4. За своєю природою та способом донесення інформації джерела історії класифікуються у ряд груп. При цьому слід враховувати, що всі вони поділяються на прямі і непрямі.

Класифікація Прямі Непрямі

Предметні Залишки засобів пращ.

Твори образотворчого мистецтва.

Письмові Твори видатних педагогів.

Архівні матеріали.

Педагогічна преса. Пращ з історії, історії літератури, історії культури, мемуари педагогів, художньо-педагогічна література.

Етнографічні Культура і побут.

Етногенез.

Розселення та культурно-побутові зв’язки.

Лінгвістичні Походження і розвиток основних педагогічних понять. Розвиток мови.

Усні Педагогічний фольклор (казки, байки, легенди, пісні, приказки).

Кіно-, фоно-, фотоматеріали Документальне кіно, хроніка, відео- та аудіозаписи. Художні кінофільми.

Педагогіка у своєму розвитку спирається на такі джерела:

1. Педагогічну спадщину минулого. Чимало положень вищезазначених видатних педагогів минулого і нині є зло­боденними.

2. Сучасні педагогічні дослідження. Вони збагачують педагогічну думку новими ідеями.

3. Передовий педагогічний досвід. Різнобічне вивчення та узагальнення педагогічного досвіду дає змогу визначити певні закономірності, закони, що живлять нові теорії, концепції, прогнози. Отже, здобуте в процесі вивчення педагогічного досвіду знання стає джерелом існування та розвитку педагогічних наук.

6. Проблема розуміння факторів виникнення виховання та етапів його стновлення є не новою. Вже у другій половині XIX століття у світовій цивілізації виникло декілька підходів щодо розуміння цього явища. Серед встановлених підходів досить чітко виділяються: біологічний, психологічний, релігійний та соціальний (трудовий). Перейдемо до короткого їх аналізу.

Основоположниками біологізаторського підходу щодо виникнення виховання є англійський філософ-соціолог Г. Спенсер і французький етнограф Ш. Летурно (кінець XIX ст.). Обидва відстоювали вульгарно еволюціоністські позиції. При цьому доводили, що виховання не є специфічною, характерною особливістю людського суспільства. Виховання є біологічним явищем, властивим всім живим організмам: як хребетним, так і безхребетним. Зокрема, у книзі “Еволюція виховання у різних людських рас” Ш. Летурно пробує довести, що виховання виникло за межами людського суспільства, тобто раніше, ніж з'явилася людина. На основі спостереження над тваринами Ш. Летурно робить висновок, що виховання існує вже у тваринному світі: кішка вчить кошенят ловити мишей, а качка каченят — плавати. Отже, за Ш. Летурно, людина, з'явившись на світ, наслідує вже встановлені, підготовлені форми виховання.

Психологічний підхід обґрунтував у кінці XIX ст. американський історик педагогіки П. Монро. Він визнав відмінність психіки людини від зоопсихки. Тому позицію Ш. Летурно він піддавав критиці. Разом з тим П. Монро вважав, що в основі виховання лежить наслідування дітьми дорослих. Таким чином, за П. Монро, наслі­дування є механізмом, сутністю виховного процесу. За даними сучасної психології, засобами наслідування діти дійсно привласнюють досвід поведінки від батьків, але до 3-річного віку. Пізніше основним шляхом формування досвіду дітей стає управління виховним процесом з боку батьків, вихователів. Тому наслідування лише частково може пояснити сутність виникнення виховання.

Автором релігійного підходу до виникнення виховання був німецький історик педагогіки кінця XIX ст. К. Шмідт. Останній відстоював позицію релігійно-ідеалістичного походження виховання. За цим твердженням, у вихованні виявляється, насамперед, творча дія Духа Всемогутнього. У християнстві, як відомо, священною вважається Трійця (Бог — Отець, Бог — Син і Бог—Дух Святий). Останній і освячує здатність батьків виховувати своїх дітей. За Біблейською міфологією, у момент вигнання із Едему (Раю) перших людей — Адама і Єви, — Бог — Отець через Святого Духа надав їм здатності до виховання дітей.

