2.4.Архітектурні традиції українських дерев‘яних церков

Розміщення. Найдавніші українські церкви будували на місці колишніх поганських вівтарів-жертовників, які були розміщені на видатних точках рельєфу, що домінували в навколишньому ландшафті. Традиція будувати церкву на підвищених, або хоча б добре експонованих з усіх боків, ділянках, так само як i звичай обсаджувати цвинтар навколо церкви деревами, переважно липами, має дуже давні корені в Україні. В панорамі українського села церкву можна здалеку впізнати по скупченню дерев, з-за яких виглядають церковні верхи з хрестами. Традиційним для української церкви, особливо дерев‘яної, є наявність вільного простору навколо церкви, оточеного огорожею, т.зв. цвинтаря, що забезпечує можливість вільного обходу навколо церкви підчас певних релігійних ритуалів та традиційних народних обрядів.

Архітектурна композиція території навколо церкви. В Україні переважає художній, можна би сказати, „скульптурний” підхід до розміщення об‘єктів на прицерковній території. Сама церква, за традицією, вільно стояла серед цвинтаря i була зорієнтована вівтарем на схід. Дзвіницю на переважній частині України будували окремо від церкви (винятком є деякі закарпатські та лемківські церкви, в яких дзвіниця є одночасно першим i найвищим верхом церкви). На території цвинтаря, оточеній дерев‘яною огорожею з воротами, стояв дерев‘яний хрест (або фігура святого), поставлений в пам‘ять про якусь видатну подію. Була тут окрема капличка, що використовувалась для допоміжних цілей. На продовженні головної осі церкви, за вівтарем, знаходилася могила священника, що збудував цю церкву. Всі ці споруди та малі архітектурні форми разом з рельєфом створювали нерегулярну мальовничу композицію, за логікою побудови близьку до природної. До кінця 18 ст. за вівтарною частиною церкви ховали померлих. Потім з санітарно-гігієнічних міркувань поховання перенесли за межі села, а традиція обсаджувати цвинтар біля церкви деревами перейшла на новостворені місця поховань.

Традиційна функціональна структура української дерев‘яної церкви. Для української церкви традиційним є поділ інтер‘єру на три частини, різні за своїм призначенням. Вздовж поздовжньої осі церкви (захід-схід) вони розміщувалися в наступному порядку: 1) притвор, або інакше бабинець, що мав внутрішню i зовнішню (ґанок) частини; 2) храм вірних, або інакше основна нава; 3) святилище, або вівтарна частина. Бабинець тепер є практично „вестибюлем” церкви, він зберігся з давньохристиянських часів, раніше тут молилися ще неохрещені люди, що не мали доступу в храм. З нього ведуть сходи на „хори”. Основна нава, або „храм вірних”, - місце, де знаходяться вірні підчас Служби Божої. Це найбільше i найвище приміщення церкви, перекрите верхом. Вівтарна частина, або святилище – місце, де стоїть вівтар, де зберігається кивот з Святими Дарами, i куди доступ мають тільки духовні особи i ті, хто їм допомагає відправляти Службу Божу. З бабинця до храму вірних можна потрапити через тричастинні двері. Святилище відділене від храму вірних іконостасом. Крім цих трьох основних частин, в складі церкви може бути одна або дві захристії, розміщені з боків вівтарної частини, з входами як з храму вірних, так i з святилища. Часом з одного або з обох боків від храму вірних прибудований т.зв. приділ, або, інакше, бічний вівтар. Але при всій різноманітності планувального вирішення в кожній українській церкві чітко проглядається традиційна тридільна структура. Вівтар традиційно орієнтований на схід, тому головний вхід у церкву був з західного боку. Часом робили додатковий вхід з півдня. Вхід з північного боку традиційно не використовувався.

