12.Евололюція та типи релігії

Становлення та еволюція релігії взаємоповязанні з розвитком суспільства і людської свідомості,рівнем пізнання людиною навколишньої діяльністю.В історії розвитку релігії виділяють 3 основних стадії:1 Первисні форми2)Політаїзм3)Манотеїзм.Спочатку утворення монархічних держав монотеїзм замінюється полетеїзмом.Абстрактний манотеїзм останій щабель розвитку релігії.Якщо уявити собі релігію,що могла б це більше удосконалення уявлення про над природне логічним виглядає Бог,образ якого змінився від особистих атрибутів.У такій послідовності це вже не Бог релігії ,це вже Бог філософії.

13.Історичні передумови виникнення християнства

Християнство виникло в 1 ст нашої єри у східних провінції римської імперії.Серед рабів поновленних народів поширювалися песимістичні настрої і як наслідок надії на допомогу небесних сил.Перші християнські діаспори у другій пол. 1 ст,нашої єри обєднання їх відбулося під впливом ідеї спасителя посланням Бога,спочаку не було проф. духовенства та єдиного християнського віровчення християни зазнавали від римської держави утисків массового знищення протягом 2 ст.

14.Особливості християнського культу

Найважл. із христ. обрядів є "7 таїнств":

1. хрещення 2. Миропомазання 3. Покаяння 4. Причащання 5. Шлюб 6. Священство або ординація 7. Соборування

У християнстві існують кола:

1. Річного богослужіння 2. Тижневого богослужіння 3. Добового богослужіння

15. Християнство бере початок з часів Київської Русі (988рік-хрещення русі В. Великим). Дух релігійної нетерпимості навіть при переході Укр православ'я пыд юрисдикцію московської патріархією слабо виражені в Укр. Активну боротьбу за свободу релігії ввели старообрядці.

16. Діалектика-теорія і метод. Діалектика-це філософський метод заснований на всезагальних принципах зв'язку та розвитку, які дають змогу суб'єкту філософії розглядати і пояснювати універсальні зв'язку світу. З точки зору діалектики все тече і все змінюється. Діалектика перш за все є теорією, тобто формою наукової діяльності суспільно розвинутої людини, яка спрямована на отримання знань про природну та соціальну дійсність і разом з практикою складає сукупну діяльність суспільства.

17. Діалектика і метофізика. Метофізики кажуть, що явища не змінні за своєю сутністю. Діалектики вважають, що розвиток-це боротьба протилежностей. Таким чином було сформульовано перший діалектичний закон - закон єдності і боротьби протилежностей. Боротьба протилежностей дає внутр імпульс до розвитку, веде до зростання напруженості, яка розв'язується на певному етапі зникнення старого і виникнення нового якісного стану об'єкта. другий закон взаємного переходу кількісних і якісних хар-тик. Третій закон діалектики дає відповідь на питання куди веде розвиток. Четвертий закон заперечення заперечення. Визначає напрямок процесу розвитку, як спіраль, а не як лінійний процес неухильного сходження знизу вгору.

18. Діалектична концепція природи та сутності світу. Діалектичний розвиток являє собою не просто зміну одних станів матеріальної системи на інші, не просто зміни їх кількісних хар-тик, а якісні зміни, структурну систему перебудови, що розвивається. Діалектичний розвиток є спрямованим процесом змін, що передбачає певну послідовність проходження системою специвічних для неї ступенів. Діалектичний розвиток є не тільки спрямованим, але й незворотним процесом. Тобто реальні предмети, явища, що змінюються, виявл неповторними у своїх інтивідуальних рисах. Важливим моментом розвитку є те, що він явл. собою внутрішню за своїм джерелом зміну матеріальних об'єктів. Суттєвою хар-кою процесів розвитку є час. По-перше, всякий час виявляє спрямованість розвитку. По-друге, будь-який розвиток здійсн. в реальному часі. Діалектична концепція розуміння природи і сутності світу, як діалектичний ідеалізм, так і діалектичний матеріалізм виходить з того, що рушільними силами розвитку світу виступають деалектичні протиріччя, які є протеріччям реального життя на відміну від формально-логічних філософських протиріч.

19. Феномен-це те, що себе у самому себе, показує, само проявляється, само демонструє себе. Феномен: самодост. твір мистецтва, що не вказує на щось сховане за ним але й не лежить на поверхні. Становлення феноменології, як філософії напряму пов'язано з творчістю Едмунда Тусорня(назад до самих речей), Мартин Хайденгер(проти усіх конструкцій, що вільно розширує випадки відкриття, та часто узагальнюється у проблемах).

20. Два основних поняття феноменології, що протистоять один одному. У межах західної феноменології складається два основних її варіанта, що протистоять один одному - вчення Гусерня і Хайденгерля. Для Гусерня фундаментальна реальність - це спонтаннемислове життя свідомості, тому предметом феноменології є опис актів свідомості в їх ставленні до об'єктів, а сама свідомість розуміється, як "чиста" тобто така, яка є абстрагованою від людини(трансцентральна). У Хайденгерля саме людське буття є невідривністю світу і людини, тому проблема свідомості відходить на 2-й план і тому мова йде про єдний фонд феномен-людське існування. Поняття феноменології є ближчим до хайденгерівського розуміння, тобто варто говорити про феноменологію, не як вчення про феномени, а як про феномени чистої свідомості - антологію свідомості.

21. Проблема свідомості у філософії. Поняття свідомості ключове для аналізу усіх форм духовної життедіяльності людини. На ранніх ступенях розвитку філософії відсутнє чітке розмноження свідомого та несвідомого, матеріального та ідеального. Від тоді проблема свідомості не втрачає гостроти, а сучасних умовах навіть актоалізується. Свідомість має складну багатогранну природу. Крім філософії свідомість вивчає і психологія, фізиологія, біологія і т. д. Проте при вивченні свідомості саме філософи намагаються розкрити різні її аспекти:

1. Гносеологічний(відображаючий) 2. Онтологічний(буттєвий)

3. Аксіологічний(цілісний) 4. Соціокультурний.