Соціологічний підхід (трудовий) започаткований у другій половині XIX ст. німецькими соціологами К. Марксом і Ф. Енгельсом. Останній у роботах “Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину" та “Походження сім'ї, приватної власності і держави” показав, що причиною виникнення виховання була трудова, діяльність первісних людей. У зв'язку з удосконаленням трудових процесів виникла необхідність виготовлення знарядь праці та .вміння керувати ними. Таким чином, лише з виготовленням знарядь праці у первісних людей з'являється потреба у передачі від старших поколінь дітям знань та вмінь виробництва і користування знаряддями. Саме старші змушені передавати молодшим трудовий досвід, щоб вижити в умовах боротьби з грізними силами природи. Завдяки праці, очевидно, за Ф. Енгельсом, біологічні передумови людини змогли трансформуватися у людські на соціальному рівні.

В останні роки в новітній українській історико-педаґогічній науці поступово утверджується соціокультурний підхід до виникнення виховання (А. М. Бойко, О.А. Дубасенюк, І.Д. Звєрєва, Л.Г. Коваль, М.В. Левківський, О.В. Сухомлинська). За цього підходу виховання розглядається як результат накопичення досвіду соціальної, виробничої, мистецької та професійної культури. А головним його завданням стає інтеріоризація цих надбань зростаючою особистістю з тим, щоб забезпечити оптимальну її соціалізацію в суспільстві.

Комплексне використання цих джерел дає змогу давати достовірну, об’єктивну оцінку різноманітним фактам і явищам, що мали місце в історії педагогіки.

7.

Давній Схід об'єднував рабовласницькі держави (Шумерія, Вавилонія, Ассирія, Єгипет, Індія, Китай), що існували у IV-І тис. до н. е. на території Південної Азії та частково у

Північній Азії. Створена ними цивілізація відчутно вплинула на культурний розвиток людства.

З появою класового суспільства виховання підростаючого покоління набуло класового характеру, виокремилося як самостійна соціальна функція суспільства. На цьому етапі з'явилися спеціальні навчально-виховні заклади - школи, в яких систематично навчали дітей. їх появі сприяло виникнення різних систем письма (шумерське, єгипетське, китайське та ін.). Перші школи було відкрито в Ш-II тис. до н. е. у Шумері, Єгипті, Індії, Китаї, й відтоді систематичне навчання стало важливим складником процесу виховання.

Школи в Шумері (рання рабовласницька держава на території Дворіччя - між річками Тигр і Євфрат) виникли у середині III тис. до н. е. Головним їх завданням була підготовка писарів, навчання їх клинопису - трансформованому піктографічному письму, що являє собою комбінації різноманітних вертикальних і горизонтальних клиновидних рисок (система налічувала до 600 знаків). Такі школи називали "будинками глиняних табличок", а вчителів - батьками будинку глиняних табличок, учнів - синами будинку глиняних табличок. Назви походять від того, що шумери писали на мокрих глиняних таблицях. Учні також засвоювали знання з ботаніки, зоології, географії, математики, граматики, літератури. Навчання було тривалим, коштувало дорого, тому воно було доступним лише дітям знаті.

У Давньому Єгипті школи з'явилися у III тис. до н. е. разом з виникненням писемності. Тут існували двірцеві школи, школи для жерців, школи писарів, школи для різних службовців. У них користувалися ієрогліфічним (ієрогліф - священний знак) письмом, яке налічувало до 700 ієрогліфів. Учні писали чорною фарбою на папірусі за допомогою тонкої бамбукової палички. У школі при палаці фараона заняття тривали з ранку до пізнього вечора. Тут панувала сувора дисципліна, використовували тілесні покарання. Майбутні чиновники навчалися читанню, письму, лічбі, гімнастичним вправам, плаванню і гарним манерам. У школах для жерців, крім знань із загальних предметів, давали релігійну освіту, навчали астрономії та медицини. Діти вищої знаті здобували освіту у військових школах, звідки виходили воєначальники.

