I. Державні (публічні) суди:
1. Княжий (княжий) суд здійснював сам князь як верховний суддя або його чиновники або спеціально призначені Судця — посадники, тисяцькі тіуни, метальники, ябедники, віруючі, волостители. Княжий суд здійснювався за умови, що одна зі сторін належала феодального стану. Хоча в окремих випадках могли судитися з нього міщани, смерди і навіть закупи. Судова розправа відбувалася на княжому дворі (у столиці та на місцях або на території державних установ.
2. Вічевому суд розглядав на народних зборах (віче) найважливіші справи, що стосувалися громади (перерозподіл землі, прикордонні суперечки, вбивства, крадіжки) і держави (організація ополчення).
3. Громадський суд (народний) здійснювався вервним старостою та старшими, кораблями мужами, добрими людьми. Він розглядав всі цивільні і кримінальні справи, брав участь у провадженні досудового слідства.
II. Приватні суди, або інакше — панські, доминиальни, проводилифеодалы — землевласники (бояри, дружинники, члени уряду) над своїми залежними людьми — холопами, челяддю і частково закупам і рядовичами.
III. Церковні (духовні) суди існували до єпископства і підлягали єпископам і очолювалися ними. Юрисдикція церковного суду охоплювала духовенство та їх сім’ї, церковну прислугу (їх правопорушення як проти релігії, так цивільні і кримінальні), а також всіх християн-віруючих, справами яких займалася церква (віра, подружжя). Здійснювалися суди при монастирях і керувалися церковними установами та «Номоканон» (візантійським канонічним правом).
У цілому ж, судова система Київської Русі, незважаючи на ii нерозвиненість, задовольняла потреби тодішнього суспільства і відповідала його розвитку.
Ключові поняття: княжий суд, доминиальний суд, канонічне право, вервний староста, ж ябедник, вічевому суд, громадський суд.
10.Право власності і спадкове право Київської Русі
У Київській Русі за «Руською Правдою» спадкування було тісно пов'язане з родиною; спадкоємцями могли бути тільки її чл. Спадкодавець міг дещо впливати на розподіл спадщини (С.), але не міг призначити її стороннім особам. Якщо він не мав дітей, майно ставало виморочним і переходило у власність кн. Форма заповіту (див. Духівниця) була звич. усна в присутності чл. родини. Досить докладні правила С. п. «Руської Правди» відрізняли С. смердів від боярської; регулювали права вдови, відмовляли С. незаконним дітям (від рабині). Спадкування батьків по дітях не допускалося.
11.Державний лад Київської Русі
Давньоруська держава складалася як ранньофеодальна монархія. Це була відносно єдина, побудована на принципі сюзеренітету-васалітету держава. Її очолював великий київський князь, якому були підпорядковані місцеві правителі - його васали. Сформовувалася і система посадництва. Діяльність великого князя спрямовувалася нарадою з верхівки феодалів. Пізніше для розв'язання найважливіших питань скликалися феодальні з'їзди. История государства и права Украинской ССР / под ред. Б.М.Бабия, К., 1987. -Т.1. -с.57-63
Функції перших київських князів були порівняно нескладними і полягали перш за все в організації дружини та військових ополчень, командуванні ними. Князі піклувалися про забеспечення охорони кордонів держави, очолювали воєнні походи з метою підкорення нових племен, збирання з них данини. Разом з тим київські князі прагнули підтримувати нормальні зовнішньо політичні стосунки з войовничими племенами, Візантійською імперією, країнами Близького Сходу. Сахаров А.Н. Дипломатия Святослава. М., 1982. -с.59. Це зумовлювалося у першу чергу інтересами забеспечення необхідних умов для безперешкодного збуту товарів, зовнішньої торгівлі. Київський князі судив головним чином своїх васалів, дружинників. Своє найближче оточення. Князівська юрисдикція у цей час тільки-но почала поширюватися на народні маси. Судив київський князь передусім на основі норм звичаєвого права. Що стосується початкового періоду київської Русі. То навряд чи можна говорити про широке князівське законодавство.
