1. Передумови виникнення науки управління організацією.

Необхідність в управлінській діяльності виникла на перших етапах становлення людського суспільства. Первісні люди змушені були певним чином будувати свою діяльність. Так, в процесі полювання, пошуку рослинної їжі виникла потреба у створенні груп мисливців, збирачів плодів тощо. Їхню діяльність певним чином потрібно було регулювати, координувати. З’явилися перші лідери (вожді), виникла потреба в управлінських (хоч і примітивних) функціях (розроблення плану полювання, розташування мисливців під час полювання, заохочення членів колективу і т. д ). Але ця управлінська діяльність здійснювалася не послідовно (щоразу мала різний характер), не продумано (не застосовувалися єдині принципи та підходи, не бралися до уваги закономірності та попередній досвід). Тому це не дає підстав стверджувати, що наука про менеджмент зародилася у первісні часи. Навіть за рабовласницького ладу, феодалізму певних обґрунтованих підходів та механізмів менеджменту не було створено. Правителі держав приймали рішення на власний розсуд, без врахування відповідних принципів, прогнозів, не роблячи навіть спроб вивчити закономірності управлінського процесу, узагальнити набутий досвід, сформувати принципи тощо. З розвитком виробничо – господарської діяльності людей виникли певні організаційні форми (майстерні, господарства поміщиків, примітивні підприємства тощо). Однак управління ними не ґрунтувалося на узагальненнях, принципових положеннях, виявлених тенденцій.

Потреба в науці про менеджмент з’явилася наприкінці 19 – на початку 20 ст., що було зумовлено появою машинного виробництва. Саме тоді почали формуватися великі підприємства, на яких працювали десятки, сотні, навіть тисячі людей. У зв’язку з цим виникли проблеми планування їх діяльності, організовування робочих місць, створення ефективної системи стимулювання працівників, розроблення технологічних процесів, забезпечення точного обліку, контролю тощо. Саме розвиток машинного виробництва зумовив необхідність дослідження економістами, соціологами, психологами та технологами закономірностей управління людьми, з’ясування тенденцій розвитку виробничо – господарської діяльності під дією управлінського впливу, розроблення стандартних положень, інструкцій тощо. У процесі цих наукових досліджень було сформульовано перші принципові положення, вироблено механізми та рекомендації щодо управління виробничо – господарською діяльністю.

2. Розвиток світової думки про управління.

Певні елементи менеджменту (управління) як результат суспільного поділу праці налічує багато тисячоліть. Археологічні дані свідчать про те, що в давній Шумерській державі у 3 – му тисячолітті до н.е. існував певний регламент управлінської діяльності, пов’язаний з комерційними операціями і управлінням державою. У давньоєгипетській пам’ятці писемності “Повчання Птаххотепа”, датованій 2000 – 1500 рр. до н. е., розглядаються найважливіші питання управління державою, суть влади, значення стилю і методів керівництва тощо. У збірнику законів Хаммурапі визначалась система державно – адміністративного управління Вавілонією початку 2 – го тисячоліття до н. е. (1792 – 1750 рр. до н. е.), правила здійснення торгових операцій, комерційної діяльності та взаємовідносин між людьми. Про управління як особливий вид людської діяльності писав античний філософ Сократ. Він стверджував, що причиною бідності суспільства, як правило, є відсутність потрібного керівництва. До перших праць з теорії і практики соціального управління належать дослідження давньогрецького філософа – ідеаліста Платона (427 – 436 рр. до н. е.). В його “Політичних діалогах”, “Республіці”, і “Законах” викладено теорію “ідеальної держави”, зроблено глибокий аналіз поділу праці, спробу розкрити суть управління і контролю. Він розглядав управління важливим елементом системи життєзабезпечення суспільства. Учень Платона Аристотель (384 – 322 рр. до н. е.) описав усі існуючі на той час держави (близько 300), виділив дві системи господарювання: економію, за якої виробляється майже все необхідне для власного користування, і хремастику – мистецтва багатства. Багато цікавих ідей, зокрема щодо мистецтва управління, містить давньоіндійський трактат “Артха – шастра” (4 – 3 ст. до н.е.). Відомі спроби наукового підходу до організаційної побудови імперії (284 р. до. н.е.) Діоклетіана – імператора Стародавнього Риму, який за допомогою ієрархічного принципу і лінійної структури помітно зміцнив управління державою. У багатьох змістовних працях італійського державного і політичного діяча Нікколо Макіавелі (1469 – 1527) викладено деякі положення, що значною мірою передують сучасним ідеям у галузі управління.

