Висновки до розділу

Дуже часто під час здійснення рекламної діяльності відбувається порушення авторських прав. Це підтверджується великою кількістю судових рішень. Під час настання такої ситуації особа повинна зуміти захистити своє майнове або немайнове право на об’єкти авторського права.

Основна мета захисту полягає у необхідності негайно відновити порушене право, сприяти запобіганню порушень прав у майбутньому. Під захистом авторського права необхідно розуміти сукупність заходів, спрямованих на відновлення або визнання авторського права і захист інтересів їх правоволодільців при їх порушенні або оспоренні, що відбувається у сфері рекламної діяльності.

На основі аналізу наукових джерел, можна зробити висновок, що захист авторських прав у сфері рекламної діяльності можна виділити дві умовні форми: юрисдикційну (за допомогою різних державних органів, зокрема суду) та неюрисдикційна (самозахист). В більшості випадків, коли відбулося порушення авторських прав, особа звертається за захистом до суду, адже самостійно вплинути на порушника не має можливості. Це пов’язано із специфікою галузі права інтелектуальної власності, до якого належить авторське право.

На нашу думку, порушник авторського права у сфері рекламної діяльності може нести цивільно-правову (відшкодування майнових збитків та моральної шкоди), адміністративну або кримінальну відповідальність. Кожен із цих видів відповідальності регулюється окремими нормативно-правовими актами.

Ми підтримуємо думку деяких науковців про те, що необхідно посилювати цивільно-правову відповідальність у сфері порушення авторських прав, що пов’язані з рекламою. Це обумовлено тим, що така відповідальність найчастіше застосовується до правопорушників. І, можливо, коли буде реалізований такий захід, порушень авторських прав під час здійснення рекламної діяльності буде менше.

Розділ 4 нормативно-правова база з охорони праці

Відповідно до Конституції України, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка повинна відповідати перед людиною за свою діяльність та опікуватися правами і свободами людини. Одним з пріоритетів діяльності держави є забезпечення права громадянина на працю в умовах, що відповідають вимогам безпеки та гігієни.

Так, відповідно до ч. 4 ст. 43 Конституції України серед основних трудових прав закріплено право кожного на належні, безпечні та здорові умови праці [56, 44]. Це положення передбачає наявність ґрунтованої на міжнародних стандартах нормативно-правової бази та ефективної національної системи охорони праці, зорієнтованої на нагляд за дотриманням безпечних умов праці і лобіювання впровадження інноваційних технологій з метою зниження ризиків і небезпеки для людей.

Поняття “охорона праці” необхідно розглядати в широкому і вузькому значенні. Відповідно до ст. 1 Закон України “Про охо­рону праці” [39], охорона праці – це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров’я і працездатності людини у процесі трудової діяльності [39].

Як вбачається, в цій нормі охорона праці роз­глядається законодавцем у широкому сенсі – як узгоджена комп­лексна система безпеки життя і здоров’я найманого працівника в процесі виконання покладених на нього трудових обов’язків. У вузькому юридичному тлумаченні термін “охорона праці” означає конкретний правовий інститут трудового права, який об’єднує норми безпосередньо спрямовані на певне забезпечення умов праці, які є безпечними для життя і здоров’я працівників.

Згідно зі ст. 161 Кодексу законів про пацю України (надалі – КЗпП України) [49] власник або уповноважений ним орган розробляє за участю професійних спілок і реалізує комплексні заходи щодо охорони праці відповідно до Закону України “Про охорону праці”. План заходів включається до колективного до­говору.