Київські князі спочатко беспосередньо відали лише київською землею. Інші території управлялися князями племен або князями намісниками. На завойованих і приєднаних до Києва нових землях київські князі ставили у центрах племен свої гарнізони: у головному місті племені і особливо важливих центрах - великий гарнізон, так звану тисячу, що поділялася на сотні; у містах менших за значенням - менші гарнізони, якими командували соцькі й десяцькі. Вони “рубали” на приєднаних до Києва територіях нові міста, які ставали опорними пунктами, що укріплювали їх владу на місцях. Крім того, нові міста ставали економічними центрами. Ричка В.М. Про адміністративно-територіальний устрій Давньоруських земель XI-XII ст. - с.94-107.
У Київській русі на місцях спочатку владарювали племінні князівські династії. Місцеві князі, які до середини X ст. часто іменувалися також великими. Однак. Визнаючи силу київського князя, були у нього у підкорі, виставляли на його поклик військо. Передавали йому частину данини, яку збирали з підвладної території. На місцях інколи розташовувались і військові сили київського князя. За свою службу місцеві князі користувалися затупництвом київського князя, залишали собі частину данини, яку збирали. У випадку порушення вірності київському князеві васал втрачав своє володіння. Проте здійснити це можна було тільки шляхом війни проти непокірного.
Окремі феодальні князівства настільки посилилися в економічному і політичному відношенні. Що втримували їх у покорі київському князю ставало неможливим. Князівські володіння перетворювалися у своєрідні держави у державі. Цьому певною мірою сприяли розвиток великих феодальних землеволодінь, між якими існували слабкі економічні зв'язки, а також формування феодального імунітету внаслідок наділення великих феодалів, і перш за все місцевих князів, жалуваними та іншими грамотами. Місцеві князі зміцнювали власний політичний аппарат, який головним чином копіював аппарат великого князя і надавав їм можливість тримати у покорі підвласне населення. Придушувати опір експлуатованих мас, який посилювався. Місцеві князі очолювали адміністрацію і військо, до них поступово повністю перейшло право судити, яке вони здійснювали у князівському дворі або передоручали своїм тіунам.
Послаблення влади великого київського князя і посиленя впливу багатих феодальних землевласників зумовили скликання феодальних з'їздів (“снемів”). Ці з'їзди були загальнодержавними. На них збиралися місцеві князі, їх спільники, васали, бояри, інколи церковна знать. Під проводом великого київського князя тут розробляли нове законодавство, розподіляли лени, розв'язували питання війни і миру з іноземними державами, планували заходи щодо охорони торговельних шляхів. З'їзд був, таким чином, державним органом, який вирішував питання, що стосувалися спільної організації, державного ладу, зовнішньої і внутрішньої політики країни в умовах послаблення влади київського князя і посилення впливу місцевих феодалів. Так з'їзд 1097р. в Любечі, маючи на увазі “строение мира”, визнав незалежність окремих князів.
Феодальні з'їзди не могли припинити процес розпаду київської Русі, оскільки в основі його лежали соціально-економічні фактори. Політична влада, будучи атрибутом земельної власності. В міру зростання і зміцнення приватного землеволодіння переважно зосереджувалася в руках місцевих князів і бояр на шкоду великому князю, що у кінцевому рахунку й прискорило розпад Київської Русі.
У давньоруській державі продовжували існувати народні збори - Віче. Із племінних сходів давніх слов'ян вони перетворилися у збори, в яких брали участь вільні дорослі жителі міста - купці, ремісники та ін. Але вирішальна роль в них належала міській феодальній верхівці - боярам і “старцам градским”. Збори ці мали певне значення у політичному житті Київської Русі. Рішення про убивство князя Ігоря, який зловживав збиранням данини. У 1970р. новгородське віче запросило до Новгорода князя Володимира Святославовича. Важливою функцією віча було комплектування народних ополчень і вибір його ватажків. Віче скликалося під час облоги міста, перед початком воєнних походів, на знак протесту проти політики князя. Виконавчим органом віча була Рада. Правила в ній міська знать. Грушевський М. Ілюстрована історія України.К., 1918. -с.103 З розвитком феодалізму та зміцненням влади князів і державного апарату діяльність віча практично відмирає. Виняток становили лише віча у деяких містах (Новгород, Псков).
Органом місцевого селянського самоврядування була Вервь - сільська територіальна громада. Вона здійснювала колективну власність на неподільні землі, реалізацію норм звичаєвого права, організацію захисту своїх членів та їхньої власності у конфліктах з державним апаратом, феодалами і сусідніми общинами. Члени верві, пов'язані поміж собою системою кругової поруки, несли перед князівською адміністрацією фінансові, поліцейські та інші зобов'язання. Територія верві була досить великою. Вона охоплювала кілька населиних пунктів, які знаходилися недалеко один від одного.
