Мішень:

Відчуття внутрішнього неблагополуччя штовхає людину на пошук допомоги іззовні, бо іззовні легше створити умови, які б полегшили усвідомлення того, що саме викликає внутрішню тривогу. З цією метою людина шукає і обирає “мішень” – того, на кого може звалити свої проблеми та хто може допомогти їй таким чином усвідомити їх сутність.

3) Захист і ефективне спілкування:

• Необхідність переоцінки подій – у цій ситуації питання “працюють” ефективніше за твердження: питання, що не дають можливостей відстоювати свої позиції, змушують людину викладати свої аргументи, а у висловлюванні здійснюється їх усвідомлення, розуміння.

• При необхідності звернути увагу людини на невдалі форми її поведінки або аргументацію краще говорити не про них безпосередньо, а про свою сприйняття і свої переживання з цього приводу. Коли людина чує негативні відгуки про себе, то ситуація стає для неї травмуюючою, а відтак – вмикається захист.

• Способи нейтралізації захисту – пов’язані з очікуванням негативного ставлення до себе:

• Приписування собі помилок співрозмовника

• Часткове виправдовування помилок

• Відмова від категоричних тверджень

Таким чином, аналізуючи зовнішній прояв поведінки людини і розуміючи психологічну сутність механізмів захисту, можна віднайти істинну причину їх прояву.

24. Сновидіння

Сновидіння – це вид психологічного захисту, вид заміщення, де дії переносяться в інший світ. За гіпотезою З.Фрейда, сновидіння забезпечують психологічний комфорт людини, зменшуючи нагромаджену протягом дня емоційну напруженість, що викликає почуття задоволеності. У цьому розумінні сновидіння охороняють наш сон. Вони до певної міри розряджають осередки збудження, що виникли внаслідок незакінчених справ та думок, що турбують.

Сновидіння виникають як наслідок своєрідного конфлікту двох тенденцій: витіснення у підсвідомість переживань, з одного боку, а з іншого – прискіпливого контролю свідомості, який може розглядатися як певна “цензура”.

Функція сновидіння полягає у психічному врівноваженні людини: у сновидінні вона певною мірою задовольняє у символічні й формі задовольняє потяги, бажання, прагнення, реалізація яких у реальному житті наштовхується на морально-етичні або фізичні перешкоди.

Зміст сновидінь пояснити важко. Сновидіння мають характер символів, де зорові образи заміняють собою абстрактні поняття, логічні і мовні форми, якими користуються дорослі. З цієї позиції у сновидіннях здійснюється регресивний перехід від абстрактних символів до наочних форм.

Завдання сновидіння – як механізму психологічного захисту – показати складні почуття у картинах-образах, щоб дати можливість людині пережити їх, чим здійснюється заміщення реальних ситуацій. При сновидіннях синтезується поточна інформація та інформація минулого досвіду.

Тобто, у сновидіннях бажане замінюється символами, і так знімається психологічне перевантаження.

26-27. Поняття про увагу, її види та якості.

Увага - форма психічної діяльності людини, що виявляється в її спрямованості й зосередженості на певних об'єктах з одночасним абстрагуванням від інших.

Увага є такою психічною функцією, яка характеризує вибіркове ставлення до навколишнього світу, коли з великої кількості подраз­ників свідомість вирізняє один або кількаФізіологічний механізм уваги полягає в концентрації збудження у певній ділянці кори го­ловного мозку. Саме в цій ділянці кори виникає зона оптимального збудження, а в інших має місце гальмування

Психологічний механізм уваги слід шукати у складних взаємо­зв'язках людини з навколишнім середовищем, у здатності інтелекту до вибірковості відображення.

Увага є необхідною передумовою діяльності людини, запорукою успішного пізнання, навчання, праці, поведінки.

Розрізняють мимовільну і довільну увагу.

В основі мимовільної уваги лежить орієнтувальний рефлекс організму, що зумовлюється змінами в навколишньому середовищі, специфічними рисами об'єкта відображення, а також внутрішніми станами суб'єкта.

Довільна увага зумовлена метою діяльності, тими завданнями, що їх ставить перед собою людина. Вона є наслідком свідомих зусиль людини, вияву її інтелекту і волі.

Існує ще один вид - післядовільна увага. Увага, яка спершу підтримувалася вольовими зусиллями, тобто була довільною, переходить у післядовільну. Вона характеризується тривалою зосередженістю, з нею обгрун­товано пов'язують найбільш інтенсивну і плідну розумову і творчу працю, високу продуктивність усіх видів праці.

Залежно від характеру дії людини її увага буває зовнішньою і внут­рішньою.

Зовнішня увага виявляється у зовнішніх діях людини, вона спря­мована на теоретичне і практичне оволодіння навколишнім середо­вищем.

Внутрішня увага виявляється в наших внутрішніх діях, наприклад, розв'язання задач «про себе», самоспостереженні тощо.

Грані між увагою мимовільною і довільною, а також між зов­нішньою і внутрішньою є рухливими, вони мають відносний ха­рактер.

Характерними рисами уваги є:

• вибірковість;

• розподіленість;

• здатність до концентрації;

• здатність до зосередженості, стійкості, обсягу;

• здатність до переключення (див. рис. 35).

Ці та інші параметри уваги залежать від типу нервової си­стеми, вони вдосконалюються в перебігу конкретних видів діяль­ності: гри-у дітей; навчання - в учнів; праці - у дорослихУвага детермінована об'єктивними факторами, в яких перебуває людина, а також суб'єктивним станом її організму; істотно залежить від інтересів і потреб особистості, волі, характеру.

28. Поняття про відчуття, його види та вл-сті.

Відчуття - психічний процес, що полягає у відображенні мозком властивостей предметів і явищ об'єктивного світу, а також станів організму за безпосереднього впливу подразників на відповідні орга­ни чуття.

Органи чуття - єдині канали, по яких зовнішній світ проникає в людську свідомістьМатеріальним органом відчуття є аналізаториОргани відчуття людини одержують, відбирають, накопичують інформацію і передають її в мозок. Відтак виникає адекватне відчут­тя навколишнього світу і стану самого організму.

Виникнення відчуття зумовлюється перетворенням специфічної енергії подразника, який впливає в даний момент на рецептор, на енергію нервових процесів, відбувається перетворення енергії зов­нішнього подразника на факт свідомості.

Як і будь-яке психічне явище, відчуття мають рефлекторну при­роду, їхньою фізіологічною основою є нервовий процес, що виникає під час дії подразника на відповідний йому аналізатор.

Аналізатор складається з трьох частин:

1) Периферичний відділ (рецептори), який є спеціальним транс­форматором зовнішньої енергії в нервовий процес.

2) Аферентні (доцентрові) та еферентні (відцентрові) нерви -провідні шляхи, які з'єднують периферичний відділ аналіза­тора із центральним.

3) Підкоркові та коркові відділи (мозковий кінець) аналізатора, де відбувається переробка нервових імпульсів, що надходять із периферичних відділів.

Для виникнення відчуття необхідна робота всього аналізатора як цілого.

За характером відображення і місцем розташування рецепторів прийнято поділяти відчуття на 4 групи:

1) Екстрацептивні, які відображають властивості предметів і явищ зовнішнього середовища та мають рецептори на поверхні тіла (зорові, слухові, дотикові, нюхові, смакові).

2) Інтроцептивні, які мають рецептори, розташовані у внутрішніх органах і тканинах тіла та відображають стан внутрішніх органів (органічні - спраги, голоду тощо).

3) Кінестатичні й статичні, які дають інформацію про рух і поло­ження нашого тіла.

4) Проміжні й самостійні - температурні, вібраційні, рівноваги,

прискорення, больові відчуття.

Взаємодія відчуттів - зміна чутливості аналізатора під впливом подразнення інших органів відчуття. Наприклад: слабкі звукові подразники підвищують чутливість зо­рового аналізатора, але якщо в якості звукового подразника застосову­ють голосний шум авіаційного мотора, то погіршується чутливість ока.

Сенсибілізація - це підвищення чутливості внаслідок взаємодії аналізаторів і вправляння.

Фізіологічним механізмом взаємодії відчуттів є процеси ірраді­ації та концентрації збудження в корі головного мозку, де представ­лено центральні відділи аналізаторів.

Синестезія - виникнення під впливом подразнення одного ана­лізатора відчуття, характерного для іншого аналізатора. Найчастішими є зорово-слухові синестезії, коли під дією звуко­вих подразників у суб'єкта виникають зорові образи.

29. Поняття про сприйняття, його види і вл-сті.

Сприйняття - це психічний процес відображення предметів і явищ дійсності в сукупності їх властивостей і частин за безпосередньої дії їх на органи відчуття з розумінням цілісності відо­бражуваного.

На відміну від відчуттів, які відображають тільки окремі власти­вості та якості предметів, сприйняття завжди цілісне і предметне, воно об'єднує відчуття, що йдуть від ряду аналізаторів.

Гештальтпсихологи пояснюють цілісність сприймання не влас­тивостями цілісності предметів і явищ, а початковими цілісними структурами. «Сприйняття - це реконструкція світу», - стверджу­ють вони.

Сприйняття можуть бути: повними і неповними; глибокими і поверхневими; помилковими або ілюзорними; швидкими й по­вільними.

Ілюзія - це спотворення відображення дійсності.

Залежно від переважної ролі того чи іншого аналізатора можна говорити про:

• зорове сприйняття (розглядання скульптури, картини і под.);

• слухове сприйняття (слухання оповідання, концерту і т. ін.);

• тактильне сприйняття (обмацування, доторкування).

Буває сприйняття:

• простору; часу; руху;

• предмета; мови; музики;

• людини людиною.

Сприйняття завжди константне (постійне). У ньому безпосереднє пізнання доповнюється минулим досвідом, тому воно завжди осмис­лене та більш чи менш повно може бути висловлене словами.

Сприйняття вибіркове, а саме: найпотрібніші деталі цілого завжди сприймаються виразніше.

Вибірковість сприйніття залежить як від об’єктивних властивостей предметів, так і від суб’єктивної установки, зокрема від аперцепції.

Аперцепція - це залежність від прийняття від загального змісту пси­хічної діяльності людини, від її досвіду, інтересів, скерованості.

Фізіологічні основи сприйняття за І. П. Павловим, це - «рефлекс на співвідношення», де мають значення не стільки самі подразники, скільки особливості відношень між ними, і тому рефлекс виробляється більшою мірою на співвідно­шення між подразниками.

Найяскравіше довільне сприйняття виявляється у спостереженні.

Спостереження - це умисне планомірне сприйняття, здійснюва­не з певною, ясно

усвідомленою метою.

Основні умови успішного спостереження - ясність завдання і підготовленість до нього, а також активність мислення.

Спостереження як форма діяльності тісно пов'язана з орієнтуван­ням, себто з отриманням достатньо правильної уяви про що-небудь, умінням розбиратися в ситуації.

31-32-33. Поняття про пам’ять, її типи та види.

Пам'яттю називається запам'ятовування, збереження та наступ­не відтворення індивідом його досвіду. Вона забезпечує єдність і цілісність людської осо­бистості.

Виділяють наступні види пам’яті:1. За характером психічної активності.

Моторна пам'ять - це запам'ятовування, збереження і відтворен­ня рухів та їхніх систем. Ознакою доброї моторної пам'яті є фізична спритність людини, моторність у праці, те, що називають «золоті руки».

Емоційна пам'ять - це пам'ять на почуття. Пережиті та збережені в пам'яті почуття виступають як сигнали, які або спонукають до дії, або утримують від вчинків, що викликали в минулому негативні переживання.

Образна пам'ять - це пам'ять на уявлення, на картини природи і життя, а також на звуки, запахи, смаки. Вона буває зоровою, слухо­вою, тактильною (дотиковою), нюховою, смаковою. Образна пам'ять може досягати високого рівня як компенсатор­ний механізм у сліпих, глухих і т. д.

