6. Юридична природа актів Конституційного Суду України та Верховного Суду України

Судова практика – це досить об’ємний правовий масив, що вміщує в собі різноманітні як за походженням, так і за юридичною силою акти правосуддя: рішення, постанови, ухвали, листи, роз’яснення, накази. Прикладом такої диференціації актів правосуддя є судова практика щодо врегулювання трудових спорів.

У теорії трудового права досить проблемним питанням є включення до системи його джерел рішень Конституційного Суду України, а також керівних роз’яснень Пленуму Верховного Суду України.

Розглянемо два рішення Конституційного Суду України, що прямо стосуються регулювання трудових відносин:

1) рішення від 9 липня 1998 р. у справі № 1-1/98 (справа про тлумачення терміна „законодавство”) [8];

2) рішення від 29 жовтня 1998 р. у справі № 1-31/98 (справа про профспілку, що діє на підприємстві).

Слід зазначити, що правова природа цих рішень є досить специфічною, тому думки щодо правового становища рішень Конституційного Суду України в системі нормативно-правових актів висловлюються найрізноманітніші, оскільки Конституційному Суду України, відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 150 Конституції України, надано право на „офіційне тлумачення Конституції України та законів України” . Саме здійснюючи це повноваження, Конституційний Суд України створює правові норми, хоча законодавець не визнає за цим судом правотворчої функції. Таким чином, виникає певна суперечність, адже за законом Конституційному Суду надано право вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Закріпивши за Конституційним Судом право на визнання неконституційними нормативних актів, законодавець надав йому опосередковане право скасовувати їх. Адже загальновідомо, що скасовувати нормативні акти може лише „рівний” або вищий за юридичною силою нормативний акт (хоча і в цій частині не все гаразд, оскільки скасовувати нормативний акт має право лише той орган, який його видав, або правонаступник такого органу, а як свідчить практика, досить рідко нормативний акт скасовується після визнання його Конституційним Судом України неконституційним).

Таким чином, враховуючи викладене, можна дійти висновку, що в даний час питання чи є рішення Конституційного Суду України джерелом трудового права залишається відкритим. Тим не менше, для теорії трудового права ці рішення мають значення.

Досить дискусійним є питання про юридичну природу керівних роз’яснень Пленуму Верховного Суду України. З цієї проблеми існують різні погляди. Так, В.І. Прокопенко , С.О. Іванов , Р.З. Лівшиць відносять судову практику до джерел трудового права. Деякі автори дотримуються іншої думки. Однак вони вважають, що ці рішення мають велике значення для однакового застосування норм трудового законодавства, оскільки роз’яснюють як слід застосовувати конкретні норми [10].

До керівних роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, що стосуються регулювання трудових відносин, належать постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику розгляду судами трудових спорів” від 6 листопада 1992 р. № 9, „Про судову практику у справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками” від 29 грудня 1992 р. № 14, „Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 р. № 9, „Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди” від 27 березня 1992 р. № 6, „Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” від 31 березня 1995 р. № 4, „Про практику застосування судами законодавства про оплату праці” від 24 грудня 1999 р. № 13 та деякі інші.

Аналізуючи практику діяльності Верховного Суду України при здійснені даного повноваження, слід сказати, що така діяльність є важливою не лише для судів, а й для пересічних громадян, оскільки доступне роз’яснення того чи іншого положення сприяє тому, що громадяни в повному обсязі можуть захистити свої конституційні права і свободи [9].

Роз’яснення Верховного Суду України сприяють також виробленню однакової судової практики при застосуванні законодавства, що сприяє створенню демократичних засад здіснення правосуддя в Україні. Про важливість питання однаковості правозастосування свідчить і те, що відповідно до ст. 94 Закону України „Про Конституційний Суд України”, „підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є наявність неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо суб’єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод” .

Свого часу С.В. Вільнянський наголошував, що значення судової практики є реальним фактом, і його неможливо усунути твердженнями, які ґрунтуються на тому формальному доводі, що судове рішення є обов’язковим лише у тій справі, в якій воно винесено.

Деякі науковці стверджують, що в України виникла базисна основа для нового в нашій державі юридичного явища – судового прецеденту. Такої думки дотримується, наприклад, Н.М. Пархоменко, який зазначає, що в Україні в перспективі можливе включення правового прецеденту до системи джерел права .

Проаналізувавши постанови Пленуму Верховного Суду України можна дійти висновку, що ці акти правосуддя є джерелом трудового права лише de-facto, а de-jure є класичними „роз’ясненнями законодавства” у світлі сучасного праворозуміння в Україні. А для впровадження в Україні прецедентного права слід вдосконалити діяльність „вищих” судів і запозичити певний досвід країн англосаксонської системи права з урахуванням національних правових традицій.

Висновки

Найголовнішим джерелом трудового права є Конституція України, яка закріплює основоположні права та свободи людини в цій галузі, та Кодекс законів про працю України, який детально регламентує правовідносини між роботодавцями, працівниками та державою. Нажаль до теперішнього часу ми користуємося радянським кодексом, прийнятим ще у 1971 році, хоча уже багато років ведеться робота щодо підготовки нового проекту КЗпП. Також в українському законодавстві наявна велика кількість інших законів, які регулюють окремі інститути трудового права.

До джерел трудового права теж відносять підзаконні акти, прийняті центральними органами влади(укази і розпорядження Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України, та ін) та місцевими(акти голів місцевих державних адміністрацій та кти колегіальних органів місцевого самоврядування).

Досить дискутивним є питання про віднесення рішень КСУ та постанов пленуму ВСУ до системи джерел трудового права.

Особливе місце в системі посідають міжнародні акти. Прийняті або ратифіковані Україною, вони є невід’ємною складовою українського законодавства, причому відповідно до статті 8-1 КЗпП міжнародні норми мають перевагу над українськими[2]. Також Конституція України закріпила право громадян звертатися за захистом своїх прав у міжнародні правозахисні установи, зокрема до Європейського суду, тобто акти прийняті цим судом теж є джерелами трудового права України. Це означає появу передумов для зародження прецедентного права в Україні.

Насьогодні в Україні існує досить розгалужена система джерел трудового права, яка широко і повно регулює трудові правовідносини та суміжні з ними.