22. Стародавня філософія як зародок і колиска всіх наступних типів філософії. Східна філософія була тісніше переплетена із релігією, життєвою мудрістю та способами людського самовдосконалення. Внаслідок цього її вивчення сприяє кращому розумінню найперших кроків самовизначення людської думки. Антична філософія вважається початком європейської філософії взагалі. В Стародавній Греції вона вперше відокремилась від інших напрямків людської життєдіяльності і завдяки збігу сприятливих умов вона набула тут унікальних властивостей: постала відкритою та доступною, толерантною, пластичною та динамічною в своєму розвитку, а тому вперше накреслила майже всі основні напрямки розвитку філософсько-світоглядної проблематики.

23. Проблема людини в філософії Стародавньої Індії і Китаї. Індія.Традиційно в індійській культурі вважалося, що принципової різниці між рослинами, тваринами і людиною немає, адже всі вони мають смертне тіло і безсмертну душу. Після смерті тіла душа переселяється в інше тіло. Мандри душі по тілам називаються "сансара". Спочатку мандри душі були неупорядкованими, але потім стали залежати від поведінки людини, від виконання нею своєї дхарми. Дхарма спочатку мала значення бога закону і правосуддя, а потім - сам закон. велика увага приділялась проблемам людини і ставленню до навколишнього світу. Одним з головних було питання про позбавлення людини від страждань. Більшість стародавніх індійських систем вбачають причину страждань у незнанні. Якщо б людина пізнала себе і оточуючий світ в його істині, вона зменшила б свої страждання або уникла б їх зовсім. Отже, шлях до щастя лежить через пізнання.

Китай.давньокитайська держава - типова східна ієрархічна деспотія. Глава держави - спадковий монарх, він же перший жрець і єдиний землевласник. Закону не було, і ніхто не був захищений від свавілля вищестоящого на соціальнім щаблі. Всі новаторські рухи тонули в китайському традиціоналізмі, який мав у Китаї характерну для нього форму ритуалізму. Всі відносини між китайцями здавна були підпорядковані складному ритуалу, що мав світоглядне значення та був канонізованим. Світський ритуал взаємовідношення між вищестоящими і нижчестоящими на соціальних сходинках був тісно зв'язаний з релігійним ритуалом відношення живих до померлих, до духів предків, явищ природи, землі, неба. Але взагалі в Давньому Китаї міфологія була розвинена слабо. Давні китайці були для цього занадто практичними людьми. Щодо розвитку наукових знань, слід зазначити, що ще в ман-іньський період (18-12 ст. до н.е.) китайці вміли рахувати до 30 000, передбачали затемнення Місяця і Сонця, пов'язували астрологічні явища з землеробським циклом, створили календар, літочислення. Однак в цілому наука була розвинена слабо, математика була бездоказовою і так не досягла рівня дедуктивної науки, як це сталося майже в цей же час у Давній Греції. Все це склалося на рівні давньокитайської філософії.

24. даршани - это сила, полученная от Гуру, и ее нельзя терять, вот почему Бриггс пишет еще и о «внутреннем ношении кундал». Кундалы - это символ сиддха и Шивы, йогин становится «один на один с Абсолютом», снятие кундал равносильно отвержению милости.

Санкхья - размышление, исчисление, подсчет.одно из воззрений (даршана) индуизма, основателем которого считается мудрец Капила. Санкхья опирается на два основных понятия, существующих в мире: пракрити (единая, неизменная, вечная природа) и пуруша (индивидуальный дух как космическая сущность и как душа индивидуума).

Йога-союз, связь (души со сверхдушой)

Ньяя- реалистическая философия, основывающаяся главным образом на законах логики. Основная философия этого учения находится в Вайшешика-сутре, автором которой считают мудреца Канаду.

Вайшешика- одно из шести главных воззрений (даршана) индуизма, основной задачей которого является создание целостного учения о бытии. В учении была разработана подробная классификация мироздания.

25. Роль упанішат у формуванні індійської філософії.Труднощі досягнення нірвани. Упанішади – це написані в ІX-VI ст. до н.е. трактати, повчання і коментарі до Вед. Тут з'являються нові ідеї, елементи природничо-наукового і соціального знання, а знання трансформується в образи чуттєво більш доступні. Генералізуються божества Брахман і Атман дуже схожі, хоча Брахман більше відноситься до об'єктивного аспекту буття, а Атман – до суб'єктивного, до душі. Брахман виник першим з богів, він творець усього, хранитель світу, він всебічно могутній. Варто почитати Атман як ціле, що проявляється в частинах. З Атмана виник простір, із простору – вітер, з вітру – вогонь, з вогню – вода, з води – земля, із землі – трави, із трав – їжа, з їжі – люди. Створивши всі світи, Брахман-Атман згортає їх у ніщо наприкінці свого століття. Колесо життя подібне колесу візка, що котиться. Увесь світ охоплений дхармою (закон, обов’язок). Далі вже Вішну, владою отриманою від Всевишнього, постійно створює все нові і нові світи, “вдихає і видихає всесвіт”.

Нірвана – поняття важке для пояснення. Об'єктивної причини виникнення нірвани не існує. Але треба мати на увазі, що матеріальне тіло складається з п'яти грубих елементів: землі, води, вогню, повітря й ефіру. А тонке тіло складається з трьох: ума, розуму і его. Досягти звільнення, значить позбутися всіх цих матеріальних оболонок. У цьому полягає і мета занять йогою, і основний принцип вчення Будди про нірвану. Будда вчив своїх послідовників тому, як за допомогою медитації і йоги позбуватися матеріальних впливів. Шлях до досягнення нірвани можна пояснити, але ні сприйняти органами відчуттів, ні пояснити її неможливо в прийнятних для звичайної людини поняттях і порівняннях. Нірвана означає закінчення процесу матеріалістичного життя. Згідно із філософією буддизму, в кінці матеріального життя – лише порожнеча. Інколи філософію Будди називають філософією порожнечі.