Традиційна структура іконостасу. Іконостас традиційної української дерев‘яної церкви вдало поєднував надійність дерев‘яної конструкції каркасу, до якого кріпилися ікони, з багатим i високомистецьким оздобленням всіх його деталей. Оздоблення конструктивних частин іконостасу має значні відмінності залежно від регіону, але всюди в орнаментальних мотивах традиційно присутня виноградна лоза. Порядок розміщення ікон в іконостасі строго регламентовано. Композиція його симетрична, всі зображення, розміщені на головній осі, тематично пов‘язані з образом Ісуса Христа, вісь завершується вирізьбленим хрестом, що сприймається силуетом. Традиційний іконостас складається з 5 рядів ікон. Головний з них – т.зв.„намісний ряд”, в складі якого – Царські ворота i, симетрично, двоє Дияконських воріт, дві намісні ікони – Божої Матері та Ісуса Христа, а також ікона святого або події, в честь яких названо церкву, i ікона Св.Миколая – найпопулярнішого святого в Україні. Над намісним рядом розміщували „Празниковий” ряд із зображенням 12 найголовніших християнських свят, над ним - „Апостольський” з 12 апостолами, четвертий ряд займали зображення сцен з Хресної дороги, а найвищий ряд був присвячений Пророкам. Сцени з Старого Завіту, а також портрети тих, хто активно сприяв побудові церкви, малювали в нижньому ярусі Намісного ряду. Кількість рядів могла бути різною залежно від розмірів церкви. При великій її висоті деякі ряди, наприклад, празниковий абор страсний, міг складатися з двох „поверхів”, а при невеликій висоті деяких з верхніх рядів не робили.

Архітектурно-просторове вирішення. Для всіх українських церков, в тому числі дерев‘яних, характерним є стремління до цетричності архітектурної композиції. Найвищий купол („верх”) перекриває центральну частину церкви (виняток становлять окремі закарпатські та лемківські церкви, де найвищий верх є одночасно дзвіницею i розміщений над бабинцем). Церкви можна класифікувати за кількістю зрубів та за кількістю верхів.

За кількістю зрубів (об‘ємно-просторових складових частин, що пов‘язані з довжиною дерев‘яних брусів) церкви поділяють на тризрубні, п‘ятизрубні, семизрубні та дев‘ятизрубні. Звертає на себе увагу, що кількість зрубів завжди непарна. У тризрубній церкві всі зруби розміщені послідовно на осі „захід-схід”, у п‘ятизрубній – у вигляді рівнораменного хреста, у семизрубній та дев‘ятизрубній – додаткові зруби розміщені між раменами хреста, по кутах центрального зрубу.

За кількістю верхів класифікація така:

А) Тризрубні церкви поділяються на тризрубні без верхів (т.зв. дахові церкви, або, інакше, церкви хатнього типу); тризрубні з одним верхом (розміщеним посередині, над храмом вірних); тризрубні з трьома верхами – над кожним зрубом.

Б) П‘ятизрубні церкви поділяються на п‘ятизрубні з одним верхом (посередині); п‘ятизрубні з трьома верхами (верхи розміщені по осі „захід-схід”); п‘ятизрубні з п‘ятьма верхами ( центральний – вищий).

В) Семизрубні та дев‘ятизрубні церкви є відповідно семиверхими та дев‘ятиверхими.

У кожному регіоні України переважають ті чи інші типи церков, наприклад, п‘ятизрубні одноверхі церкви більше поширені в українських Карпатах, а п‘ятизрубні п‘ятиверхі – в центральних районах України, в Наддніпрянщині; тризрубні безверхі церкви зустрічаються частіше на Буковині, Поділлі та Поліссі, а тризрубні триверхі – в Галичині, на Поділлі.

Для дерев‘яних українських церков характерним є так зване „опасання”, тобто галереї, що оточували церкву з північного, західного та південного боків, i часто переходили також на другий ярус бабинця, що відповідав рівню хорів у церкві.

Традиційним (хоча не єдиним) конструктивним вирішенням верхів церкви є послідовне спорудження вертикальних восьмикутних призм та зрізаних восьмигранних пірамід, довжини сторін яких зменшуються у кожному наступному ярусі. Велика різноманітність художнього образу дерев‘яних церков досягається за рахунок побудови верхів з різної кількості восьмикутних елементів, а також через різну висоту цих елементів. У західних регіонах України восьмигранники мають малу висоту, i тому верхи церков мають густе горизонтальне членування та відносно невелику реальну висоту. У Наддніпрянщині, навпаки, восьмигранники є високими, тому висота верхів значно більша. Ця різниця у висоті стосується не лише верхів, але й споруди церкви в цілому. Для центральної,східної та південної України характерні церкви високі, з струнким, витягненим вгору силуетом. Часто враження висоти підсилюється незначним нахилом стін до середини приміщення, а часом вертикальною обшивкою стін дошками. В Галичині та на Поділлі висота церкви практично дорівнювала її довжині.