Ейдетична пам'ять. Ейдетичні, або наглядні, образи пам'яті - це результат збудження органів чуття зовнішніми подразниками. Ейде­тичні образи подібні до уявлень тим, що виникають за відсутності предмета, але характеризуються такою деталізованою наглядністю, яка цілком недоступна звичайному уявленню.

Змістом словесно-логічної пам'яті є наші думки, втілені у фор­му мови. Тому тут головна роль належить другій сигнальній системі. Словесно-логічна пам'ять відіграє провідну роль у засвоєнні знань учнями в процесі навчання.2. За характером мети діяльності.

Мимовільна пам'ять - це запам'ятовування та відтворення, за якого відсутня спеціальна мета щось запам'ятати чи пригадати.

Довільна пам'ять - це коли ставиться певна мета запам'ятовуван­ня і відтворення з докладанням вольового зусилля.3. За тривалістю утримання інформації.

На відміну від тривалої пам'яті, для якої є характерним тривале збереження матеріалу після багаторазового його повторення і відтво­рення, короткочасна пам'ять характеризується дуже коротким збе­реженням після одноразового дуже нетривалого сприйняття і негай­ним відтворенням (у перші ж секунди після сприйняття матеріалу).

Оперативна пам'ять забезпечує запам'ятовування інформації, не­обхідної тільки для виконання певної дії.

Після одноразового прослуховування пояснень викладача у три­валій пам'яті учня залишається в середньому тільки 10% змісту про­слуханого, після самостійного читання - 30%, після активного спо­стереження навчального процесу - 50%, а після освоєння практичними діями учнів - 90%.

34-35. Поняття про мислення, його види та форми

Мислення - процес опосередкованого та узагальненого пізнання людиною предметів і явищ об'єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв'язках і відносинах.

Зароджуючись у чуттєвому пізнанні та спираючись на нього, мислення виходить за його межі. Мислячи, людина пізнає те, чого вона не може безпосередньо сприйняти і уявити; доходить до ро­зуміння суті явищ світу, формує поняття про них і практично ово­лодіває ними.

Мислення виникає в процесі взаємодії людини із зовнішнім світом, воно є функцією її мозку, вищою формою вияву аналітико-синтетичної діяльності.

Мислення, якщо воно правильне, відображає об'єктивну дійсність глибше, повніше й точніше, ніж чуттєве її пізнання. Мислення людини відбувається з допомогою понять, кожне з яких відображене одним або декількома словами.

ОПЕРАЦІЇ

Аналіз - це розчленування в думці предмета, явища або поняття і вирізнення окремих його частин, ознак або властивостей.

Синтез - це поєднання в думці окремих елементів, частин, ознак у єдине ціле.

Узагальнення- мисл. Операція, обєднення предметів і явищ за їх спільними й істотними ознаками

Абстрагування - відволікання від несуттєвих ознак і виок­ремлення самих лише суттєвих особливостей групи предметів або явищ.

Порівняння - встановлення подібності й несхожості між пред­метами або явищами дійсності.

ФОРМИ

Поняття - це відображення загальних і притому суттєвих влас­тивостей предметів і явищ дійсності.

Процес мислення являє собою перехід суб'єкта від наявних до нових знань.

Пізнання нового відбувається через розумові дії (операції):• аналіз; • синтез; • абстрагування; • узагальнення; • класифікацію.

Без асоціацій мислення не буває. Розрізняють три типи асоціацій: • за суміжністю; • за подібністю; • за контрастом.

Асоціаціями називаються елементарні зв'язки уявлень і понять між собою, завдяки яким одне з'явлене уявлення або поняття викли­кає інші.

Судження - найпростіший акт мислення, що відображає зв'язки предметів і явищ або певних ознак. Судження відповідає на запитання, яке виникло в процесі діяль­ності. Судження - основа розуміння.

Умовиводи - це утворення з декількох суджень нового судження. Умовивід, який знімає невизначеність і дає відповідь на запитан­ня, усвідомлюється як розуміння.

Розуміння - це пізнання зв'язків між предметами і явищами, що переживається як задоволення пізнавальної потреби.

Індуктивними умовиводами (або індукцією) називається процес переходу одиничних, часткових суджень до загального судження.

Дедуктивними умовиводами (або дедукцією) називається про­цес переходу від судження, що висловлює якесь загальне поло­ження, до судження, що висловлює вужчі положення або частко­вий випадок.

37. Поняття про емоції, їх види.

Часто слова «емоції» та «почуття» використовуються як синоні­ми. У вузькому значенні емоція - це безпосереднє, тимчасове пере­живання якогось постійного почуття.

Емоції можуть бути як позитивними, так і негативними. На­приклад, почуття насолоди, співпереживання на талановито по­ставленому спектаклі та страх як ставлення до певного об'єкта. Від страху людина може заціпеніти, а може у відчаї кинутися назустріч небезпеці.

В одних випадках емоції відрізняються дієвістю. Вони спонука­ють до вчинків, висловлювань, збільшують напруження сил і назива­ються стенічними. Коли людина, приміром, ладна «гору зрушити».

В інших випадках емоції, які називаються астенічними, характе­ризуються пасивністю або спогляданням, переживання почуттів роз­слаблює людину.

Основні емоційні стани ще називають фундаментальними емоціями, кожна із яких має свій спектр психологічних характеристик і зовнішніх проявів.

Цікавість  позитивний емоційний стан, який сприяє розвиткові навичок і вмінь, здобуванню знань, мотивує навчання.

Радість  позитивний емоційний стан, пов'язаний з можливістю досить повно задовольнити актуальну потребу, ймовірність чого до цього моменту була невелика чи принаймні невизначена.

Здивування - емоційна реакція, яка не має чіткого позитивного чи негативного знаку і гальмує всі попередні емоції, скеровуючи увагу на раптовий об'єкт або обставини. Може переходити у зацікавленість.

Страждання - емоційний стан, пов'язаний з отриманням досто­вірної або такої, що здається достовірною, інформації про немож­ливість задоволення важливих життєвих потреб, які досі здавалися більш або менш імовірними.

Гнів - емоційний стан, який протікає у формі афекту і викли­кається раптовим виникненням значної перешкоди на шляху вдово­лення винятково важливої для суб'єкта потреби. Має стенічний ха­рактер.

Відраза - негативний емоційний стан, що його спричинюють об'­єкти (предмети, люди, обставини), зіткнення з якими заходить у суперечність із моральни­ми або естетичними принципами і установками суб'єкта. Відраза, що поєднується з гнівом, в особистих стосунках може мотивувати агресивну поведінку, бажання позбутися когось або чогось.

Презирство - негативний емоційний стан, що виникає в особис­тих стосунках і породжується неузгодженістю життєвих позицій, поглядів, поведінки з об'єктом почуттів. Останні сприймаються як жалюгідні, що не відповідають естетичним критеріям і моральним нормам. Один із наслідків презирства - деперсоналізація індивіда або групи, до яких воно (презирство) стосується.

Страх - негативний емоційний стан, що виникає в разі отриман­ня суб'єктом інформації про можливі збитки для його життєвого бла­гополуччя, про реальну чи уявну небезпеку, яка загрожує. Страх бло­кує важливі потреби людини на основі дійсного чи уявного прогно­зу. Має стенічний (дієвий) чи астенічний (розслаблений) характер. Виявляється у вигляді стресових станів, стійкого настрою пригніче­ності й тривожності або у вигляді афекту (жах).

Сором - негативний емоційний стан, що характеризується усві­домленням невідповідності власних помислів, вчинків і зовнішності не тільки очікуванням інших людей, а й власним уявленням про на­лежну поведінку і зовнішній образ.

40. Поняття про волю. Вольова регуляція д-сті

Воля тісно пов'язана з емоціями, тому їх часто об'єднують у спільну емоційно-вольову систему особистості, яка протиставляєть­ся пізнавальній. Якщо ж емоції лежать на нижчому рівні еволюції психіки, то воля є її вершиною.Воля - це здатність людини свідомо контролювати свою діяльність і поведінку та активно керувати ними, переборюючи перешкоди і підпорядковуючи їх свідомо поставленій меті.Вольові дії, виконуючи дві взаємопов'язані функції, - спонукаль­ну, яка забезпечує активність людини, і гальмівну, яка виражається у стримуванні, проявляються:

• у ситуації вибору рівних за значеннями мотивів і цілей;

• за відсутності в індивіда актуальних потреб у дії;

• за наявності зовнішніх і внутрішніх перешкод і т. ін.

Етапами вольової дії є:

Усвідомлення мети і прагнення досягнути її;

Усвідомлення ряду можливостей досягнення мети;

Прояв мотивів, які підтверджують або заперечують ці можливості;

Боротьба мотивів і вибір;

Прийняття однієї з можливостей як рішення;

Здійснення ухвального рішення.

Виділяють наступні вольові якості:

*Сильна воля;*Наполегливість;

*Рішучість;*Ризик:ситуативний, надситуативний,виправданий, невиправданий;

*Упертість; *Виконавчість;

*Конформність; *Навіюваність;

*Нерішучість;*Слабовільність: абулія, апраксія, лінощі.

Абулія - це виникла на основі патології мозку відсутність спону­кання до діяльності, нездатність при розумінні необхідності вине­сення рішення до дії чи виконання їїАпраксія - порушення довільної регуляції рухів і дій, які уне­можливлюють здійснення вольового актуЛінощі - прагнення людини відмовитися від подолання труд­нощів, стійке небажання здійснити вольове зусилля.

39. Емоції та їх роль у спілкуванні та у конфлікті. Методи контролю емоцій.

Часто слова “почуття” та “емоції” вживаються як синоніми, в більш вузькому знвченні емоція – це безпосереднє тимчасове переживання якогось більш постійногопочуття. В точному перекладі слово “емоція”- це душевне хвилювання.

В одних випадках емоції відрізняються дієвістю, вони спонукають до вчинків, висловлювань, збільшують напруження сил і називаються стенічними. Коли людина, наприклад, ладна “гору зрушити”. В інших випадках емоції, які називаються астенічними, характеризуються пасивністю або спогляданням, переживання почуттів розслаблює людину. Від страху в неї можуть “підкоситися ноги”. Іноді, переживаючи сильне почуття, людина замикається. Сором може перетворитися на докори сумління.

Переживання почуттів у формі емоцій, афектів, настроїв, стресових станів супроводжують більш чи менш помітні зовнішні прояви : виразні рухи обличчя (міміка), жестикуляція, пози, інтонація, розширення чи звуження зіниць. Ці виразні рухи в одних випадках відбуваються несвідомо, а в інших – під контролем свідомості.

Поведінка в стресовій ситуації багато в чому залежить від особистісних особливостей людини:

Від уміння швидко оцінювати ситуацію;

Від навичок миттєвої орієнтації за несподіваних обставин;

Від вольової зібраності, рішучості, доцільності дій і розвитку витримки;

Від наявного досвіду поведінки в аналогічних ситуаціях.

42.Поняття про психічний стан

Під психічним станом слід розуміти наявний на даний час відносно стійкий рівень психічної діяльності, що проявляється в підвищеній або пониженій активності особистості.

Психічній стан є ефектом психічної діяльності та її тлом.(С.Л.Рубінштейн)

Відображення якоїсь події – складне явище. Воно криє в собі чимало різних процесів – відчуття і сприйняття, відтворення, мислення, емоції тощо.

Залучені до діяльності сили налаштовують активність особистості на певний лад.

Однак не стільки обсяг, скільки зміст відображуваного а є вирішальне значення в настроюванні тонусу психічної активності.

43.Характеристика окремих психічних станів

Емоції — це психічне відображення у формі переживання життєвого смислу явищ і ситуацій. В емоційних переживаннях відбивається життєва значущість інформації. Якщо предмети чи явища задовольняють потреби людини або полегшують задоволення їх, то в неї виникають позитивні емоції, якщо ні — негативні.

Стенічні емоції підвищують життєдіяльність організму; астенічні пригнічують життєдіяльність, знижують енергію суб'єкта.

Розрізняють прості (нижчі) та складні (вищі) емоції. Прості (нижчі) - переживання, пов'язані із задоволенням або незадоволенням фізіологічних потреб.