Збройні сили складалися з трьох основних частин: великокнязівської дружини, дружини місцевих князів та інших феодалів; народного ополчення; найманих загонів.
Дружина була ядром війська. У перший період існування Київської Русі дружинний лад характеризувався тим, що дружинники постійно перебували поруч з князями, жили з ними, поділяли їх інтереси, в усьому допомагали їм. Князі постачали дружину всім необхідним: їжею, одягом, зброєю. Вони вважали дружинників своїми радниками. Верхівка дружинників спрямовувала діяльність князя.
Основний контингент дружини - родова знать, але усякий, кого князь вважав цінним у ратній справі і пораді. Міг бути включений до складу дружини. Із рядів старшої дружини виходили найбільш важливі представники князівської адміністрації - посадники, тисяцькі та інші.
Народні ополчення були головною силою війська. Вони комплектувалися у період воєн з зовнішнім ворогом, у випадках загрози вітчизні.
До воєнних операцій князі залучали також іноземні наймані загони. Ці військові частини складалися з варягів, фінських і тюрських племен.
Військо ділилося на тисячі, сотні , десятки. Пізніше його стали ділити на полки.
Представники феодального класу, і перш за все сам великий київський князь як глава держави, добре розуміли силу ідейного впливу релігії на людей і намагалися використовувати її в інтересах свого класу. Так, у системі заходів, спрямованих на зміцнення Давньоруської держави, велике значення мала релігійна реформа князя Володимира Святославовича, який запровадив (близько 988р.) на Русі християнство як державну релігію. Дохристиянська релігія слов'ян, яка відображала ідеологію первіснообщинного ладу, з виникненням класів і держави була неспроможна сприйняти нові умови суспільного життя і виконувати таку функцію релігії, як посвячення служінню феодальному устрою.
У народі християнство поширилося не зразу. Введення нової релігії з самого початку зустріло опір простого люду і вимагало примусових заходів з боку держави. Спочатку християнство прийняло князівське оточення, а вже потім - народ.
Введення християнства на Русі сприяло виникненню в країні могутньої і розгалуженої церковної організації.
Як носій ідеї єдиної держави і церкви на Русі, виразник патріотичних традицій, християнський клір об'єктивно створював грунт, на якому визрівала національна самосвідомість, що за середньовіччя знаходилась завжди у синкретичній єдності з релігійними поглядами. Запровадження християнства у Київській Русі і зростаючий вплив церкви на віруючих визначили виникнення церковного суду. Судові функції здійснювали єпископи, архієпископи і митрополити.
У Київській Русі суд не був відділений від адміністрації. Він будувався на класовій основі і захищав перш за все інтереси пануючих верхів давньоруського суспільства. У ролі судді в перше чергу виступав князь. До компетенції лише князівського суду належали справи, в яких хоча б однією з сторін були представники феодальної знаті. Про суд князя розповідається в Руській Правді та інших джерелах. Про князя як суддю свідчать, наприклад, статті Руської Правди, котрі забороняли мучити смерда і огнищанина без “княжа слова”(ст. 33 Коротка Правда, ст. 78 Поширена Правда). Закуп міг піти жалітися до князя і до суддів (ст.56 Коротка Правда). Найбільш важливі справи князі вирішував разом із своїми боярами. У Руській Правді згадується також звичайне місце суду - “княж двір” (ст.40 Поширеної Правди).
Судові функції, крім князя, здійснювали і представники місцевої адміністрації - посадники, волостелі та їх помічники.
У Київській Русі активно йшов процес становлення вотчиного суду. Це був суд землевласників над феодально залежним населенням, який здійснювався на основі імунітетних жалувань. Виникнення вотчиного суду пов'язано зі зростанням великого землеволодіння й утвердженням феодальних відносин на Русі. Про ці суди згадується у літописі і грамоті новгородського князя Мстислава Володимировича Юр'єву монастирю 1130р.
Існував у Київській Русі так званий общинний суд. Але про його діяльність в умовах феодальної держави не варто говорити. Про общинний суд Руська Правда досить виразно згадує тільки у ст.15 Короткої Правди, де йдеться про пережиток давнього общинного суду.