Особливістю українських церков є відповідність зовнішньої форми та форми інтер‘єру. Конструкція дерев‘яних верхів церкви відкривається в інтер‘єр, посилюючи враження урочистої висоти приміщення. Через отвори у вертикальних восьмериках здійснюється освітлення церкви. Такий конструктивний підхід є причиною того, що для української церковної архітектури характерним є співпадання ширини бані з шириною її вертикальної основи ( на відміну від традиційних російських дерев‘яних церков, де ширина основи значно менша від ширини бані).

Для конструкцій дерев‘яних церков характерним є зруб із з‘єднанням „в замок”, що утворює рівний кут без залишків. Двері часто робили шестикутної форми, із зрізаними верхніми кутами. Одвірки прикрашали різьбою.

Традиційні особливості архітектури українських дерев‘яних дзвіниць. Дзвіниці, що були, за традицією, розміщені на певній відстані від церкви, за архітектурним образом поділялися на два типи: дзвіниці у вигляді оборонних веж, i дзвіниці з таким самим завершенням, як i церква. Для останніх характерними були верхи або з простою пірамідальною чи шатровою покрівлею, або з восьмигранним куполом на восьмерику. За конструктивним вирішенням дзвіниці були кількох типів: 1) перший ярус – зрубний, а другий – каркасний, з відкритою галереєю; 2) вся конструкція дзвіниці – каркасна, при цьому перший ярус залишали відкритим, а другий обшивали дошками. В середньому Подніпров‘ї були поширені високі дзвіниці з аркадою-галереєю, що займала кілька ярусів.

Підсумки. Архітектура українських дерев‘яних церков, сформувавшись в давні часи, залишалася практично незмінною протягом століть. Тому риси, характерні для їх архітектури, можна вважати традиційними для української архітектури взагалі.

Для українських дерев‘яних церков характерним є:

1. Живописне розміщення в ландшафті, наявність вільного простору навколо церкви;

2. Переважно центричний план i центрична композиція об‘ємів;

3. Єдність зовнішньої та внутрішньої форми, відкритість верхів в інтер‘єр;

4. Характерна конструкція бані, що не виступає за ширину основи;

5. Наявність галерей, особливо з західного, або південного, західного та північного боків;

6. Визначене число зрубів та верхів, здебільшого непарне;

7. У п‘ятизрубному варіанті верхи розташовані вздовж поздовжньої та поперечної осей хреста.

5. ОСОБЛИВОСТІ АРХІТЕКТУРИ МУРОВАНИХ СПОРУД В УКРАЇНІ Х – ХІІІ ст.

Традиційними будівельними матеріалами для житла в Україні завжди були дерево i глина. Камінь та цеглу використовували для споруд, від яких вимагалася довговічність i міцність конструкції, - для замкових укріплень i для церков та монастирів. Тому пам‘ятками давньоукраїнської мурованої архітектури, що збереглися до наших днів, є переважно саме ці типи споруд. Наприклад, відомі укріплення Х-ХІ ст.у Тмутаракані, що були збудовані з сирцевих цеглин в три пояси загальною шириною 7,5 метрів, Софійські (інакше Батиєві) чи Золоті (1037р.) ворота в Києві. Часом муровані будівлі були житлового призначення (палаци), i будувались швидше з метою репрезентації могутності князівської влади, ніж для комфорту проживання. Біля Десятинної церкви в Києві знайдено фундаменти кам‘яних палаців, один з яких мав розміри в плані 45 на 12,5м, фундаменти з червоного кварциту на вапняному розчині з цем‘янкою, з цегляним склепінням, що має прогін 9м – найбільший з усіх відомих прогонів склепінь в Київській Русі. Інший палац мав 75м.довжини, був прикрашений фресками та мармуровими i шиферними різьбленими деталями.