Як галузь управлінських знань менеджмент почав формуватися в другій половині 18 ст., а його становлення відбувалось на початку 20 ст. При більш детальному вивченні історії менеджменту можна виділити такі етапи його розвитку:

1. 1890 – 1935 рр. – Науковий менеджмент і Класична школа. Розглядалося ефективне функціонування великих організацій.

2. 1936 – 1955рр. – Школа людських відносин і наук про поведінку. Розглядалися питання максимілізації випуску продукції і ефективності праці.

3. 1956 – 1970 рр. – Кількісний і системний підходи. Розглядалися питання щодо посилення управлінського контролю за усіма параметрами бізнесу.

4. 1971 – 1985 рр. – Ситуаційний підхід. Розглядалися питання стосовно посилення конкурентного статусу на ринках і ефективна реалізація цілей організації.

5. 1986 – 90 – ті роки –Розглядалися питання стосовно адаптації до зростаючих змін і максимальне використання потенціалу організації.

3. Розвиток вітчизняної науки управління.

Початок формування української практики управління відносять до часів Київської Русі. Однією з перших визначних літописних пам'яток, у якій зафіксовані певні правила управління, є «Повість минулих літ» Києво-Печерського монаха Нестора (прибл. 1110 р.). Це міжнародні угоди, зокрема, з Візантією; княжі грамоти; правові кодекси («Руська правда»), літературні твори («Повчання» Володимира Мономаха) тощо. Так, «Руська правда» це комплекс юридичних документів XI—XII ст., у якому відображено складність соціального життя Київської Русі та її розвиток. У «Повчанні» Володимира Мономаха (1053—1125) описано ідеальну картину необхідного для країни управління підданими. Дослідження власне української управлінської думки і практики належать до кінця XVIII — початку XIX ст. Вони пов'язані з працями українських економістів Михайла Балудянського (1769—1847), який став першим ректором Санкт-Петербурзького університету, Василя Каразіна (1773—1842) — засновника Харківського університету, випускників Києво-Могилянської академії — Андрія Самборського (1732—1815), Михайла Ліванова (1751 — 1800), які присвятили свої праці організації сільського господарства, та ін.

У другій половині XIX ст. розвиток теорії управління в Україні, як і у всьому світі, відбувався в руслі роз витку економічної теорії. Істотний внесок у світову скарбницю економічної та управлінської думки в цей час зробив, зокрема, Іван Вернадський (1821 —1884), який першим у світовій науковій літературі розробив класифікацію економічної думки, виділивши у ній два основних напрями — позитивний - економічний розвиток вирішальною мірою залежить від активної діяльності держави, і негативний — прихильники якого заперечували необхідність втручання держави у розвиток економіки, вважаючи, що вона розвиватиметься сама по собі завдяки природним за конам.

Істотну роль у формуванні та розвитку економічної теорії належить Михайлу Тугану-Барановському (1865—1919). Обґрунтувавши теорію змішаної економіки, він зробив значний внесок у вирішення проблеми державного регулювання економічними процесами.Зазначав, що надмірний централізм є небезпечним для свободи особистості, але еле менти його необхідні для майбутнього соціалістичного ладу, оскільки він є основою планування.

Отже, наприкінці XIX — початку XX ст. в Україні було обґрунтовано питання державного регулювання економіки в умовах ринкових відносин, взаємодії державного централізму і місцевого самоуправління, по єднання планових і ринкових методів управління народним господарством. Тобто українська економічна та управлінська думка розвивалась у загальносвітовому контексті.