26. Конфуцианство.Принцип У-вей. Конфуцианство - этико-политическое учение, возникшее в Древнем Китае, спустя 300 лет после смерти Конфуция. Учение конфуцианство оказало огромное влияние на развитие всей духовной культуры, политической жизни и общественного строя Китая на протяжении свыше двух тысяч лет. Основы Конфуцианства были заложены в 6 в. Согласно конфуцианству все люди были разделены на пять категорий. Первая - люди привычки, живущие повседневной животной жизнью; их понятия дальше глаз, ушей и рта не простираются. Вторая - люди грамотные, образованные, живущие в соответствии с законами и обычаями. Третья - люди здравого смысла, одинаковые в горе и радости, невозмутимые философы, умеющие говорить и молчать. Четвёртая - люди прямодушные и истинно добродетельные. Пятая - люди, совершенные во всех отношениях. Согласно конфуцианству "человек обладает способностью совершенствоваться или развращаться, смотря по доброму или злому употреблению своей воли; за злые деяния он заслуживает наказания, за добрые - награды.

27. принципи та ідеї філософії нового часу. Проблема разума — сердцевина философии нового времени. Философы той эпохи пришли к широкому толкованию разума, полагая, что природа, история, человеческая деятельность движимы внутренне присущей им "разумностью". Говорить о проблеме разума значило, таким образом, анализировать коренные проблемы философии. Правда, еще в XVIII в. философы чаще всего понимали "разум" как одну из присущих человеку познавательных способностей, благодаря которой он мыслит, формирует понятия, оперирует ими. В рациональной деятельности они выделяли два пласта — мыслительную деятельность, основанную на опыте, т.е. мышление посредством рассуждения, доказательства, расчета и т.д., и деятельность мысли, как бы воспаряющую над опытом, сверхопытную. Первую называли рассудком, а вторую — собственно разумом. Иногда единство рассудка и разума именовали интеллектом. Спор философов нового времени о больших возможностях, но и немалых ограниченностях человеческого разума свидетельствовал о том, что многие из них к разуму относились критически (вспомним о «Критике чистого разума» И. Канта). в новое время господствовала вера в совершенствование разума через прогресс науки. Она перерастала у большинства философов того периода в уверенность в том, что разум есть главный и наилучший инструмент преобразования человеческой жизни. Наиболее яркой формой такого разума считалось научное познание, но немалые надежды возлагались и на воспитание рассудка, здравого смысла, способностей к познанию, присущих каждому отдельному человеку. На этой основе разум объединяли с просвещением масс, а просвещение — с демократией.

28.Нові завдання філософії Бекона. УЧЕНИЕ О МЕТОДЕ И ЕГО ВЛИЯНИЕ НА ФИЛОСОФИЮ XVII в.

Первое требование метода: отправляясь от твердого убеждения в единстве, целостности природного универсума, в существовании единой всеобщей ("божественной") закономерности, управляющей всеми телами и всеми процессами, философы XVII столетия, тем не менее, видят главную свою задачу в "разложении", "раздроблении" природы, "обособлении", "отдельном" изучении конкретных тел и процессов, а также в "раздельном" описании и анализе внешнего облика телесной, материальной природы, с одной стороны, и ее закона - 'с другой. "Следует, - пишет Бэкон, - совершать разложение и разделение природы, конечно, не огнем, но разумом, который еcть как бы божественный огонь". Бэкон выступает против тех людей, чей разум "пленен и опутан привычкой, кажущейся целостностью вещей и обычными мнениями", кто не видит настоятельной (мы скажем: исторической) необходимости, в том числе во имя созерцания целого, единого, расчленить целостную картину природы, целостный образ вещи и т. д.

Второе требование метода, конкретизирующее специфику самого расчленения, гласит: расчленение не есть самоцель, но средство для выделения наиболее простого, наиболее легкого Бэкон характеризует данное требование в двух его смыслах. Во-первых, единая, целостная вещь должна быть разложена на "простые природы", а затем выведена из них (например, "простые природы" золота - его желтизна, ковкость). Во-вторых, предметом рассмотрения должны стать простые, "конкретные тела, как они открываются в природе в ее обычном течении". "...Эти исследования, - поясняет далее Бэкон, - относятся к естеством слитым - или собранным в одном построении, и здесь рассматриваются как бы частные и особые навыки природы, а не основные и общие законы, которые образуют формы".

Третье требование метода состоит в следующем. Поиски простых начал, простых природ, поясняет Бэкон, вовсе не означают, что речь идет о конкретных материальных явлениях или просто о частных телах, об их конкретных частицах. Задача и цель науки значительно сложнее: следует "открывать форму природы, или истинное отличие, или производящую природу, или источник происхождения (ибо таковы имеющиеся у нас слова, более всего приближающиеся к обозначению этой цели)". Речь идет, собственно, об открытии "закона и его разделов" (это содержание и вкладывает Бэкон в понятие "формы"), причем такого закона, который мог бы служить "основанием как знанию, так и деятельности". Но если простое есть одновременно закон, сущность, "форма" (и только поэтому является абсолютным, т. е. основой для понимания и объяснения относительного), то оно не совпадает с реальным расчленением предмета: простое есть результат особого мыслительного, интеллектуального "рассечения"

Четвертое требование метода отвечает на этот вопрос. "Прежде всего, - пишет Бэкон, - мы должны подготовить достаточную и хорошую Естественную и Опытную Историю, которая есть основа дела". Иными словами, мы должны тщательно суммировать, перечислить все то, что говорит природа разуму, "предоставленному себе, движимому самим собой". Но уже в ходе перечисления, предоставления разуму примеров необходимо следовать некоторым методологическим правилам и принципам, которые заставят эмпирическое исследование постепенно превратиться в выведение форм, в истинное истолкование природы.

29. ДЕДУКЦИЯ (от лат. deductio — выведение) — метод рационального познания, состоящий в извлечении необходимо выводимых следствий из совокупности исходных утверждений (посылок). В процессе Д. используются лишь логически строгие, корректные способы рассуждений — так называемые дедуктивные рассуждения, логическая форма которых гарантирует получение истинных следствий из истинных посылок. Характерная особенность дедуктивного метода состоит в том, что информация, которой обладает выводное суждение, составляет часть совокупной информации исходных утверждений. Такое понимание сути Д. представляет собой существенное уточнение и современную экспликацию ее традиционной трактовки как перехода от общего к частному.

