3. Виникнення освіти для дівчат

Початок нашої ери – це період стрімкого розповсюдження християнства, перші кроки якого відзначені вогнищами і хрестами, гонінням і стражданнями прихильників нової віри. На руїнах Стародавнього Риму в Європі утверджується нова феодальна формація. Середньовіччя – це світ неподільного, всеохоплюючого панування християнської ідеології, твердинею якої стали релігія і церква. Усі сфери суспільного життя носили на собі відбиток релігійної оболонки, в тому числі й наука, мистецтво і виховання.

В історії середньовіччя особливе місце відводиться епосі Відродження або Ренесансу (ХІУ-ХУІ ст.). Саме цей період співпадає з істотними змінами в економіці, соціальній структурі та духовній культурі феодалізму. Відродження стало героїчним періодом боротьби проти всіх архаїчних феодальних поглядів, коли революція духовна передувала революціям політичним. Саме ця епоха висунула людей і гасла, що не тільки відбивали інтереси буржуазії як нового класу, але й високо підняла прапор мрії про визволення від феодального гноблення і релігійних кайданів.

Ренесанс в апогеї свого піднесення дав людству утопічний соціалізм. Він звільнив розум, і це стало необхідною умовою розкріпачення людства, адже саме в цей період отримують найбільший розвиток математика, астрономія, механіка, географія, природознавство, було винай­дено книгодрукарство, відкрито Америку та морський шлях до Індії.

Гуманісти – діячі епохи Відродження – висували на перше місце культ людини і наполегливо боролися проти церковно-релігійного світогляду, що закріпачував особистість. У своїй промові „Про гідність людини” італійський філософ Піко делла Мірандола з цього приводу наголошував на тому, що людина створена „істотою не небесною, але й не тільки земною, не лише смертною, але й безсмертною, щоб ти, сторонній обмеженню, сам себе зробив творцем і сам викував остаточно свій образ. Тобі дана можливість пасти до ступеня тварини, але також і можливість піднятися до ступеня істоти богоподібної – виключно завдяки самому собі”.

Епоха Відродження дала людству геніальні творіння гуманістів і перших соціалістів-утопістів, які також залишили яскравий слід в історії педагогічної науки. Серед них: Вітторіно да Фельтре, Томас Мор, Еразм Роттердамський, Франсуа Рабле, Мішель Монтень і Томазо Кампанелла.

Англійський мислитель Томас Мор (1478-1535 рр.) вважається творцем утопічного проекту безкласового суспільного ладу, якому належить ідея щодо обов’язкової участі всіх громадян у виробничій праці та її поєднанні з загальною освітою. На його думку, така трудова підготовка має носити профільний характер і розпочинатися з самого дитинства. Висловлені Т. Мором ідеї знайшли відображення у трактаті „Золота книга про найкращий лад і про новий острів Утопія” (1516 р.), в якому міститься критика існуючого економічного й політичного ладу в Англії, а також дається характеристика освіти й виховання на острові Утопія:

• використання гімнастичних і військових вправ для фізичного виховання дітей;

• усунення протилежності між фізичною і розумовою працею;

• праця дітей разом із дорослими, вивчення землеробської праці та реміснича підготовка;

• організація самоосвіти шляхом відвідування бібліотек і музеїв.

До пізніх соціалістів-утопістів відноситься італійський філософ і політичний діяч Томмазо Кампанелла (справжнє ім’я – Джовані Домініко) (1568-1639 рр.), який у своєму трактаті „Місто Сонця” (1602 р.) описав державний устрій видуманого міста-держави, що було основане на принципах справедливості й гуманізму.

У цьому місті за різні сфери громадської діяльності відповідали правителі Сонце, Мон, Сон і Мор. Ідея ідеальної держави представлена у трактаті обов’язковою фізичною працею всіх без винятку громадян упродовж 4 годин на день, їхньою економічною і політичною рівністю, розподілом благ за потребами, відсутністю будь-яких вад.

Для більшої наочності навчання стіни міста прикрасили сім концентричних кіл, прикрашених яскравими малюнками, що послідовно відображали важливі події в літературі, мистецтві тощо.

Окреме місце відводилося питанням виховання дітей, яке з самого раннього віку мало знаходитися під контролем уряду. Взагалі освітньо-виховна система представлена Т. Кампанеллою двома типами закладів: дошкільними (для дітей від 2 до 8 років) і школами (для дітей від 8 до 17-18 років), в яких має відбуватися навчання рідною мовою, фізичне виховання, праця в майстернях, знайомство з землеробством і тваринництвом, а також самоосвіта.

