталізм вільної конкуренції базувався одночасно на системі конкурентних ринків і монопсонії на ринках праці.

16

Теорія і практика економічної системи соціалізму.

Сутність економічної системи соціалізму (за Марксовою концепцією) — це загальнонародна власність на речові фактори виробництва, що поєднує в одній особі працівника і власника засобів виробництва, утверджує трудовий і колективістський характер асоціації виробників і визначає соціальну рівність між людьми як найбільш суттєвий момент соціальної справедливості.

Економічною основою соціалізму є суспільна власність на засоби виробництва, соціалістична планова система, можливість свідомого суспільного управління економічними процесами, свідоме регулювання темпів і пропорцій розвитку виробництва.

Ідея соціалізму — це ідея справедливого суспільства. Вона зародилася як форма виявлення протесту проти експлуатації і гніту.

В історії соціалізму виділяють декілька етапів: спочатку виникнення утопічного соціалізму, потім еволюцію утопічного соціалізму від соціалістів-утопістів до прихильників концепції анархізму і, нарешті, перетворення соціалізму з утопії в науку — марксизм. Останнім етапом у розвитку ідеї соціалізму стала криза традиційного і розробка нового погляду на соціалізм.

Економічна теорія розрізняє два концептуально відмінних трактування соціалізму.

Марксизм обґрунтовує соціалізм як соціальний устрій, що виникає в результаті ліквідації капіталістичного способу виробництва і встановлення диктатури пролетаріату, суспільної власності і розподілу за принципом: „Від кожного — за здібностями, кожному — за працею”.

Багато західних економістів, зокрема Л. Мізес і П. Уайлз, вважають: сутність соціалізму полягає в тому, що всі засоби виробництва перебувають під виключним контролем суспільства, яке відміняє вільний ринок і має своїм базисом „командну економіку”.

Теоретики марксизму вважали, що раціонально організувати виробництво можливо тільки на засадах планомірності в межах державної (загальнонародної) і кооперативно-колгоспної форм власності на базі великого машинного виробництва в усіх галузях економіки за допомогою вільної від експлуатації праці. Головним знаряддям побудови соціалізму є диктатура пролетаріату, соціалістична держава, якою керує марксистсько-ленінська партія. Мета соціалізму — найбільш повне задоволення зростаючих матеріальних і культурних потреб усього суспільства на основі безперервного і планомірного розвитку народного господарства.

Праця при соціалізмі має безпосередньо суспільний характер і тому не потребує визнання на ринку через купівлю-продаж товару. Суспільство заздалегідь веде облік потреб, в оптимальних пропорціях розподіляє живу працю і ресурси, розраховує рівень суспільно необхідних витрат (планові ціни), стимулювання відбувається не за комерційною діяльністю, а за кількістю та якістю праці, робоча сила не є товаром, оскільки самі працівники є власниками засобів виробництва.

У теорії соціалізму К. Маркса і Ф. Енгельса обґрунтовується необхідність і можливість гармонізації відносин людини і суспільства. їх економічна модель має антиринковий і недержавний характер. Соціалізм розглядається як устрій вільних і рівних асоційованих виробників. Економічна модель соціалізму, що була реалізована на практиці, — це грубе спотворення ідеї соціалізму, тому що в центрі її знаходиться не людина, а держава. На основі монополізації власності держава виступила головним суб'єктом — організатором усіх господарських процесів: виробництва, розподілу, обміну та споживання. Цю економічну модель визначають як державний соціалізм. Але цей термін має умовний характер. Його синонімами є: воєнний комунізм, казармений соціалізм, авторитарно-бюрократичний соціалізм, адміністративно-командний, ринковий соціалізм, швецька модель соціалізму тощо.