5.Суспільний лад і правове становище соціальних груп Київської Русі.

1. Верхівку вільних людей становили князь та його дружина (княжі мужі). З-поміж них князь вибирав воєвод та інших урядовців. Спочатку правовий статус "княжих мужів" відрізнявся від земської верхівки — родовитої, знатної, місцевого походження. Але в XI ст. ці дві групи злилися в одну — боярство. Бояри брали участь у боярських радах князя, у вічі, в адміністрації, де посідали вищі посади. Боярство ділилося на різні групи. Всі вони були привілейованою частиною суспільства, і всі злочини, спрямовані проти бояр, каралися більш суворо. Так, за Руською правдою, життя бояр охоронялось подвійною вірою (віра — кримінальний штраф за вбивство вільної людини). За церковним уставом Ярослава, честь дружин і дочок бояр захищалась штрафом в 5 гривен золота, а простих людей — в 1 гривну срібла. Бояри при відсутності синів мали право передавати спадщину дочкам, тоді як дочки простих людей спадкувати не могли. Бояри також були звільнені від сплати податків. Боярство не було замкненою кастою. За певні заслуги в боярство міг попасти смерд і навіть чужинець — варяг, половець і інші. У Київській землі боярство не відокремлювалось від купців, від міської еліти. З часом в містах утворюється патриціат, який був більш зв'язаний з містом, ніж з особою князя. Цікаво, що переважна частина міських патриціїв була з євреїв. Українські міста, особливо Київ, переживали гострий процес боротьби як з князівською владою, так і міським патриціатом. Так, лихварство Свя-тополка та лихоїмства міського патриціату привело в 1113 році до повстання в Києві. Після смерті Святополка кияни пограбували двір тисяцького Путяти та двори євреїв-патриціїв. До вільних людей належало також духовенство, яке становило окрему групу населення і ділилося на чорне і біле. На цей час значну роль в державі відігравало чорне духовенство — ченці. В монастирях жили і працювали кращі вчені (Нестор, Іларіон, Никон), лікарі (Агапіт), художники (Алімпій), які вели літописи, переписували книги, організовували різні школи. Перше місце серед монастирів України належало Києво-Печерському. Він став зразком для інших монастирів і мав великий моральний вплив на князів і все суспільство. До білого духовенства належали церковники: священики, диякони, дяки, паламарі, причетники. Кількість білого духовенства була дуже великою. Як уже підкреслювалося, в Києві на початку XI ст. було 400 церков. Християнство в Україні-Русі мало великі успіхи, і це ще раз дає підставу вважати, що його коріння тут сягали значно глибше доби Володимира. Про інтерес до духовних питань в Київській Русі свідчить "Поученіє дітям" Володимира Мономаха. Він повчає регулярно відвідувати церкву, молитися вдень, вночі, в дорозі повторювати молитви. Середню групу вільних людей давали міста. Жителі міст юридично були вільні, навіть рівноправні з боярами, але фактично вони залежали від феодальної верхівки. Нижчу групу вільного населення становили селяни — смерди. Вони володіли землею і худобою. Смерди складали більшу частину населення Київської Русі, платили певні податки та відбували військову повинність із власною зброєю та кіньми. Смерд міг передавати по спадщині своє майно синам. Руська правда охороняла особу та господарство смерда, як вільного, але кара за злочин проти смер-да була меншою, ніж за злочин проти боярина. В XIІ —XIII ст. по всій Україні-Русі поширюється боярське землеволодіння і в зв'язку з цим зменшується число незалежних смердів. Зростає група смердів, які працюють на боярській землі, залишаючись при цьому вільними. 2. Напіввільні люди. В Київській Русі існувала досить численна група напіввільних людей — закупів. Так називали смердів, які з різних причин тимчасово втрачали свою волю, але могли її знову здобути. Смерд брав у борг "купу", до якої могли належати гроші, зерно, скотина, і до того часу, поки він не поверне цю "купу", був закупом. Закуп міг мати власне господарство, двір, майно, а міг жити на землі того, хто давав йому "купу", і працювати на цій землі. Закуп відповідав сам за свої вчинки, за злочин проти нього винний відповідав, як за злочин проти вільного. За несправедливу кару, накладену паном на закупа, останній міг скаржитись в суд, і тоді пан ніс відповідальність. Спроба продажу закупа в холопи звільняла його від боргу, а пан платив за це великий штраф. У випадку крадіжки, здійсненої закупом, або його втечі, він перетворювався на холопа. 3. Невільні люди називались спочатку челяддю, а потім холопами. Спочатку цим терміном називали осіб чоловічої статі (хлопець — холопець — холоп), а потім невільних людей взагалі. Основними джерелами холопства були: — полон на війні; — шлюб з невільним; — народження від холопів; — продаж при свідках; — продаж збанкрутілого купця; — втеча або крадіжка, здійснена закупом. Закон передбачав умови, за яких холоп міг стати вільним: якщо він викупився на волю, якщо хазяїн звільнив його. Жінка-холопка, якщо хазяїн її зґвалтує, після його смерті діставала волю з її дітьми. Холоп фактично не мав ніяких прав. За злочин, заподіяний холопові, відшкодування отримував хазяїн. За злочин, здійсненний холопом, ніс відповідальність хазяїн. Холоп не міг мати своєї власності, він сам був власністю. З поширенням християнства становище холопів покращало. Церква закликала до пом'якшення в ставленні до холопів, радила відпускати їх на волю на "спомин душі". Такі холопи переходили в категорію ізгоїв. До ізгоїв відносили людей, які з різних причин вибули з тієї групи, до якої належали, але не вступили до іншої. В церковному уставі Володимира перелічено звільнених холопів, збанкрутованих купців, синів священиків, шо не навчилися грамоти. Усі ці люди переходили під захист Церкви. Головна маса ізгоїв у Київській Русі походила з холопів, які дістали волю від хазяїв.