У Давній Індії (III тис. до н. е.) виховання було кастовим. Існували школи лише для двох вищих станів: брахманів (жерців) і кшатріїв (військової знаті). Школу брахманів очолював учитель. Навчання в ній тривало 10-- 12 років (від 6-12 до 22-24 років). Під час навчання діти проживали у будинку вчителя, поралися у його господарстві. У школі брахманів з дітей найвищої касти готували служителів Бога, які своє життя присвячували вивченню священних книг - Вед. У школах кшатріїв навчалися діти військової знаті, опановуючи науку володіння зброєю, їзду верхи, гімнастичні вправи, а також математику, поезію, музику, етику і танці. Найнижчі касти (вайшії - хлібороби, скотарі, торговці; шудри - нащадки підкореного доарійського населення, дрібні ремісники) не могли здобувати освіту.

У Давньому Китаї писемність виникла в II тис. до н. е., що започаткувало навчання грамоти. Воно було тривалим і доступним лише дітям із заможних родин. До появи загальноосвітніх шкіл у Китаї існували так звані общинні школи, в яких юнаків безкоштовно навчали стрільби з лука, пісень та обрядів, згодом - їзди верхи, письма і лічби. Навчання починалося з шести років. Основними його методами були запам'ятовування, наслідування, обмеження свободи та ініціативи. У школах панувала сувора дисципліна, застосовували тілесні покарання. Для підготовки чиновників діяли спеціальні (юридичні, медичні, математичні, художні) навчальні заклади. Згодом було відкрито вищі аристократичні школи, в яких навчали ораторського мистецтва, філософії, релігійної моралі, астрономії, медицини та ін.

Першу приватну школу в Давньому Китаї відкрив історик, філософ, державний діяч, релігійний учитель Конфуцій (прибл. 551-479 дон. е.). У філософських школах навчали ораторського мистецтва, риторики, логіки, вміння полемізувати, дискутувати. Саме в Китаї вперше було запроваджено складання екзамену для тих, хто хотів стати вченим або чиновником.

8.

У Давній Греції, що складалося з невеликих рабовласницьких міст-держав, найоригінальні ня існувала в Спарті — головному місті Лаконії і в Афінах – головному місті Аттики. Спільним в обох системах було те, що вони призначалися для виховання заможного повноправного населення в дусі зневажливого ставлення до фізичної праці й до людей праці (неповноправного населення і рабів).

У Спарті виховання мало військово-фізичний характер. Його головним завданням була підготовка мужнього, фізично розвиненого, здорового, загартованого й витривалого воїна — захисника земельної аристократії. Виховання було державним і суворо контролювалося з перших днів народження дитини: новонароджених оглядали у спеціальному місці (лосха) і повертали батькам лише здорових дітей. З семи років хлопчиків, які до цього жили вдома, віддавали у державні навчально-виховні заклади (агели), в яких вони перебували до 18 років під наглядом вихователів-педономів. В агелах вихованців привчали зносити голод, холод і спеку. Вони спали на земляній підлозі на твердій підстилці, отримували на рік тільки один плащ, погано харчувалися. Майже весь час їх тренували в бігу, стрибках, метанні списа та диска, у боротьбі, а на дозвіллі вони розважалися військовими іграми, вчилися співати і грати на музичних інструментах. Вихованці брали участь у нічних облавах на рабів (криптіях). З 15-річного віку юнаки мали право носити зброю і брали участь у криптіях. Після кожного року навчання проводилися публічні випробування — агони.

Розумовому вихованню дітей і молоді в Спарті приділялося мало уваги. Усі зусилля були спрямовані на виховання беззаперечного послуху, витривалості та вміння долати труднощі й незгоди. Дорослі, які відвідували агели, проводили з вихованцями бесіди про державні закони і порядки, про стійкість і мужність їхніх предків, моральні якості спартіатів.

Юнаків 18—20 років об'єднували в групи ефебів, у яких вони відбували військову службу. Дівчата також проходили військово-фізичну підготовку, щоб разом з дорослими жінками під час воєнних походів чоловіків тримати в покорі рабів і охороняти місто-державу.