12. .Джерела права Київської Русі.
В умовах первіснообщинного ладу поведінка східних слов'ян регулювалася звичаями. Дані про звичаї східних слов'ян до утворення Київської Русі містяться в літописах і повідомленнях зарубіжних авторів.
У міру становлення класового суспільства окремі звичаї родового ладу, котрі можна було використати в інтересах пануючого класу, що формувався, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Останнє було пов'язане з державою, що створювалася. Воно являло собою систему правових норм, які складалися з санкціонованих, тобто визначених державою звичаїв. Держава забеспечувала їх дотримання, захищала від порушень. До давніх норм звичаєвого права східних слов'ян, зокрема, належали норми, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій, таких, наприклад, як присяга, ордалії, порядок оцінки показань свідків та ін.
Все це було відомо слов'янам ще в перехідний період від первіснообщинного ладу до феодального.
У IX-X ст. на Русі, існувала система норм усного звичаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірниках права і літописах, які були складені ще у XI-XII ст., і тому не дійшла до нас.
Деякі норми звичаєвого права збереглися у так званій Правді Ярослава - давній частині Короткої редакції Руської Правди. Окремі норми цієї пам'ятки використовувалися ще у VIII-IX ст. Проте соціальне призначення Правди Ярослава, складеної після повстання у Новгороді 1015 р., завадило включення до неї більшості норм усного звичаєвого права, що існували на той час. Про них лише згадується в деяких літературних пам'ятках і договорах Русі з Візантією X ст.
Русько-візантійські договори 907, 911, 944 і 971 рр., які свідчать про високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, є цінним джерелом для усвідомлення історії розвитку права Київської Русі. Це міжнародно правові акти, в яких відбиті норми візантійського та давньоруського права. Вони регулювали торговельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у візантії, торкалися також норм кримінального права, фіксували правове становище та привілеї феодалів. У них можна знайти і норми, запозичені від стародавнього усного звичаєвого права. Пізніше деякі з них потрапили у Правду Ярославовичів, а потім - у Поширену редакцію Руської Правди.
У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм. Слід зазначити, що Руська Правда розкриває не тільки процес становлення права. Вона сама є визначною пам'яткою права Київської Русі, з якої починає своє існування більшість даних про його зміст. Текст Руської Правди знаходимо в літописах, а також в пізніших юридичних збірниках. До нас дійшло понад 100 їх списків, які мають відповідну класифікацію і назву.
Усі списки Руської Правди залежно від їх змісту діляться на три редакції: Коротка Правда, Поширена Правда і Скорочена Правда. Ці редакції створювалися у різні часи, і тому відбивають соціально-економічні та політичні відносини ранньофеодальної держави у динаміці. У копіях списки Руської Правди не поділені на пронумеровані статті (лише деякі з них мають назви охоронних частин документа); пізніше у науковій і навчальній літературі такий поділ був здійснений. Історія держави і права України. Частина 1: Підруч. для юрид. вищих навч. закладів і фак.:У -./ за ред. А.Й. Рогожина., -К., Ін Юре. 1996. -с.56.
Давньою редакцією Руської Правди є її Коротка редакція, яка відображає соціально-економічні відносини, державну організацію і руське право періоду становлення феодального ладу. Її текстологічнмй аналіз дозволяє відновити фрагменти давньоруського права. Коротка правда поділяється на кілька частин: Правду Ярослава (статті 1-18), Правду Ярославовичів (статті 19-41)Покон вірний (ст.42) Урок мостників (ст.43). Часом появи Правди Ярослава вважають 10-30 ті. рр. XI ст.
Створення Поширеної редакції Правди пов'язується з князюванням Володимира Мономаха або його сина Мстислава. Поширена Правда поділяється на дві частини: “Суд Ярославль Володимиричь” і “Устав Володимирь Всеволодича” Джерелом її були Коротка Правда і статут Володимира Мономаха (про стягнення процентів і про закупи).
Третя редакція Руської Правди - Скорочена - з'явилася у другій половині XII ст. Більшість дослідників розглядають її як переробку одного із списків Поширеної Правди, зумовлену потребами уже централізованої Руської держави, і дають час її складання - XV ст.