Він охоплює систему заходів щодо доведення умов праці до встановлених норм безпеки, гігієни праці та виробничого се­редовища: проведення атестації робочих місць на їх відповідність нормативним актам про охорону праці; забезпечення працівників спеціальним одягом, спеціальним взуттям та іншими засобами індивідуального захисту; реалізація заходів щодо усунення без­посереднього контакту працівників із шкідливими речовинами і матеріалами, іншими несприятливими та небезпечними фактора­ми виробництва; впровадження систем автоматичного контролю та сигналізації наявності шкідливих і небезпечних виробничих факторів, пристроїв аварійного вимкнення виробничого устатку­вання та комунікацій у разі виникнення небезпеки для працівників; впровадження устаткування та пристроїв, які забезпечують захист працівників від ураження електричним струмом, дії статистичної електрики та розрядів блискавок; приведення рівнів шуму, вібра­ції, ультразвуку, іонізуючих та інших шкідливих випромінювань на робочих місцях у відповідність до вимог чинних нормативних актів; проведення експертизи технічного стану будівель та спо­руд, експертизи та діагностики потенційно небезпечних об'єктів, устаткування, обладнання; створення кабінетів, куточків, виставок з питань охорони праці, придбання потрібних нормативних до­кументів, навчальних посібників, плакатів, періодичної літерату­ри; навчання працівників, проведення нарад, семінарів з питань охорони праці; реконструкція та оснащення на виробництві санітарно-побутових приміщень (гардеробних, душових, кімнат для прийняття їжі), місць організованого відпочинку, обладнання їх сучасним інвентарем і устаткуванням з метою доведення рівня забезпеченості працівників до встановлених норм.

Відповідно до Закону України “Про охорону праці” пріоритетними напрямками реалізації конституційного права громадян на їх життя і здоров’я в процесі трудової діяльності є:

• пріоритет життя і здоров’я працівників по відношенню до ре­зультатів виробничої діяльності підприємства;

• повна відповідальність роботодавця за створення належних – безпечних і здорових умов праці;

• соціальний захист працівників, повне відшкодування збитків особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

• комплексне розв’язання завдань охорони праці;

• підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечен­ня суцільного технічного контролю за станом виробництв, техно­логій та продукції, а також сприяння підприємствам у створенні безпечних та нешкідливих умов праці;

• соціальний захист працівників, повне відшкодування збитків особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

• використання економічних методів управління охороною праці, участь держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці;

• використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці на основі міжнарод­ної співпраці [39].

Охорона праці відіграє важливу роль як суспільний чинник, оскільки, якими б вагомими не були трудові здобутки, вони не можуть компенсувати людині втраченого здоров’я, а тим більше життя. Людина, що працює, проводить на виробництві значну частину свого життя, тому для її нормальної життєдіяльності в умовах виробництва треба створити санітарні та гігієнічні умови, які би дали їй змогу плідно працювати, не перевтомлюючись та зберігаючи своє здоров’я. Саме від безпечних та здорових умов праці, запропонованих працівникові, залежить здоров’я, заробітна платня, добробут, ефективність виробництва тієї чи іншої продукції, зміцнення трудової дисципліни, самореалізація, просування по службі та становище на ринку пропозицій праці. Для цього треба, щоб енергетичні витрати при праці компенсувалися відпочинком та умовами навколишнього середовища.

Важливість охорони праці полягає в значенні охорони праці для суспільства. Воно є багатоаспектним явищем, яке має соціальне, правове та економічне значення для гармонійного розвитку кожного працівника, процвітання суспільства та держави. Так, соціальне значення охорони праці полягає у збереженні трудових ресурсів держави, збереженні працездатності й трудового довголіття людини, у захисті її від виробничої шкоди та професійних захворювань. Правове значення полягає в тому, що охорона праці – це важлива категорія трудового права, яка відповідає за забезпечення безпечних та здорових умов праці. Економічне значення полягає у зростанні продуктивності праці, збільшенні фонду робочого часу, зниженні витрат на відшкодування шкоди, завданої життю і здоров’ю працівника нещасним випадком на виробництві або професійним захворюванням.

Варто констатувати, що вітчизняне законодавство з охорони праці є досить розвиненим та адаптованим до потреб сьогодення. Нормативно-правові акти з охорони праці – це правила, норми, регламенти, положення, стандарти, інструкції та інші документи, обов’язкові для виконання.

Законодавство України про охорону праці – це система взаємопов’язаних нормативно-правових актів, що регулюють відносини в галузі охорони праці.