В Україні управлінська наука протягом тривалого часу розвивалася в межах концепцій, які домінували в колишньому СРСР. Основна – концепція командно-адміністративної системи.

Розвиток управлінської науки в Україні протягом радянського і пострадянського часу охоплює 7 чітко окреслених періодів, кожен з яких характеризується певними особливостями:

1. Жовтень 1917 р. — березень 1921 р. Основне завдання — розроблення форм і методів державного централізованого управління виробництвом, обґрунтування принципів централізму, організаційних методів управління, адміністрування та державного регулювання.

2. Квітень 1921 р. — 1928 р. Особливість періоду по лягала у вдосконаленні адміністративного управління виробництвом, спробах застосування госпрозрахунку як основи економічних методів управління, формальному ви вченні можливостей участі працівників в управлінні.

3. 1929—1945 рр. Пов'язаний з організацією індустріальної бази суспільного виробництва, удосконаленням структур управління, методів добору й підготовки кадрів, планування та організації виробництва.

4. 1946—1965 рр. Характеризується пошуком нових форм функціонування і взаємодії державних органів управління, спробою переходу до територіальної й територіально-галузевої системи управління, що призвело до поглиблення адміністрування.

5. 1965—1975 рр. У цей час було здійснено спробу проведення господарської реформи шляхом посилення ролі економічних методів управління. Однак вони ви явилися безуспішними, підтвердивши неефективність ре форм у межах адміністративно-командної системи.

6. 1975—1988 рр. Характеризується усвідомленням неможливості реформування адміністративно-командної системи, що склалася в економіці СРСР. Підтверджено необхідність радикальної зміни економічних відносин, корінних економічних реформ.

7. 1985 р. — сьогодення. Особливістю є проведення економічних реформ, трансформація економічної системи

Сучасна модель менеджменту в Україні формується на засадах дослідження еволюції управлінської науки, узагальнення досвіду розвинутих країн світу, глибинних традицій управлінської діяльності в українських організаціях, починаючи з княжих часів.

1. Предмет, об’єкт і суб’єкт менеджменту.

Менеджмент як вид діяльності націлений на продуктивне використання організацією залучених із зовнішнього середовища ресурсів і досягнення поставлених цілей. Менеджмент (англ — управляти) — вид діяльності, спрямованої на працівників організації з метою координації їх дій для досягнення поставлених перед організацією цілей. Система менеджменту — сукупність взаємопов'язаних елементів організації, що взаємодіють між собою і зовнішнім середовищем для досягнення поставлених цілей на основі оптимального використання трудових, матеріальних, фінансових ресурсів. Менеджмент охоплює процеси планування, організування, мотивації та контролю, у ході яких формуються і досягаються означені цілі. Характерною особливістю сучасного менеджменту є тісний зв'язок з соціологією, психологією, конкретними емпіричними дослідженнями організації.

Оксфордський словник англійської мови дає такі тлумачення “менеджменту”:

1. Менеджмент — це спосіб та манера спілкування з людьми (працівниками).

2. Менеджмент — це влада та мистецтво управління.

3. Менеджмент — це вміння та адміністративні навички організувати ефективну роботу апарату управління (служб працівників).

4. Менеджмент — це органи управління, адміністративні одиниці, служби і підрозділи.

Отже, не існує однозначного визначення менеджменту. В організації його можна розглядати як специфічний апарат, як спеціальний інструмент, що використовується з метою впорядкування структури, впливу на зовнішні та внутрішні фактори результативності та продуктивності, мобілізації та ефективного використання всіх видів ресурсів задля досягнення цілей.

Об'єкт менеджменту (об'єкт управління) — виробничо-господарська організація та її зовнішнє оточення.

Суб'єкт менеджменту (суб'єкт управління) — скеровувач управлінських дій.

Суб'єкт управлінської діяльності — особа, що реалізує управлінські відносини.

Предмет менеджменту — система виробничих відносин, яка формується в організації між працівниками керуючої та керованої систем у процесі створення продукту, призначеного для потреб ринку.