56. Спроби політичної реформи та відродження національно-визвольних процесів

Загострення економічної кризи прискорювало реформи в політичній сфері. Існуючі державні інститути були вже нездатні уберегти країну від занепаду. Ця істина поступово оволоділа свідомістю ініціаторів перебудови й примушувала їх до демократизації громадського життя, до відмови від так званої керівної ролі КПРС у суспільстві. Очікувалося, що це стимулюватиме ініціативу громадян, сприятиме стабілізації соціально-економічної й політичної систем у рамках «оновленого» соціалізму.

Але, як уже траплялося в історії, наміри керівництва демократизувати тоталітарну систему наштовхувалися на лютий спротив консервативних елементів владних структур, які не бажали втрачати своє становище й привілеї. Політична реформа буксувала, бо прийняті Верховною Радою закони були половинчастими, приймалися із запізненням, а до того ж часто-густо не виконувалися. Серед населення поглиблювалося розчарування в здатності керівництва вивести країну з кризи. Вплив і авторитет КПРС, державних структур влади швидко й необоротно падали.

Наприкінці березня 1989 р., відповідно до нового закону відбулися вибори народних депутатів СРСР. Закон давав можливість, маніпулюючи громадською думкою, формувати бажаний склад депутатського корпусу. У травні-червні 1989 р. відбувся І з'їзд народних депутатів СРСР. На ньому було сформовано двопалатну Верховну Раду СРСР. Було введено посаду Голови Верховної Ради СРСР, на яку обрано М. Горбачова, котрий одночасно з тим залишився генеральним секретарем ЦК КПРС. Партійно-політична диференціація суспільства негативно позначилася на становищі Компартії України. У 1990-1991 рр. її залишили сотні тисяч членів. Однак і після цього в її складі залишалося понад 3 млн чол. Але тієї монолітної єдності, яка була властива КП України раніше і яка підтримувалася жорстоким придушенням будь-якого інакодумства в партії і в суспільстві, наприкінці 80-х років уже не було. На фоні активізації опозиційних тоталітарному радянському режиму в Україні політичних сил позиція переважної більшості комуністів була пасивною і очікувальною, частина з них перебувала в партії формально, фактично підтримуючи національно-визвольний рух.

57. Декларація про державний суверенітет,проголошення незалежності україни

Декларація про державний суверенітет України — документ про проголошення державного суверенітету України. Прийнята Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року. Ключові слова декларації «суверенітет», «державний», «Україна» розглядалися у 5-10 варіантах. Навіть назва держави народилася після гарячих дебатів і поіменних голосувань кількох версій від «Українська РСР» до «Української народної республіки».

Декларація приймалася в роки розвалу СРСР. Міжнаціональна напруга в азійських і кавказьких республіках подекуди виплеснулася у криваві міжетнічні сутички.Декларацією визнавалося право української нації на самовизначення, держава повинна була захищати й охороняти національну державність українців. Єдиним джерелом державної влади визнавався народ, а Верховна Рада УРСР могла виступати від його імені. У документі йшлося про принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Генеральний прокурор мав здійснювати контроль над виконанням законів. Територія України проголошувалася недоторканною. Уперше після багаторічного замовчування Декларація визнавала невід'ємні права і свободи людини. Вона складається з 10 розділів. У розділі про економічну самостійність проголошувалося, що "земля, її надра, повітряний простір, водні й інші природні ресурси є власністю українського народу, тобто громадян усіх національностей України". Передбачалося створення власних збройних сил. Україна брала зобов'язання не поширювати, не виготовляти й не нарощувати ядерну зброю. Майбутня зовнішня політика України, визначена Декларацією, вбачалася як нейтральна, першочерговим її завданням визначалося забезпечення національних інтересів України. Декларація про державний суверенітет України стала основою для "Акту проголошення незалежності України". 24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР фактично вдруге проголосила Україну незалежною демократичною державою, прийнявши "Акт проголошення незалежності України", підтриманий всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року. Декларація представляла собою правовий фундамент для Конституції, законів України, визначення позиції республіки при укладанні міжнародних угод.