На території України муровані сакральні споруди будували вже в перших століттях нашої ери. Осередком такого будівництва були колишні грецькі колонії Криму, зокрема Херсонес (Корсунь). Там збереглися залишки 27 мурованих церков i каплиць, датованих 4-6 ст.н.е. Збережені фундаменти показують, що плани цих давних християнських споруд були п‘яти типів: 1) у формі рівнораменного грецького хреста; 2) у формі базиліки римського типу; 3) ротонди; 4) однонавні каплиці з півкруглою абсидою; 5) перехідного типу між базилікою i хрещатою церквою.

Прийняття Київською Руссю християнства як державної релігії привело до активного будівництва мурованих церков, що повинні були, крім релігійного призначення, репрезентувати багатство i могутність княжої держави.

На архітектуру тих церков мали вплив різні чинники: ідеологічно впливала візантійська сакральна архітектура, тому що з Візантії було прийняте християнство; разом з тим нове церковне будівництво розвивало старі традиції мурованих корсунських християнських будівель, i дерев‘яних церков, що будувались в Україні ще на століття раніше від офіційного прийняття християнства; постійні економічні i політичні контакти з іншими країнами сприяли тому, що архітектура українських мурованих церков 10-13 ст. має ознаки загальноєвропейського стилю того часу, пізніше названого „романським” ( особливо це помітно в білокам‘яному церковному будівництві Галицько-Волинського князівства), а значне поширення церков-ротонд на території Великоморавської держави (6-7ст.) сприяло розвитку такого типу невеликих храмів також i в Україні. Ці впливи поєдналися з специфікою місцевих будівельних матеріалів, серед яких переважала випалена цегла, з смаком, вмінням та винахідливістю місцевих майстрів, нарешті, з традиційно сформованим уявленням українців про центричну форму храму як модель світу, - i всі ці процеси разом привели до виникнення оригінальної церковної архітектури, що становить собою окремий стиль в історії світової архітектури.

Серед великої кількості храмів, збудованих у Київській Русі в 10-13 ст., можна виділити кілька типів планів:

1) церква-ротонда (переважно невеликих розмірів)

2) однонавна церква з однією абсидою (невеликі церкви-каплиці, переважно при замках;

3) тринавна чотири- або шести-стовпна ( залежно від кількості поперечних нав);

4) п‘ятинавна ( у великих містах, будувались нечасто).

Найпоширенішим i таким, що увібрав в себе всі кращі ознаки давньоукраїнського стилю будівництва, був тип тринавної церкви з трьома або чотирма поперечними навами. Місця перетину цих нав в інтер‘єрі зазначені міцними опорами-„стовпами”, яких відповідно є чотири або шість - звідси i назва типу такої церкви. Середня нава звичайно була трохи ширша від бічних. Всі три нави в плані завершувались півкруглими абсидами. Бічні нави, а також західна (над входом) частина головної нави часто були двоповерховими – з хорами. В інтер‘єрі стовпи поєднані між собою i з зовнішніми стінами півциркульними арками. Середня нава, так само як i поперечна (трансепт), були перекриті циліндричним склепінням. В місці перетину середньої нави з трансептом розміщувався купол. Подібно до візантійського варіанту, стовпи були опорою для „вітрил”- пандатив, що підтримували циліндричний або гранчастий барабан, на якому встановлювали півсферичний купол. Барабан був прорізаний значною кількістю аркоподібних вікон, що забезпечували освітлення церкви. На одному (північно-західному) або на обох кутах головного фасаду церкви були округлі в плані вежі із сходами для виходу на верхній ярус бічних нав.