30. Новий філософський ідеал у філософії просвітництва. Просвітництво постало як ідейний рух XVIII ст., що охопив передові країни Західної Європи — Францію, Англію, Німеччину і поширився на інші європейські країни, у тому числі Польщу, Україну та Росію. Його основу становила віра в розум як джерело знання і як засаду побудови щасливого життя (окремої людини та суспільства), віра в науку, в соціальний прогрес, критика релігії та марновірства, віротерпимість аж до атеїзму, визнання природних прав людини. Як ідеологія, Просвітництво виражало інтереси молодої буржуазії. Оскільки релігія на той час була духовним виразником інтересів аристократії, то діалектика ідейної боротьби змусила ідеологів буржуазії зайняти протилежні — матеріалістичні та атеїстичні — позиції. Просвітництво за своєю суттю оптимістичне, пройняте вірою в щасливе майбутнє людства. Ця віра ґрунтувалася на переконанні, що наука і технічний прогрес створять рай на землі. Його представники не передбачили, що прогрес принесе свої проблеми, а «земний рай» весь час буде маритися на горизонті й відступатиме в міру наближення до нього. Просвітники багато в чому схожі на софістів Давньої Греції. І ті й інші є ідеологами демократії, які в боротьбі з аристократією піддали критиці традиційні вірування, виходячи з розуму як єдиної опори. Обидва напрями більше досягли в руйнуванні традицій, ніж у творенні нового. Проте між ними існує й суттєва відмінність. Софісти за відсутності науки як взірця істинності, релятивізували і суб'єктивізували розум, а просвітники вбачали в ньому запоруку абсолютної істини. Просвітництво, за всієї поліфонічності ідей, які воно об'єднує, не підривало віри в розум, а створювало культ розуму. З погляду історичного розвитку, Просвітництво є актом самоусвідомлення Європою Нового часу самої себе як самобутнього духовного утворення. В період Середньовіччя Європа жила в іудейсько-християнських ідейних координатах. В епоху Відродження вона наслідувала античність. В обох випадках вона жила за ідеалами, зразками, заданими іншими народами та культурами. Справжня Європа, яка дала людству такі побудовані на засадах розуму цінності, як сучасна наука і демократична держава, починається з епохи Просвітництва.

31. Основні філософські погляди Рене Декарта. Целью Декарта было описание природы при помощи математических законов. В самом Рассуждении центральная проблема метафизики – отношение сознания и материи – получила решение, которое, истинно оно или ложно, остается самой влиятельной доктриной Нового времени. В Рассуждении также рассмотрен вопрос о кровообращении; Декарт принимает теорию Уильяма Гарвея, но ошибочно заключает, что причиной сокращения сердца является теплота, которая концентрируется в сердце и по кровеносным сосудам сообщается всем частям тела, а также само движение крови. В Диоптрике он формулирует закон преломления света, объясняет, как функционируют нормальный глаз и глаз, имеющий дефекты, как действуют линзы, зрительные трубы (телескопы и микроскопы), и развивает теорию оптических поверхностей. Декарт формулирует идеи «волновой» теории света и делает попытку «векторного» анализа движения (свет, по Декарту, есть «стремление к движению»). Он развивает теорию сферической аберрации – искажения изображения, вызванного сферической формой линзы, – и указывает, каким образом ее можно исправить; объясняет, как установить световую силу телескопа, открывает принципы работы того, что в будущем назовут ирисовой диафрагмой, а также искателя для телескопа, гиперболической поверхности с определенным параметром для повышения яркости изображения (впоследствии названной «зеркалом Либеркюна»), конденсора (плоско-выпуклой линзы) и конструкций, позволявших осуществлять тонкие движения микроскопа. В следующем приложении, Метеорах, Декарт отвергает понятие теплоты как жидкости (т. н. «калорической» жидкости) и формулирует по сути кинетическую теорию теплоты; он также выдвигает идею специфической теплоты, согласно которой у каждого вещества своя мера получения и сохранения тепла, и предлагает формулировку закона соотношения объема и температуры газа (впоследствии названного законом Шарля). Декарт излагает первую современную теорию ветров, облаков и осадков; дает верное и детальное описание и объяснение явления радуги. В Геометрии он разрабатывает новую область математики – аналитическую геометрию, соединяя ранее существовавшие раздельно дисциплины алгебры и геометрии и решая за счет этого проблемы той и другой области. Из его идей впоследствии возникает главное достижение математики Нового времени – дифференциальное и интегральное исчисления, которые были изобретены Готфридом Лейбницем и Исааком Ньютоном и стали математической основой классической физики.