Характерна ознака складних емоцій полягає у тому, що вони виникають у результаті усвідомлення об'єкта, що викликав їх, розуміння їхнього життєвого значення.

Емоції можуть істотно впливати на процес діяльності. Переживання життєвого смислу явищ і властивостей світу, або емоцій, - необхідна передумова людської активності. Емоційні процеси забезпечують передусім енергетичну основу діяльності, є мотивами її. Емоції визначають якісну і кількісну характеристику поведінки. Вони також забезпечують селективність сприймання - вибір об'єктів середовища, які впливають на людину і мають для неї значення.

Світ емоцій людини багатогранний. Емоцій стільки, скільки ситуацій, в яких перебуває особистість. В цілому почуття й емоції змінюються контрастно в таких напрямках:

1) задоволення (приємне переживання);

2) незадоволення (неприємне переживання);

3) подвійне (амбівалентне);

4) невизначене ставлення до дійсності.

При цьому людина перебуває в сильному напруженні, збудженні або ж у спокійному стані.

У людини, яка відчуває, наприклад, скорботу, гнів, радість, інші емоційні переживання, відбуваються різні зміни не лише в діяльності внутрішніх органів, а й у зовнішньому вигляді (міміка, пантоміміка тощо). Змінюється вираз обличчя, голос. Через виразні рухи і дії, як правило, розкривається почуттєва сфера особистості.

Медичному працівникові, особливо для його професійного успіху, дуже важливо за виразом обличчя навчитися визначати переживання пацієнта.

У житті людини виявляються різноманітні емоційні переживання (страх, настрій, пристрасть, афект тощо), які різняться за специфікою плину і впливу на її діяльність.

Страх - емоція, що виникає в ситуаціях загрози біологічному або соціальному існуванню людини і спрямована на джерело справжньої або уявної небезпеки. Індивід у психологічному стані страху, як правило, змінює свою поведінку. Страх у людини викликає депресивний стан, неспокій, прагнення уникнути неприємної ситуації, іноді паралізує її діяльність. Якщо джерело небезпеки є невизначеним або неусвідомленим, стан, що виникає, називається тривогою. Під впливом страху в людини виникають вегетативні дисфункції, з'являється своєрідний вираз обличчя. У випадках, коли страх досягає сили панічного страху, жаху, він здатний нав'язати стереотипи поведінки (втеча, заціпеніння, захисна агресія). Неадекватні реакції страху спостерігаються при різних психічних захворюваннях (фобії).

Настрій - відносно тривалий, стійкий психічний стан помірної або слабкої інтенсивності, що виявляється як позитивний або негативний емоційний фон психічного життя індивіда. Настрій може бути радісним або сумним, бадьорим або пригніченим. Джерелом виникнення того чи іншого настрою є, як правило, стан здоров'я або становище людини серед людей. Разом з тим настрій, у свою чергу, впливає на ставлення людини до свого оточення: неоднаковим воно буде у радісному настрої і, наприклад, у пригніченому.

Пристрасть - це сильне, стійке всеохоплююче почуття, яке домінує над іншими спонуками людини і призводить до зосередження на предметі пристрасті всіх її сил і поривань. Причини формування пристрастей різні. Вони можуть визначитися усвідомленими ідейними переконаннями, виходити з тілесних потягів. Пристрасть нерідко є рушійною силою великих справ, подвигів, відкриттів. У медицині багато прикладів, коли в ім'я врятування людини, з метою вивчення тяжких захворювань та розробки методів боротьби з ними лікарі проводили досліди на собі.

Афект - сильний і відносно короткочасний емоційний стан, пов'язаний з різкою зміною важливих для суб'єкта життєвих обставин; характеризується яскраво вираженими руховими виявами та змінами у функціях внутрішніх органів.

Розрізняють фізіологічний і патологічний афекти. У стані фізіологічного афекту людина, незважаючи на потрясіння, що виникло раптово, здатна керувати своєю діяльністю або контролювати її. Цей афект виникає як реакція організму на сильний і несподіваний подразник. Патологічний афект здебільшого спричиняється відносно слабким подразником, наприклад незначною образою.

Усе розмаїття підходів до співробітництва лікаря та хворого складається із чотирьох головних компонен­тів: а) підтримки; б) розуміння; в) поваги; г) співчуття.

Підтримка — одна із найважливіших умов пра­вильних взаємин лікаря і хворого. Підтримка у цьому випадку означає прагнення лікаря бути корисним для хворого. Одначе це не означає, що лікар повинен взяти на себе всю відповідальність за стан здоров'я і настрій хворого. Тут повинні допомагати й сім'я та близькі друзі хворого. Однак головні ресурси, віро­гідно, приховані у самому хворому, їхнє повне роз­криття й використання стане можливим, якщо хворий усвідомить: лікар прагне допомогти, а не намагається примусити. Таким чином, лікар відповідає за мораль­ну підтримку хворого, тобто активізує роль хворого у лікувальному процесі.

Ефективність плацебо насамперед залежить від самого бажання хворого одужати і, нарешті, від його впевненості в успіху. Згода хворого на активну участь у лікувальному процесі провіщає сприятливий ре­зультат.

Розуміння хворого з боку лікаря — це підґрунтя, на якому закріплюється довіра, адже хворий переко­нується, що його скарги зафіксовані у свідомості лі­каря і він їх активно осмислює. Розуміння може бути виражене і невербальним шляхом: поглядом, кивком голови тощо. Тон та інтонація здатні демонструва­ти як порозуміння, так і відстороненість, незацікав­леність. Якщо хворий переконується у нерозумінні і небажанні зрозуміти, то він автоматично перетворю­ється з помічника лікаря на його супротивника. Не­виконання лікарських рекомендацій може бути єдиною ознакою того, що хворий не впевнений у заці­кавленості лікаря його конкретним випадком, у бажан­ні лікаря вникнути в ситуацію і розібратися профе­сійно. Взаємини лікаря і хворого заходять у безвихідь.

Повага передбачає визнання цінності хворого як індивіда і серйозності його тривог. Ідеться не тіль­ки про згоду вислухати людину, головне — проде­монструвати, що її слова є вагомими для лікаря: не­обхідно визнати значущість подій, які мали місце в житті хворого, і особливо тих, що становлять інтерес з погляду лікаря-професіонала.

Доцільно буває похвалити хворого за терпіння, за скрупульозне виконання ваших призначень. Якщо хворий показав вам результати своїх аналізів, рент­генограми тощо, покажіть, наскільки корисною вияви­лася ця інформація, тоді у такий спосіб виникне пози­тивний зворотний зв'язок.

Однією з найнебезпечніших і деструктивних зви­чок лікаря є здатність до принизливих щодо своїх па­цієнтів зауважень. Хворий, який випадково почув, як лікар насміхається з нього у колі друзів, мабуть, ніко­ли цього не забуде і не пробачить. Аналогічна ситуа­ція може виникнути під час збирання анамнезу, коли лікар постійно робить зауваження з приводу неточ­них висловлювань (формулювань) хворого, супровод­жує зауваження відповідною незадоволеною мімікою обличчя, "нервовими" рухами рук.

Співчуття — ключ до співпраці між лікарем та хво­рим. Необхідно вміти поставити себе на місце хворо­го, подивитися па світ його очима. Співчуття — це певною мірою своєрідна екранізація (поглинання) почуттів іншого на свою духовну сферу. Співчува­ти — значить відчувати іншого всім своїм єством. Спів­чуття починається з факту нашої присутності, інколи мовчазної, з очікування, коли хворий заговорить.

Лікар повинен терпляче слухати хворого, навіть коли він повторюється. Співчуття можна висловити досить просто, поклав­ши руку на плече хворого, що створює певний пози­тивно-емоційний настрій, на якому можна будувати взаємодовіру. Одначе таке ставлення до хворого зов­сім не означає "панібратства" або "вседозволеності". Певна "дистанція" між ліка­рем та хворим повинна завжди витримуватися, що на певному часовому відрізку взаємин буде гарантувати лікарю збереження свого авторитету й гідності.

Порушення емоцій

Патологічна зміна емоцій виявляється по-різному: депресією, апатією, емоційною лабільністю тощо. Депресія — афективний стан, що характеризується негативним емоційним фоном. Супроводжується пригніченим настроєм, мислительною і руховою загальмованістю. Хворі на депресію охоплені почуттями неприємного характеру, в усіх подіях вбачають лише негативні відтінки.

Маніакальний синдром — це стан, протилежний за емоційним фоном депресії. Характеризується стійким підвищенням настрою, надмірною рухливістю і прискореним темпом мислительної діяльності.

Так, ейфорія означає піднесений настрій, стан вдоволення і безтурботності, що не відповідає об'єктивним обставинам.

Дисфорія - пригнічений настрій, що характеризується дратівливістю, озлобленістю, похмурістю, підвищеною чутливістю до дій оточуючих, схильністю до вибухів агресії.

Амбівалентність почуттів - неузгодженість, суперечливість кількох емоційних ставлень до певного об'єкта, що їх відчуває людина одночасно.

Апатія - стан, який характеризується емоційною пасивністю, байдужістю, спрощенням почуттів, відсутністю інтересу до навколишніх явищ, подій та послабленням спонук. Цей стан іноді виникає внаслідок деяких органічних уражень головного мозку, слабоумства, а також тривалого соматичного захворювання. Перелічені зміни емоцій характерні для хворих на шизофренію.

У клініці спостерігаються й Інші хворобливі зміни емоційного стану, такі, як дратівливість, інфантилізм (дорослий хворий нагадує своєю поведінкою дитину), нездатність стримувати емоції - перехід від сміху до ридання, постійний безпричинний гнів.

При порушенні емоцій особливої уваги потребує депресія. Хворі на депресію прагнуть до самотності, рухова і психічна діяльність їх загальмована. Часто в таких хворих можуть виникати суїцидальні думки і спроби, тому їх не можна випускати з поля зору.

При маніакальному стані хворі рухливі, гомінливі, розгальмовані, тому порушують режим у лікарні, створюють труднощі для оточення, в тому числі і для медичних працівників.

44.Методи регуляції психічних станів

Психологічні методи умовно можна поділити на дві групи. До першої належать різноманітні методи психічної саморегуляції, за допомогою яких людина може самостійно впливати на свій емоційний, душевний і фізичний стан. Останніми роками як профілактичний засіб боротьби зі стресом широко застосовуються різні методи психічної саморегуляції: релаксаційно-дихальна гімнастика, прогресивна м'язова релаксація, йога, аутогенне тренування, медитація. Більш детально зупинимося на декількох методах психічної саморегуляції, що можуть бути корисними для майбутніх і практикуючих педагогів.

Релаксаційно-дихальна гімнастика. Коли людина починає відчувати хвилювання, тривогу, страх, тобто переживає стрес, це завжди легко розпізнати завдяки змінi дихання. Що ж відбувається з диханням людини, котра перебуває в станi психологічного стресу? Відчуваючи, наприклад, страх, людина найчастіше затримує дихання і дихає дуже поверхнево ("ледве дихає від страху"). Нестача кисню робить свою справу, внаслідок чого підсилюється тривога, це призводить до неприємних наслідків. Але якщо вирівняти дихання, зникнуть і почуття, що викликали його порушення.

Релаксація (розслаблення). Релаксація є одним із визначальних компонентів аутотренінгу. Це вольове розслаблення м’язів. Воно, як правило, має подвійний результат: зменшується емоційна напруга і виникає природний стан гальмування ЦНС (організм готується до сну). Природне розслаблення м’язів звичайно викликається позитивними емоціями. Всі ми знаємо, що, відпочиваючи, людина розслабляє м’язи, відчуваючи неприємні емоції, напружує їх. Цей зв’язок між м’язовою і нервовою системами використовується у процесі аутотренінгу. Розслаблення м’язів супроводжується зняттям емоційної напруги. За систематичного застосування релаксації закріплюється умовний рефлекс, який допомагає зберегти емоційну рівновагу у разi емоційної напруги, уникнути дистресу.

