6. Поняття освітнього продукту лише починає визначатися в Україні завдяки введенню Державних стандартів вищої освіти і формулюванню вимог до фахівця. Визначальним є те, що компонентою державних стандартів є вимоги до стандартизованих засобів діагностики, а звідси вимога діагностичності щодо змісту освіти. В той же час запровадження державних стандартів здійснюється дуже повільно.

7. Держава зберігає контроль та управління основними видами діяльності вищої освіти, включаючи вимоги до якості підготовки фахівців, при цьому не формулюючи об’єктивних критерії до якості їхньої діяльності, а отже не визначаючи чіткі, прозорі правила управління, що робить їх повністю залежними від волюнтаризму чиновників.

8. Головною установою - представником держави в сфері освіти є Міністерство освіти і науки України. Серед основних повноважень Міністерства освіти і науки України стосовно моніторингу та управління якістю освіти можна виділити такі:

   • Встановлення державних стандартів вищої освіти: вимог до змісту, обсягу і рівня освітньої та фахової підготовки громадян;

   • Визначення критеріїв якості підготовки, рівня знань;

   • Здійснення процедур ліцензування та акредитації вищих навчальних закладів.

     9. На державному рівні введені категорії “державні стандарти освіти”, “ліцензія”, “акредитація”, “атестація” та інші, що безпосередньо стосуються процедури моніторингу якості вищої освіти. Разом з тим зміст, визначення, ознаки та процедури встановлення зазначених категорій законодавчо не визначені.

     10. В Україні створена і постійно удосконалюється державна організаційна система контролю за діяльністю ВНЗ усіх форм власності. Процедури ліцензування та акредитації ВНЗ є стрижневими елементами такої системи. Головним державним органом контролю діяльності ВНЗ є Державна акредитаційна комісія. Ця комісія виступає в ролі незалежного міжгалузевого органу; в цей же час за структурою та іншими ознаками вона органічно пов’язана з Міністерством освіти і науки. Від наслідків контролю безпосередньо залежить стабільність і перспектива ВНЗ та, як результат, - конфігурація ринку освітніх послуг в державі та в окремих регіонах.

     11. Основним методом оцінювання при проведенні ліцензування та акредитації є експертне оцінювання, а інструментом вимірювання виступають комплексне кваліфікаційне завдання, з яких формується – не стандартизований тест, який кожний ВНЗ створює для себе самостійно. Принцип “самі навчаємо самі оцінюємо” закріплено на нормативному рівні. Критерії оцінки рівня функціонування ВНЗ (зокрема, рівня якості підготовки фахівців) державними документами не обумовлюються. Задача розробки критеріїв віднесена до компетенції Державної Акредитаційної комісії та Державної інспекції закладів освіти.

     12. Має місце певний розрив між задекларованими правами держави на визначення змісту, обсягу і рівня підготовленості випускника ВНЗ та обов’язками державних органів управління та контролю вищої освіти своєчасно розробляти та впроваджувати єдині критерії оцінки професійної компетентності, які не повинні суперечити загальним методологічним принципам сучасних стандартизованих засобів педагогічної діагностики. Свої обов’язки державні органи управління вищою освітою “в робочому порядку” делегували ВНЗ. Таке становище обумовлює можливість масового випуску некомпетентних фахівців.

Отже, можна підсумувати: головна проблема, що постає перед українським суспільством сьогодні - дефіцит об’єктивних критеріїв, що забезпечують порівняння фахівців, закладів, послуг, програм, рівня розвитку тощо і створюють основу для конкуренції в середині країни та забезпечують відповідний рівень в міжнародних рейтингах, а таким чином і призведуть до підвищення їхньої якості. Ця ситуація до певної міри є наслідком того, що формування фахівців (початкова, середня, вища освіта) здійснюється при відсутності об’єктивного оцінювання їх особистих здібностей та професійної компетентності. Це було обумовлено відсутністю викладацьких кадрів, здатних застосувати методи об’єктивного контролю під час виховання та навчання фахівця. А суб’єктивізм при оцінюванні фахівця більш сприяє протекціонізму, ніж конкуренції. Тому формування нового покоління через педагогічний ланцюг: “новий викладач - новий випускник - новий фахівець” сприятиме підвищенню індексу людських ресурсів України, а отже і економічного потенціалу.

Проблеми, які потребують аналізу:

1. Чи можливо імплементувати в систему освіти систему міжнародних освітніх індикаторів та започаткувати їхнє прозоре використання для моніторингу і управлінням якості освіти України.

2. Чи готові викладацькі кола в Україні запровадити об’єктивні методи оцінювання, а споживачі освітнього продукту сприйняти отриманні данні.

3. Який стан щодо запровадження Державних стандартів вищої (середньої) освіти і чи відповідають вони принципам закладеним у міжнародних стандартах.

4. Чи можливо запровадити систему моніторингу на рівні, наприклад навчального закладу, при відсутності такої на державному рівні.

5. Чи бере на себе Держава зобов’язання, в умовах поширення освітніх платних послуг, захист населення від некваліфікованих дій фахівців з критичних щодо наслідків професій.