Для архітектури церков такого типу характерною була логічна відповідність зовнішнього архітектурного оздоблення i конструктивної побудови. Пілястри i напівколони на фасадах своїм розміщенням відповідають внутрішнім стовпам i одночасно працюють як контрфорси цілої споруди. Одноповерхові галерейки, що оточували церкву з трьох сторін (крім вівтарної, східної) були одночасно функціонально-декоративним i конструктивним елементом, оскільки „гасили” силу розпору внутрішніх склепінь. У соборах Києва та Новгорода застосовувалися підпірні арки-аркбутани, які не застосовувалися в Візантійській архітектурі, а в Західній європі почали використовуватись значно пізніше. Початково навіть форма покриття купола точно відтворювала форму внутрішньої купольної конструкції, але згодом кліматичні умови змусили залишати між внутрішньою оболонкою купола та його покриттям повітряний простір.

Основними будівельними матеріалами в цей час були цегла i камінь. Залежно від наявності відповідних будівельних матеріалів церква могла бути або переважно з каменю (Галичина), або переважно з цегли (Подніпров‘я). Розглянемо детальніше конструкцію стін цегляно-кам‘яної церкви, оскільки в ній більш наочно виявилася конструктивна винахідливість давньоукраїнських майстрів.

При будівництві мурованих церков у найвідповідальніших місцях використовували дерев‘яні конструкції. Підошви ровів під фундамент укріплювали дерев‘яними кілками, або клали на дно рову цілу систему дерев‘яних колод-лежнів, яку заливали вапняним розчином. У найвідповідальніших місцях будівлі клали дерев‘яну обв‘язку, („зв‘язі”), яка тримала конструкцію, поки не ствердне вапняний розчин. Такі дерев‘яні бруси клали на фундамент під стіну, під вікна першого ярусу, під підошву арок i склепінь, по периметру підкупольних барабанів. При будові арок використовували дерев‘яну опалубку на кружалах, що спиралася на стояки, або на втоплені в кладку дерев‘яні „пальці”.

З Причорномор‘я i Візантії давньоукраїнським майстрам був добре відомий спосіб мішаної кладки стін, коли ряд цегли чергувався з рядом каменю. Чергування заштукатурених полос каменю з теракотовими полосами цегли створювало орнаментацію зовнішніх стін. В умовах дефіциту природного каменю давньоукраїнські майстри винайшли свій власний спосіб кладки, що зберігав візантійську систему декору, але використовував тільки цеглу – так звану „кладку втопленими рядами”, коли ряд виступаючої цегли чергувався із кількома рядами цегли, „втопленими” в площину стіни i заштукатуреними. Цей спосіб часто використовувався при будові арок, склепінь, простінків. Цегла в той час була товщиною 3 см, в плані прямокутна з розмірами 22см на 28см, або 30см на 40см.i називалася „плінфа”. Як стверджують дослідники, конструктивні якості нашої плінфи були значно кращими від візантійської. ЇЇ випалювали в печах при температурі 1000 – 1100 градусів С. Характерний колорит давньоукраїнським мурованим спорудам придавав вапняний розчин, в який для міцності додавали товчену цеглу („цем‘янку”) що придавала йому рожевий тон. Розчин клали товстими шарами у 2 – 3,5 см. Вапняний розчин, на відміну від цементного, з бігом часу набуває все більшої міцності, поступово перетворюючись у вапняк.

Ще одним винаходом українських будівничих Х-ХІІІст.було використання керамічних глечиків, так званих „голосників”, у склепіннях для полегшення конструкції, у пазухах склепінь для відводу дощової води з даху. Їх також вмуровували в стіни так, щоб отвори глечиків виходили в інтер‘єр церкви, для покращення акустики приміщення.

Для оздоблення мурованих церков використовували природний камінь, що був зручний в обробці – рожевий шифер (пірофілітовий сланець) i мармур, який привозили з берегів Мармурового моря. З цих матеріалів робили карнизи, підлоги, саркофаги, парапети, огорожі та ін. Дахи покривали олов‘яними листами 45 на 70 см, які клали по вапняному розчину з домішкою цем‘янки i скріплювали між собою цвяхами та металевими клямерами. Для освітлення інтер‘єру використовували круглі скельця діаметром 12-16 см, які вставляли у дерев‘яні віконниці з круглими отворами. У проміжки між круглими рамками вставляли відповідно маленькі скельця ромбічної та трикутної форми. Із скла виготовляли смальту для мозаїки. Рештки майстерень Х-ХІІІ ст., що виробляли скло, знайдено на Подолі та у Печерському монастирі.