Це також міжнародні документи (Європейська соціальна хартія Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Конвенція Міжнародної Організації Праці “Про безпеку та гігієну праці та виробниче середовище”, Рекомендація Міжнародної Організації Праці “Щодо безпеки та гігієни праці і виробничого середовища”) та національні нормативно-правові акти (Закон України “Про охорону праці”, КЗпП України, Закон України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”, Основи законодавства України про охорону здоров’я, Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” та підзаконні нормативно-правові акти, наприклад, Наказ Міністерства освіти і науки України “Про затвердження Положення про організацію роботи з охорони праці учасників навчально-виховного процесу в установах і навчальних закладах”, Наказ Міністерства освіти України, Міністерства внутрішніх справ України та Головного управління державної пожежної охорони “Про затвердження Правил пожежної безпеки для закладів, установ і організацій системи освіти України”, ті інші правові акти.

Вимоги щодо охорони праці поширюється на всі підприємства, установи, організації незалежно від їх форм власності та видів діяльності, в тому числі на кооперативні, акціонерні, орендні, фермерські господарства, на окремих наймачів робочої сили.

Цей правовий інститут поширює свою дію на іноземних громадян і осіб без громадянства, якщо вони працюють на території України. Трудящі цих категорій мають такі самі права на охорону праці, як і громадяни України.

Закон України “Про охорону праці” встановлює новий, більш високий рівень захисту працівників, причому цей захист починається з моменту прийняття їх на роботу. В інтересах працівника запроваджено норму, за якою він має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя та здоров’я або для людей, які його оточують, і навколишнього природного середовища.

Не залишилось поза увагою й регулювання охорони праці жінок, неповнолітніх, інвалідів. Забороняється, зокрема, використовувати працю жінок і неповнолітніх на підземних роботах, а також залучати жінок і неповнолітніх працівників до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує граничні для них норми [49].

Відповідно до ст. 3 Закону України “Про охорону праці”, якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надано Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про охорону праці, застосовуються норми міжнародного договору [39]. Міжнародні нормативні акти, які стосуються охорони праці, можна об’єднати в чотири групи:

1) Конвенції, рекомендації та інші документи Міжнародної Організації Праці; 2) директиви Європейського Союзу; 3) договори та угоди, підписані в рамках Співдружності Незалежних Держав; 4) двосторонні договори та угоди.

Нормативно-правові акти з охорони праці переглядаються в міру впровадження досягнень науки і техніки, що сприяють поліпшенню безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, але не рідше одного разу на десять років.

Опрацювання та прийняття нових, перегляд і скасування чинних нормативно-правових актів з охорони праці провадяться центральним органом виконавчої влади з нагляду за охороною праці за участю професійних спілок і Фонду соціального страхування від нещасних випадків та за погодженням з органами державного нагляду за охороною праці. Санітарні правила та норми затверджуються центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’я [39].

Державна політика в галузі охорони праці визначається відповідно до Конституції України Верховною Радою України і спрямована на створення належних, безпечних і здорових умов праці, запобігання нещасним випадкам та професійним захворюванням.

Державна політика в галузі охорони праці базується на принципах:

пріоритету життя і здоров’я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;

підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечення суцільного технічного контролю за станом виробництв, технологій та продукції, а також сприяння підприємствам у створенні безпечних та нешкідливих умов праці;

комплексного розв’язання завдань охорони праці на основі загальнодержавної, галузевих, регіональних програм з цього питання та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень в галузі науки і техніки та охорони довкілля;

соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності;

адаптації трудових процесів до можливостей працівника з урахуванням його здоров’я та психологічного стану;

використання економічних методів управління охороною праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці, залучення добровільних внесків та інших надходжень на ці цілі, отримання яких не суперечить законодавству;

інформування населення, проведення навчання, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;

забезпечення координації діяльності органів державної влади, установ, організацій, об’єднань громадян, що розв’язують проблеми охорони здоров’я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між роботодавцями та працівниками (їх представниками), між усіма соціальними групами під час прийняття рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях;

використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці на основі міжнародного співробітництва [39].

Конкретніше торкаючись співвідношення національного законодавства у сфері охорони праці і міжнародних та європейських норм, слід зазначити, що національне законодавство в цілому відповідає цим нормам. Однак, в національному законодавстві є і деякі невідповідності європейським нормативам, які потребують уточнення або доповнення.

