Висновки

Мирон Бялошевський (1922–1983) — одна з найцікавіших постатей польської повоєнної літератури, «людина поза устроєм», за виразом Я.Словінського. Відбувши митарства війни, в тому числі й концентраційний табір, молодий письменник продовжив свою епопею невлаштованості у 1950 х рр., на які й припав його поетичний дебют. Завдяки підтримки колишнього футуриста А.Сандауера у 1956 році, символічному для кожного бунтівника-асоціала, вийшла його перша книга «Повороти речі». Далі був зухвалий, акційно-театральний прорив: М.Бялошевський винайшов свій Театр Осібний — цілком окреме, позасуспільне явище, яке виносить на поверхню людське прагнення свободи, гри й радості, принципово незавершене, незапрограмоване, позначене віянням випадку — у розумінні «об’єктивного випадку» сюрреалізму.

Сни, мовна гра, чорний гумор, абсурд зливаються тут у дивовижному оркестрі тілесного переживання. «Суть є найважнішою… Те, що діється, — зізнавався автор в інтерв’ю 1971 р. — Скільки речей одночасно відбувається, поблизу мене, до ладу, чи не до ладу. Усвідомлення, непорозуміння, діалогові ситуації, якісь історії. До того ж через моє відчуття. Або навіть донесення якоїсь ситуації: тією, що відбувається коло мене. Тієї, в якій беру участь, повстаю героєм, або напівгероєм. Або навіть переказане кимось. Важливі усі подробиці, бо інакше не буде воно насиченим… поза тим є тільки література, афоризм, брак людини…» Людину Мирон Бялошевський шукав у тривіальних ситуаціях, зав’язуючи розмову із нефахівцями, не-артистами, але перукарями, прибиральниками, водіями, покоївками, — так спогадує його учениця А.Соболевська. Був голодний на пізнання людини, і в місті мав такі знайомства, яким щоразу дивувалися його колеги-театрали. Захоплення гротеском, кітчем, міським фольклором, екзотикою базару, автентикою мовлення перейшло з лірики Бялошевського в театр. У пізнішому театральному доробку надзвичайно цікавим є також його кабаре Кічі Кочі, що було реакцією на військовий стан початку 1980-х рр.

 Вистави Осібного Театру ставилися у приватному помешканні письменника протягом 1955–1963 рр. і показували нове відродження авангарду, щоправда, у кишенькових умовах свободи. Лірика цього часу, визначена дослідниками як лінгвістична, позначена глибоким ігровим зацікавленням словом, що сприймається як багатоаспектний організм. Відтак перекладати цього циніка й ворохобника надзвичайно складно (чого варті хоча б такі вірші, як «Випадок з граматики» або «Замикання»). Речизм Бялошевського, наполеглива депоетизація, схильність до уживання турпізмів часто розглядається як своєрідний спротив системі обмежень.

У 1970 р. Бялошевський опублікував перший прозовий твір – «Пам’ятка з варшавського повстання». І як належить, далі одна за одною з’явилися нові збірки прози – «Свідчення дійсності» (1973), «Шуми, зліпки, тяги» (1976), відкриваючи розрив з умовностями традиційної нарації. Осібність всього, що робив М.Бялошевський, є очевидною на тлі кількох поколінь, у перетині яких постає його творчість. Поставангард?.. Неофутуризм?.. Прихильники цього дивакуватого митця пропонують розглядати його спадщину у межах сюрреалізму, спогадуючи зокрема пильне зацікавлення сновидою реальністю, проблемою епіфанії (згаданий аспект актуалізується особливо у 1980-х, на тлі серцевої хвороби і перебування письменника у лікарні). Принципова незавершеність і процесуальна націленість більшості проектів Бялошевського, гра із предметністю, «театр смерті» (вислів Т.Кантора) – все це змушує припустити складність і нетиповість розглядуваної тут постаті у межах польського повоєнного сюрреалізму. Бо такого явища, як пише більшість дослідників, не було… Втім, при читанні лірики і наполегливій спробі уявити його драму на сцені, виникає стійке відчуття подібності із ще одним, тепер уже українським, неформалом, батьком хепенінгу – Ігорем Костецьким, який так само загравав із смертю, ховаючись у словах.

Події варшавського повстання відбились не тільки в пам'яті Мирона Бялошевського, але, перш за все, в його серці. Письменник говорить про події з 1944 р. як про найзначніші події у всьому його житті. Це спогади про страшні події того часу. Про те, як важко було переходити з однієї частини міста до іншої. Як падали літаки, обвалювались мури, горіли будинки та люди. Про вибухи, котрі призводили до того, що людей розривало на шматки і їх нутрощі, руки та ноги валялись посеред вулиці. Сам Мирон пригадує, як йому довелось бути свідком видобування з-під обвалів ніг, рук, одягу солдатів.

А також, люди повзали, плазували, тягнули ранених по землі. Штатські переселялися з місця на місце. Коли притулок ставав усе менше безпечним, переходили на іншу адресу. Бракувало їжі, води, одежі – хоч автор «Щоденника…» згадує жахливі спеки того літа. Люді більш або менш собі близькі разом жили в підвалах. Весь час бачилися трупи, чути було про смерть сусідів та близьких. Повстанці і ті,що долучались до різних акцій штатські відстоювали Варшаву власними тілами. Мирон намагається добре пригадати собі, чи це день, чи ніч, коли розповідає про повстання. Розповідач стверджує, що під час повстання, коли вся Варшава палала і потопала в димі, пилі і шумі, важко було розібратися в порі дня, а навіть в даті.

Слід повстання – досвіду смерті, бомбардувань, вічного схову в укритті і страху, перехід каналами, де води по щиколотки з пораненими на спинах – все це не дозволяє автору мовчати.

Після 63 днів боротьби варшавське повстання було кровопролитно здавлені. Однак, німецька сторона як і польська зазнали втрат величезних. Загинуло і було поранено багато тисяч поляків. Знищеною була значна частина міста, а тим паче і безцінні пам'ятки культури.

Отже, в даній курсовій роботі було досліджено образ варшавського повстання у творчості Бялошевського. Саме місто зображується через його мешканців та передання. Емоційна складова образу міста набуває негативного відтінку через зображення складності життя його мешканців та боротьбу за виживання в період повстання.

Як бачимо, образ повстання є важливим елементом поетологічної структури роману. За його реалістичними деталями приховано символи та екзистенціальні мотиви та образи.