Аутогенне тренування. Добре знімає нервово-емоційну напругу, запобігає хвороботворному впливові стресу на організм такий метод психотерапії, як аутогенне тренування. Воно дає можливість людинi самостійно коректувати свій емоційно-психічний стан, здавна притягує увагу людей.

За допомогою аутогенного тренування людина може навчитися значною мірою розвивати і зміцнювати силу волі, керувати своїми почуттями, настроєм, контролювати діяльність внутрішніх органів (змінювати ритм серцевої діяльності, глибину і частоту дихання тощо). За бажання за допомогою аутогенного тренування можна позбутися багатьох функціональних розладів центральної нервової системи — нав’язливих страхів, ідей, думок, подолати порушення сну.

Аутогенне тренування застосовується для лікування алкоголізму, різних форм неврастенії, при початкових стадіях гіпертонії, стенокардії, деяких захворюваннях шкіри.

Крім методів психологічної саморегуляції, що впливають на інший рівень емоційної напруги, підвищують стійкість людини до стресу, існує інша група методів підвищення психічної стійкості до стресів — методи психологічної корекції. Методи психологічної корекції спрямовані на зміну тих рис характеру і способів поведінки людини, що сприяють виникненню і підтримці емоційної напруги. Такими рисами характеру є, наприклад, дратівливість, заздрісність, пихатість, сором'язливість, невміння знаходити порозумiння з людьми, некритичне ставлення до себе, мстивість. Подібні риси характеру підвищують емоційну напругу, бо породжують конфлікти з людьми, перешкоджають установленню взаєморозуміння, розкриттю здібностей і досягненню поставленої мети.

45.Поняття про темперамент

4. Поняття про темперамент

Темперамент – біол. фундамент особистості, який базується на властивостях НС, пов’язаний з будовою тіла і обміном речовин в організмі.

Темперамент успадковують.

Основні властивості особистості: екстраверсія., інтроверсія, нейротизм(емоційна нестійкість)

Типи НС:

-сильний, врівноважений, рухливий;

-сильний, неврівноважений;

-сильний, врівноважений, інертний;

-слабкий.

Темпераменти:

Сангвінік – суб’єктивно переживає час, випереджає плин часу. Підвищена реактивність, яка врівноважена з активністю.

Холерик – дуже випереджає плин часу, тому спрямований вперед, у майбутнє, переживає гострий дефіцит часу мала чутливість, висока реактивність, активність.

Флегматик – суб’єктивний час відстає від реального часу, час плине повільно, рівномірно, його на все вистачає, висока активність, що суттєво переважає малу реактивність.

Меланхолік – начебто ”прив’язаний” до реального часу, загальмований у ньому. Нема ні запізнення, ні випередження, велика чутливість, мала реактивність.

Енергетичний рівень – активність і реактивність.

5. Вчення Павлова про темперамент

Ідея зв’язку особливостей темпераменту з певними анатомо-фізіологічними властивостям НС одержала вагоме експериментальне підтвердження у працях Павлова, який показав, що темпераменти (або типи НС_ зумовлені певним співвідношенням трьох основних типологічних ознак – сили, зрівноваженості та рухливості нервових процесів.

На думку Павлова сила нерв процесів означає здатність нервових клітин адекватно реагувати на дуже сильні подразники; зрівноваженість нерв процесів залежить від співвідношення сил процесів збудження і гальмування, а рухливість визначається швидкістю переходу нервових клітин від стану збудження до гальмування і навпаки.

На підставі уявлень про силу нерв процесів Павлов визначив 3 сильні та 1 слабкий тип НС; при цьому сильні типи відрізнялися один від одного зрівноваженістю та рухливістю нерв процесів.

Отже. Темперамент – індивідуально-психологічна хар-ка людини і вищих тварин, яка виявляється у силі, напруженості, швидкості, зрівноваженості перебігу їхніх психічних процесів.

6. Психічні властивості різних типів темпераменту

Сангвінік – жвавий тип нс, має сильний , зрівноважений, рухливий тип нс. Єнергія та впертість у досягненні мети, у самовладанні., у значній рухливості нерв процесів, що виявляється в умінні швидко перебудовувати свої звички і вподобання, виходячи з конкретних обставин життя.

Флегматик – спокійний тип нс, має сильну, зрівноважену, проте інертну нс. Неквапливість дій. Єнегрія, велика працездатність, самовладання, певний консерватизм поведінки, повільність у винесенні рішень, особливо в раптових ситуаціях, що свідчить про інертність нерв процесів.

Холерик – нестримний тип нс, має сильну, але неврівноважену нс. Для людей нестримного типу характерна захопленість при виконанні роботи, натхненна праця, але часто якась дрібниця може звести все нанівець, що свідчить про незрівноваженість нерв процесів із переважанням збудження. Отже, не використовується поняття рухливості процесів.

Меланхолік – слабкий тип нс, загальна слабкість нс, не застосовують для хар-ки : зрівноваженість, рухливість нерв процесів. Особливість – швидкий розвиток позамежного гальмування під дією навіть помірних за силою подразників. Нерішучість, нездатність наполягати на своєму, легке підпорядкування чужій волі, за незвичайних обст – впад в паніку, життя видається мел дуже тяжким, повним непереборних труднощів. Такі люди намагаються ізолювати себе від життя з його хвилюваннями, уникають товариства, уникають відповідальності.

7. Принципи навчання

1)Принцип виховного навчання

погляди і переконання, схильності та інтереси, що форм у процесі навчання, залежать від того. Яких знань набувают учні, як вони їх набувають, наскільки знання і способи їх засвоєння відповідають потребам школярів, хо керує процесом навчання.

Напрямки реалізації принципу:

• через зміст навч матеріалу;

• через сам процес навчання;

• через особистість вчителя.

2)Принцип зв’язку навчання з життям

Мета і зміст навчання повинні передбачати не тільки виклад наук-теор положень, понять, законів, а й розкривати їх місце і значення в навколишньому світі, у реальному житті,:для чого це потрібно знати, які блага дає на ця наука.

Реалізація6

• розкриття теор знань у практ діяльності;

• розкриття фактів історії розвитку науки;

• опора на життєвий досвід учнів;

• організація практичної діяльності з метою набуття вмінь застосовувати знання на практиці.

3)Принцип науковості

Учням пропонують на засвоєння точно встановлені в сучасній науці положення, зміст освіти має відображати об’єктивні фактори, закони, теорії.

Вимоги:

• ретельний відбір найсуттєвішого змісту науки з урахуванням закономірностей і принципів дидактики, логіки навч предмета;

• розгляд явищ, фактів, закономірностей науки з різних боків, з урахуванням взаємозв’язку цих наук з іншими;

• розкриття у процесі навчання історії відкриття явищ і наукових законів;

• використання методів наукового пізнання, способів формування творчого мислення,

• доступність матеріалу для певної групи.

4)Принцип системності

Реалізується через систематичність навчання, припускає засвоєння учнями понять і розділів у їх логічному зв’язку і наступності.

Вимоги:

• планомірна організація і проектування процесу навчання;

• поступовість і послідовність;

• встановлення зв’язку між питаннями;

• ускладнення методів навчання відпов до змісту навчального матеріалу;

• ускл ф-м самост роботи;

• орг підсумкового повторення.

5)Принципи оптимізації навчального процесу

Найсприятливіші критерії наукової організації:

• комфортне фізіол існування

• сприяти умови навчання

• доброзичливий морально-психологічний клімат

• естетика навк простору

• сумісні психології вектори навчання

• свід і підсвідоме розуміння життєвої перспективи навчання

6)Принцип наочності

Реал через викор наочних посібників:

• фонічні

• візуальні

• змішані

• статичні

• динамічні

Вимоги:

• викор посібників маж відповідати меті навчання

• поєднання науковості і наочності

• врахування рівня підготовки школярів та адаптованості до наочних посібників

• уникнення помилок.

7)принцип формування пізнавальної активності учнів

Успіх процесу навч залежить від ставлення до самого процесу засвоєння знань.

Засоби:

• захопливий виклад

• самост пізнав діяльність

• створення емоційного поля

• створення ситуації успіху.

8)Принцип індивідуального підходу до учнів у навчанні

Поділ на групи(дітей): розумний – тупий, посидючий – непосидючий.

Принцип полягає у вивч та врахуванні індивідуальних і вікових особливостей кожного учня з метою Макс розвитку позитивних і подол негативних індивід особливостей, забезпечення всебічного розвитку

Напрямки реалізації принципу:

• глибоке авивчення особистості дитини

• ретельний аналіз динаміки засвоєння різних дисциплін, негат і позит зовнішніх причин, які вплив на цей процес, а токож індивідуальних особливостей і рис характеру учнів

• розроблення сис-ми попереджувальної. Виправної, заохочувальної роботи на основі аналізу того, що учень повинен знати і вміти і як його цьому навчати, враховуючи як обов’язкову навч підготовку, так і необхідний соц досвід

• коригування сис-ми індивідуального підходу на основі того положення, що, як показує соц-історичний та науковий досвід. Усі діти без відхилень у психічному та фізичному розвитку здатні одержати сер освіту, більш або менш успішно засвоїти навч матеріал у межах шкільної програми.

57.Поняття про характер, його структуру і властивості

Хар-р- це сталі риси особистості, що формуються і проявляються в її діяльності і спілкуванні та зумовлюють типові для неї способи поведінки. Хар-р є сукупністю певних рис особистості. Кожна риса хар-ру є рисою особистості, але далеко не кожна риса особистості є рисою хар-ру.

Щоб бути рисою хар-ру, риса особистості має бути: досить виразною; досить тісно пов’язаною з іншими рисами хар-ру в одне ціле; систематично виявлятися в різних видах діяльності, ситуаціях, обставинах.

Виділяють такі риси хар-ру:

1. риси, які хар-зують вчинки людей щодо вибору цілей діяльності і спілкування- ощадливість, раціональність;

2. риси, які хар-зують дії, спрямовані на досягнення цілей, - наполегливість, цілеспрямованість, послідовність;

3. риси, які безпосередньо пов’язані з темпераментом і хар-зують особливості дії, вчинків, поведінки загалом, - інторверсія-екстраверсія, тривожність, витриманість-імпульсивність, ригідність.

4. риси, що визначають ставлення до самого себе – гордість, егоїзм.

58. Теорія акцентуацій характеру за к.Леонгардом. 59. Поняття про акцентуацію

Акцентуалізація- це по суті ті ж індивідуальні риси, які мають тенденцію до переходу в паталогічний стан. При більшій проявленості вони накладають відбиток на особистість і в решті решт можуть набути паталогічного хар-ру, руйнуючи структуру особистості.

К. Леонгард виділив 10 типів «акцентуйованих особистостей», які поділив на 2 групи за принципом акцентуації властивостей або хар-ру, або темпераменту. До акцентуації рис хар-ру віднесемо демонстративний, педантичний, стійкий і неврівноважений. Акцентуації за темпераментом- це гіпертимічний, дистимічний, тривожно-боязливий, циклотомічний, афективно-екзальтований та емотивний типи.

60. Характеристика різних акцентуацій особистості.

1. Демонстративний тип хар-зується підвищеною здатністю до витіснення із свідомості неприємних фактів і події, власних помилок і недоліків, що має прояв у неправдивості фантазії, удаванні. Хар-ні також авантюристичність, пихатість, «утеча в хворобу», якщо незадоволена потреба у визнанні. Дуже егоїстичні, прагнуть уваги до себе і визнання, часто видають бажане за дійсне, лукаві, пристосовуються, артистичні, обдаровані багатою фантазією, схильні до істерії.

2. Педантичний тип - протилежний демонстративному. Хар-ні ознаки: підвищена ригідність, інертність психічних процесів, нездатність до витіснення травмуючих переживань. Цим людям притаманна акуратність, сумлінність, надійність у справах, але они здатні дратувати оточуючих надмірним формалізмом та занудством, сумніваються при прийнятті рішення, не здатні до прийняття остаточного рішення.