Стіни в інтер‘єрі церкви оздоблювали фресковим живописом i мозаїкою. Особливу увагу приділяли оздобленню внутрішньої поверхні куполів. Іконостаси давньоукраїнських мурованих церков не займали всієї висоти приміщення, i дозволяли сприймати весь інтер‘єр церкви як єдиний цілісний простір.

Основними характерними рисами, що вирізняють традиційну муровану українську церкву Х – ХІІІ ст. є:

1.Живописне розміщення в ландшафті, на видатних точках рельєфу.

2. Відповідність внутрішнього простору церкви її зовнішній формі.

3.Тісний зв‘язок декору з конструктивним вирішенням будови, максимальне використання художніх властивостей матеріалу.

4. Оригінальні конструктивні способи спорудження стін та куполів.

5.Характерна планувальна структура (тринавні, чотири- або шестистовпні, триабсидні церкви, з одним або кількома (непарне число) куполами на вітрилах i барабанах, розміщеними за візантійською схемою).

6. Двоярусність інтер‘єру бічних нав.

6.Галереї, що оточували споруду з трьох сторін, крім вівтарної частини.

6.ОСОБЛИВОСТІ АРХІТЕКТУРИ УКРАЇНИ XIV – XVI СТ.

Починаючи з другої половини ХІІІст. для України настав складний період військових конфліктів, татаро-монгольських набігів. Це не сприяло розвитку будівництва. Основна частина збережених споруд, що відносяться до даного періоду, зосереджена в Західній Україні. У Західноевропейській архітектурі в ХІІІ – ХІV ст. домінувала готика, i закономірно, що й українська архітектура, становлячи органічну частку загальноєвропейського мистецтва, також розвивала в цей час готичні мотиви. Але, на відміну від країн західної Європи, в українській архітектурі готичний стиль проявив себе перш за все в конструктивному, а не в образному відношенні. Як пише відомий історик архітектури В.Січинський, „…нові форми не переймалися в своєму закінченому i шаблонно-виробленому вигляді, але значно перетворювалися, пристосовувалися до спеціальних місцевих вимог побуту i загалом культурних особливостей території. Тому готика на Україні мала всі ознаки перехідного стилю, подібно, як це було в Італії, тим більше, що сильна будівельна культура візантійсько-українська ще довгий час постачала потрібну умілість i вироблені форми.”

Українська культура давньоруського часу проявляла себе в формах планів та в об‘ємах будівлі, а готичний вплив викликав зміни в конструктивному вирішенні, в формах та оздобленні архітектурних деталей. На основі аналізу тих архітектурних пам‘яток готичного часу, які збереглися в Україні (церква св.Трійці в Межирічі, Рівненська обл., церква Богоявлення в м.Острозі, Сутківська оборонна церква на Поділлі, церква Різдва Богородиці в м.Рогатині, готичні римо-католицькі катедри у Львові i Києві, та ін.) можна ствердити, що в порівнянні з західноєвропейськими аналогами вони мають багато подібних рис, але мають також ряд характерних особливостей.

Подібні риси: зірчасті склепіння, сітчастий ромбовидний орнамент в цегляній кладці, готичні деталі в оздобленні вікон та одвірків, застосування при завершенні будівлі шпилів i високих фронтонів, використання контрфорсів для погашення розпору склепінь.

Особливості: - в тринавних церквах та костелах всі три нави однакової висоти;

• в інтер‘єрі храмів чітко виділяються чотири опорні стовпи;

• котрфорси масивні, менш розвинені, не відіграють великої ролі в архітектурному образі споруди;

• основний будівельний матеріал – цегла (не плінфа!), часто оштукатурена;

• поширений тип церкви – однонавні три- або дводільні храми, яким готичного характеру придають лише шпиль, невеликі контрфорси та стрільчасті арки вікон i дверей;

• використання в готичних церквах давньоруської об‘ємно-планувальної структури;

• оборонний характер готичних церков, скупий декор зовнішніх стін;

• застосування декору у вигляді декоративних ніш в один або кілька ярусів, які на фасадах перетворюються в аркатурний пояс.