Новогуманістичний зразок виховання, який у подальшому наклав помітний відбиток на розвиток світової педагогічної думки пов’язаний із діяльністю талановитого італійського педагога Вітторино да Фельтре (1378-1446 рр.). На півночі Італії в Мантуї він організував „Школу радості” (1424 р.) у палаці герцога Мантуанського, розташованому на березі водойми. Крім дітей самого герцога школу відвідували ще 70 дітей незаможних батьків, відібраних самим Вікторино. Школу відвідували діти обох статей, що вважалося принциповим нововведенням для закладів того часу.

Фундамент знань становило фізичне виховання (ігри, фехтування, верхова їзда, танці, прогулянки), що наближалося за змістом до лицарського виховання, і розумовий розвиток дітей шляхом вивчення класичної літератури, мови і семи вільних мистецтв. Багато методичних рекомендацій Вітторино запозичив від Квінтіліана. Для естетичного виховання використовувалося оформлення інтер’єру шкільного приміщення. З метою виховання в дітей доброчинності використовувалися елементи християнського аскетизму.

Одним із видатних мислителів того часу вважається французький філософ і письменник Мішель Монтень (1533-1592 рр.), який у своїй праці „Досліди”, відомій також під назвою „Катехізис усіх чесних людей” (1580-1588 рр.), запропонував власну концепцію людини нового часу – високо освіченої і здатної до критичного мислення. Основу таких знань, на його думку, має становити дослід. Монтень пояснює значення досліду тим, що дитині змалечку нав’язують незрозумілі для неї знання, готові істини. Для того, щоб пересвідчитись у достовірності пропонованих знань, дитину слід навчити самостійного і критичного ставлення до цих знань, а саме: спостерігати, співставляти, оцінювати, робити висновки. Виходячи з цього, найбільш цінними мають бути такі знання, що отримані дослідним шляхом і в поєднанні з фізичним вихованням і формуванням високих моральних якостей.

Певний інтерес для наших сучасників мають становити й вимоги Монтеня до організації навчально-виховного процесу, що полягають у:

• створенні атмосфери доброзичливості;

• використанні цікавих, захоплюючих форм освіти і виховання;

• відсутності насильства по відношенню до учнів;

• розвитку в дітей здібностей на основі задатків;

• індивідуалізації навчання.

У вимогах до особистості вчителя Монтень підкреслює пріоритетну роль моральних якостей, що мають бути вищими від пізнавальних.

Суперечки гуманістів епохи Відродження щодо змісту освіти підростаючого покоління знайшли подальший розвиток у праці французького письменника Франсуа Рабе (1494-1553 рр.) під назвою „Гаргантюа і Пантагрюель”. Цей твір витримав у XVI ст. 60 видань, що є свідченням його високої популярності серед населення. Ідеї цього твору полягають у наступному:

• гостра критика схоластичного виховання;

• розширення програми навчання за рахунок вивчення мов, оволодіння учнями знаннями з математики, астрономії, історії та права, а також опанування різних видів мистецтва;

• використання як провідного принципу наочності навчання та зв’язку освіти й виховання з життям;

• посилення ролі навколишнього середовища у формуванні й розвитку особистості дитини шляхом екскурсій у природу, відвідування майстерень.

Одним із найбільш впливових гуманістів Ренесансу вважається нідерландський письменник і педагог Еразм Роттердамський (Герхард Герхардс) (1466-1536 рр.). Відомо, що освіту він отримав у школі монахів-августинців у Девентері, що в Голландії. Пізніше закінчив паризький університет, деякий час жив в Англії, де познайомився з Т. Мором. Не будучи прихильником жодної з католицьких течій, він переймався проблемами перетворення світу, зміни державного й церковного устрою, а досягнення людського щастя вбачав, перш за все, у вихованні.

Роттердамський залишив по собі памфлети „Християнський государ”, „Скарга миру”, „Грубі вчителі”, „Похвала дурості”. У цих працях він обстоював як політичні, так і педагогічні ідеї, зокрема:

• засудження війн і встановлення миру між всіма народами;

• висміювання деспотизму самодержців;

• критика католицького духовенства і схоластичних методів навчання;

• правдиве зображення жахливого життя народу, стану освіти й виховання у Західній Європі;

• загальність освіти і наданні права на неї жінкам;

• визначна роль виховання моральності;

• роль батьків у вихованні дітей обох статей до семирічного віку;

• усунення якихось спеціальних методів виховання дівчат, здатних потурати розвитку негативних жіночих якостей характеру.