3. Стійкий (ригідний) тип хар-зується надмірною стійкістю афекту зі схильністю до формування паранояльних і надцінних ідей. Хар-ні також підвищена підозрілість, образливість, стійкість негативних переживань, прагенення домінувати над іншими, несприйняття чужих думок і, як наслідок, конфліктність. Акуратні, цілеспрямовані, самолюбиві, докладають значних вольових зусиль задля досягнення намічених цілей, прагнуть до авторитету і влади.

4. Неврівноважений (збудливий) тип - це підвищена імпульсивність, послаблений контроль над бажаннями і збудженнями. Дратливість, постійно уникають труднощів, часто гніваються і цютують. На виглід - похмурі, в розмові обговорюють лише те, що «лежить» на поверхні, відповідають скуто. Схильні до епілепсії, яка має прояв у збудливо-нудотному настрої, в’язкості мислення, конфліктності.

5. Гіпертимічному типу притаманна така особливість, як підвищений фон настрою у поєднанні із жадобою діяльності, оптимізмом, підприємливістю і високою активністю. Хар-на тенденція - не доводити почате до кінця. Самооцінка трохи завищена, легко прощає свої помилки і недоліки, свою вину, як правило, звалює на інших. У той же час - не злопам’ятні. Не дуже надійні: багато обіцяє, мало робить. Має веселу вдачу, любить зміну місць, спілкування, нові враження. Повно задумок і ідей, притягує до себе людей, навкруги нього «кипить» життя.

6. Дистимічний тип - це протилежність гіпертимічному, хар-ться зниженням основного фону настрою (інколи до субдепресії), песимізмом, фіксацією на сумних сторонах життя, ідеомоторною (ідея - в життя) загальмованістю. Цим людям притаманні низбкий рівень контактності, небагатослов’я. Ведуть замкнутий спосіб життя, рідко конфліктують з іншими людьми. Вони серйозні, сумлінні, віддані в дружбі, одначе занадто пасивні і мляві. Їх легко впізнати по сором’язливому і безрадісному вигляду, міміка в них мало виразна.

7. Тривожно-боязливому типу властиві схильність до страхів, підвищена боязкість і полохливість. Для таких людей хар-на також підвищена вразливість, загостренне почуття власної неповноцінності, нерішучість, схильність до «самозанурення», постійний сумнів і тривалі розмірковування.Вони часто очікують будь-яких неприємностей навіть у звичайних обставинах, рівень самооцінювання дещо занижений. Чим яскравіше у тривожний особисто виявлена полохливість, тим імовірніша супроводжуюча її підвищена збуджуваність автономної нервової системи, яка підсилює соматичну реакцію страху через систему інервації сердця.

8. Циклотимічний тип хар-зується зміною гіпертимічних і дистимічних фаз, тобто фази хорошого і поганого настрою змінюють одна одну з різними періодами. Радісні події викликають у таких людей не тільки радісні емоції, але й супроводжуються загальною картиною гіпертемії: жадобою діяльності, підвищеною балакучістю, фантаном ідей. Печальні події викликають пригніченість, а також сповільненість реакцій і мислення.

9. Афективно-екзальтований тип - це тип «тривоги і щастя». Особи цього типу легко переходять у захоплення від радісних подій і у відчай - від сумних. Їм до смаку розваги, життєва насолода, почуття обов’язку і вищі цінності формуються важко. Їм потрібен твердий, але не жорсткий контроль протягом усього життя. Захоплення і пориви можуть ніяк не пов’язуватись із особистими стосунками. Любов до музики, мистецтва, природи, захоплення спортом, переживання релігійного порядку, пошуки світогляду - все це захоплює екзальтовану людину до глибини душі.

10. Емоційний тип майже схожий на афективно-екзальтований. Але емоційні особи реагують не так бурхливо, а їхні емоції розвиваються не так швидко. Вони відрізняються особливою чутливістю і глибиною переживань у сфері тонких емоцій духовного життя. Їхня хар-на риса сенситивність ( почуття, відчуття), що виявляється у підвищеній чутливості до подій, які з ними трапляються.

61.Теорія локалізації контролю (Дж. Роттер)

В центрі уваги теорії соціального научіння Роттера лежить прогноз поведінки людини в складних ситуаціях. Роттер вважає, що потрібно метельно проаналізувати взаємодію чотирьох змінних. Ці змінні включають в себе потенціал поведінки, очікування, цінність підкріплення і психологічну ситуацію.

Роттер стверджує, що ключ до передбачення того, що людина буде робити в даній ситуації, знаходиться в розумінні потенціалу поведінки. Під цим терміном розуміють вірогідність даної поведінки, яка зустрічається в якійсь ситуації або ситуаціях в зв’язку з якимось одним підкріпленням або підкріпленнями.

Концепція поведінки Роттера включає в себе фактично всі види людської активності у відповідь на ситуацію-стимул, Які тільки якимось чином можна помітити і виміряти. Сюди входять пронизливі крики, насуплений вигляд, плач, сміх і бійка. Планування, аналізування, навчання, логічне обґрунтування оцінюються так само. Таким чином, поведінка складається “з моторних рухів, пізнання, вербальної поведінки, невербального вираження поведінки, емоційних реакцій і т.д.”

За Роттером, очікування відноситься до суб’єктивної вірогідності того, що певне підкріплення буде мати місце в результаті специфічної поведінки. Наприклад, перед тим, як ви вирішите, йти вам на вечірку, чи ні, ви,

ймовірно спробуєте вирахувати ймовірність того, що добре проведете час. Також, вирішуючи, чи готуватись вам до екзамену в вихідні дні, ви, скоріш за все, запитаєте себе, чи допоможуть вам ці заняття краще здати екзамен.

Концепція очікування Роттера говорить про те, що якщо в минулому люди за поведінку в даній ситуації отримували підкріплення, вони, частіше за все, повторюють цю поведінку. Але як може очікування пояснити поведінку в ситуації, з якою ми зіткнулися вперше? За Роттером, у цьому випадку очікування грунтується на нашому досвіді в подібній ситуації. Фактично, Роттер говорить про те, Що стабільне очікування, генералізоване на основі минулого досвіду, дійсно пояснює стабільність і єдність особистості. Однак, очікування не завжди відповідає дійсності. У деяких людей, наприклад, можуть бути нереально високі очікування відносно своїх успіхів, які не залежать від ситуації. А інші можуть бути настільки невпевненими, що

постійно недооцінюють свої шанси на успіх в даній ситуації. В будь-якому випадку, Роттер стверджує, що якщо ми хочемо точно прогнозувати поведінку індивіда, нам слід покладатись на його власну суб’єктивну оцінку успіху і невдачі, а не на оцінку когось іншого.

Роттер розмежовує ті очікування, які специфічні для однієї ситуації, і ті, які є найбільш загальними або використовуваними до ряду ситуацій.

Перші, які називаються специфічними очікуваннями, відображають досвід однієї конкретної ситуації і неприйнятні до прогнозу поведінки. Останні, які називаються генералізованими очікуваннями, відображають досвід різних ситуацій і дуже підходять до вивчення особистості в роттерівському розумінні. Це генералізоване очікування називається інтернально-екстернальним локусом контролю.

Роттер визначає цінність підкріплення як ступінь з якою ми при рівній ймовірності надаємо перевагу одному підкріпленню перед іншим. Використовуючи цю концепцію він стверджує, що люди розрізняються за своєю

оцінкою важливості тієї чи іншої діяльності і її результатів. При наявності вибору для декого подивитись баскетбол по телевізору важливіше, ніж пограни з друзями в бридж. Одні люди люблять тривалі прогулянки, а інші– ні.

Як і очікування, цінність різних підкріплень ґрунтується на нашому попередньому досвіді.

Четвертою і останньою змінною, яку використовує Роттер для прогнозу поведінки є психологічна ситуація з точки зору індивідууму .Роттер усвідомлює, що якщо дані обставини оточення сприймаються людиною певним чином, то для неї ця ситуація буде саме такою, якою вона її сприймає, незалежно від того, наскільки неадекватним буде її трактування для інших.

62.Локус контролю.

Життєдіяльність взагалі та будь-яка діяльність зокрема неможливі без відповідальності їх суб'єкта. У загальному розумінні відповідальність відбиває об'єктивний характер взаємин між особистістю, колективом, суспільством з погляду свідомого здійснення пред'явлених взаємних вимог.

Відповідальність — не нав'язаний іззовні обов'язок, а відповідь на звернене до суб'єкта прохання, яке відчувається як власна турбота. Невипадково відповідальність та відповідь мають один і той самий корінь. Відповідальність у прямому розумінні—це повністю добровільний акт, відповідь на потреби іншого, виражені або невиражені. Бути «відповідальним» означає бути вільним і готовим відповісти .

Якщо людина більшою мірою бере відповідальність за події, що відбуваються в її житті, на себе, то це є показником внутрішнього (інтернального) контролю. А якщо вона має схильність приписувати відповідальність за все зовнішнім чинникам, знаходячи причину в інших людях, у своєму оточенні, у своїй долі або у якомусь випадку, то це свідчить про її зовнішній (екстернальний) контроль.

Інтернальність - екстернальність — це два полюси локалоації контролю над значущими для особистості подіями, які відбуваються в житті та діяльності. Локус контролю як риса особистості пов'язує між собою почуття відповідальності, усвідомлення людиною сенсу її життя, готовність до активності.

Характерний для індивіда локус контролю (інтернальний - екстер­нальний) — трансситуативний і характеризує поведінку особистості і при досягненнях, і при невдачах у будь-яких сферах життєдіяльності. Все це дає підстави віднести інтернальність-екстернальність до найважливіших рис особистості.

63. Характеристика інтернальності та екстернальності

Інтернальність людини полягає в тому, що вона вважає: все, що з нею траплясться, залежить від її особистих якостей (компетентність, цілеспрямованість, здібності тощо), є закономірним результатом її вла-сної діяльності. Інтерналів характеризує також емоційна стабільність, моральна нормативність, довірливість, сердечність, витонченість, това-риськість та сильна воля.

Працівники-інтернали—високовідповідальні, послідовні у досягненні цілей, схильні до самоаналізу, незалежні, продуктивні при прийнятті рішення і в ситуаціях, пов'язаних із ризиком, вони завжди готові відкласти якесь миттєве задоволення заради досягнення нехай і віддаленого, але більш цінного результату, інтернали більше за екстерналів впевнені, що добра робота веде до високої продуктивності, а висока продуктивність — до більшої «винагороди». Їхня загальна задоволеність працею значно вища, ніж у екстерналів.

Екстернальна людина впевнена, що її успіхи і невдачі є наслідком різних зовнішніх сил та умов (випадковість, везіння, тиск оточення, інші люди). Незадовільна оцінка її діяльності знайде пояснення такого типу: «вчасно не повідомили», «неякісно пояснили», «ліфт зламався». Для екстерналів характерні: безвідповідальність, тривожність, бажання знову і знову відкласти реалізацію своїх намірів. Їм властиві також підозрілість, депресивність, агресивність, конформність, догматизм, авторитарність, безпринципність, цинізм. Стиль керівництва екстерналів більше директивний і частіше базується на негативних санкціях.

Визначення рівня суб`єктивного контролю відбувається за допомогою тесту Дж. Роттера.

Рівень суб’єктивного контролю визначається за сьома показниками інтернальності:

1. Загальна інтернальність;

2. Інтернальністьу сфері досягнень;

3. Інтернальіність у сфері невдач;

4. ІнтернальнІсть у сімейних стосунках;

5. ІнтернальнІсть щодо виробництва;

6. Інтернальність у сфері міжособистісних стосунків;

7. Інтернальність стосовно здоров'я та хвороби.

МОТИВАЦІЯ

64)Потреба, мотив

Головним структурним компонентом особистості є її спрямованість, основними проявами якої є потреби і мотиви, ціннісні орієнтації. Рівень домагань, перспективи та цілі особистості.

Потреба-це стан особистості, завдяки якому здійснюється регуляція поведінки, визначається напрям мислення, почуттів і волі людини; це вихідна форма активності певних організмів.