Українські готичні церкви за типом плану можна поділити на три групи:

1. давньоруського зразка, чотиристовпна, тринавна, але з готичними конструкціями перекриття;

2) хрестова в плані, звичайно з куполом над головною навою; 3) тридільна, однонавна, виступає в трьох варіантах – безкупольна, однокупольна (над головною навою), трикупольна, з розміщенням куполів на одній осі. Цей тип знаменує собою остаточний відхід церковного будівництва від візантійського зразка i створення нового типу української мурованої церковної архітектури, що розвиває традиції українських дерев‘яних церков.

Характерне для української сакральної архітектури стремління до центричної композиції об‘єму відобразилося також в формі планів готичних римо-католицьких костелів (Домініканський костел св.Миколая в Києві на Подолі, 1610р., катедральний собор у Львові, кінець XIVст.) План їх головної нави (храму вірних) мав форму квадрата, що є зовсім невластиве для римокатолицьких костелів західної Європи, зате поширене в українських церквах.

У XIV-XV ст. у західній частині України та на Поділлі поширився тип триконхових церков, що походить з монастирських будов на горі Афон у Греції, тому часто ці церкви називали церквами „афонського типу”. Для таких церков характерна наявність у вівтарній частині, або у храмі вірних, у бокових стінах півкруглих заглиблень (конх), які можуть або значно виступати назовні, змінюючи конфігурацію стіни, або бути видимими лише в інтер‘єрі, ховаючись повністю у товщі стіни. Церкви афонського типу збереглися, наприклад, в Хотині, в Путні i Сереті біля Чернівців, в с.Лаврові на Бойківщині, в Зінькові та в Кам‘янці–Подільському на Поділлі. Такі церкви будували з каменю на вапняному розчині, іноді використовуючи шари цегли для вирівнювання кладки.

У загальному підсумку, для характеристики особливостей української готичної архітектури, доцільно навести слова В.Січинського, що стосувалися архітектури Сутківської твердині на Поділлі, але повністю підходять для інших українських готичних споруд: „Взявши від старої спадщини візантійсько - українську логічність, підпорядкованість окремих частин цілому, єдність i відповідність внутрішнього змісту та зовнішнього вигляду, злучивши це з готичним конструктивізмом, з його врахуванням фізичних законів i тектонічних сил – український архітектор створив синтез двох світоглядів, двох відмінних стилістичних проблем.”

На зміну готичній архітектурі прийшла архітектура ренесансу. В західній Європі ренесанс розвинувся як повне ідейне i конструктивне заперечення готики. Натомість в Україні спостерігаємо своєрідний плавний, безконфліктний перехід від готичної архітектури до ренесансної. Ці два стилі певний час разом співіснували в українській архітектурі, синтезуючи нові, властиві для української архітектури, риси.

В храмовому будівництві в XVI-ХVI ст., поширенгими були наступні типи церков:

1. триконхові церкви;

2. тридільні безкупольні оборонні церкви,

3. тридільні однокупольні церкви (напр.-церква в с.Сулимівка, Київщина, 1622-29рр.),

4. тридільні трикупольні церкви (напр.- церква в м.Городку, Львівщина, 1540р.),

5. тридільні трикупольні, з чотирма стовпами в інтер‘єрі, планом своїм нагадують давньоруський чотиристовпний храм (Успенська церква у Львові, церква Чесного Хреста в Луцьку).

6. хрещата п‘ятиверха церква (сформувався на Придніпров‘ї, напр.-церква св.Катерини в м.Чернігові, церква св.Георгія у Видубецькому монастирі в Києві).

Деякі ренесансні римокатолицькі костели в Україні мали планувальну структуру, подібну до українських ренесансних церков. Наприклад, костели в Золотім Потоці, в Щирці, в Дунаєві мали тридільну структуру плану, а костел св.Лаврентія в м.Жовкві, збудований у 1606р., має план у вигляді рівнораменного хреста з куполом посередині.