32. Універсальний декартовский сумнів. Метод сомнения, методический скепсис не должен, однако, перерастать в скептическую философию. Напротив, Декарт мыслит положить предел философскому скептицизму, который в XVI-XVII вв. как бы обрел новое дыхание. Сомнение не должно быть самоцельным и беспредельным. Его результатом должна стать ясная и очевидная первоистина, особое высказывание: в нем пойдет речь о чем-то таком, в существовании чего уже никак нельзя усомниться. Сомнение, разъясняет Декарт, надо сделать решительным, последовательным и универсальным. Его цель — отнюдь не частные, второстепенные по значению знания; "я — предупреждает философ, - поведу нападение прямо на принципы, на которые опирались мои прежние мнения". В итоге сомнения и — парадоксальным образом несмотря на сомнение — должны выстроиться, причем в строго обоснованной последовательности, несомненные, всеобщезначимые принципы знаний о природе и человеке. Они и составят, по Декарту, прочный фундамент здания наук о природе и человеке. Однако сначала надо расчистить площадку для возведения здания. Это делается с помощью процедур сомнения. Рассмотрим их более конкретно. Размышление первое «Метафизических размышлений» Декарта называется «О вещах, которые могут быть подвергнуты сомнению». То, что принимается мною за истинное, рассуждает философ, "узнано из чувств или посредством чувств" - А чувства нередко обманывают нас, повергают в иллюзии. Стало быть, надо - это первый этап — сомневаться во всем, к чему чувства имеют хоть какое-то отношение. Раз возможны иллюзии чувств, раз сон и явь могут становиться неразличимыми, раз в воображении мы способны творить несуществующие предметы, значит, делает вывод Декарт, следует отклонить весьма распространенную в науке и философии идею, будто наиболее достоверны и фундаментальны основанные на чувствах знания о физических, материальных вещах. То, о чем говорится в суждениях, касающихся внешних вещей, может реально существовать, а может и не существовать вовсе, будучи всего лишь плодом иллюзии, вымысла, воображения, сновидения и т. д. Второй этап сомнения касается "еще более простых и всеобщих вещей", каковы протяженность, фигура, величина телесных вещей, их количество, место, где они находятся, время, измеряющее продолжительность их "жизни", и т. д. Сомневаться в них — на первый взгляд дерзостно, ибо это значит ставить под вопрос высоко ценимые человечеством знания физики, астрономии, математики. Декарт, однако, призывает решиться и на такой шаг. Главный аргумент Декарта о необходимости сомнения в научных, в том числе и математических истинах, - это, как ни странно, ссылка на Бога, причем не в его качестве просветляющего разума, а некоего всемогущего существа, в силах которого не только вразумить человека, но и, если ему того захочется, вконец человека запутать.

33. Німецька класична філософія. До основоположників німецької класичної філософії відносять І. Канта, Й.Г. Фіхте, Ф.В.Й. Шеллінга, Г.В.Ф. Гегеля, Л. Фейєрбаха. Кожний з них створив свою філософську систему, відмінну багатством ідей і концепцій. Разом з тим німецька класична філософія є єдиним духовним утворенням, яке характеризується наступними загальними рисами:

· Своєрідним розумінням ролі філософії в історії людства, в розвитку світової культури. Класичні німецькі філософи вважали, що філософія покликана бути критичною совістю культури, "душею" культури;

· Досліджувалися не тільки людська історія, але і людська суть. У Канта людина розглядається як етична істота. Фіхте підкреслює активність, дієвість свідомості і самосвідомісті людини. Шеллінг ставить задачу показати взаємозв'язок об'єктивного і суб'єктивного. Гегель розширює межі активності самосвідомості й індивідуальної свідомості: самосвідомість індивіда у нього співвідноситься не тільки із зовнішніми предметами, але й з іншою самосвідомістю, з чого виникають різні суспільні форми. Він глибоко досліджує різні форми суспільної свідомості. Фейєрбах створює нову форму матеріалізму - антропологічний матеріалізм, в центрі якого стоїть реально існуюча людина, яка була суб'єктом для себе і об'єктом для іншої людини. Для Фейєрбаха єдиними реальними речами є природа і людина, як частина природи.

· Всі представники німецької класичної філософії відносилися до філософії як спеціальної системи філософських дисциплін, категорій, ідей. Кант виділяє як філософські дисципліни, перш за все, гносеологію й етику. Шеллінг - натурфілософію, онтологію. Фіхте виділяє у філософії онтологічний, гносеологічний, соціально-політичний розділи. Гегель виділяє філософію природи, логіку, філософію історії, права, моралі, релігії, держави та ін. Фейєрбах розглядав онтологічні, гносеологічні і етичні проблеми.

· Німецька класична філософія розробляє цілісну концепцію діалектики. Кантівська діалектика - це діалектика меж і можливостей людського пізнання: відчуттів, розуму і людського розуму. Діалектика Фіхте зводиться до дослідження творчої активності "Я", взаємодії "Я" і "Не-Я" як протилежностей, на основі боротьби яких відбувається розвиток самосвідомості людини. Шеллінг вважав, що природа – це дух, що стає, розвивається. Гегель представив природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу. Фейєрбах розглядав зв'язки явищ, їх взаємодії і зміни.

34. Позитивізм виник як альтернатива двом ідейним течіям: з одного боку, чистому механіцизму в дусі Лапласа, з другої — класичній філософії пізнання XVII — XVIII ст. від Декарта до Канта. Спільною основою цих течій був емпіризм, який сягав до Ф. Бекона у поєднанні з посиленою увагою до критики Д. Юма і одночасним неприйняттям метафізики, під якою розумілась класична філософія Нового часу від Декарта до Гегеля.

У своєму розвитку позитивізм пройшов низку етапів, які традиційно називають так: перший позитивізм (О. Конт, Г. Спенсер, Дж. Мілль), другий позитивізм (Е. Мах, А. Пуанкаре), третій позитивізм (Віденський гурток та ін.). Останній часто називають ще неопозитивізмом або логічним позитивізмом. Не дивлячись на різнобарв-ність та строкатість різних етапів у розвитку позитивізму, він мав певні спільні риси: по-перше, позитивізм панував у Європі з 1840-х років до початку Першої світової війни і припадав на відносно спокійний і мирний період в житті Європи, який супроводжувався розвитком наук, їхнім застосуванням у безперервному процесі індустріалізації (будівництво Суецького каналу, гігантських кораблів, фабрик, заводів, Ейфелевої вежі і т.д.), що привело вчених до віри у безперервний прогрес науки; по-друге, позитивізм стверджував примат науки та стверджував єдиний метод пізнання — природничо-науковий. Метод природничих наук працював у позитивізмі не тільки при вивченні природи, а й суспільства. З погляду позитивізму філософія повинна стати «позитивним» знанням, як фізика чи біологія; по-третє, позитивізм намагався вирішити характерні для філософської (метафізичної) теорії пізнання проблеми, спираючись на природничо-науковий розум, який протиставлявся метафізиці; по-четверте, мета пізнання вбачалась в описі явищ, а не в пошуку метафізичних сутностей і причин, що призвело до феноменологізму, тобто до відходу від питань «чому?» і заміною питаннями «як?»; по-п'яте, загальним оптимізмом була позначена вся ера позитивізму з його вірою в незмінний прогрес науки, із впевненістю у можливості розв'язати усі проблеми людства за допомогою позитивних наук.