Рабів у Спарті, як і в усій Давній Греції, вважали *зна-1 ряддям, що вміє говорити". Вони були позбавлені всіх прав, у тому числі й на освіту.

Афінська система виховання дещо відрізнялася від 1 спартанської. Тут виховання мало індивідуальний характер. Афіни прагнули до поєднання розумового, морального, естетичного та фізичного розвитку. Метою виховав була гармонійно розвинена особистість.

До семи років хлопчики і дівчатка виховувались сім'ї. Відтак хлопчики навчалися в школах, а дівчатка здобували домашнє, сімейне виховання під наглядом матерів або інших жінок. Виховання дівчат було досить обмеженим і замкнутим, вони навіть перебували здебільшого І в окремих частинах житлових приміщень (гінекеях).

Школи були платними, а тому не для всіх доступні. Навчання дітей із заможних родин полягало у поєднанні розумового, фізичного, морального і естетичного виховання; трудового виховання дітей не існувало, оскільки фізичнї праця вважалась обов'язковою тільки для рабів.

Хлопчики 7-14 років навчалися у приватних школах граматистів і кіфаристів. Заняття проводили вчителі, яких називали дидаскалами (від гр. "дидаско" — навчаю). Учнів до школи та додому супроводжували раби — педагоги. У школах граматистів навчали писати, читати та лічити; писали на воскових дощечках паличкою (стилем), | лічили на пальцях, камінцях і рахівницях. У школах кіфаристів (музики) учнів, крім елементарної грамоти, вчили співати, грати на музичних інструментах, декламувати уривки з "Одіссеї", "Еллади" та інших художніх творів.

У школі палестрі (школі боротьби) під керівництвом учителів-педотрибів підлітки та юнаки 14—15 років навчалися п'ятиборства (біг, стрибки, боротьба, метання диска і списа), а також плавання.

Юнаки 17—18 років з родин найзаможніших аристократів виховувались у гімнасіях (гімназіях), в яких вони вивчали філософію, політику, літературу та займалися гімнастикою. Юнаки 18—20 років готувалися до військової служби (вивчали зброю, морську справу, фортифікацію, військові статути, закони держави).

З IV ст. до н.е. (з часу походів Александра Македонського) до І ст. н.е. грецька культура поширилася на величезній території. Цей період грецької історії називають епохою еллінізму. Нові умови життя справили величезний вплив на виховання і навчання. Освіта стає громадською справою, особливе службове становище посідає вчитель. Шкільні будівлі утримують правителі й багаті меценати. У школах починають вчитися й дівчата. З'являються систематичні навчальні плани. АлександрійськІ вчені встановлюють новий зміст освіти, тобто завершений на певному рівні. Кожен учень мав певне місце в школі, а кращих з них преміювали. Змінилися й методи навчання, з'являється письмове приладдя і практика записування лекцій. Створюються підручники та правила термінології. Виховне значення мали свята, дні спогадів про визначні події, екскурсії до місць видатних подій.

Система освіти в цей час складалася з таких ланок: елементарна школа грамоти (7—12 років), граматична школа (12—15 років), гімнасії (15—18 років), ефебії (18— 19 років), філософська школа (20—22 роки).

Грецька школа еллінського періоду стала зразком для середньовічної Європи, адже цей тип виховання був загальним, не прив'язаним до певного державного ладу, касти, класу.

В часи античності великого значення в освітньому процесі надавалося вихованню. Розглядаючи виховання як своєрідний факт людського буття, певним чином визначалася сутність людини, що полягала в здатності виховуватися самій і виховувати інших.

У Стародавній Греції, яка складалася з невеликих рабовласницьких держав-міст, найбільш оригінальними системами виховання були Спартанська та Афінська.