6. Основні риси цивільного права Київської Русі

       Право власності. В “Руській правді” відсутні спеціальні статті про земе­льну власність. Як відомо, вона існувала у вигляді общинної власності, князівсь­ких володінь, боярських і монастирських вотчин. Власність общини на землю базувалася на природному праві; князівська набувалася шляхом освоєння пусто­порожніх земель та захоплення общинних, а боярська і монастирська збільшува­лася за рахунок князівських пожалувань.

Попри появу права-привілею з виданням “Правди Ярославичів”, власність представників різних верств населення закон захищав рівною мірою. Незалежно від соціального статус власника штраф за знищення йому належного знаку влас­ності був однаковим — 12 гривень. Це означало, насамперед, захист самого принципу власності, а не об’єкту і не особи, на майно якого посягав зловмисник.

2.        Зобов’язальне право. В Київській Русі були відомі наступні види дого­ворів:

-  договір обміну — один із найдавніших видів договорів. Згадки в історич­них і правових пам’ятках відсутні, однак немає жодних сумнівів в його існуванні;

-  договір купівлі-продажу. Найчастіше згадується купівля чи продаж холо­пів. Як правило, угода здійснювалася при свідках чи митнику (чиновнику). Особ­ливі умови стосувалися купівлі-продажу коня. Ця торгова операція повинна була проводитися при свідках і митнику одночасно. Про перебування землі в обороті свідчать знайдені дослідниками купчі. У цих письмових документах вказувалися покупець і продавець, ціна, а також описувалися межі земельної ділянки;

-  договір поклажі — це передача власних речей комусь на зберігання. На Русі не був широко розповсюдженим. Укладався без свідків, проте, якщо особа вказувала, що передала на зберігання майна більше, ніж отримала, то хранитель міг очиститися від підозри присягою;

-  договір позики — кредитні операції з грішми, продуктами, речами. Як правило, укладався в присутності свідків. Виняток становила позика на суму до З гривень. В цьому разі достатньою підставою для стягнення боргу з особи, що його не повертала, була присяга кредитора;

- договір особистого найму. Укладався в присутності свідків. Міг привести до холопства, якщо наймит утікав від свого господаря.

При укладенні договорів часто використовувалися символічні дії — так зва­ний могорич, зв’язування рук. Використовувалося рукобиття, звідси вислів “уда­рити по руках.”

3. Спадкове право.“Руська правда” знала успадкування за законом і за за­повітом. За законом родове майно могли успадковувати лише сини. Батьківський двір без розподілу переходив до молодшого сина. Дочки спадкоємцями не вва­жалися, оскільки могли виносити майно за межі роду. В разі відсутності у спад­кодавця синів, його майно переходило до братів. Вони були зобов’язані забезпе­чити приданим дочок померлого, коли ті вступали до шлюбу. Згодом “Розшире­на правда” передбачила, що майно померлого смерда, в якого не було синів, мо­гло переходити у власність князя, а дочки від батьківського спадку отримували невелику частку на прожиття. Майно ж бояр і дружинників, які не мали синів, успадковували дочки. Все це є свідченням появи правових привілеїв для пред­ставників аристократичної верхівки.

До досягнення повноліття спадкоємців спадком розпоряджалася їхня мати. Вдова отримувала частку майна від чоловічого спадку, а також своє материнське майно, якими вона розпоряджалася на свій розсуд. Однак заповідати вона могла лише своїм дітям. Якщо вдова одружувалася вдруге, то з найближчих родичів призначався опікун, який користувався прибутками з майна підопічного. Опіку­ном могла бути і стороння людина, якщо про це прямо вказувалося в заповіті. З досягненням повноліття спадкоємцями опікун мав повернути належне їм майно. Якщо з його вини щось пропадало, то він повинен був відшкодувати збитки.

З прийняттям християнства з’явився ще один спадкоємець за законом. В од­ній із статей “Руської правди” йдеться про обов’язковість передачі частини спад­ку на користь церкви.

7.Основні риси кримінального права Київської Русі