Руська Правда - найважливіша пам'ятка феодального права. Її норми закріпляли привілейоване становище феодалів та їхнього оточення, посилено захищали життя пануючого класу. Підтвердження цьому - статті про відповідальність за убивство, нанесення образи, про право на спадщину та ін.
Окремі частини Руської Правди виникли в найбільш складні моменти історії Київської Русі, коли в країні загострялася класова боротьба, виливаючись у народний рух. Тому за змістом Руської Правди можна простежити, як феодальні відносини визначали характер і форми класової боротьби, а класова боротьба впливала на зміни державного устрою і еволюції права.
Руська Правда виникла на місцевому грунті і була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі. Було б помилковим вважати давньоруське право збіркою норм інших держав. У той же час Русь знаходилась в оточені інших держав і народів, що так чи інакше впливали на неї і на яких впливала вона. Є підстави вважати, що норми Руської Правди відбилися на розвитку права західних слов'ян. Руська Правда мала величезний вплив і на становлення більш пізніших пам'яток права північно-східних слов'ян, таких як, наприклад, Псковська судова грамота, Судебник 1497р., Судебник 1550р. і навіть деяких статей Соборного уложення 1649р.
На розвиток права Київської Русі певний вплив справило введення християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати різноманітні норми канонічного права, перш за все візантійського. До такого роду пам'яків права відносяться Еклоги, Прохірон, Номоканон, Закон судний людям. Стародавньою пам'яткою руського церковного права вважаються церковні статути Володимира Святославовича і Ярослава Володимировича.
Церковні статути визначали становище християнської церкви в державі, закріплювали привілеї служителів церкви, фіксували позиції церкви як феодала щодо беспосередніх виробників, за рахунок яких вона існувала. Статути узаконювали право церкви на “десятину” - своєрідну форму податку, який повсюду одержували церковні організації.
13.Формування і розвиток Галицько – Волинської держави
Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині часто переходила з рук в руки. Окрему князівську династію на Волині започаткував внук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136-1142 і 1146-1154 рр. Він, а пізніше його син Мстислав Ізяславич, спиралися на свої волинські володіння, ведучи боротьбу за утвердження на київському престолі. Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою, і воно в окремі періоди своєї історії перетворювалось у своєрідну федерацію менших удільних князівств. Князі, які нерідко намагалися вести самостійну політику, були в Луцьку, Пересопниці, Дорогичині, а в окремі періоди - також у Бузьку, Червені та інших містах. Після смерті в 1170 р. Мстислава Ізяславича Волинь була поділена між його синами: Роман став князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Червені, Всеволод у Белзі. Лише наполегливою об'єднавчою політикою Романа Мстиславича було -забезпечено єдність Волинської землі. На відміну на Прикарпатті вже в 1084 р. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславич володарював у Перемишльському князівстві, куди входили землі над Сяном і Верхнім Дністром приблизно до р. Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, східну частину Українських Карпат. На північ від Теребовельського князівства лежало Звенигородське. Воно припало третьому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став князем і у Перемишлі. Син Володаря Володимир (якого літопис називає Володимирком) об'єднав Перемишльську, Теребо-вельську, Звенигородську землі у складі одного князівства. У 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дністром. Лише у Звенигородському князівстві деякий час правив його племінник Іван Ростиславич (Іван Берладник). Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часу правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла, батька оспіваної у „Слові о полку Ігоревім" Ярославни. Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, що, в свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства. Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією.
14.Особливості суспільно політичного ладу та правової системи Галицько- волинської держави
Галицько-Волинське князівство значною мірою зберігало риси суспільного й державного устрою, притаманних Давньоруській державі. Водночас суспільна та державна організація князівства, внаслідок впливу сусідніх держав середньовічної Європи, мала свої особливості.
Могутньою економічною й політичною основою феодального класу на Галичині була численна група боярської аристократи (“мужі галицькі”), яка володіла великими земельними латифундіями, значною кількістю сіл і міст. Бояри помітно впливали на внутрішню й зовнішню політику держави. “Мужі галицькі” підтримували князівську владу настільки, наскільки вона відповідала інтересам феодальної верхівки. Вони активно протидіяли спробам обмежити їхні повноваження на користь великого князя чи міст, що розвивалися.