Спарта займала південно-східну частину півострова Пелопоннесу, де життя населення носило замкнутий характер. Єдиним ділом громадян Спарти була війна, для якої навчали з дитинства. Хирлявих дітей після огляду старійшинами філи умертвляли; ростити дозволялося тільки тих, котрі були визнані здоровими. До 20-тирічного віку всіх хлопців виховували в одній великій школі; метою виховання було зробити їх відважними, нечутливими до болю й дисциплінованими. Єдина мета була -продукувати добрих вояків, до останку відданих державі; культурної чи наукової освіти не визнавали.

Становище жінок у Спарті було своєрідне. Вони жили не ізольовано, як шановні жінки у Греції. Дівчата проходили таке саме фізичне тренування, як і хлопці; ще дивніше те, що дівчата вправлялися в гімнастиці разом з хлопцями.

Афінська система виховання залишила слід в історії філософії освіти як провісниця високої духовної культури, формування гармонійної людини, основними завданнями якої були духовне багатство, моральна чистота й фізична досконалість. Саме в Афінах виникла ідея гармонійного розвитку особистості як мети виховання. В афінських містах тривалий час існувала традиція, за якою найзаслуженіша людина удостоювалась посади гімнасіарха - керівника школи для дітей вільних громадян. В

Афінах значного рівня розвитку досягли архітектура, математика, скульптура, живопис, художня література, історія, географія, філософські науки.

Афінська система виховання, як і спартанська, здійснювалася в інтересах рабовласників, але була різноманітною.

9. Відомий античний філософ Сократ (470-399 рр. до н.е.) підкреслював значну роль знання у науці, пізнання людиною самої себе у світі, і вважав це одним із засобів вирішення різних життєвих задач. Тому одним з критеріїв основного розвитку людини філософ вважав якісну характеристику знання. Він заперечував пізнання світу та природи через їх недоступність людському розуму. Намагався довести, що люди повинні пізнавати самих себе і вдосконалювати свою мораль. На його думку це і є метою виховання. Сократ вів бесіди з питань моралі на площах, змушував своїх слухачів шляхом запитань і відповідей знаходити "істину", сам при цьому не пропонував готових положень й висновків. Такий стиль ведення бесід зі слухачами став називатись сократівським, а з часом - евристичним.

Платон (427 - 348 рр. до н. е.) - давньогрецький філософ, засновник академії в Афінах (власної філософської школи), що проіснувала не одне століття. У працях "Держава", "Закон" накреслив проект нової системи виховання дітей і молоді в рабовласницькій державі. Для нього освіта - це сходження душі до ідеї Блага. Процес "пригадування" та уявлення - це основа навчання за Платоном, хоча методу діалектики у навчанні він відводить також важливу роль.

Жінок, на думку Платона слід виховувати так само як і спартанських. Рабів філософ рекомендував не ніжити, карати за найменшу провину, обмежувати в спілкуванні між собою. Він вважав, що для дітей рабів фізичне виховання не потрібне.

Демокріт (460 - 370 рр. до н.е.) у своїх працях багато уваги приділяв проблемам виховання. Він відстоював принципи природовідповідності, гармонійного розвитку людини; важливим вважав трудове виховання дітей та молоді, використання вправ у вихованні моральної поведінки. Мета виховання за Демокрітом, - підготувати молодь до реального життя на землі. Основне - оволодівати знаннями про природу.

В античному ідеалі людина - це мікрокосм що відтворює порядок у Всесвіті.

Арістотель (384-322 рр. до н.е.) - один із видатних філософів Стародавньої Греції. У 367р. до н. е. у сімнадцятирічному віці став слухачем "Академії" Платона, у якій пробув двадцять років. Арістотель вважав себе учнем Платона, разом з тим був самостійним філософом, що критикував учення вчителя, (йому належить вислів "Платон мені друг, але істина дорожча"). Певний час виховував Александра Македонського, згодом заснував в Афінах власну філософську школу - Лікей. Він вибудовує цілу теорію науки, виділяючи споглядальну та теоретичну, і приділяє значну увагу чуттєвому знанню. Вважав, що розум людини є безсмертним і зрештою зливається із всесвітнім розумом. Стверджував, що справа добропорядної людини - чинити добре і прекрасне в моральному сенсі.