На цьому ґрунті у Франції всередині XIX ст. виник позитивізм О. Конта, який знайшов своє продовження в Англії у філософії Дж. Мілля і Г. Спенсера.

Засновник позитивізму О. Конт дійшов висновку, що ні наука, ні філософія не можуть і не повинні ставити питання про причини явищ, а тільки про те, «як» ці причини виникають. Отже, наука, за Контом, пізнає не сутності, а тільки феномени. Г. Спенсер продовжив контовський феноменалізм, посиливши в ньому роль механічних понять. При цьому, на відміну від Конта, який вважав науку головним стимулом розвитку суспільства, Спенсер вбачав стимули дій людей і суспільства не в розумі, а в почуттях. Третій представник першого позитивізму Дж. Мілль був продовжувачем справи Бекона — у нього ми знаходимо чітко сформульовану позицію індуктивізму. Для нього поняття позитивної науки та індуктивної науки цілком збігаються. Але, на відміну від беконівського індуктивного методу, індуктивна логіка Мілля орієнтована вже на спланований експеримент, а не на збір спостережень.

Слід зазначити, що перший позитивізм виник і розвинувся на тлі безпроблемного розвитку фізики і природничих наук, У фізиці сере-дини XIX ст. панувала ньютонівська механіка як взірець науки і вона забезпечувала бурний прогрес науки, а тому у вчених цього періоду не виникало ніяких власних гносеологічних проблем. В кінці XIX ст. світоглядна ситуація суттєво змінилась.

35. Ірраціоналізм (лат. irrationalis — несвідоме, нерозумне) — філософські течії, що проголошують верховенство почуттєвого начала і роблять його основною характеристикою як самого світу, так і світосприйняття.

На противагу філософській класиці, що висунула на перше місце розум і раціональність та поставила в якості основної мети виявлення внутрішньої логіки процесів, посткласична філософія знаменує собою відмову від визнання розумних підстав дійсності і висуває на перший план ірраціональний момент. Хоча певні ірраціональістичні тенденції можна простежити протягом тривалого розвитку філософії, сам термін «ірраціоналізм», відносять все-таки до філософських напрямків кінця 19-го — початку 20 століть.

Особливо яскраво ірраціоналістична філософія була представлена в цей час філософією життя — Дільтей, О.Шпенглер, Бергсон. Розуму було відведено утилітарне місце в пізнанні, а ірраціональне було чітко тематизовано й проблематизовано, завдяки чому був розширений і обґрунтований новий предмет філософського осмислення у вигляді інтуїтивного, до — або позатеоретичного знання, а сама філософія з мислення про світ у поняттях перетворилася в розуміння (або інтуїтивне сприйняття) в принципі непізнаваної силами одного тільки розуму дійсності.

У соціологічному й культурологічному відношенні ірраціоналістичні погляди часто настроєні проти соціальних і культурних інновацій, які сприймаються як поширення влади науки й техніки та ствердження просвітительських духовних цінностей. Прихильники ірраціоналізму вважають це ознакою занепаду справді творчого культурного початку (як, наприклад, О. Шпенглер у роботі «Занепад Європи»). У Німеччині, приміром, ірраціоналізм знайшов свої найреакційніші форми в області політичних теорій у націонал-соціалізмі, що заперечували саморегуляцію соціальних спільнот за допомогою суспільних законів.

З сучасної точки зору раціоналізм й ірраціоналізм є взаємодоповнюючими сторонами реальності в дусі принципу доповнюваності Нільса Бора.

36 и 39. Основні тенденції філософії XIX-XXст. Класична та некласична філософія

З давніх часів, а особливо у Новий час, у центрі філософських міркувань знаходилась проблема розуму (ratio). Найбільш вираженою ця тенденція стає у німецькій класичній філософії, яка виділяє два рівня мислення:

• глузд, що базується на досвіді, міркуваннях й розрахунках;

• розум — мислення абстрактне, що піднялось вище досвіду.

Інтелект — єдність Глузду і розуму. Розум уявляється не тільки індивідуальним, але й позаіндивідуальним, що існує у культурі людства у вигляді понять, ідей, теорій, норм та цінностей.

Ще у XVIII ст. виникає культ розуму — віра у можливість справедливого, розумного влаштування життя на основі ідеалів Свободи, Рівності, Братерства. Шлях досягнення цих ідеалів — освіта народу, розвиток науки (цей напрям думки й отримує назву Просвіти). Філософію раціоналізму розвивали французькі, англійські, німецькі й російські просвітителі та матеріалісти.

Раціоналізм припускає наступне:

• раціональність (закономірність, причинність) буття;

• раціональність (закономірність, прогрес) ходу історії;

• людина розглядається як раціональна істота (homo sapiens), звідки випливає впевненість у можливості необмеженого пізнання світу, передусім, за допомогою науки;

• отже, філософія зобов'язана займатися проблемами пізнання.

У XX ст. низка філософських напрямів продовжує лінію класичного раціоналізму, і тому їх називають неокласичними (неокантіанство, неогегельянство, діалектичний матеріалізм, натуралізм і науковий матеріалізм).

Але найвпливовішою стає у XX ст. некласична філософія, яка виступає проти класичного раціоналізму, продовжує лінію ірраціоналізму А. Шопенгауера, С. К'єркегора, Ф. Ніцше.

Великий вплив на формування некласичної філософії справив засновник феноменології Едмунд Гуссерль (1859-1938 pp.), який виступив проти натуралізму та психологізму з метою перетворення філософії у точну науку, для чого слід виділити основні категорії, очищені від нашарувань культури шляхом "феноменологічної редукції" — виявлення чистих феноменів і усунення елементів їх довільного тлумачення. На перший план при цьому висувається смисловий зв'язок свідомості та світу, спрямування свідомості (інтенціональність), через яку аналізуються усі відношення людини та світу. Потрібно не бути заглибленим у світ, а усвідомлювати його як заздалегідь даний та співвіднесений з нашою суб'єктивністю. Простіше кажучи, первинна реальність — це "життєвий світ", а не протилежність матерії і свідомості, згідно з класичною дихотомією. Сама ж свідомість розглядається як поле смислів, і цим відкривається можливість для тлумачення того, що було далі розвинуте у герменевтиці.