Так, як зазначає П. О. Ізуїта, необхідно доповнити Закон України “Про охорону праці” законодавчо затвердженою вимогою щодо єдиної письмової форми інформування працівників при прийнятті на роботу про місце роботи, про посаду, характер та категорію роботи, яку він має виконувати; про те, в чому полягатиме дана робота, як це зазначено в ст. ст. 2 та 4 Директиви № 91/533/ЄЕС “Щодо зобов’язання роботодавця повідомляти працівників про умови, які застосовуються при укладенні угод працевлаштування або до трудових відносин” від 14 жовтня 1991 року [45, 256].

Закон України “Про охорону праці” (ст. 5) встановлює, що під час укладання трудового договору роботодавець повинен проінформувати працівника під розписку про умови праці та про наявність на його робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, можливі наслідки їх впливу на здоров’я та про права працівника на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до законодавства і колективного договору, при цьому форму інформування чітко не визначено.

В КЗпП України не враховані положення Директиви Ради № 2003/88/ЄЕС “Про деякі аспекти організації робочого часу” від 4 листопада 2003 року щодо забезпечення права нічних працівників на безкоштовний медичний огляд та норми, щодо того, що роботодавець, який регулярно використовує нічних працівників, повинен повідомляти про це компетентним органам на їхню вимогу [255, 257].

Також, в національному законодавстві не закріплено обов’язок роботодавця, встановлений Директивою Ради № 89/391/ЄЕС “Про впровадження заходів для заохочення вдосконалень у сфері безпеки і охорони здоров’я працівників під час роботи” від 12 червня 1989 року, щодо здійснення необхідних заходів з тим, щоб роботодавці працівників інших підприємств, залучених до роботи на його підприємстві або виробництві, одержували призначену для них інформацію стосовно: загроз для безпеки і здоров’я, а також захисних та запобіжних заходів на підприємстві або виробництві в цілому, а також для кожного робочого місця або виду робіт; чисельності працівників для надання першої допомоги, боротьби з пожежею і евакуація працівників, їх підготовки та обладнання, що є в їх розпорядженні.

В національному законодавстві відсутній комплексний нормативно-правовий акт, який би встановлював мінімальні приписи щодо безпеки і охорони здоров’я у робочих зонах, як це зроблено в Директиві Ради №89/654/ ЄЕС “Про мінімальні вимоги щодо безпеки і охорони здоров’я в робочих зонах” від 30 листопада 1989 року. До того ж і сам термін “робочі зони” не визначено національним законодавством [45, 258].

Крім того, одним з певних недоліків національного законодавства щодо охорони праці є наявність великої кількості нормативних актів, які дублюють один одного, застосуються нормативні акти, прийняті за радянські часи, які в силу відповідних обставин не відповідають сучасним вимогам охорони праці. Прикладом є діючі “Правила об условиях труда грузчиков при погрузочно-разгрузочных работах”, які були затверджені Народним Комісаріатом Праці СРСР від 20 вересня 1931 року № 254. Вказаний нормативний акт відповідно КЗпП України встановлює вік, гранично допустиме навантаження, а також відповідний перелік робот, щодо праці вантажників на вантажно-розвантажувальних роботах. Це обумовлює необхідність термінового перегляду, переробки та зменшення кількості законодавчих актів, які регулюють відносини охорони праці. До того ж, в Україні відсутній комплексний нормативно-правовий акт, який би регулював використання обладнання, що негативно впливає на організацію роботодавцями безпечного використання обладнання [45, 260].

Таким чином, в умовах ринкових відносин українська держава, що проголосила життя й здоров’я людини найвищою соціальною цінністю повинна виступати гарантом реалізації закріпленого в ст. 43 Конституції України права громадян на здорові й безпечні умови праці, забезпечивши адекватну сучасним умовам нормативно-правову базу регулювання охорони праці, тим самим забезпечивши належне правове регулювання цих відносин.

Необхідно здійснити комплекс організаційно-правових заходів щодо адаптації законодавства у сфері охорони праці до законодавства Європейського Союзу.