До панівного класу належали також служиві феодали, що економічно і політично залежали від великого князя чи впливових бояр. Землевласниками вони ставали завдяки князівським пожалуванням за військову службу, хоча не гребували й можливістю самочинно захопити общинні землі. Галицьке боярство також роздавало їм власні землі, аби завоювати прихильність дрібних феодалів і використати їх як опору у протистоянні князеві.
До класу феодалів примикала верхівка духовенства. Церква, як і за часів Київської Русі, була могутнім землевласником і мала неабиякий вплив на соціально-політичне життя суспільства.
Селяни становили основну масу населення. Переважна більшість (смерди) була особисто вільною, мала власне господарство. Холопство в Галицько-Волинському князівстві не дуже поширилось. Вигідніше було садовити невільників на землю; відтак поступово холопи злилися із селянством, яке сплачувало податки й несло військову повинність на користь великого князя. Зростання боярського землеволодіння посилювало залежність селян від феодалів. За користування землею вони мали сплачувати ренту землевласнику і виконувати різноманітні повинності.
Серед важливих особливостей соціально-політичного розвитку Галицько-Волинської землі слід назвати наявність тісних економічних і торгівельних зв’язків із європейськими державами, що сприяло бурхливому розвиткові міст. Міста, де налічувалося понад вісімдесят, були адміністративними, торговельно-ремісничими і культурно-релігійними центрами. їм належала важлива роль у політичному житті держави. Соціальний склад міського населення був неоднорідним. Ремісницька й купецька верхівка міст (“мужі градські”) була опорою влади князя, сприяла її зміцненню, оскільки остання надавала всілякі пільги й привілеї заможним городянам. Верхівці міст належали торговельні (“гречники”, “чудинці”та ін.) і ремісничі (“ряди”, “братчини” та ін.) об’єднання. Мешканці міст: робітні люди, підмайстри, обслуга й інші “люди менші”, хоча й були особисто вільними, підкорялися міському патриціату.
Галицько-Волинське князівство упереваж зберігалося у характерні для Давньоруської держави риси державного устрою. Верховна політико-адміністративна та судова влада належала великому князю. Він здійснював центральне управління, очолював військову організацію, керував збором податків. Прерогативою великокнязівської влади була також зовнішньополітична діяльність держави. За згодою великого князя призначалися єпископи. Атрибутами великокнязівської влади були “вінець”(коро-на), герб, печатка й прапор. Проте галицько-волинські князі не мали достатньої соціально-економічної опори й фактично залежали від боярської аристократії, оскільки для здійснення тих чи інших заходів потребували військової та фінансової підтримки. Князівська влада мала переважно обмежений характер: без згоди бояр не відбувалася жодна політична акція. Тобто за формою правління це була феодальна монархія, обмежена впливом боярської олігархії. Особливістю державного управління на Галицько-Волинській землі було застосування дуумвірату — спільного правління двох найвищих посадових осіб. Так, Великий князь Данило Галицький з 1245 року і до смерті правив спільно з братом Васильком, який “тримав” більшу частину Волині.
Помітну роль у політичному житті Галицько-Волинського князівства відігравала боярська рада. Вона являла собою різновид олігархічної форми правління, що протистояла єдиновладдю князя. До складу боярської ради входили найвпливовіші бояри-землевласники, галицький єпископ, найвищі державні посадовці. Вона не залежала від князя й скликалася переважно з ініціативи самого боярства. В окремі періоди, коли відбувалося послаблення великокнязівської влади, роль боярської олігархії значно зростала. Так, після смерті князя Романа бояри не дозволили вдові правити від імені малолітнього сина Данила і за згодою боярської ради “вокняжився” боярин Володислав Кормильчич. За князювання Юрія II — Болеслава найважливіші документи підписувались великим князем спільно з боярською радою.
Серед органів державної влади Галицько-Волинського князівства можна назвати також і снеми (князівські з’їзди). Але їхні рішення мали переважно консультативно-рекомендаційний характер. На снемах могли також укладатися різні угоди як внутрішньополітичного так і зовнішньополітичного характеру.
У Галицько-Волинських містах, як і на інших давньоруських землях, скликалося віче. Однак тут воно не відігравало такої значної політичної ролі, як наприклад, у Новгороді чи Пскові. Незрідка віче скликалося з ініціативи князя. Так, Данило Галицький у 1213 та 1235 pp. намагався спертися на людність Галича в протистоянні боярській опозиції, проте реальної допомоги не отримав. У випадках зовнішньої небезпеки чи незадоволення міського населення діями посадових осіб віче могло збиратися стихійно.