Мотив-це внутрішні сили, які пов'язані з потребамиі спрямовують її до певної діяльності;це опредмечена потреба, або предмет потреби, або форма прояву потреби.

Мотиви за змістом: біологічні та соціальні; за силою: сильні та слабкі; за переконаннями: усвідомлені та неусвідомлені; за джерелом виникнення: патріотичні, колективні, діяльнісні, стимулювально-заохочувальні; за часом прояву: постійні, тривалі, короткотривалі; за проявом у поведінці: реальні і потенційні; за ступенем стійкості: сильно-, середньо- слабкостійкі.

65) Теорії мотивації за А.Маслоу та З.Фрейдом

1)Ієрархія потреб (модель Маслоу)

Самореалізація, здійснення свого потенціалу, відкриття та дослідження власних можливостей
Самоповага, самопошана, почуття успіху, авторитет у колег, визання особистих заслуг
Соціальний контакт, почуття приналежності, любов, дружба, задовільна атмосфера праці
Потреби в безпеці	Безпечне оточення, забезпечення, порядок, стабільність
Фізіологічні	Фізіологічні потреби (голод, спрага, втома, житло, сон)

У цьому дослідженні не передбачено висвітлення усіх методів ієрархії потреб. Спробуємо об’єднати вище згадані потреби в три групи:

· соціальні потреби

· потреби поваги особистості

· потреба самовираження

Зупинимося на процесійних теоріях мотивації, що ґрунтуються на потребах і пов’язаних з ними чинниками, які визначають поведінку особистостей. Процесійні теорії аналізують те, як людина розподіляє власні зусилля, для досягнення різноманітних цілей, як обирає конкретний вид поведінки. Процесійні теорії не заперечують існування потреб, але вважають, що поведінка людей визначається не лише ними. Відповідно до цих теорій, поведінка особистості є функцією її сприйняття та сподівань, пов’язаних із відповідною ситуацією, і можливих наслідків вибраного людиною типу поведінки.

2) Ідеї мотивації З.Фрейда

Ідеї: структура психіки людини складається з трьох елементів:

«Воно»-сфера підсвідомого;

«Я»-сфера свідомого;

«Над Я»-сфера надсвідомого (людське сумління, пам'ять).

«Воно»-це наші природні інстинкти, таємні бажання. Еенергія сексуального потягу (лібідо).

«Я»-це сфера свідомого, яка покладена задовольняти безсвідомі імпульси, що йдуть зі сфери «Воно», але лише ті, які йдуть у розріз з вимогами соціального оточення.

«Над Я» слідкує за дотриманням всіх вимог (людське сумління, пам'ять). Якщо потяги зі сфери «Воно», насамперед сексуальні залишаються нереалізованими, то вони знову повертаються у сферу підсвідомого, перетворюючись у травмуючу ідею, викликає стан неврозу. Будь-яка людська культура грунтується на відмові від задоволення бажань підсвідомого і існує за рахунок нереалізованої енергії лібідо.

66) Поняття про спрямованість

Спрямованість-це складне особистісне утворення, що визначає світосприйняття і поведінку особистості, і проявляється у її потребах, цілях, мотивах,інтересах, ідеалах, настановленнях. Вона не завжди усвідомлюється людиною. Знання своєї спрямованості допомагає у визначеннї індивідуального стилю діяльності, а також сприяє розвитку професійної самосвідомості.

67) Типи спрямованості

Особиста спрямованість-це переважання мотивів власного достатку, прагнення до особистої переваги і престижу. Така людина найчастіше зайнята собою, своїми почуттями, переживаннями і мало реагує на потреби оточуючих, свої власні інтереси ставить вище, ніж інтереси співробітників або роботи, яку має виконувати, бачить перш за все можливість задовольнити свої домагання. Така ергоцентрична позиція є не найкращою для професійної діяльності особистості-її часто недолюблюють колеги і керівництво і, якщо не заважають певні обставини, від її співробітництва прагнуть позбутися.

Спрямованість на взаємодію-дії працівника визначаються його потребою у спілкуванні, прийнятності іншими людьми, бажанням підтримувати добрі стосунки з членами колективу. Вони часто поступаються тиску групи, не переймаються кар'єрним зростанням. Такого працівника більше цікавить не стільки кінцевий результат діяльності, скільки сама спільна діяльність, можливість спілкуватися. У зв'язку з цим інколи зайва товариськість може заважати справі. Що виконується. Людина може стати надто комфорною (залежною від групи, від думок більшості), втратити власні погляди. Намагаючись зберегти добрі стосунки зі співробітниками на шкоду своїм власним інтересам і своїй праці.

Ділова спрямованість-відображає перевагу мотивів, пов'язаних з досягненням групою цілі. Працівник з такою спрямованістю доказово відстоює свою думку , яку вважає корисною для виконання завдання. Такий керівник прагне до співробітництва з колективом і, відтак, його підлеглі досягають найвищої продуктивності в роботі. Для нього є характернирм прагнення до оволодіння новими навичками й уміннями, вдосконалення своєї майстерності, потяг до пізнання. Цей вид спрямованості є найкращим для результативної праці, але ефективна професійна діяльність потребує також певних рівнів розвиненості інших видів спрямованості. Якщо ділова спрямованість занадто домінує-працівник стає «трудоголіком». Не дає перепочинку ні собі, ні оточуючим.

Добрим показником гармонійної особистості є приблизно однакова розвиненість всіх трьох видів спрямованості.

68. Я – концепсія

«Я-образ», «Я-концепція», уявлення про себе, пізнання себе, ставлення до себе, відокремлення дитини від зовнішнього світу, ознаки виділення себе та усвідомлення своєї інаковості, негати-візм, впертість, норовитість, примхливість, обезцінювання доро-слих, протест-бунт, примітивне відчуття власного тіла, взаємодія дитина – мати», єдність емоційної реакції батьків на поведінку дитини, бажання самостійності, незалежності, «Я сам», іден­тифікація дитини з батьками тієї ж статі, відповідальність за себе, інтерналізація стандартів, норм, правил, поняття моралі, роль друга та групи у розширенні почуття власного «Я», самооцінка, «Я-концепсія», психологічний захист, тривога, самоповага, дезорганізуючі емоційні переживання, неусвідомлене використання захисту заперечення, раціоналізація, придушення, витіснення, проекція, ідентифікація, заміщення.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ

Як людина поводить себе в тій чи іншій ситуації, як вона спілкується, цілі якого рівня ставить перед собою, успішно чи неуспішно займається професійною діяльністю, тобто наскільки вона може пристосуватися до зовнішнього світу, привласнити його здобутки та реалізуватися у цьому світі залежить не тільки від особливостей відображення дійсності та відношення до на­вколишнього світу, а у великій мірі від уявлень, людини про са­му себе.

Уявлення про себе репрезентуються у «Я-концепцію», яка включає не тільки образ своєї зовнішності, фізичних, розумових, моральних особливостей та здібностей (пізнавальний компонент), а й ставлення до себе в цілому чи до окремих сторін своєї особистості (емоційний компонент). Це ставленчя проявляється у системі самооцінок завищена, занижена, адекватна) і детермінує особливості поведінки (поведінковий аспект).

В основі уявлень про саму себе лежить здатність людини відокремлювати себе від зовнішнього світу та від продуктів власної життєдіяльності. Цей процес яскраво проявляється приблизно у 2—3 роки і пов'язаний з тим, що дитина виділяє се­бе з оточуючого світу, відчуває свою інаковіоть, нетотожність світу та дорослому. Дитина побачила себе в іншому, побачила себе саму.

Відокремлення себе від зовнішнього світу може проявлятися у симптоматиці кризи 3 років, яка вперше була описана Е. Келер:

1. Негативізм. Це негативна реакція, пов'язана з відношенням одної людини до іншої. Дитина відмовляється ззагалі підкоряти ся певним вимогам дорослих. Негативізм не мсжна плутати з не­ слухняністю. Неслухняність проявляється і раніше.

2. Впертість. Це реакція на своє власне рішення. Впертість не, треба плутати з наполегливістю. Впертість — дитина добивається виконання своєї вимоги, свого рішення. Виділення себе як особис тості і бажання, щоб інші рахувалися з цією особистістю.

3.Норовитість. Носить більш генералізований та менш безособовий характер. Це протест проти порядків, які існують вдома. ^:

4Примхливість (свавілля). Прагнення до самостійності. Дитина хоче робити щось самостійно. Чимось це нагадуз кризу 1 року, але там дитина прагне фізичної самостійності, а. тут — самостійність наміру, замислу.

5. Обезцінювання дорослих. «Ти погана, дурна».

6. Протесті-бунт, проявляється у частих сварках з батьками (стан війни з оточуючими, постійний конфлікт з ними).

7. В сім'ї з єдиною дитиною зустрічається прагнення до потизму. Дитина проявляє деспотичну владу стосовно всіх оточуючих і вишукує для цього безліч способів

Це усвідомлення себе як особистості виникає не на порож­ньому місці і базується на більш ранніх відчутях власного тіла. Становлення усвідомлення себе починається від народження і здійснюється під впливом вроджених особливостей, ставлень до дитини батьків та значущих близьких (бабуся, дідусь, брат, сест­ра, друзі) та переживань дитиною цих ставлень. ; Умовно виділяють такі етапи у формуванні «Я-концепції»:

1.Від народження до 1 року, цей етап пов'язаний з виниканням відчуття свого тіла та виділенням його, з оточуючого світу. Цей процес відбувається у контексті діалогу «мати—дитина» і включає різнобічну взаємодію: візуальну, сенсомоторну, слухову та кінетичну. Дії матері спрямовані на задоволення по­треб та підтримання стану дитини. Важливо, щоб мати добре розуміла, чого саме хоче немовля. І не годувала його тоді, коли воно хоче, щоб його погойдали, та не гойдала тоді, коли воно хоче їсти. Також мати повинна бути впевнена у своїх діях, у тому, що вона робить.

фУявлення про тіло та цікавість до нього залишаються центра-ідіними аспектами переживання «Я» на все життя. Хвороби, ме-і,чні та хірургічні втручання, ріст тіла, його зміни —- все це вн­икає ряд свідомих та несвідомих фантазій, хвилювань відносно іа і!'може впливати на неадекватність у поведінці., До того ж _ксфлоо,Цінка .(більш пізнє утворення) частково залежить від того, '~ і,повідає чи ні усвідомлений образ тіла бажаному образу.

2 Від року до трьох відбуваються такі зміни: малюк починає ходити, розвивається мовлення, дитина усвідомлює себе як об’єктивну істоту (вочевидь, бачучи себе в зеркалі, малюк розуміє, що то є він), може описати свої відчуття.

У цьому віці діти починають сприймати себе як окрему істоту. Вони вже мають уявлення про відсутніх зараз вагомих постатей та події. Поява вербальних навичок та здатність сумніватися у намірах та бажаннях дорослих, які відрізняються від бажань диитини, приводить спочатку до конфлікту розвитку, про який мова йшла вище (криза 3-х років). Дитина змушена знаходити компроміс між бажанням самостійності та незалежності та бажанням приємної міжособової взаємодії з батьками: Неза доволена вимушеними обмеженнями, дитина починає усвідом­лювати свою залежність від любові та підтримки матері. Сильна амбівалентність у почуттях приводить дитину до сумнівів відносно можливості інтегрувати «хороші» та «погані» уявлення про себе. Вирішення цієї задачі багато в чому залежить від позиції батьків, яка проявляється як у здатності до співчуття, так і здатності досить чітко окреслити заборони, вимоги та мінімальні стандарти. Спостерігаючи за емоційиими реакціями батьків ків, дитина визначає, яка поведінка схвалюєтеся, а яка — ні. Коли дитина починає інтерналізувати правила взаємовідносин (вони привласнюються і стають внутрішніми правилами), то вона узагальнює та об'єднує всі ці почуття. Коли у батьків та близьких немає єдності в оцінці тих чи інших дій дитини, коли мама сама поводить себе як вередлива дитина, то це приводить до порушення соціальної адаптації (конфліктів, істерик, маніпулювань, агре­сивних проявів з боку дитини тощо).

