3.8. Релігії Стародавнього Китаю: культ Шан-ді, культ Неба, даосизм, конфуціанство.

На протязі двох тисячоліть своєрідний тип релігії формувався в Стародавньому Китаї.

Історики-китаєзнавці виділяють чотири найбільш великі форми національної китайської релігії, які одночасно можна розглядати як основні етапи її еволюції.

Культ Шан-ді (іноді просто Ді) – типово рання політеїстична форма релігії.

В середині ІІ тис. до н.е. в долині Хуанхе склалась іньська цивілізація.

Іньці шанували багатьох богів-духів, яким приносили жертви.

Верховним божеством був Шан-ді, одночасно він вважався легендарним родоначальником іньців та їх предком-тотемом.

З часом, в епоху династії Чжоу, культ Шан-ді злився з культом Неба.

Китайській правитель став сином Неба, а його країна стала називатися Піднебесною.

Культ Неба мав морально-етичне звучання.

Віруючі китайці вважали, що Велике Небо карає негідних та нагороджує доброчинних.

Доброчинність трактується як слідування закону Неба.

В першій половині І тис. до н.е. в період «ста шкіл» (VI-II ст. до н.е.) виникли класичні книги китайської освіченості, найважливішою з яких являється «Книга змін».

В ній містилися уявлення про світ і людину в китайській філософії.

В «Книзі змін» закладені основи та принципи розвитку філософського мислення в Китаї, уявлення про великий шлях Дао – як про загальний закон, символ істини і доброчинності.

Виникає Даосизм.

В IV-III ст. до н.е. даосизм формується в розвинуту релігійно-культову систему.

Основоположником даосизму був Лао-цзи (старий вчитель).

Моральний ідеал даосизму – це відлюдник, який з допомогою релігійної медитації, сексуальної гігієни, дихальних і гімнастичних вправ добивається високого духовного стану, який дозволяє йому спілкуватися з божественним Дао.

Інакше кажучи, злитися з природою, жити у відповідності з її ритмами.

Конфуціанство – це китайська державна релігія, що представляє собою філософію моралі, одягнену в релігійну форму.

Ії засновник – філософ, історик і державний діяч Конфуцій (Кун Фу-цзи – учитель Кун) (551(2) – 479 р. до н.е.).

Його вважають першим китайським філософом.

Основний зміст його вчення складають п’ять простих і великих добро- чинностей, що знаходяться у відповідності з законами природи і являються важливими умовами розумного порядку в спільному житті людей: мудрість; гуманність; вірність; шанування старших; мужність.

В соціальній політиці Конфуція особа є особою не «для себе», а для суспільства.

В імператорському Китаї конфуціанство відігравало роль основної релігії та принципу організації держави і суспільства, що проіснували понад тисячу років майже в незмінному вигляді.

3.9. Релігія Стародавньої Греції.

Європейська культура немислима без богів і героїв Стародавньої Греції.

Їх образами наповнені європейська поезія і живопис багатьох століть.

Історики, які вивчають культуру Стародавньої Греції, відмічають, що в догомерівський період тут найбільш поширеними були тотемічні, фетишистські та анімістичні вірування.

Оточуючий людину світ сприймався древнім греком як населений різними демонічними силами – духами.

Догомерівська релігія основана на культі Землі, з якої все походить і в яку все повертається.

Релігійний світогляд древнього грека цього періоду в якійсь мірі відображено в «Теогонії» Гесіода (VI ст. до н.е.).

З строкатого світу демонічних сил і божественних образів сформувався світ гомерівських богів, про яких ми дізнаємося з «Іліади» та «Одісеї».

«Іліада» та «Одісея» Гомера були для греків справжньою енциклопедією, звідки численні покоління еллінів черпали свої релігійні уявлення.

Головна тенденція гомерівської релігії – наділення богів людськими рисами – знаходила живий відгук серед жителів грецьких міст – полісів.

Давньогрецький пантеон богів очолює Зевс, ім’я якого означає «світле небо».

В римській релігії йому відповідає Юпітер.

Батько олімпійських богів і людей Зевс належить вже до третього покоління богів, поваливших титанів.

Цар богів Зевс зі своєю дружиною Герою, їх брати, сестри, діти поселяються на горі Олімп.

Бог Посейдон стає владикою морів.

Брат Зевса і Посейдона Аід стає владикою підземного світу.

Боги-олімпійці – радісні, прекрасні, безтурботні.

Зевс має зв’язок з сотнями богинь і смертних, і один за одним народжуються на світ божественні діти Зевса.

Богиня Лета (Лотона) народжує від нього Аполона і сестру його Артеміду.

Культ Аполона незабаром стає майже рівним культу самого Зевса.

Новий сонячний бог, якому підкорюється сам Геліос – бог розуму і світла, стає символом прекрасного.

З голови Зевса народжується інша високошанована богиня – Афіна Пал- лада.

Це богиня мудрості і правосуддя.

Це сама думка Зевса – невразлива воїтелька, яка народилася одразу озброєною.

Світ, створений Зевсом і великими героями (Геракл, Персей та ін.) – це світ, який базується не на дисгармонії та жаху, а на порядку, гармонії, красі.

Боги карають тих, хто зазіхає на гармонію, встановлену їх владою, на ту розумну упорядкованість, що виражена в понятті «космос».

В міфах Греції прекрасне, втілене в олімпійських богах, є принципом космічного життя.

Ця олімпійська релігія, викладена Гомером, своє класичне завершення одержує в кінці VI – на початку V ст. до н.е. в творах таких мислителів і поетів як Геродот, Піндар, Есхіл, Софокл, Євріпід.