Наука не повинна прагнути усунути суб'єктивне сприйняття зі своїх процедур, бо воно є основою утворення абстракцій та кінцевим пунктом верифікації теорії. Гуссерль вбачає в об'єктивізмі причину кризи всієї європейської культури.

Чітко сформулював антикласичні позиції іспанський філософ Хосе Ортега-І-Гасет (1883-1955 pp.), за яким, у масовому суспільстві культура дрібна й знеособлена, буття людини незбагненне розумом. Та й узагалі, ніякого "чистого розуму" немає. Місце його повинен зайняти "життєвий розум". Кризу раціональності Ортега вважає кризою культури, а головну ваду класичної філософії він бачить у розумінні людини не як живої істоти, а тільки як мислячої.

Ця антикласична тенденція тіш ходить своє вираження та розвиток у різноманітних філософських течіях XX ст., які, так чи інакше, тяжіють до трьох основних полюсів або напрямів:

• релігійний (продовження традиційних, а також спроби створення неортодоксальних філософських вчень на основі деяких традиційних релігійних цінностей);

• антропоцентричний (напрям або "філософія життя", вихідним для якого є існування — екзистенція — людини);

• різноманітні течії, що орієнтуються у своїх методах на сучасне наукове пізнання — сцієнтизм.

Четвертим буде найновіший напрям, який дещо виділяється з-поміж інших, — постмодернізм.

На противагу класичній філософії, для некласичних напрямів характерні наступні риси:

• У бутті психічне і фізичне нерозривно пов'язані, але виходити потрібно із психічного. Буття хаотичне і не визначене. Світ нестаціонарний, нескінченно складний, процеси, що протікають у ньому, багатоваріантні. Це індетермінізм у розумінні буття.

• Історія людства також видається індетермінованою й безглуздою, у соціальних процесах першість надається особистості. Вирішальним фактором розвитку історії стає внутрішнє духовне життя особистості.

• Людина є живою істотою, і життя її, передусім, є психічним, розум при цьому відіграє несуттєву роль.

• Тому пізнання повинно бути спрямоване всередину себе, а наукове пізнання вивчає тільки зовнішнє, "несправжнє" життя і у кращому випадку, не дає нічого істотного, а в гіршому — заводить людство у безвихідь та кризу.

• Шлях філософії — від буття людини до буття взагалі, і головними філософськими питаннями стають смисложиттєві питання і, передусім, проблема смерті. Темпи розвитку матеріальної культури зростали протягом усієї історії людства, і у XX ст. вони досягли максимуму. Але прогрес відбувався, на жаль, в основному в економічній, технологічній та соціальній сферах. Духовний же розвиток набагато відставав. Саме це визначило трагічну ситуацію кінця другого тисячоліття: з одного боку величезні досягнення в області енергетики, переробки інформації, нових промислових технологій, з іншого — світові війни, збільшення розриву в рівні життя багатих та бідних країн, екологічна катастрофа, виникнення загальної деградації людства, що виявляється у зростанні бездуховності, злочинності, наркоманії, алкоголізму, числа самогубств.

37. Неокантіанство виникло у 60-х роках XIX ст., представлене в основному двома філософськими школами — марбурзькою: Герман Коген, Пауль Наторп, Ернст Кассірер та фрайбурзькою (баденською): Вільгельм Віндельбанд, Генріх Ріккерт. Вчення неокантіанства поширилося у Франції (Шарль Ренувьє, Отто Амлен), в Італії (Керрі Кантоні) та Росії (Олександр Введенський, Георгій Челпанов). В основі неокантіанства лежить відтворення і розвиток ідеалістичних і метафізичних елементів філософії Іммануїла Канта, ігнорування її матеріалістичних та діалектичних елементів. Суть речей, явищ та процесів (за Кантом «річ в собі» або відкидається, або тлумачиться суб'єктивно-ідеалістично як «граничне поняття») пізнання, що розглядається як апріорне конструювання почуттів. Представники марбурзької школи особливу увагу приділяли ідеалістичній інтерпретації наукових понять та філософських категорій, тлумачили їх як логічні конструкції.

38. Неогегельянство — філософське вчення формувалося приблизно тоді ж. Видатні представники неогегельянства німецькі філософи Роберг Кронер, Генрі Лассон, італійці Бенедетто Кроче, Джованні Джентіле та ін. «Абсолютний ідеалізм» англійського філософа Френсіса Бредлі, американського — Джеймса Ройса зв'язаний з «критичним відродженням» гегельянства. У 40 — 50-х роках великий вплив мали французькі гегельянці Жан Валь, Андре Коржев, Жан Іпполіт та ін. У Росії ідеї неогегельянства підтримував і розвивав Іван Ільїн, Микола Федоров, Володимир Соловйов та ін.

Спираючись на ідеалізм філософії Гегеля (гегелівський принцип ототожнення мислення і буття), неогегельянці частково відмовилися від діалектики або перенесли її тільки у сферу свідомості, ірраціоналістично пояснюючи Гегеля з позицій філософії духу, та не брали розвиток ідеї у формі «інобуття» — філософії природи. Проблеми суперечностей, як рушійної сили розвитку взагалі, неогегельянці вирішували по-різному: від «примирення» суперечностей до відхилення можливості їх вирішення взагалі («трагічна діалектика» Анрі Ліберта). У галузі соціальної філософії деякі представники неогегельянства використовували ідеалізм гегелівської філософії для обґрунтування політики тоталітарної держави (Віль Бозанкет), а потім і фашистської держави як способу примирення класів у суспільстві.

У 30-х роках XX ст. створено центр неогегельянства — Міжнародний гегелівський союз. У 70-х — на початку 90-х років створюються різноманітні гегелівські спілки різної орієнтації. Деякі неогегельянці намагалися використати гегелівський метод для подолання позитивізму, пояснювали діалектику Гегеля як релятивізм та ін. 