Характерною особливістю центрального та місцевого управління в Галицько-Волинському князівстві було прискорене переростання десяткової системи управління у двірсько-вотчинну. Двірсько-вотчинні слуги поєднували в своїй особі й двірські чини, здійснювали управлінські функції в державі.
Центральною постаттю був двірський, який очолював апарат управління князівським доменом, супроводжував князя й забезпечував його охорону під час воєнних дій та виїздів за межі князівства.
Важливі функції державного управління покладалися на канцлера. Він був хранителем державної печатки, організовував підготовку державних документів та їх зберігання, виконував зовнішньополітичні та інші доручення князя.
Своєчасне надходження доходів із князівських володінь мав забезпечувати стольник. Серед інших чинів літопис згадує про збройника, який відав справами озброєння князівського війська, отроків, дитячих, які супроводжували й охороняли князя.
Місцеве управління здійснювали посадовці, яких призначав князь. У межах своєї компетенції вони мали адміністративні, військові та судові повноваження, а також збирали данину, податки й мито на користь князя з населення та приїжджих купців. Містами управляли тисяцькі й посадники, воєводствами — воєводи, волостями — волостелі. Посадовці на місцях мали у своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал. Утримання системи місцевого управління здійснювалося за принципом “кормління”, що робило ці посади досить прибутковими. Управлінські функції у селах покладалися на виборних старост, підконтрольних місцевій адміністрації.
Судова система Галицько-Волинської держави не відокремлювалась від князівської адміністрації. Вищою судовою інстанцією були князь, а в окремі періоди — боярська рада. Від імені князя незрідка суд здійснював двірський, який був “суддею князівського двору”. Князівське судочинство здійснювали також княжі тіуни, вірники, мечники, отроки.
Право суду належало й посадовцям місцевого рівня: тисяцьким, посадникам, воєводам, волостелям, а також великим землевласникам: вони судили залежних від них селян. Значною була роль церковного суду, до юрисдикції якого належали справи про порушення церковних законів, шлюбно-сімейні й деякі цивільні справи, що стосувалися церковного майна.
Судовий процес мав такі ж елементи, як і в Київський Русі, й мав змагальний характер.
15.Державний лад Галицько- Волинсьького князівства
З великих князівств, які в цей час існували на території України, вирізнялося Галицько-Волинське, створене в 1199 році та проіснувало воно до 1340 року. Державний лад Галицько-Волинської землі хоча і відзначався своєрідністю, зумовленою особливостями її соціально-економічного й політичного розвитку, все ж у головному був подібний до державного ладу інших князівств і земель Південно-Західної Русі. Галицько-Волинська земля, навіть перебуваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберігала риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській державі.
Особливістю державного ладу Галицько-волинської держави було те, що тривалий час вона не поділялася на уділи. Після смерті короля Данила держава розпалася на Галицьку і Волинську землі, а відтак кожна з цих земель почала у свою чергу подрібнюватися. Особливістю було і те, що влада, по суті, знаходилась у руках великого боярства.
Оскільки галицько-волинські князі не мали широкої економічної і соціальної бази, їх влада виявилася нетривкою. Князівська влада передавалась за спадком — місце померлого батька займав старший син. Значним впливом при синах користувалася мати-вдова. Незважаючи на систему васальної залежності, за якою встановлювалися взаємини між членами князівського дому, кожне князівське володіння було значною мірою політично самостійним.
Хоча князі виражали загалом інтереси феодалів, однак не могли зосередити у своїх руках повноту державної влади. Галицьке боярство відігравало важливу роль у політичному житті країни. Воно керувало навіть
князівським престолом — запрошувало і скидало князів. Історія Галицько-Волинської держави знає чимало прикладів, коли князі, які втратили підтримку боярства, залишали свої князівства.
Характерними були також форми боротьби з небажаними князями. Бояри запрошували угорців і поляків, убивали невигідних князів (так були повішені князі Володимир і Роман Ігоровичі 1208 р.), виганяли їх з Галичини. Відомий також випадок, коли проводир галицького боярства Володислав Кормильчич
проголосив себе у 1213 р. князем. Часто боярські заколоти проти князя очолювали представники церковної знаті. За таких умов основною опорою князів стали середні та дрібні феодали, а також міські верхи.