Позиція батьків необхідна для підтримки інтегруючого пози­ тивного почуття власного «Я», яке формується наприкінці даного періоду. Почуття власного «Я» пов'язане з відчуттям себе як окремого та інакового.

3. Протягом наступної стадії (3—б років) почуття власного «Я» розширюється. Відбувається процес ідентифікації з батьками тієї ж статі. Диференційований по статі та нарцисично оцінений образ тіла служить позитивним джерелом самооцінки.В свою чергу позитивна самооцінка служить основою впевненості в собі, незалежності, самостійності.

У цей період дитина розшиює розуміння від «хто вона,»«яка вона».

4. Від 6 до 11 років розширення соціального життя вносить істотний вклад у почуття власного «Я». Зміцнюється почуття віповідальності за себе, відбувається подальша інтерналізація правил, норм, стандартів.

Дитина починає розуміти, що хоча б інколи вона може помлятися.

5. Біологічні зміни, нестійкість настрою, ускладнення сімейних та соціальних стосунків, а також нова відповідальність, характерні для наступного періоду, — все це сприяє розвитку почуття власного «Я».

У підлітковому віці нестабільність самооцінки пов'язана тим, що захоплення або сум і самотність наступають при прийнятті чи нехтуванні другом або референтною групою.

Вдале завершення підліткового та юнацького періодів вклю­чає ї себе відношення до тілесних змін, які відбуваються у цьому віці, емоційні переживацпя; усвідомлення своїх якостей та досвід соціальних відносин. Все це приводить до формування «Я-концепції». «Я-концепція» — стійка, частково усвідомлена система уявлень людини про себе, яка переживається як неповторна та на основі якої особа будує свою взаємодію із світом, іншими людьми і відноситься до себе. На думку Е. Еріксона, в цей період формується почуття ідентичності, яке виражається у відчутті стабільності та неперервності власного «Я», незважаючи на ті зміни, які відбуваються з людиною у процесі її росту та розвитку. При невдалому завершенні цього періоду, за Еріксоном, можна спостерігати «кризу ідентичності», яка проявляється в тому, що не виникає чіткого уявлення про своє «Я», про свою сутність, свої межі. Юнакові важко дати відповідь на питання: «Який він? Що ;він хоче? Що він може?»

75Поняття про діяльність .

Діяльність-активна взаємодія людини з оточуючим середовищем, завдяки чому вона досягає свідомопоставлених цілей ,які виникли в наслідок прояву у неї певної потреби .Види діяльності: спілкування ( полягає в обміні інформацією між людьми) , гра (діяльність в умовних ситуаціях, що спрямовується на відтвор. і засвоєння сусп. досвіду ,за фіксованого в засобах і способах здійснення предметних дій) ,навчання (ставлять мету, визнач. принципи ,зміст , форми й методи навч, роботи ) ,праця (спрям. На освоєння й перетворення природних й соціальних сил з метою задовол. потреб ,в результаті створ. матер. й духовні цінності).Типи діяльності : духовно-пізнавальна: дослідження теоретичні, прикладні, практичні перетворювальна : предметна :люди-природа ,матеріальні цінності ; соціальна :люди-люди, управління ,освіта, лікування ; ціннісно-орієнтаційна або духовно-оцінна :пізнавання світу з позицій добра і зла ;споживча :матеріальне , духовне ;комунікативна ;художньо-творча : пізнання світу в художніх образах.

76 Мета діяльності.

В кінці процесу діяльності отримується результат ,який на початку цього процесу був лише в уяві людини , тобто ідеально як мета; перетворюючи те ,що дане природою ,людина здійснює водночас і свою свідому мету , яка , виступаючи як закон , визначає спосіб і характер її дії і якій вона повинна підпорядковувати свою волю. Ціль - системоутворювальний елемент у структурі діяльності. Це – уявний образ майбутнього результату діяльності, за допом . якого суб єкт сподівається задовольнити ту чи іншу потребу.

77 Спілкування

Спілкування.- багатоплановий складний процес встановлення контактів між людьми в результаті якого здійснюється вплив однієї людини на іншу ,обмін інформацією ,вироблення загальної стратегії взаємодії ,сприйняття, розуміння іншої людини У спілкуванні реалізується потреба однієї людини в іншій. У процесі спілкування виділ. 2 фактори (за Лірі):а)домінування\підлеглість,б)дружелюбність/агресивністі

78 Види спілкування.

79.Сумісництво-це оптимальне поєднання якостей людей у процесі взаємодії,що сприяє успішному виконанню спільної діяльності.

Є фізична, психіко-фізіологічна, соціально-фізіологічна та психологічна сумісність.

80.Ідея управління конфліктами вироб­ленням індивідуальної стратегії і тактики продуктивної поведінки у конфліктній ситуації(за к.Томасом).

Для досить повної характеристики поведінки суб'єкта діяльності у конфліктній ситуації існує двомірна модель регулювання конф­лікту, що має дві основні стратегії поведінки: кооперацію та наполег­ливість (настирливість).

Перша стратегія — кооперація. Це орієнтація на інтереси і потреби партнерів, стратегія узгоджень, пошуку спільних інтересів.

Друга стратегія — наполегливість. Передбачає реалізацію влас­них інтересів, досягнення власних цілей, жорсткий підхід (учасники — супротивники, мета — перемога або поразка). Прихильники цієї стра­тегії настирливі, нетерплячі, егоїстичні, не вміють слухати інших, на­магаються нав'язати власну думку тощо.

Кожна з цих стратегій може мати повну міру прояву — від міні­мального до максимального. Це дає можливість визначити п'ять осно­вних стилів поведінки у конфліктних ситуаціях:

1. Уникнення — відсутність прагнення до кооперації і відсутність тенденцій прагнення досягти власних цілей; психологічні ознаки цього стилю поведінки: прагнення не брати на себе відповідальність за при­йняття рішення, не бачити розбіжностей, заперечувати конфлікт, вваясати його безпечним; прагнення вийти із ситуації не поступаючись, але й не відстоюючи своїх позицій; бажання утриматися від суперечок, дискусій, заперечень опоненту, висловлювань своєї позиції.

2. Змагання — прагнення задовольнити свої інтереси, не беручи до уваги інтереси іншої людини, бажання відстояти своє шляхом відвертої боротьби за свої інтереси, зайняття жорсткої антагоністичної позиції, за­ стосування влади, тиску, використання залежності партнера; тенденція сприймати ситуацію як питання перемоги або поразки.

3. Пристосування — жертовність щодо власних інтересів; цей стиль поведінки характеризується прагненням зберегти або налагодити приємні стосунки, забезпечити інтереси партнера згладжуванням супе­речності; готовність до дії на шкоду власним інтересам, відсторонення від обговорення суперечливих питань, примирення з вимогами, претензіями; прагнення підтримати партнера, щоб не зачепити його почуттів,шляхом піднесення загальних інтересів, замовчуючи розбіжності.

4. Компроміс — бажання запобігти конфлікту взаємними поступ­ ками; це пошук серединних рішень, коли ніхто багато не втрачає, але й не виграє; інтереси обох сторін повністю не розкриваються.

5. Співробітництво — пошук альтернативи, яка повністю задово­ льняє інтереси обох сторін шляхом відвертого обговорення; спільний і відвертий аналіз розбіжностей у процесі опрацювання рішення; ініціа­ тива, відповідальність і виконання розподіляються за взаємною згодою.

Оптимальною стратегією поведінки суб'єкта діяльності вважає­ться така, в якій застосовуються усі п'ять стилів.Оптимізація поведінки пе­редбачає здатність використовувати всі тактики залежно від конкрет­них умов конфліктної ситуації (стиль поведінки учасників конфлікту, природа конфлікту, можливі наслідки тощо).

83-87

Освіта-процес і результат засвоєння Людиною досвіду.

Розвиток-якісні зміни у фізичному,психологічному станах організму.

Навчання-процес передавання і одержання знань,умінь і навичок.

Навчання-система,яка складається з декількох компонентів:

-цільовий(цілі і завдання навчання);

-змістовий(зміст навчальної інформації);

-операційно-діяльнісний(форми,засоби,методи діяльності педагога і учнів);

-результативний або оцінювально-контрольний(знання,уміння,навички,що отримуються в процесі навчання);

- викладання(передача,трансформація педагогом знань,умінь та навичок);

-учіння(нaвчально-пізнавальна діяльність учнів,студентів).

Виховання-цілеспрямована діяльність,яка спрямована на формування у людини системи особистісних якостей,поглядів і ціннісних орієнтацій.

Освітa є результатом і процессом навчання,а навчання-це шлях освіти або спосіб досягнення результату.

Теорію навчання і освіти називають дидактикою,що науково обгрунтовує зміст,методи і організаційні форми навчання і відповідає на питання: “чого вчити?”,”як вчити?”,”де вчити?”,”кого вчити?”.

Принципи навчання-це узагальнені вимоги до організації і здійснення навчального процессу-основні вихідні положення теорії навчання(розробкою принципів навчання займався Я.Хоменський).

Принципи навчання:

I.Принцип науковості полягає у наданні учням для засвоєння дійсних,перевірених наукою і практикою знань.

II.Принцип доступності-зміст навчання повинен відповідати обсягу знань,умінь,способу мислення учня.

III.Принцип міцності-оволодіння змістом навчання досягається тривалим зберіганням інформації у пам’яті.

IV.Принцип системності та послідовності полягає у забезпеченні відображення у мозку учня системи взаємопов’язаних понять.

V.Принцип наочності-навчання грунтується на безпосередньому спостереженні,з використанням наочних засобів.

VI.Принцип свідомості та активності-глибоке свідоме оволодіння знаннями,що відбувається шляхом інтенсифікованого напруження,розумової діяльності учня.

VII.Зв’язок теорії з практикою-знання,які здобувають учні повинні мати зв’язок з практикою,з життям.

Характеристики основних освітніх парадигм

Парадигма (з гр.-зразок,еталон) – пануюча теорія,що покладена в основу вирішення теоретичних та практичних проблем.

I.Авторитарна.

Догматична передача учням знань про світ,педагог є джерелом знань,навчальні умови-аудиторії та класи.

II.Технологічна.

Формування вмінь творчого перетворення світу,педагог-тренер,навчальні умови-майстерні.

III.Гуманістична.

Постійне самонавчання і самовдосканалення учня та педагога,педагог-організатор і координатор навчання,переважає діалог у спілкуванні.

Управління навчанням полягає в цілепокладанні, організіції, контролі, корегуванні,стимулюванні і аналізі навчальної діяльності учнів,у процесі якої вони засвоюють знання і вміння,розвиваються і виховуються.

Поняття про людину, індивід, особистість, індивідуальність.

Людина – родове поняття, що вказує на приналежність істоти до вищого ступеня розвитку живої природи – людського роду(має мову, свідомість, здатність створювати знаряддя праці, їх використовувати).

Як жива істота, людина підкорюється основним біологічним та фізіологічним законам.

Індивід – характеристика людини, як представника свого роду – людини розумної (Homo Sapiens). Як індивіди люди відрізняються один від одного морфологічними особливостями (зріст, конституція, колір очей), психологічними властивостями (здібності, темперамент, емоційність).

Особистість – людина в сукупності її соціальних якостей (набутих), що усвідомлює свою роль і місце в суспільстві, соціально психічне утворення, яке формується завдяки життю людини в суспільстві.

Індивідуальність – це єдність неповторних властивостей конкретної людини, своєрідність її психологічної структури (тип темпераменту, характер, інтелект, світогляд).

Властивості людини – це сталі психічні якості, тобто здатність відповідати на певні об’єктивні впливи адекватними діями. Вони формуються у пам’яті. Групи властивостей:

1. Атрибути (властивості, що генозумовлені)

2. Риси (стійкі властив., що постійно проявляються та вимір. за допомогою тестів, методик)

3. Якості (ті властивості, які мають різний ступінь вияву залежно від умов ситуації, і які точно не вимірюються (воля, переконання, життєві цілі).