40. Паростки філософських ідей Київської Русі. У філософії цього періоду здійснюються спроби пізнавальної діяльності. Передусім вона спрямовується до Бога, а вже потім до світу і людини, які створені, живуть і мислять завдяки провидінню Бога. Високий статус надавався розумові, раціональному осмисленню буття.

Важлива роль відводилася істині та правді. Істину створив Бог, а оскільки він один, єдина й істина, яка не існує поза християнством. Світ існує в істині, живе за її законами, і збагнути її можна лише за посередництвом Бога. Усе, що йде від Бога, є істиною. Тобто істина розуміється як онтологічна, об'єктивно існуюча релігія, як сама дійсність, в якій сукупною й абсолютною істиною є Бог як найвища духовна цінність. Поняття істини певною мірою ототожнювалося з поняттям правди, справедливості, віри та виступало вже як аксіологічна, етична й естетична детермінанта і критерій, що повинно було впливати на стосунки Бога, людини і світу. Людина того часу намагалася не просто осягнути істину, а насамперед втілити її в життя, у свої справи, прагнула перебувати і жити в істині.

Важливе місце в пізнанні посідало серце. Саме в ньому коренилася думка, віра, воля, перебувала любов, завдяки якій можна було пізнати Бога і людину. Бог промовляв не до розуму, а до серця людини. Серце вважалося осередком чуттів і перебувало в інтимному наближенні до Бога. Ця кордоцентрична традиція і надалі зберігається в українській філософії.

Специфічною рисою філософського світогляду того часу було не пряме, а символічне тлумачення дійсності. Наприклад, розуміння світу через притчу, яка образно і наочно подавала те, що необхідно було зрозуміти. Своєрідною рисою мислення було бачення дійсності через наочні образи, за допомогою яких пояснювалися складні для розуміння ідеї, догмати та явища. Онтологічну позицію визначав догмат про створення світу Богом, а звідси випливало, що всі природні процеси перебувають у залежному від Бога стані. Він - джерело доцільності та впорядкованості природи. Світ природний, земний залежить від надприродного, надчуттєвого, тому сенс буття полягав не в осмисленні світу, а в тому, як урятуватися в ньому. Натурфілософські уявлення базувалися на християнській картині світу.

Добро і Зло уявлялись як реальні космічні фактори, що визначають життя Всесвіту, ними пройнято всі матеріальні та духовні явища. Добро розглядалось як сукупність факторів, що сприятливо впливають на окремого індивіда або спільноту. Базовою виступала ідея добра, іманентно притаманна Богу, і зла, протилежного «сущим» добру і благу. Джерело зла вбачалося у відпаданні від істин сущого Бога, у волі до гріха, біблійному гріхопадінні людини. Кінцева мета людства й окремої людини — подолання зла, спокута первородного гріха, порятунок себе й інших.

41. Філософські погляди Сковороди. Основне спрямування його праці зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук. Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності. Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє – на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, Сковорода по суті пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвий необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра. Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність любові та віри обумовлене усвідомленням Сковородою неможливості існування людини у звичайному світі поза цією єдністю. Але є ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовою філософією Сковороди. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я". Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя.

Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, у Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Всі вони, на його думку, роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі – її радість, кураж. Таким чином, звертаючись до трактування Сковородою таких категорій, як любов, віра та їхніх антиподів, ми бачимо, що філософ намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення. На грунті об'єднання категоріальних сутностей любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія "щастя". Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку, стверджуючи, що вони досягай щастя. Вони отримують не щастя, а його привид, образ, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах.

Для нього людина – це маленький світ, мікрокосм зі своїм устроєм. зі своїми законами існування. У людині зосереджений метафізичне увесь Всесвіт, зокрема у цьому мікрокосмі є й Бог. Головне, чим відрізняється людина від всього іншого, що живе у світі. – це вільна воля людини та моральність в обранні життєвого шляху.

42. Філософські професори Києво-Магелянської академії. (І. Гізель, Ф. Прокопович, Г. Косинський та інші.)

При оцінці курсів філософії Професорів Києво-Могилянської академії зазначають, що з них починається розклад середньовічного церковно-теологічного світогляду в духовній культурі України, проте більшість з тих, хто оцінює, наголошують на схоластичному характері цих курсів. На недоречність останнього звернув увагу Г. Г. Шпед, підкреслюючи, що назва схоластики тут може належати лише до методики викладання, а не до змісту.

З ним певною мірою погоджується В. Нічик, зазначаючи, що при обґрунтуванні православного богослов'я філософія використовувала форми, властиві схоластиці, однак при цьому професори Києво-Могилянської академії широко використовували й досвід, наукові надбання, нові досягнення науки і філософії того часу, прагнули у теології спиратися не лише на релігійні почуття, а й на наукові докази.

Ні авторитет отців церкви, ні настанови соборів, ні саме Св. Письмо не визнавалися ними вищим авторитетом і критерієм істини. Для професорів Києво-Могилянської академії характерне звернення до самих відчуттів, здорового глузду, спостереження, повсякденного досвіду, експерименту. В своїх лекціях вони не йшли ні шляхом візантійського богослов'я, ні латинської схоластики, ні західноєвропейських реформаторських теорій, ні шляхом, що йшов від традицій давньоруської доби. Використовуючи надбання цих шляхів, вони прагнули до вироблення самостійного мислення, свого власного типу філософствування.

Крім того, послуговуючись терміном «схоластика», треба враховувати, що й сама вона була неоднорідною. Як історичний етап розвитку філософської думки, переходу від речовизму, онтологізму до логіки і гносеології, схоластика крім негативних рис мала багато позитивних моментів для розвитку української філософської думки і філософії загалом, свідченням чому може бути друга схоластика, яка містила ряд єретичних моментів, розвивала строге мислення, твердість у судженнях, знання класичної філософської спадщини, сприяла поширенню філософської літератури.

Якщо враховувати той факт, що більшість професорів філософії Києво-Могилянської академії здобули освіту в західноєвропейських навчальних закладах і аж ніяк не були простими епігонами тих чи інших філософських систем, а творчо осмислювали їх, то стане зрозумілим зміст і спрямованість їх курсів.