В мурованій сакральній архітектурі українського ренесансу видно впливи традиційної дерев‘яної церковної архітектури. Це помітно як в структурі плану, так i в формі верхів церкви – замість півсферичних куполів, церкви часто завершувалися баштоподібними верхами, що складалися з послідовно з‘єднаних восьмигранних барабанів i зрізаних пірамід. Деякі ренесансні муровані церкви дуже подібні до тридільних трикупольних дерев‘яних храмів ( напр. каплиця Трьох Святителів у Львові), причому не лише за своєю архітектурною композицією, але й за характером оздоблення – кам‘яні рельєфи на стінах церков запозичували орнаментальні мотиви з української народної дерев‘яної різьби – виноградна лоза, квіти соняшника, стилізовані рослинні мотиви.

В римокатолицьких ренесансних костелах для оздоблення також використовувався орнамент українського дерев‘яного різьблення, а часом запозичували окремі деталі оздоблення інтер‘єру. Наприклад, в костелі св.Лаврентія в Жовкві на вітрилах купола є рельєфні зображення Євангелістів – мотив, запозичений з декорування українських церков.

Основні стилеві ознаки ренесансу в багатьох аспектах співпали з традиційними особливостями народної української архітектури, такими як стремління до центричності, застосування купола та його відкритість в інтер‘єр, аркади, галереї, різьблений декор на стінах. Тому ренесанс був сприйнятий в Україні як органічне продовження давних традицій будівництва, i українські ренесансні споруди значно менше відрізнялися від західноєвропейських аналогів, ніж це було у випадку готики. Особливостями української ренесансної архітектури були переважно деталі оздоблення, що базувалися на народних мотивах. Крім того, захід України входив в зону впливу так званої „Східноєвропейської школи пізнього ренесансу” (за В.Січинським), поширеної на компактній території Східної Словаччини, Південної Польщі i Західної України. Для споруд цієї школи було характерне оздоблення у вигляді високого аттика з півкруглими нішами, аркадами i пілястрами, часто додатково збагаченого рельєфним декором. Таким аттиком завершено Круглу, або, інакше, Нову вежу Острозького замку, тому часом цей стилевий напрям називають „Острозький ренесанс”. Подібні завершення отримали в XVII ст.й інші замки, палаци, а навіть деякі синагоги.

Міська житлова мурована архітектура ренесансу збереглася на Західній Україні, зокрема у Львові. Вона має всі риси італійського відродження, з подвір‘ями, оточеними поверховими відкритими галереями, з рустованими фасадами, прикрашеними кам‘яною різьбою. Але дослідники відзначають особливість львівських кам‘яниць того часу – їх інтер‘єри багато декоровані художньою різьбою, нею вкриті не лише сволок i одвірки, але й стіни у світлицях, у проміжках між вікнами.

Палаци в Україні того часу є прекрасними зразками палацово-паркової архітектури європейського ренесансу. Одним з показових прикладів є відомий палац у Підгірцях, в архітектурі якого присутні всі ознаки ренесансної споруди – осева симетрична композиція палацу i всього архітектурного ансамблю, бастіонні укріплення, регулярний партерний парк, що опускається терасами по схилі гори. А розміщення його повністю відповідає традиції української архітектури органічно вписувати визначні споруди в ландшафт i розташовувати укріплені замки на високих точках рельєфу, що забезпечують контроль над околицею.

В Україні є майже класичні зразки ренесансних містечок. Один з найкращих прикладів є Жовква – місто, що народилося в часи ренесансу i має всі найхарактерніші ознаки невеликого ренесансного містечка.

У підсумку слід відзначити, що архітектура ренесансу в Україні в цілому розвивалася в тому самому руслі, що й у західній та центральній Європі, дещо більше спільних рис знаходимо з італійським ренесансом, що пояснюється тісними культурними та економічними зв‘язками з Венецією та іншими італійськими містами. Найбільше місцевих особливостей знаходимо в архітектурному вирішенні українських церков, в яких форми ренесансу накладалися на традиції дерев‘яного церковного будівництва, вимоги релігійної обрядовості, давні будівельні традиції. Певні відмінності є також в способі декорування споруд i в мотивах самого декору, що часто інтерпретують мотиви українського народного орнаменту.