Конституційна типологія Е. Кречмера та Шелдона

Конституція – людська анатомія (будова)

За Кречмером:

1. астенічний тип (худі з вузькими плечима, з тонкими руками, бліда шкіра)

2. атлетичний тип (розвинений скелет, м’язи, впевнена постава)

3. пікнічний тип (розвинені внутрішні частини тіла, кругла голова, схильність до ожиріння)

За Шелдоном:

1. ендоморфний (кругла голова, сферична форма тіла)

2. мезоморфний (широкі груди, мускулисті руки, ноги)

3. ектоморфний (худі люди з витягнутим обличчям)

Психологічна структура особистості за Фрейдом.

Психіка людини роздвоюється: свідоме та підсвідоме. Психіка підсвідомого підкоряється принципу задоволення, а перед свідоме – принципу реальності.

В своїй праці „Я і Воно” він розгортає структурну концепцію психіки, виділяючи в ній 3 сфери: „Воно”(найпримітивніша субстанція, що охоплює усе природжене, генетично первинне, що підкоряється принципу задоволення. Вимоги „Воно” мають задовольнятися „Я”), „Я”(сфера свідомого, діє за принципом реальності), „Над-Я”(є джерелом моральних та релігійних почуттів).

ЗДІБНОСТІ ЗАДАТКИ

Здібності.

Ключові поняття теми:

здібності, структура здібностей, загальні здібності, спеціальні здіб­ності, задатки, обдарованість, талант, геніальність

Поняття про здібності.

Здібності людини є її істотними властивостями.

Здібності і діяльність, особливо праця, органічно взаємопов'яза­ні. Людські здібності виникли і розвинулися в процесі праці. Здібнос­ті людини виявляються в діяльності, в праці. Здібності як рушійна сила мали вирішальне значення для розвитку науки і техніки, створен­ня матеріальних і духовних надбань, суспільного прогресу.

Здібності - це своєрідні властивості людини, її інтелекту, що ви­являються в навчальній, трудовій, особливо науковій, та іншій ді­яльності і є необхідною умовою її успіху.

Характеризуючи здібності людини, ми робимо висновки про них, керуючись тими вимогами, які ставить перед людиною навчальна, ви­робнича, наукова та будь-яка інша діяльність, оцінюємо її як активного діяча, творця матеріальних і духовних цінностей. Ця характеристика включає й оцінку людини, яка готується до майбутньої трудової, твор­чої діяльності, засвоюючи людські надбання в певній галузі пізнання.

Кожна здібність людини - це її складна властивість, внутрішня здат­ність відповідати тим вимогам, які ставить перед нею діяльність, вона

спирається на багато інших нластииостсіі. До них належать, насампе­ред, життєвий досвід людини, надбані нею знання, вміння та навички.

Відомо, що чим багатший життєвий досвід, тим легше людині дося­гати успіху в діяльності. Досвідчена, науково обізнана людина ширше й глибше усвідомлює завдання, які суспільство ставить перед нею, і успішніше їх розв'язує, ніж людина, яка не має таких знань.

Істотну роль при цьому відіграє не лише наявність самих знань, а й уміння застосовувати їх до розв'язання нових навчальних, практичних, наукових та інших завдань.

Тому не можна розглядати здібності людини як властивості, не­залежні від її знань, умінь і навичок.

Здібності людини спираються на наявні в неї знання, вміння та навич­ки, на ті системи тимчасових нервових зв'язків, що формуються й роз­виваються в процесі набування людиною нових знань, умінь і навичок.

Проте це не означає, що здібності людини - це лише її вміння, знан­ня і навички. Якби це було так, то за відповіддю біля дошки або за вдало виконаною роботою ми робили б остаточний висновок про здіб­ності людини.

А насправді, як свідчать дані спеціальних психологічних дослі­джень, окремі люди, які спочатку не можуть виконувати якусь роботу, після спеціального навчання починають опановувати певні вміння та навички й навіть досягають високого рівня майстерності.

Отже, здібності не тотожні знанням, вмінням та навичкам.

Здібності -- це такі психологічні особливості людини, від яких залежить опанування знань, умінь та навичок, але які, проте, не є знаннями, уміннями або навичками.

Стосовно знань, умінь і навичок здібності являють собою пев­ну можливість. Як кинуте в землю зерно ще не є колоском, а тільки має можливість розвитку залежно від складу, вологості грушу, погоди тощо, так і здібності людини є лише можливістю для опанування знань, умінь, навичок. А те, чи перетворяться ці можливості на здібності, за­лежатиме від багатьох чинників - форм і методів навчання та вихован­ня, спокою в родині тощо.

Психологія, заперечуючи тотожність здібностей та важливих ком­понентів діяльності - знань, умінь і навичок, наголошує на їх єдності.

Тільки після спеціального навчання можна встановити, чи має лю­дина здібності до певної діяльності. Помилкою педагога є віднесення до нездібних тих учнів, у яких немає знань. Ігнорування відмінностей між здібностями та знаннями в певний момент навчання часто призво­дило до помилок в оцінюванні можливостей.

Так, М. В. Гоголя - геніального письменника - було оцінено свого часу як людину з посередніми здібностями. Молодий Суриков не був зарахований до Академії мистецтв як людина з посередніми художні­ми здібностями. Його ще недосконалі малюнки були приводом до цьо­го. За три місяці Суриков опанував техніку малюнка, набув необхідних вмінь і був зрештою зарахований до Академії мистецтв.

Таким чином, здібності та знання тісно і складно взаємопов'яза­ні. Здібності залежать від знань, але здібності визначають швидкість та якість опанування цих знань. Щодо знань, умінь і навичок здібності скоріше виявляються не в їх наявності, а в динаміці опанування ними, тобто в тому, наскільки за однакових умов людина швидко, глибоко, легко і міцно опановує знання та вміння. Тому можна дати більш точне визначення здібностей.

Здібності - це індивідуально-психологічні особливості особис­тості, які є умовою успішного здійснення певної діяльності і які ви­значають відмінності в оволодінні необхідними їй знаннями, умін­нями та павичками.

Структура здібностей

Здібності виявляються у всіх сферах діяльності людини.

Вони поділяються за змістом і характером діяльності. Так, вирізня­ються здібності до навчання, малювання, музики, спорту, науки, орга­нізації, до конструювання, артистичні, педагогічні здібності тощо. У різних сферах діяльності здібності мають багато спільного і разом з тим мають специфічні риси.

Вивчаючи конкретно-психологічну характеристику різних здібнос­тей, можна виокремити в них більш загальні здібності (здатність ви­конувати не лише певний вид діяльності, а й певні її різновиди) та спеціальні (здатність ІшкоиуІІатІІ псину, спеціальну діяльність); ці якості не слід протиставляти.

Загальними називаються здібності, які певною мірою виявляються в усіх різновидах діяльності - навчанні, праці, грі, розумовій діяльнос­ті тощо. Люди, що мають загальні здібності, легко переходять від од­ного різновиду діяльності до другого, використовуючи наявні засоби для їх виконання. В учнів загальні здібності виявляються в успішному опануванні різних навчальних дисциплін.

Спеціальні здібності виявляються в спеціальних різновидах діяль­ності. Наявність певних властивостей є підґрунтям спеціальних здіб­ностей. Так, уява - важлива ознака літературних здібностей, музичний слух - підґрунтя музичних здібностей. Загальні та спеціальні здібності взаємопов'язані, вони доповнюють одні одних.

Серед видатних діячів було багато людей, які у своїй діяльності по­єднували високий рівень розвитку загальних і спеціальних здібностей (М. В. Ломоносов, Т. Г. Шевченко, М. Ю. Бородін та ін.).

До загальних властивостей особистості, які в умовах діяльності по­стають як здібності, належать індивідуально-психологічні якості, що характеризують належність (за І. П. Павловим) людини до одного з трьох типів:

"художнього", "мислительного" та "середнього".

Індивідуальні відмінності здібностей людини характеризуються спе­цифікою і мірою її здатності. Вони виявляються в тій діяльності, до якої особливо схильна людина, і свідчать, якою мірою ця діяльність виявляє її здібності. Так, одна людина здібна до музики, друга - до технічної ді­яльності, третя - до наукової роботи, четверта - до малювання і таке ін.

Здібності людини мають різний рівень вияву - низький, середній, високий.

Чим зумовлюються такі відмінності? Вони не є природженими, хоча ми іноді чуємо, наприклад, що "ця дитина здібна" або "нездібна" від природи.

Як і всі інші індивідуально-психологічні особливості, здібності не даються людині відразу, не є природною властивістю.

Здібності кожної людини, її індивідуальні особливості є результатом її розвитку.

Природжені передумови розвитку здібностей називаються задат­ками. Задатки - це природжені можливості розвитку здібностей.

Вони зумовлені будовою мозку, кори його великих півкуль та її функ­ціональними властивостями. Ці відмінності зумовлені не лише спадко­вістю розвитку організму, а й утробним і позаутробним розвитком.

Таким чином, задатки - це не здібності, а тільки передумови до розвитку здібностей.

Усі люди здатні опанувати мову, але не всі опановують однакову кіль­кість мов і не однаково опановують рідну мову. Тварина, не маючи за­датків до мовного спілкування, ніколи не навчається говорити. Природ­ні задатки до розвитку здібностей у різних людей не є однаковими. Цим частково і зумовлений напрям розвитку здібностей, а також тим, чи вчасно виявлено здібності, задатки і чи є умови для їх реалізації.

Провідну роль у розвитку здібностей відіграють не задатки, а умови життя, навчання людей, їх освіта та виховання. Між здібностями і за­датками існує не простий, а багатозначний зв'язок. Задатки є багато­значними. Які саме здібності сформуються на ґрунті задатків, залежа­тиме не від задатків, а від умов житгя, виховання та навчання.

На ґрунті одних і тих самих задатків можуть розвинутися різні здібності.

Не всі вроджені задатки людини обов'язково перетворюються на здібності. Задатки, коли бракує відповідних умов для переростання їх у здібності, так і залишаються нерозвиненими. Від задатків не зале­жить зміст тих психічних властивостей, які містить кожна здібність. Ці властивості формуються у взаємодії індивіда із зовнішнім світом.

Раннє виявлення задатків - один із показників наявності природних даних, що сприяють розвиткові здібностей. Біографії визначних осіб свідчать, наприклад, про раннє виявлення здібностей до музики, літе­ратури, поезії. У Римського-Корсакова схильність до музики виявили вже у дворічному віці, у Моцарта - в три роки, Олександр Пушкін пер­ший власний твір написав у дев'ять років, Михайло Лєрмонтов - у де­сять, Леся Українка - в тринадцять.

Індивідуальні здібності в одній або кількох галузях діяльності називають талантом, а таких людей - талановитими.

У талановитих людей здібності виявляються в творчій діяльності, у творчому розв'язанні складних практичних, теоретичних і художніх завдань.

Найвищий рівень розвитку здібностей, що виявляються у творчій діяльності, результати якої мають історичне значення для суспільства, розвитку науки, літератури, мистецтва, називають геніальністю.

Геній виражає найбільш передові тенденції прогресу свого часу.

Геній відрізняється від талановитості суспільною важливістю тих завдань, які він розв'язує. Індивідуальні особливості здібностей вияв­ляються в різнобічності або однобічності їх розвитку. Різнобічні зді­бності мали М. В. Ломоносов, Д. І. Менделєєв, М. Ю. Бородін, Тарас Шевченко та інші.

Індивідуальні особливості здібностей кожної людини є результатом її розвитку. Тому для розвитку здібностей потрібні відповідні соціальні умови, активна включеність особистості в діяльність.

По 16 годин на добу працював Едісон, який на запитання про при­чину його геніальності відповідав, що вона є результатом 99 відсотків поту та 1 відсотка таланту.

Задатки - анатомо-фізіологічне підґрунтя здібностей.

Умови перетворення задатків у здібності: діяльність, активна взаємодія з навколишньою дійсністю, навчання та виховання.

Здібності - реалізовані в діяльності потенційні можливості особис­тості.