Галицько-Волинські князі мали широкі адміністративні, (військові, судові та законодавчі повноваження. Зокрема, вони призначали посадових осіб у містах і волостях, наділяючи їх земельними володіннями. Вони мали вплив на церковні справи (за їх згодою призначалися єпископи, які тільки потім посвячувалися київським митрополитом).
Князі формально були головнокомандувачами всіх збройних сил, до складу яких із професійною дружиною в період ворожих нападів входило і народне ополчення. Натомість кожний боярин мав військове ополчення, а оскільки полки галицьких бояр переважно були більшими, ніж князівські, то у випадку розбіжностей з того чи іншого питання могли сперечатися з князем шляхом військової сили. Тоді верховна судова влада переходила до боярської верхівки.
Також князі видавали грамоти щодо різних питань управління. Але часто бояри не признавали ці грамоти. Князь змушений був допускати бояр до управління державою. Незважаючи на свій авторитет і владу, він фактично залежав від боярства, а воно, у свою чергу, використовувало князя як знаряддя для охорони своїх інтересів.
Бояри здійснювали владу за допомогою ради бояр. До її складу входили наймогутніші землевласники, єпископи та особи, що посідали вищі державні місця. Склад, права, компетенція ради не були точно визначені: Боярська рада скликалася, як правило, за ініціативою самого боярства. Князь не мав права скликати раду за своїм бажанням, не міг видати жодного акту без згоди боярської рад. Рада захищала інтереси боярства, втручаючись навіть у сімейні справив князя (наприклад, коханку князя Ярослава Осмомисла, Настасію бояри спалили). Цей орган, не будучи формально вищим органом влади, фактично управляв державою. Оскільки до складу ради входили бояри, котрі займали найважливіші адміністративні посади, їй фактично підпорядковувався весь державний апарат управління.
Інколи при надзвичайних обставинах галицько-волинські князі з метою зміцнення своєї влади скликали віче. Однак воно не було постійною установою і не мало такого значення, як, наприклад, у Новгороді. У ньому могли брати участь все населення, проте вирішальну роль відігравала верхівка феодалів.
У Галицько-Волинському князівстві раніше, ніж в інших руських землях, виникло двірцево-вотчинне управління. У системі цього управління провідне місце посідав двірський, або дворецький, що заступав князя в управлінні, війську та суді.
Серед двірцевих чинів згадується печатник, стольник, ловчий, конюший, ключник та ін. Печатник відав князівською канцелярією, охороняв князівську скарбницю, яка водночас була і князівським архівом. У його руках знаходилась князівська печатка. Стольник завідував столом князя, прислуговував йому під час їжі, відповідав за якість страв та сервування стола. Ловчий відав полюванням на звірів. Головна функція конюшого зводилася до обслуговування князівської кінниці. Під їх управлінням діяли численні князівські ключники.
Посади дворецького, печатника, стольника, конюшого та інших поступово перетворювалися у двірцеві чини.
У Галицько-Волинській землі існувала досить розгалужена система місцевого управління. Містами управляли тисяцькі та посадники, яких призначав князь. У їхній особі була з'єднана адміністративна, військова та судова влади. Вони також володіли правами збирання з населення данини та різного мита — важливої частини князівських доходів. Округами-воєводствами керували воєводи, які мали не тільки військово-адміністративні, а й судові повноваження. Територія Галицько-Волинської землі ділилася і на волості, якими управляли призначені князем волостелі. Останні в межах своєї компетенції наділялися адміністративними, військовими та судовими повноваженнями.
Князь у міста призначав і посилав посадників. Вони мали не тільки адміністративну і військову владу, а й виконували судові функції, збирали данину і мита з населення. Різнорідні нижчі функції виконували биричі (збирали податки, данину), мостники (плату за проїзд через мости), митники (мита) тощо.
Важливою ланкою в державній структурі Галицько-Волинської землі було військо. З одного боку, воно використовувалося для відбиття зовнішньої агресії, яка йшла від сусідніх держав, а з іншого — являло собою ефективне знаряддя в руках феодалів для придушення опору експлуатованих мас.
Галицько-Волинська держава мала велике значення для західних земель і для всієї України. Ця держава досягла значного політичного розвитку і за рівнем економіки та культури належала до передових країн Європи.